Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину

Важкі краплі дощу барабанили об кам'яні мури міста, створюючи холодний, ритмічний акомпанемент до сцени, що розгорталася під похмурою завісою неба. Вуличні ліхтарі відбивалися в блискучих калюжах, а далекі звуки автомобільних сирен розчинялися в шумі дощової симфонії.

Чоловік у капелюсі, сірому пальті й окулярах стояв під навісом, неквапливо вдихаючи аромат міцної сигари. Його постать залишалася нерухомою, контрастуючи з хаотичною метушнею навколо, де перехожі квапливо перебігали в пошуках укриття від негоди.

Холодні блакитні очі, що виглядали з-під густого, темного, кучерявого волосся, яке вперто спадало на обличчя, здавалися сталевими лезами, які безжально прорізали кожен рух натовпу. Цей погляд - суворий, майже презирливий - був схожий на вирок, винесений суддею, втомленим від безглуздя й метушні людської діяльності.

Він сперся на стіну, хмуро розглядаючи, як дрібні постаті - людська юрба - квапливо шмигали під дощем, створюючи навколо метушливий, нервовий гармидер. Чоловік ненавидів такі сцени. Ще кілька хвилин він залишався нерухомим, аж поки біля узбіччя не загальмував жовтий автомобіль таксі. Викинувши недопалок сигари просто на мокру бруківку, він мовчки сів на заднє сидіння.

- Куди прямуємо? - весело спитав таксист, окинувши його поглядом через дзеркало.

- До інституту Святої Анни, - коротко відповів пасажир, одразу відвертаючись до вікна.

Дорога минула в цілковитій тиші. Вийшовши з машини, чоловік впевнено попрямував до входу у відділення "Експериментальної медицини". Там на нього вже чекав нервовий, трохи розгублений асистент головного лікаря - Лукас Браун.

- Ви Габріель Ноктіс? - заторохкотів асистент і, після підтверджувального кивка, продовжив: - Ми чекали на вас ще зранку! Сподіваюся, у вас була поважна причина запізнитися на три години?

- Я хотів перекурити наостанок, - недбало і трохи зверхньо відповів Габріель, злегка нахмурившись. Його холодний погляд пройшовся по Лукасі з голови до ніг, ніби оцінюючи його. Здавалося, це був не чоловік, а експонат, який варто було оглянути, але не більше.

Лукас ковтнув клубок у горлі. Відповідь містера Ноктіса здалася йому вкрай образливою. Молодий асистент був ображений і спантеличений, але все ж зумів зберегти хоч якусь професійну витримку.

- Прошу, ходімо, - буркнув він, роблячи жест рукою і повертаючись до коридору.

Юнак нервово ковзав уздовж стін, намагаючись зрозуміти, що скаже головна лікарка Карла Вайсс, якщо вирішить звинуватити його в затримці гостя. У його юній голові народжувалися фантазії одна безглуздіша за іншу: від вигадок про напад з боку гостя до абсурдної ідеї раптово емігрувати до Мексики. Обличчя Лукаса було червоним, а чоло вкрите дрібним потом.

Габріель йшов за Лукасом і дивувався, як той нервово дриґався. Вони двічі повернули не туди, а сам Лукас був весь червоний і бубонів щось під ніс. Це все ще більше дратувало й без того роздратованого чоловіка.

Зайшовши до кабінету, чоловіки зіткнулися з надзвичайно недовірливим і пронизливим поглядом жінки середнього віку. Вона крутила в пальцях кулькову ручку, злегка піднявши брову, і уважно розглядала непроханих гостей.

Жінка мала кремезну статуру: широкі плечі, сильну спину й довгий, загострений ніс. Її пальці, хоча й кістляві, були довгі та вперті. Зовнішність її викликала неоднозначні відчуття. Вона була струнка, проте аж ніяк не тендітна. Примружені, схожі на котячі очі та дивовижно скуйовджена зачіска надавали їй вигляду, наче в обскубаної курки. Одягнута вона була в лікарняний халат, з-під якого виглядали широкі класичні штани й білосніжна бавовняна сорочка. Карла Вайсс більше нагадувала чоловіка, ніж жінку, - жодного натяку на жіночність.

Кабінет, у якому вона працювала, ідеально відображав її характер. Стіни сяяли бездоганною білизною, вікно було затулене ролетами, а посередині стояв масивний дерев'яний стіл. На ньому лежали лише одна ручка й два аркуші паперу - жодної зайвої деталі, жодного натяку на затишок.

