Право справедливості

П'ятничний вечір затягував у свої тенета густими сутінками.  Марина Саєнко обрала саме цей час, щоб виконати деякі важливі завдання, які стосувалися її бізнесу.  У напівтемряві затишного бару, де музика ледь чутно шепотіла відвідувачам свої мелодії, вона сиділа за столиком, навпроти молодого, але вже досить перспективного (як вважала Марина Олександрівна) Станіслава Донця.Поруч з Донцем, мов кам'яна статуя, сидів його охоронець – широкоплечий велетень з поглядом, що міг би просвердлити наскрізь Велику Китайську стіну. Він дивився на тендітну дівчину Ярославу Овчаренко, помічницю Марини, яка нервово перебирала пальцями, так, ніби та будь-якої миті дістане свій пістолет та випустить у нього пару куль.Марина Саєнко, трішки нахилившись вперед, промовила, (її голос, незважаючи на м'який тембр, мав якусь гостру ноту):— Станіславе, я все ще не довіряю тобі повністю.Стас відповів спокійно: — А ви не повинні, пані Марино.  Довіра завойовується справами, а не чиїмось рекомендаціями. — Так… твоя правда. Але, в принципі, я вже нікому не довіряю. — Тому обираєте найменше зло? — він посміхнувся, але більше ніхто не оцінив його сарказм.— Добре, що в подібній ситуації ти ще здатен жартувати, — промовила жінка. Марина Саєнко ледь помітно посміхнулася, але радше від розуміння того, наскільки неминучою є її поразка. Вона зрікається своєї справи на користь якогось салаги, який навіть недоречно жартує. Таких вона зазвичай топтала у багно носком своїх туфель, як недопалок.Донець прочистив горло, його обличчя вмить стало насуплений, серйозним.Напруга в повітрі зростала.  Охоронці, мов два хижаки, що не можуть поділити територію, продовжували нерухомо витріщатися один на одного, випробовуючи на стійкість. Здавалося, навіть музика заглохла, чекаючи на розв'язку цієї мовчазної дуелі поглядів.— Так, — прошепотіла вона. — Найменше зло… Ніхто в моєму оточенні не здатен продовжити мою справу так, як я того бажаю.  Сподіваюся, ти уважно вивчив мої умови, Станіславе.  Від цього залежить не лише твоє майбутнє, а й майбутнє багатьох людей.Її слова пролунали як вирок, як завіса, що опускалася на початку нової, небезпечної гри. Та насправді це був початок кінця.— Я розумію, на що я йду. Можу процитувати кожен рядок цих документів, — запевнив він.Марина Саєнко кивнула, її посмішка здалася холодною, як крижаний вітер.— Славно! —  кинула вона в нього гостру, як осколок скла, репліку. — Тому ти розумієш, що якщо ти зважишся перепродати мій бізнес якимось хижакам, які просто роздеруть його на шматки та знищать все, що я будувала роками, моя людина… моя людина просто знищить тебе. Зітре тебе в порошок. Ти помиратимеш у страшних муках.В її очах спалахнула небезпечна іскра люті.Донець відкинувся на спинку стільця, намагаючись зберегти спокій.  На його лобі виступили краплі поту — чи то від задухи в переповненому барі, чи то від раптового усвідомлення небезпеки, що нависла над ним.  Він намагався виглядати впевнено, але його руки зрадницьки тремтіли, видаючи справжній страх. Його гра була розпочата, і ставки були надто високі.— Цілком розумію, — прошепотів він, його голос звучав здавлено.Марина Саєнко поглянула на годинник. — Що ж, тоді підписуй угоду, — поквапила вона його. —  Мені вже час іти.Донець, з тремтячими руками, взяв кулькову ручку з її долоні та повільно, з видимим зусиллям, підписав папери. — Чудово, — сказала Марина Саєнко зі задоволення. — Ярославо, нам час.Ярослава першою підвелася з-за столу, несподівано для всіх та рішуче.  