Право справедливості

Ярослава бігла вузькими темними вуличками, намагаючись загубитися в лабіринті міста. Дихання прискорилось, серце шалено калатало, а в скронях пульсувала кров.

Позаду чулося виття сирен, відблиски проблискових маячків миготіли між будинками, мов блудні вогні. Вона не могла дозволити собі зупинитися, не могла потрапити до рук поліції. Їй потрібен був час — щоб розібратися, щоб зрозуміти, як діяти далі.

Повітря було важке від вечірньої вологості. Ярослава звернула за ріг, минаючи зачинені крамниці та припарковані авто. Її розум лихоманково шукав безпечний вихід. Десь попереду — темний двір, ще один поворот, закинутий будинок.

Вона пригальмувала, витерла холодний піт із чола та прислухалася. Сирени вже не вили так близько, але це нічого не змінювало.

Але це був лише початок.

Ярослава зіперлася на холодну стіну занедбаного будинку, намагаючись вирівняти дихання. Вулиця була порожньою, лише тінями гуляли слабкі відблиски далеких фар.

Її оголосять у розшук — вона знала це напевно. Завтра її обличчя з’явиться на новинних сайтах, можливо, навіть на екранах телевізорів. З цієї миті вона більше не могла вільно пересуватися містом, не могла просто зайти до себе додому, переодягнутися, взяти необхідні речі.

Їй нема куди податися. Всі, хто ще вчора могли допомогти, завтра відвернуться. Чи то від страху, чи то через інші обставини.

Ярослава стиснула кулаки. Це ще не кінець. У неї був шанс усе змінити, але потрібно було діяти швидко. Знайти безпечне місце, зібрати інформацію, розплутати цей клубок до того, як він затягнеться навколо її шиї.

Ярослава йшла темним лабіринтом міста, не звертаючи уваги на холодний вітер, що пробирав до кісток. В її голові звучала тільки одна думка — вона не зупиниться.

Марина Олександрівна була не просто людиною, яка колись їй допомогла. Вона стала символом того, що Ярослава втратила назавжди. Її батьки пішли з життя, залишивши за собою лише порожнечу, і тоді вона не змогла нічого вдіяти. Вона була ще малою, слабкою, безсило прийняла те сьогодні, поки світ навколо рухався далі, ніби нічого не сталося.

Та зараз усе інакше. Тепер вона не та дівчина, що плакала в темряві, сидячи у своєму ліжку. Зараз у неї є зброя, є ім’я того, хто стоїть за смертю Саєнко. І є жага помсти, що кипить в її венах, змушуючи рухатися вперед, не оглядаючись.

Це не просто помста за Марину Олександрівну. Це спокута за всі ті втрати, що вона пережила. За всі моменти, коли вона була безсила.

І цього разу вона не допустить, щоб вбивці все зійшло з рук.

Ярослава завжди діяла з холодним розрахунком. Вона знала, що навіть найбільш детально продуманий план може дати тріщину в найнеочікуваніший момент. Тому ще задовго до цієї ночі вона приготувала запасний варіант — план Б.

В її голові він був чітким, як лінія проведена з точки А в точку Б. Запасний транспорт, сховок, кілька змін одягу та документи, які могли допомогти їй залишитися в дії. Вона не мала ілюзій, що зможе довго переховуватися, але кожна хвилина свободи була для неї важливою.

Зараз усе йшло не так, як хотілося. Її сто процентів оголосять в розшук, поліція, ймовірно, вже прочісувала район, а ім'я Колосова не давало спокою. Та вона не могла дозволити собі паніку. Ярослава звикла діяти в умовах хаосу, і цього разу все мало бути так, як вона вирішила.

Вона зробила глибокий вдих і рушила до місця, де її вже чекав шанс почати наступний крок у своїй грі.