Право справедливості

Ярослава прийшла до тями повільно, немов виринаючи з глибокої, задушливої темряви. Деякий час вона намагалася зрозуміти, що відбувається, адже чула і бачила, ніби крізь товщу води, а перше, що вона відчула — це біль. Голова розвалювалася, у скронях пульсувало, ніби всередині черепа калатало важке залізне серце.

Вона хотіла підвести руку до чола, але не змогла. Зап'ястя були зв'язані й товстий шнур врізався в шкіру, залишаючи пекучі сліди. Ярослава зрозуміла, що долілиць лежить на килимі. Його ворсисте покриття здавалося колючим, дрібні часточки пилу та ворсу забивалися у ніздрі, змушуючи її кашляти.

Горло боліло так, ніби всередину насипали попелу. Вона глибоко вдихнула — груди стиснуло, а повітря здавалося густим, насиченим чимось гірким. Нудота підкотила до горла, але вона змусила себе ковтнути.

Очі пекли, і навіть крізь заплющені повіки вона відчувала слабке світло. Спроба розплющити їх виявилася болючою — повіки були важкі, злиплі, а світло різало, змушуючи сльози текти по щоках.

Ярослава зробила ще одну спробу поворухнути руками, але пута не піддавалися. Шнур обплітав їх так щільно, що кожен рух лише завдавав сильнішого болю. Вона стиснула пальці в кулак, намагаючись не піддаватися паніці.

Десь за дверима чулося приглушене бурмотіння. Чоловічі голоси. Глухі, уривчасті слова, які вона не могла розібрати. Хто вони? Поліція? Чи ті, хто її викрав?

Вона спробувала зосередитися, але перед очима знову попливли тіні, і слабкість накотилася новою хвилею. Її нудило.

Вона мусила вибратися. Але як?

Ярослава лежала нерухомо, намагаючись не видавати ні звуку, аби розчути розмову за дверима. Її голова гуділа від болю, а у вухах шуміло. Проте все це відходило на другий план, коли до її свідомості почали прориватися знайомі голоси.

— Це була твоя ідея, Артуре! — голос Лесі був знервований, різкий, з нотками роздратування. — Ти ж сам казав, що її треба ліквідувати, а тепер…

— Я не казав, що треба влаштовувати цей цирк! — Артур говорив глухо, але з кожним словом його тон ставав усе жорсткішим. — Чорт забирай, Лесю, ти розумієш, що нас тепер шукають не лише копи?

Ярослава завмерла, напружено прислухаючись. Голоси лунали приглушено, ніби крізь товсту завісу, але вона все одно розбирала кожне слово.

— Не будь дурнем, — зі злістю прошипіла Леся. — Ми вже зайшли занадто далеко. Її не можна відпускати!

— А я й не кажу, що треба відпустити! — Артур підвищив голос, і в його словах прорізалася лють. — Але якщо ти думаєш, що після цього все обійдеться, то ти глибоко помиляєшся.

— Не будь таким боягузом, — Леся зневажливо пирхнула. — Ми вже прибрали маму, і нічого. Цю теж приберемо.

Ярослава відчула, як холодна хвиля страху пробігла її тілом. Вони справді зізналися… Вона не помилялася. Ці двоє причетні до смерті Марини Олександрівни.

— Ти думаєш, що це так просто? — Артур стиснув зуби. — Маму можна було списати на Колосова, а ця… Вона занадто дурна, занадто вперта! Її не так легко стерти, як тобі здається.

— Значить, треба зробити так, щоб було легко, — холодно відповіла Леся.

Ярослава відчула дике бажання встати та розібратися з цими двома. Вона більше не могла лежати тут, зв’язана, безсила, покинута на волю тих, хто вже прийняв рішення щодо її долі.

Залишалося тільки одне: знайти спосіб звільнитися, поки ці двоє ще не вирішили, як саме вони її «зітруть».

Раптом у коридорі почулися важкі кроки. Гул голосів, що ще хвилину тому лунав за дверима, стих, натомість панувала тиша, така напружена, що здавалося — вона ось-ось розірветься. Двері зі скрипом відчинилися.