За нею, мов тінь, підскочив охоронець Донця – велетень, що нависав над столом, як гранітна скеля. Ярослава стежила за кожним його рухом.  Вона була готова до всього – до будь-якого повороту подій. Один необережний рух, один неправильний жест – і вона дістане пістолет і справді вистрілить. В голову, в живіт, в серце – не важливо куди, головне – зупинити загрозу.  Напруга, що продовжувала нависати над столом, досягла межі вибуху.Марина Саєнко зібрала частину документів й засунула їх у свою елегантну шкіряну сумку, решту — залишила для Станіслава Донця. Ще до того, як Марина підвелася, Ярослава вже відсунула її стілець – це була її робота, її єдина мета – служити цій жінці, беззастережно та бездоганно.Донець залишився сидіти за столиком, занурений у свої думки.Марина та Ярослава вийшли у галасливий зал бару, де люди насолоджувалися вечірнім відпочинком, смакуючи напої та продовжуючи свої розмови.  Як тільки вони дісталися виходу, Ярослава відчинила двері на вулицю, випускаючи пані Саєнко на прохолодне нічне повітря. Свіжий вітер, що ніс з собою запах мокрого асфальту та осіннього листя,  був справжнім подихом свободи після задушливої атмосфери бару. Повз них проносилися автомобілі, зникаючи у темряві.Елітний чорний мерседес Марини Саєнко вже чекав на узбіччі. Пані Марина сіла на заднє сидіння, а Ярослава – поруч з водієм.  Від нього ледь відчутно пахло дорогими парфумами, тонкі нотки, якого нагадували Ярославі аромат улюблених парфумів покійного чоловіка Марини Олександрівни Анатолія Івановича. Двадцять хвилин мовчання розтягнулися між ними, немов вічність. Марина Саєнко, застигла у своїх роздумах, нерухомо дивилася у бокове скло, її обличчя було розбите гримасою смутку та болю. Ярослава відчувала, як хвиля тривоги розливається по її тілу. Вона розуміла, що щось гнітить її шефиню, щось важливе, щось, що вимагає сили впоратися з думками. Але питання застрягло у горлі, заглушене усвідомленням того, що проблем та ризиків у житті Марини Саєнко вистачало з надлишком.Їхній шлях завершився біля новобудови на Шулявці, сучасного архітектурного чуда з підземною парковкою-укриттям.  Розкішні апартаменти Марини Саєнко розташувалися на дев'ятому поверсі,  обіцяючи панорамний вид на місто.Як тільки автомобіль зупинився, Марина Саєнко, не обертаючись, звернулася до водія:— Вікторе, можеш їхати додому. Ти сьогодні мені більше не знадобишся.Ярослава усвідомлювала, що наказ Марини Олександрівни стосується лише водія.  Її власна місія зазвичай закінчувалася лише тоді, коли Марина Саєнко переступала поріг своєї квартири. Так було і має бути завжди.Двері ліфта безшумно зачинилися, огортаючи їх у вузькому металевому просторі. Кілька секунд тривала тиша, потім Марина Саєнко прошепотіла питання, що ніби виривалося з глибин її душі: — Це було правильне рішення? Правда ж?Її очі,  зазвичай блищали радістю та життям,  тепер були затьмарені тривогою, тусклі, мов затягнуті туманом.Ярослава, спостерігаючи за своєю шефинею, відчуваючи, як стискається серце. Вона знала, про що йдеться.  Рішення передати свої справи Станіславу Донцеві, на випадок, якщо з нею станеться щось непередбачуване, було прийнято нелегко.  Останнім часом Марина Олександрівна пережила не один напад на її життя, в через те виглядала виснаженою, її обличчя було блідим,  шкіра втратила лоск та свіжість. Марина Олександрівна навіть перестала дбати про свою зачіску, хоча їй давно вже треба було пофарбувати волосся, але вона вирішила що то не на часі. А ще на ній позначився тягар відповідальності,  безсонні ночі та постійний тиск з боку конкурентів,  які,  мов акули, зазіхали на її бізнес-імперію. Вони давили на неї з усіх боків,  залишаючи мало шансів на маневри погрозами чи якимись вантажами. Хоч раніше Марина Олександрівна завжди знаходила в собі сили боротися, але зараз розуміла – цього разу їй не викрутитися. Загроза, що нависала над нею, реальна та велика.