Право справедливості

Ярослава вийшла з кабінету Донця, тихо зачинивши за собою двері. Коридор занурився у спокій та тишу. Думки дівчини розліталися в різні боки, як птахи, злякані бурею. Слова Донця все ще луною відгукувалися в голові, залишаючи по собі відчуття важкості та непевності. Вона хотіла б знати, чого він обрав її, коли навіть не дозволяє займатися прямим обов'язками. Їй так і не дали жодного завдання відколи вона повернулася на роботу. Донець відмовився від її послуг, хоча не звільнив. А вона начебто вже повернулася у форму. Знову відвідує тренування. І почувається набагато краще.

Ярослава зупинилася біля великого панорамного вікна наприкінці коридору. За склом височіли хмарочоси міста. Вона на мить заплющила очі, намагаючись зібратися до купи.

Раптом її телефон завібрував у кишені, порушуючи цей крихкий секундний спокій. Ярослава здригнулася від несподіванки, в потім дістала мобільний. На екрані засвітився невідомий номер. Серце закалатало швидше. Вона на мить замислилася: відповідати чи ні? Цей дзвінок здавався водночас невчасним і багатообіцяльним.

Зрештою, вона глибоко вдихнула і піднесла телефон до вуха.

— Алло? — її голос звучав спокійно, але всередині напруга наростала, як вода перед приливом.

На іншому кінці лінії тягнулась коротка пауза, і Ярослава вже хотіла запитати знову, коли нарешті пролунало:

— Пані Ярославо? Мені потрібно з вами зустрітися. Це важливо.

Голос, що належав чоловікові, був низьким і трохи хрипким, але знайомим. Попри це, він мав у собі щось тривожне, ніби власник цих слів щосили намагався приховати страх.

— Навіщо? — вона насторожилась.

— Ви зрозумієте, коли ми побачимося, — сказав слідчий Тарас. — Не змушуйте мене чекати. Тому що важлива кожна хвилина. Давайте через пів години в кафе біля мого відділку.

Дзвінок обірвався. Ярослава ще кілька секунд дивилася в екран, ніби очікуючи, що він зараз знову задзвонить. Але мобільний мовчав, як і Наталія, яка пройшла повз, несучи в руках кілька тек.

— Усе добре? — запитала вона, зупинившись на мить та повернувшись.

— Так... Усе добре, — відповіла Ярослава, сховавши телефон до кишені.

Ранкове місто пробуджувалося повільно, ніби знехотя. Вулиці наповнювалися життям, у повітрі зависла прохолода, яку ще не встигло розрідити зимове сонце. Ярослава неквапливо під’їхала до невеликого затишного кафе, надійно схованого серед сучасних забудов. Воно було майже порожнім в цей час, і мало кілька столиків ззовні біля вітрини, які чекали на своїх відвідувачів. Світло, що пробивалося крізь напівопущені ролети, створювало ілюзію домашнього затишку навіть у прохолодний зимовий період.

Ярослава припаркувала авто неподалік від входу. Вона заглушила двигун і затрималася в машині ще на кілька секунд, обмірковуючи, що може чекати її далі. Що повідомить Тарас? Її погляд швидко ковзнув по вивісці, на якій ніби старовинними літерами вигравіювано "Затишок", і повернувся до дзеркала.

Тарас уже вийшов зі свого авто, подолав кілька метрів і застиг. Він ніби чекав, поки Ярослава нарешті зважиться вийти. Він стояв на тротуарі, опустивши руки в кишені й роздивляючись стильний фасад кафе.

— Ну що, готові? — запитав він, коли вона, нарешті, відчинила дверцята.

Ярослава глибоко вдихнула, закинула сумку на плече й кивнула.

Вони разом підійшли до дверей, які тихо дзенькнули, коли Тарас їх прочинив. Усередині приміщення насичено пахло кавою й щойно спеченими булочками.

Ярослава глибоко вдихнула, намагаючись відкинути хвилювання. Вона знала, що ця зустріч може багато чого змінити, і тепер, коли момент настав, вона мусила триматися холоднокровно, але в середині, як у маленької дитини, бушували тривога й нетерплячість.

— Дякую, що погодився зустрітися, — сказав Тарас, опустившись на стілець. — Зазвичай я не люблю подібні зустрічі за межами відділку, але ваша справа — виняток, — продовжив він, відхиляючись назад і склавши руки на столі. Його голос звучав спокійно, навіть трохи сухо, але в очах читалася зацікавленість.

Тарас мовчав, уважно спостерігаючи за її рухами. Вона виглядала зосередженою, але він помітив, як час від часу її пальці мимоволі барабанили по столі.

— То, що вам потрібно? Може маєте якісь питання? — заговорила Ярослава. — У мене обмаль часу.

Тарас кивнув.

До їхнього столика підійшла офіціантка. Вони замовили дві порції кави. І тільки-но офіціантка принесла замовлення, Тарас перейшов до справи.

— Я чому до вас зателефонував… — почав слідчий.

— Ви нарешті рушили з мертвої точки у розслідуванні?

— Гм, типу того. Знаєте, Ярославо, — продовжив він, не змінюючи тон, — я не люблю загадок. Особливо, коли вони з’являються в розслідуванні такого масштабу.

Він трохи нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл.

— Мені стало відомо, що ви побували в опечатаній квартирі Марини Олександрівни. І мені цікаво, чому ви туди пішли та що звідти забрали?