- Ви повинні були прийти зранку, - крижаним голосом промовила лікарка, холодно зиркнувши на чоловіків. - У нас була домовленість. Якщо така ситуація повториться, я негайно шукатиму вам заміну.

Її погляд зупинився на колезі. Вона вп'ялася в нього очима, і, не відводячи погляду, промовила останню фразу з особливим наголосом. Молодий співробітник помітно знітився, відчуваючи загрозу. Він одразу ж почав виправдовуватися, тарабанячи слова без упину:

- Я ні до чого! Це він запізнився!

Проте його вже ніхто не слухав. Місіс Вайсс сердито цикнула, вимагаючи тиші. Вона зробила крок уперед і звернулася до іншого чоловіка:

- Перш ніж ми перейдемо до основного питання, я хотіла б обговорити з вами кілька деталей. Наодинці.

Вона кинула красномовний погляд у бік Лукаса, і той поспіхом вискочив із кабінету. Його незграбна втеча могла б видатися комічною, але начальниця була далека від гумору, щоб гідно оцінити це видовище.

Залишившись удвох, жінка дозволила собі легку усмішку, яка більше нагадувала гримасу, ніж справжній прояв тепла. Вона вказала гостю на стілець, запрошуючи сісти. Чоловік без вагань виконав її жест, опустившись у крісло. Лікарка, вмостившись навпроти, почала розмову.

- Ви перебуваєте в досить вигідному становищі, однак я наполегливо прошу вас дотримуватися угоди. У нас є чіткі терміни, і ми не можемо дозволити собі втрачати час на пошуки іншого... - вона раптово замовкла, шукаючи в голові правильне слово.

- Піддослідного, - підказав Габріель із легкою насмішкою. - Ви маєте право називати речі своїми іменами. - Він примружився, немов оцінюючи її реакцію, і додав із ноткою іронії: - На певний час я буду позбавлений багатьох благ життя. Хотів лише переконатися, що не надто нудьгуватиму під час експерименту.

Жінка коротко кивнула, не піддаючись на провокацію, і продовжила:

- Я б хотіла детальніше розповісти, що саме на вас чекає. Ми введемо вас у стан, який можна назвати "керованим сном". У цьому стані вам доведеться зіткнутися з вашими потаємними думками, страхами або спогадами. Проте ми не можемо сказати наперед, що саме ви побачите чи відчуєте. Усі деталі нам доведеться дізнатися з вашого розповіді після пробудження.

Вона зробила паузу, уважно стежачи за його реакцією, але Габріель залишався байдужим.

- До вашого тіла буде підключено датчики, які постійно відстежуватимуть ваш фізичний стан, - продовжила лікарка. - Ваше здоров'я перебуватиме під надійним контролем. Харчування буде подаватися у рідкому вигляді, а всі ваші природні потреби забезпечуватимуть медсестри.

Вона склала руки на столі, трохи нахилившись уперед.

- Перш ніж розпочати експеримент, вам доведеться пройти ряд обстежень у лікарів, починаючи з психіатра. Ми хочемо бути впевненими, що ваше рішення продиктоване науковим інтересом, а не прихованими мотивами.

Закінчивши свою промову, жінка зупинила погляд на співрозмовникові. Її очі уважно вивчали чоловіка, намагаючись прочитати бодай якусь емоцію. Проте Габріель здавався абсолютно байдужим. Він спокійно сидів, майже не звертаючи уваги на серйозність розмови, і розглядав щось у кабінеті, немов зовсім не був зацікавлений у тому, що відбувається.

Це насторожувало. Перед нею сидів чоловік, який добровільно погодився на ризикований експеримент, довіряючи їй своє фізичне та, що важливіше, психологічне здоров'я. Але його беземоційність залишалася загадкою.

- У вас є ще питання? - нарешті запитала лікарка, трохи нахиливши голову.

- Ні, мені цілком усе зрозуміло, - спокійно відповів Габріель.

- Тоді ходімо за мною, - кинула жінка, поспіхом підводячись із місця. Її кивок був недвозначним натяком, щоб чоловік ішов слідом.

Вийшовши з кабінету, вона швидкими кроками попрямувала до сходів, майже не зупиняючись. Її довгі ноги долали великі відстані, змушуючи Габріеля пришвидшувати ходу, аби не відстати. Жінка стрімко минала один сходовий проліт за іншим, немов рухалася на автопілоті, аж доки не зупинилася перед масивними металевими дверима.

- Далі вам доведеться йти самому, - промовила вона, не обертаючись. - У мене чимало справ у кабінеті. Після обстеження вас відведуть до моєї колеги, де ви дізнаєтеся результати. Сподіваюся, ви зможете впоратися самостійно й не заблукаєте.

