Право справедливості

Крізь товщу темряви світло просочилося до свідомості Ярослави. А згодом вона почула якийсь глухий, монотонний шум, що нагадував морський прибій, що розбивається об скелі. Можливо, це кров шуміла у вухах. Потім відчуття тяжкості стиснуло груди, ніби її засипало землею. Повільно, мов крізь густу імлу, почали проступати якісь незнайомі образи: блідо-зелені стіни, запах лікарняної чистоти, змішаний з якимось медикаментами, і чувся глухий стукіт чогось металевого.

Вона розплющила повіки, вони здавалися незвичайно важкими. Ярослава дивилась у стелю, яка нависла над нею мов полотно, і лише згодом помітила, що хтось стоїть біля її ліжка. Вона спробувала поворухнути рукою, але марно. Поранена рука зовсім її не слухалась. Але права наче нормально функціонувала, вона відчула чийсь дотик.

Поступово, мов кадри старого фільму, почали з'являтися спогади: коридор будинку, де мешкала Марина Олександрівна, людина в чорному одязі, перший постріл… Зараз вона почула його ніби наяву, і він змусив її тіло здригнутися, зреагувати… Вона знову побачила, як вбиває останнього злочинця, а потім… Потім — темрява. Довга, майже нескінченна.

Ярослава знову опритомніла. Хтось до цього часу перебував у палаті й наблизився. Ярослава розгледіла жінку в білому халаті. Якась лікарка.

— Ви прокинулися, — тихо промовила жінка, її голос був м'яким, мов шовк. Ніби вона казала це своїй дитині. — Як себе почуваєте? Ви пробули в комі понад тиждень. Вам дуже пощастило.

Пощастило вижити чи пощастило вчасно потрапити сюди? Втративши ту кількість крові (Ярослава пам'ятала що на підлозі ліфта калюжа розповзлась чимала), вона могла померти за кілька хвилин без допомоги.

Слова лікарки пролунали десь далеко, мов ехо у пустому приміщенні. Ярослава спробувала щось сказати, але з її губ вирвався лише хрипкий шепіт. Вона страшенно хотіла пити, в роті дуже пересохло. Вона відчувала себе розбитою, виснаженою, мов після довгої ходьби у спеку. Але водночас, вона почала усвідомлювати: вона жива. Вона вижила. І тепер їй потрібно… помститися!

Лікарняні стіни стали для Ярослави тісною кліткою на найближчий період, поки її тіло не зможе знову нормально функціонувати. Тиждень коми стер з пам'яті яскраві фарби життя, залишивши лише тьмяний, монохромний слід спогадів. Прокинувшись, вона опинилася в лапах болю – нестерпного фізичного та душевного. Кожен рух, кожен глибокий вдих відгукувалися гострим, пронизливим болем, нагадуючи про крихкість власного тіла. Реабілітація перетворилася у боротьбу, кожен крок до одужання став важкою перемогою над власною безпорадністю.

Дні розтягувалися в нескінченну низку однакових процедур: болісні вправи, що майже викликали сльози на очах, довгі години нудної фізіотерапії, нескінченні медичні обстеження. Світ у телевізорі, який вона дивилась буквально кілька хвилин на день, колись мав стільки фарб, перспективу, нормальне майбутнє, тепер розсипався на друзки. Дивлячись новини Ярослава розуміла, що місто, яке буквально відбудовувала Марина Олександрівна протягом останніх двадцяти років, намагаються поділити можновладці так, ніби воно останній шматок торта.

Думки обволікала її, мов густий туман, забираючи останні краплі надії та віри, що все налагодиться, що Донець виконає або хоча б почне виконувати умови пані Марини. Смуток став вірним супутником, постійним гостем у її серці. Вона занурилась у власні роздуми про майбутнє, мов у глибокий, холодний океан. Спогади про минуле, яскраві та живі, тепер здавалися далекими, нереальними, мов сни, що забуваються після пробудження.

Ночі були ще гіршими. Сон не приносив полегшення, а лише занурював її у вир кошмарів, де в неї стріляли знову і знову, а пані Саєнко дивилась на неї, як тіло повільно покривалось кров'ю. Ярослава прокидалася в холодному поту, серце шалено билося, мов птаха у клітці.

Консультації з лікарями та психологом, якого їй призначили, не приносили бажаного полегшення. Їхні оптимістичні прогнози не могли пробити її напружений емоційний щит. Ярослава відчувала себе загубленою, відрізаною від світу, який колись у неї був. Вона мовчки спостерігала за людьми, які зараз її оточували, здається їм всім було байдуже, що Марина Олександрівна загинула. Мабуть, вони навіть не усвідомлювали, що завдяки їй мали та мають роботу, адже за її сприяння та кошти відбудували цю лікарню. Марно було чекати від когось те, на що вони не здатні. Їх все влаштовувало. Здавалось, лише її гризла думка про те, що буде колись.