Ярослава відчула, як хвиля напруження пробігає її тілом. Вона очікувала подібних питань, але не думала, що це станеться так швидко. Вона ковтнула кави, виграючи кілька секунд, щоб зібратися з думками.

— А це має якесь значення? — кинула вона.

— Значення? — Тарас примружився. — Безумовно. Та квартира — місце злочину. А будь-яке втручання може коштувати нам ключових доказів. І якщо ви забрали щось, я мушу це знати.

Ярослава поставила чашку на стіл і витримала паузу, дозволяючи його словам повиснути в повітрі.

— Я взяла лише те, що вважала важливим для себе, — відповіла вона, тримаючи його погляд. — Деякі особисті речі Марини Олександрівни.

Тарас опустив погляд на чашку, яку він стискав у долонях.

— І ви не подумали, що краще було б передати це мені? Або хоча б повідомити? — його голос став твердим, але в ньому не читалися якісь звинувачення чи дорікання. Швидше за все, він просто тиснув на неї, щоб залякати.

— Я діяла, як вважала за потрібне, — сказала вона спокійно. — І якщо вам це цікаво, документи я ще не вивчила.

— Це добре, що ви чесна зі мною, — сказав Тарас, нарешті глянувши їй у вічі. — Але надалі я просив би вас повідомляти про такі дії.

Ярослава мовчки кивнула, розуміючи, що їй доведеться бути обережнішою. Вона нічого кримінального, ну майже кримінального не зробила. Але вона також знала, що не дозволить собі грати за чужими правилами. Вона подивилася прямо в лице Тарасу і спокійно запитала:

— А ви когось вже підозрюєте у вбивстві Марини Олександрівни? Чи є у вас підозри, докази?

Ярослава сталася бути вкрай обережно у висловлюваннях, але в голосі вчувалася нотка настирливості. Вона не просто цікавилася — вона вимагала відповіді.

Тарас на мить зупинився, поклавши ложечку на блюдце. Його погляд затримався на її обличчі, неначе він намагався зрозуміти, наскільки глибоко вона готова копати.

— Підозри є, — нарешті відповів він, витримуючи паузу. — Але доказів, які б чітко вказували на когось конкретного, поки що немає.

Ярослава нахилилася вперед, сама того не розуміючи.

— І кого ви підозрюєте?

Тарас зітхнув і обернувся, щоб переконатися, що ніхто не слухає.

— Особисто я маю список людей, які могли б отримати вигоду від її смерті. Конкуренти, ті, хто був незадоволений її політикою в компанії... і, звісно, близькі.

— Близькі? — Ярослава нахмурилася. — Ви думаєте на Артура чи Лесю? І на мене?

Тарас злегка розвів руками.

— Я не думаю, Ярославо. Я збираю факти. Але діти Марини не надто співпрацюють зі слідством. Як і ви. І це викликає певні запитання.

Ярослава замислилася. Її пальці нервово торкалися краю чашки.

— А що з конкурентами? Або... можливо, хтось із керівництва компанії?

— Я працюю в усіх напрямках, — відповів Тарас трохи знервовано. Можливо, питання Ярослави почали його нервувати. — І я сподіваюся, що ви не ускладнюватимете ситуацію, займаючись власним розслідуванням.

Ярослава посміхнулася краєм губ.

— А я не обіцяла, що не ускладнювати, — сказала вона, ця фраза чомусь її дуже потішила. Тарас тільки похитав головою. — Моє начальство копає інформацію на тебе… кхм, на вас Ярославо.

— Можна на “ти”.

— Гаразд. І, чесно кажучи, ти у них головна підозрювана.

Дівчина прочистила горло, намагаючись тримати себе в руках, хоча серце калатало десь у горлянці.

— І чому ж це? — її питання прозвучало холодно і різко, в очах заграв вогонь. Ця новина по суті та не стала новиною, адже всі шукають легкий шлях, але все одно Ярослава почувалася зрадженою та пригніченою.

Тарас нахилився ближче, неначе побоювався, що їх можуть почути.

— Ти ж знаєш, як це працює. Вижила у стрілянині, а Марина Олександрівна — ні. Для них це підозріло. Особливо, якщо додати, що ти, здається, отримаєш майже всю спадщину.

Ярослава повільно вдихнула, намагаючись стримати хвилю гніву, яка підіймалася всередині.

— Це все, що в них є? Що я вижила? — вона кинула на Тараса такий погляд, наче могла проткнути його словами як ножем. — І що вони збираються робити?

Тарас похитав головою, дивлячись їй прямо в очі.

— Поки що — нічого. Тобі нема чого висунути. Але вони вже переглядають твій зв'язок із Мариною Олександрівною, твоє минуле... все.

Ярослава стиснула губи, глибоко замислившись. Її пальці мимоволі зімкнулися на краю столу.

— І ти мене попереджаєш як слідчий?

Тарас задумався на мить, а тоді відповів, його голос звучав твердо:

— Щоб ти була обережною.

Ярослава кивнула.

— Добре. Але ж мені нема чого приховувати! — сказала вона, підводячись. Її слова вирвались з глибини душі, кличем мимовільного розпачу.

— Швидше за все хтось має вплив над ними. Ти ж розумієш як це відбувається.

Так, вона розуміла, хоча думала, що після війни дещо в її країні мало б змінитися назавжди.

Вона вийшла з кафе, залишивши Тараса одного. Її розум працював, як механізм: швидко і чітко. Якщо вони шукають щось на неї — значить, вони отримали від когось завдання. Тільки хто б це міг бути?..