Вона кинула на нього оцінюючий погляд, у якому відчувався легкий натяк на скептицизм. Після цього стрімко розвернулася на підборах і пішла назад тим самим шляхом, залишаючи за собою легкий запах дезінфекційного засобу та металу.

Залишившись сам, Габріель на мить відчув у собі легкий відгомін тривоги. Вона прокидалася десь глибоко, але він майже інстинктивно відкинув її, занурившись у думки про те, що чекає на нього попереду.

Масивні двері перед ним вабили своїм холодним, незвіданим виглядом. Спокуса зазирнути за них стала надто сильною. Габріель рішуче простягнув руку, торкнувся шорсткої поверхні металу, відчувши її прохолоду, і натиснув на ручку. Двері відчинилися з важким скреготом, запрошуючи його ступити в невідомість.

Штовхнувши двері із певною рішучістю, чоловік ступив у коридор, затишно оформлений у ніжних синіх тонах. Це місце не нагадувало лікарню. Атмосфера, що панувала навколо, більше скидалася на розкішний готель чи приватний санаторій - спокій, комфорт, відчуття захищеності. Габріель зробив кілька повільних кроків уперед, коли раптом позаду нього двері з гучним клацанням зачинилися.

На звук майже одразу з сусіднього кабінету виглянула мініатюрна білявка. Вона була одягнена у яскраво-червоний в'язаний кардиган, коричневу довгу спідницю і кумедні червоні туфельки з бантиками. Її зовнішність нагадувала маленьку фею, що ніби летіла назустріч чоловікові, кваплячись м'яким ковроліном.

- Містере Габріель, рада вітати вас у своєму маленькому королівстві! - пролунав її мелодійний голос, настільки ніжний, що він змушував відчувати себе бажаним гостем. Вона зупинилася перед ним, усміхнувшись так осяйливо, що навіть світло в коридорі здавалося теплішим. - Моє ім'я Меліса Еванс, але для вас просто Меліса.

Чоловік мовчки спостерігав за нею, трохи здивований контрастом між її невеликим зростом і енергією, що, здавалося, заповнювала собою весь простір.

- Тут, у нашому відділі, ми проведемо всі необхідні дослідження. У нас є всі спеціалісти, що вам знадобляться. Але спершу я запросила б вас до мого кабінету, - вона говорила легко, майже співуче, і, не чекаючи згоди, швидко додала: - Нам треба трохи поспілкуватися, обговорити ваші очікування, хвилювання чи запитання щодо експерименту. Не хвилюйтеся, примушувати вас ні до чого не збираються!

Меліса жестом запросила його слідувати за собою і легенько обійняла за лікоть, ненав'язливо скеровуючи до відчинених дверей. Її рішучість і турботливість одночасно застали Габріеля зненацька. Він не встиг і слова вимовити, як опинився у світлому, затишному кабінеті.

У повітрі кабінету витав тонкий аромат трав, який одразу вразив його нюх. Це була меліса, і чоловік не міг не відзначити, наскільки ця деталь підкреслювала її ім'я.

- Прошу, сідайте, - вона вказала на м'яке крісло біля невеликого столу.

Габріель, слухняно опустившись у запропоноване місце, простежив, як Меліса швидко сіла навпроти. Її рухи були легкими й невимушеними. Вона одразу ж запропонувала гостеві чай із мелісою, імбирне печиво та цукерки, але він поспішно відмовився.

- Дякую, я нічого не хочу, - коротко кинув Габріель, хоча цей дитячо-щирий голос і справді змусив його на мить задуматися над пропозицією.

Меліса лише всміхнулася, спокійно прийнявши відмову, і потягнулася до блокнота, готова перейти до основного.

- Чудово! Тоді перейдемо до суті.

Її голос раптом став більш серйозним, але все ще зберігав теплоту.

- Де саме ви дізналися про наш експеримент? Я чула, що ви самі прийшли до нас, - м'яко розпочала опитування Меліса, намагаючись налагодити довірливий контакт.

- Мені про це розповів мій друг, - коротко відповів чоловік, явно уникаючи розлогих пояснень. Його тон і ледь помітний вираз обличчя свідчили про небажання розкривати подробиці.