Спочатку вона бачила лише розмиті тіні, темні постаті, що стояли у дверному проході, схожі на примар із кошмару. Але з кожною секундою вони ставали все чіткішими. Артур стояв попереду і дивився на неї з виразом, у якому змішалися роздратування та презирство. Позаду нього стояла Леся, схрестивши руки на грудях.

— Ну що, виспалася? — саркастично запитав Артур, нахиляючись ближче.

Ярослава мовчала, напружено вдивляючись у їхні обличчя. Вона хотіла вловити в них бодай натяк на сумнів чи страх, хотіла зрозуміти, чи вони усвідомлюють, що вона не здасться без бою. Але все, що вона бачила, — це нахабна впевненість у них на обличчях.

Леся повільно підійшла ближче, її підбори глухо стукали по підлозі. Вона нахилилася, і її губи розтягнулися в холодній усмішці.

— Знаєш, Ярославо, ти надто багато чого наплутала в нашому житті, — промовила вона тихо, майже ласкаво, але в її голосі дзвеніла сталь. — Ти не мала з'явитися в нашому домі, не мала стати нашій мамі ближчою, ніж її рідні діти, які вийшли з її утроби. Чому вона тебе прийняла?

Ярослава дивилася на Лесю, відчуваючи, як у ній закипає злість. Але зараз вона не могла нічого вдіяти.

Вона просто чекала. Чекала моменту, коли ситуація дасть їй хоча б найменший шанс.

Ярослава ледь підняла голову, коли Артур зробив крок уперед. Його висока фігура нависала над нею, відкидаючи довгу тінь на підлогу. В очах чоловіка не було ні сумніву, ні жалю — лише ненависть, що відчувалась, мов ядучий дим.

— Жалюгідна, — прошипів Артур, і перш ніж Ярослава встигла хоч якось відреагувати, він з усієї сили вдарив її в живіт.

Біль стиснув лещатами. Повітря вирвалося з її легенів коротким вигуком. Ярослава згорнулась в клубок, немов зламана лялька, і судомно ковтнула повітря, намагаючись перевести подих. Але Артур не дав їй часу оговтатися — його нога знову вп’ялася у ту саму точку, змушуючи її захлинутися болем.

— Ти взагалі уявляєш, скільки проблем наробила? — голос його капав отрутою, кожне слово було окремим уколом.

Ярослава не відповіла. Біль стискав її нутрощі, не даючи ні вдихнути, ні видихнути.

— Артуре, вистачить! — обірвала Леся, але в її голосі не було справжньої турботи, лише роздратування.

— Вистачить?! — Він коротко фиркнув. — Після всього, що вона зробила? Після Колосова, після цього клятого спорткомплексу, після того, як усе пішло шкереберть?! Ми втратили мільйони! Мільйони!!!

Він схопив Ярославу за волосся, змушуючи її підняти голову. Вона побачила його лице: перекошене гнівом, зі стиснутими щелепами й очима, що палали злобою.

— Ти думала, що це просто гра? Що можна прийти, зруйнувати наше життя і зникнути?

Через нестерпний біль, Ярослава прошепотіла:

— Я нічого цього не хотіла..

Артур нахилився ближче, його губи скривилися в зловісній посмішці.

— Брехуха!

Артур різко випростався, відштовхнувши Ярославу так, що вона стукнулась лобом об підлогу. В його очах палав лютий вогонь. Він розлючено морів, немов бугай. Він стиснув кулаки, немов стримував себе від ще одного нападу, а потім різко повернувся до дверей і гаркнув охороні:

— Заберіть її! У підвал!

Двері одразу прочинилися, і до кімнати зайшли двоє чоловіків у темному. Вони схопили Ярославу немов якийсь брус. Вона намагалася чинити опір, але її тіло було виснажене, а зв’язані руки не залишили шансів на гідну боротьбу. Вони поставили її на ноги так легко, наче вона важила не більше за ляльку. Біль прошив живіт, і їй довелося закусити губу, щоб не застогнати вголос.

— Покваптеся, — кинув Артур. — У нас ще багато справ.

Чоловіки вивели її з кімнати, а потім потягли коридором. В кінці — знаходилися  сходи, що вели вниз. Вони мов чорна паща, збиралися поглинути її. Запах вогкості й пилу став сильнішим, і кожна клітина її тіла кричала про небезпеку.

Вона не знала, що чекає на неї в підвалі. Але знала одне — це ще не кінець.