Двері палати відчинились, перериваючи крихку тишу, що огортала Ярославу, мов кокон. Вона лежала, зарившись у ковдру. Чиїсь кроки викликали в ній мимовільний страх, відчуття неминучої небезпеки, ніби вона маленька дівчинка, а в її кімнату увійшов бабай. Ярослава обернулась, щоб побачити хто посмів її потурбувати у вечірню годину, коли вона вже мала б відпочивати, бо всі процедури давно закінчились.

Станіслав Донець застиг посеред кімнати. На його обличчі грала пихата посмішка, але наступної миті щезла.

— Красиві квіти, — сказав він, глянувши на стіл. У дорогому білому костюмі він стояв у дверях, мов хижак, що зазирнув у житло до своєї жаданої здобичі. Ярослава відвела погляд до вікна, намагаючись виглядати спокійною та ігнорувати відвідувача. Вона не хотіла нікого бачити. Не хотіла нікого чути. Не хотіла б ні з ким перетинатись хоча б найближчим часом. Хіба це було неможливо? Але водночас і зраділа, що Донець взагалі з'явився на горизонті.

Донець повільно наблизився до ліжка, його кроки лунали мов удари гонга. Він зупинився біля її ліжка. Свердлив її поглядом.

— Привіт, Ярославо, – мовив він і замовк. Здавалося, він взяв паузу, щоб оцінити її вигляд. Вона все ще не могла вільно рухати лівою рукою, бо плече нестерпно боліло, тому вона з великими зусиллями сіла в постелі. — Радий бачити… — Ярослава з-під лоба витріщилась на нього, мов ображена дитина. — А от ти мене не дуже.

— Що тобі потрібно? — буркнула вона, в такому тоні наче вони давні вороги.

Донець підтягнув стілець, що стояв біля столика, та сів.

— Мені? Та власне нічого. Просто вирішив провідати.

— Провідав? То іди вже звідси, — її слова прозвучали як пропозиція. Донець зніяковів від такої прямолінійності. Запало мовчання.

— Шкода, звісно, що тебе не цікавить мотив мого візиту, — промовив чоловік.

Вона похитала головою.

— Анітрохи.

— Ха-ха, даремно. Бо я хочу повідомити, що ти вже два тижні як працюєш на мене.

— Що? — не стрималась дівчина. — Ти мариш!

Донець наче її по голові важким предметом стукнув. Що-що, а такого вона не очікувала. І звідки він взагалі це взяв, зі своїх недолугих мрій? Вона не ходила на співбесіду до нього, не підписувала трудовий договір. Зараз вона птаха вільного польоту. Перекотиполе.

— Тобі наснилося щось дурне, з чого ти це взяв? — запитала вона.

— Це один із пунктів мого з Мариною Олександрівною договору.

Серйозно? Він це серйозно? — подумала Ярослава. Мабуть, він його сам вигадав, от тільки навіщо? Вона навіть не захистила свою шефиню в момент найбільшої небезпеки.

— Я не наполягав на цьому, — почав виправдовуватися Донець. — У мене достатньо людей. Професіонали…

Ярославі зробилося гидко від слів Донця. Він ткнув її носом буквально в багно. Вона облажалась. Облажалась так, що пам'ятатиме той день до кінця своїх днів. Його не стерти, не повернути, не пережити і не виправити все. На жаль.

— І що тепер? — поцікавилась дівчина.

— Особливо нічого. Після виписки чекаю у себе, обговоримо твої обов'язки. Можливо для тебе знайдеться місце серед прислуги, будеш чистити картоплю для смаження чи варіння.

— Пішов ти! — вигукнула Ярослава. Донець насміхався, це було очевидно. Тож пішов цей довбограй туди де йому саме місце. Вона сама вирішуватиме, що їй робити. А цей придурок їй на хрін не зався незалежно від того, як Саєнко вирішила її долю.

— Не можна бути такою злою, це тобі не личить, — мовив хлопець. — Це умови договору, я не можу залишити тебе без роботи.

— Тупа умова, якщо чесно.

— Але ж ти б і без неї працювала, через бажання мене контролювати.

— У мене немає такого бажання.

— Я б посперечався.

Донець ще який час просидів в палаті, компасував мізки, та Ярослава всіма силами його ігнорувала. Врешті він просто пішов, що дало їй змогу почувати себе трохи комфортно. Та нахабні думки лізли у голову, розхитуючи нервову систему. Марина Олександрівна винесла Ярославі справжній вирок, змінивши та перекресливши її подальше життя і бажання. Ярослава відчула, як холод пронизує її до кісток, заморожуючи кров у венах. Вона зрозуміла, що тепер вона в пастці. І втікати нема куди. Світ не тільки небезпечний, а і тісний. Утім, їй все одно нічого втрачати. Вже ні планів, ні якихось особистих обов'язків. Вона може втекти, а може і залишитись, щоб побачити до чого все йде.