Ярослава хотіла підтримати Марину Олександрівну, тому відповіла спокійно, але твердо:— Все буде добре.Ярослава розуміла, що ситуація вимагала рішучих дій.  Але… Донець,  на жаль,  не найкращий з можливих варіантів.  Він талановитий,  це правда,  але чи достатньо сильний та рішучий, щоб витримати цей тиск?Марина Саєнко кивнула, її погляд був спрямований кудись у далечінь,  мов вона бачила не стіни ліфта, а якийсь невидимий світ.— Я багато думала… У нього однозначно є потенціал.  Я обрала найкращий з можливих варіантів,  враховуючи обставини.  Іншого вибору просто не було.Ярослава хотіла сказати щось на кшталт: "Побачимо",  або  "Сподіваюся, ви не помиляєтеся",  але змусила себе змовчати.  Ці думки здавалися колючими. Останнім часом пані Саєнко дійсно не солодко.  І Ярослава у будь-який час готова стояти поруч, незалежно від того,  що чекає їх попереду.Ліфт зупинився, вони вийшли в коридор. Безлюдний та пустий. Майже всі квартири знайшли власників, та здавалось що ні в одній з них в той момент не було життя. Лампи на стелі горіли ясно, відкидаючи короткі плями тіней. Марина Олександрівна  діставала на ходу із сумки ключ від свого помешкання, коли раптом Ярослава почула якийсь синхронний дует звуків, схожих на стукіт взуття. Вона негайно дістала свій пістолет та, схопивши шефиню за руку притягнула до стіни. З-за повороту вискочили двоє молодиків в темному закритому одязі.  Їхні обличчя приховували балаклави, в руках вони тримали автомати.Звуки пострілів розірвали коридорну тишу.  Перші кулі влучили в Марину Олександрівну, яка впала на підлогу, її крик заглушив гуркіт. В цю мить Ярослава кілька раз вистрелила в молодиків — один із них впав долілиць.  Другий зловмисник не відступав. Сліпучі спалахи освітили під'їзд, перетворюючи його на поле бою.  Кулі свистіли повз, рикошетили від стін,  залишаючи вибоїни.Ярослава намагалась відтягнути Марину Олександрівну, — та ще нібито дихала. Дівчина продовжувала відстрілюватись. Коли вона майже добралась до ліфта та натиснула кнопку, одна ворожа куля пробила їй плече, інша – влучила в живіт. Ліфт відчинився, вона з останніх сил заповзла туди. Безсила, лягла в кутку.  Кров заливала її одяг. Але вона ще могла тримати пістолет, хоч її руки вже тремтіли від болю. Вона втрачала свідомість, пам'ятаючи, що один з нападників все ще живий і точно прийде по її душу. Можливо, він вже ближче, ніж вона думає. Вона чула його тихенькі кроки, як шурхотить його вітрівка. А потім гучну автоматну чергу, яка змусила здригнутися, і схоже добила Саєнко. Тому коли стрілок визирнув з-за вугла, Ярослава вистрелила в нього. Раз, другий, третій. Зараз він впав нерухомо, а його автомат впав біля нього. Марина Саєнко лежала у багряній калюжі її тіло було напічкане кулями. На її обличчі застиг вираз неминучої смерті, очі були широко розплющені,  повні жаху та страждання. Її дороге пальто перетворилося на мочалку, що увібрала чимало крові.Швидка допомога прибула через кілька хвилин.  Медики намагалися надати першу допомогу Ярославі,  але її стан класифікували як критичний. Також вони констатували смерть Марини Саєнко. Телевізійники наввипередки розповідали, що головну меценатку століття смерть застала в під'їзді її власного будинку. І що буде далі з містом — наразі невідомо.