Меліса трохи нахмурила брови, не збираючись так просто здаватися. Її професійна цікавість та обов'язок дізнатися більше взяли верх:

- Нам необхідно знати, хто саме ваш друг. Ми не робили публічних оголошень, лише співробітники нашого відділення знали про відбір. Працівник, який вас залучив, заслуговує на нагороду. Тому, будь ласка, назвіть його ім'я, - вона промовила це спокійно, навіть із нотками дружелюбності, але її погляд ясно натякав, що відповідь має бути конкретною.

- Ваш інженер, дядько Генрі. Він мій далекий родич, - промовив Габріель, цього разу трохи неохоче, але все ж чесно.

- Я повідомлю Карлі Вайсс про це. Ваш дядько отримає щедру винагороду, як і ви, містере Ноктіс, - усміхнулася лікарка, занотовуючи щось у маленький блокнот, який вона витягла з внутрішньої кишені яскраво-червоної кофтини. Її рухи були точними, мов у годинникового механізму. - Скажіть, будь ласка, що змусило вас погодитися на участь? Що вас зацікавило в нашій програмі?

- Ваша винагорода, - відповів чоловік, ледь не посміхнувшись. - І, звісно, можливість безкоштовно перевірити здоров'я.

Його відвертість, хоч і саркастична, не викликала у Меліси обурення. Вона звикла до різних пацієнтів і до того, що не всі готові підтримувати високі ідеали.

- Розкажіть трохи про свою родину. Хто вас виховував? Чи були теплі стосунки в сім'ї?

- А для чого вам це знати?

- Нам важливо розуміти, в якому середовищі ви виросли. Це допоможе адаптувати програму під ваш індивідуальний випадок, - відповіла Меліса, вдаючи спокій, хоча наполегливо вдивлялася в його очі.

Чоловік тяжко зітхнув і, підвівши погляд до стелі, ніби шукаючи натхнення у її візерунках, нарешті почав говорити:

- Батька я не пам'ятаю. Мати казала, що він помер. Від чого - не знаю. Не питав ні її, ні родичів. У мене немає братів чи сестер. З родини є лише дядько Генрі, бабуся і дідусь. Вони живуть далеко, тому бачимося дуже рідко.

- А мати? - Меліса поставила це запитання обережно, але враз помітила, як напружився її співрозмовник.

- Вона померла десять років тому. У неї була пухлина, - сухо відповів Габріель, відвівши погляд. - Вона не була найкращою матір'ю, але...

- Але вона була вашою мамою, - м'яко додала Меліса, торкнувшись його коліна в жесті підтримки. - Я розумію. Цього достатньо.

Вона не стала далі допитуватися, бо відчула: ця тема завдає йому болю. Перейшовши до справи, вона відкрила блокнот і почала пояснювати:

- Тепер нам необхідно провести декілька тестів, щоб краще зрозуміти вашу психіку. Це буде серія з п'яти тестів: тест Роршаха, тест ДРС, тест Шульте, тест Ступа та тест Бека. Кожен із них має своє призначення.

Вона швидко підготувала необхідні матеріали, дістала картки з полиці та, сівши навпроти Габріеля, розпочала тестування. Воно тривало близько години. Меліса ретельно занотовувала результати у блокнот, її вираз обличчя залишався зосередженим.

Габріель, однак, відчував, як стомився. Його думки час від часу відволікалися: перед очима з'являвся образ соковитого бургера, і це виглядало значно привабливіше, ніж усі ці нескінченні тести.

Помітивши, що пацієнт уже напівсонний, а краєчок його губ виблискує вологим відблиском слини, лікарка ковзнула поглядом на годинник, переконавшись, що час завершувати огляд. Вона швидко подякувала містерові Ноктісу за терпіння та повела його до наступних спеціалістів, яких він мав пройти цього тривалого дня.

Габріель неохоче плентався за Мелісою, мріючи скоріше завершити це нескінченне коло обстежень. Наступним лікарем виявився високий, чорнявий окуліст із проникливим поглядом. Швидко перевіривши зір пацієнта, він, як і Меліса до нього, заніс щось до свого нотатника. Меліса весь цей час залишалася поруч, її погляд періодично ковзав до Габріеля, а лагідна усмішка, здавалось, підтримувала його, мов маяк у тумані.

Далі на нього чекала ще низка лікарів: ортопед, невролог, хірург та багато інших. Габріель був приємно здивований, коли дізнався, що, попри свій вік, його організм перебуває майже в ідеальному стані. Адже він ретельно дбав про себе. Єдиним його гріхом залишалося куріння, від якого він, без сумніву, не відмовився б за жодні скарби світу.

Мандруючи від кабінету до кабінету, Меліса та Габріель нарешті досягли останніх дверей, за якими їх уже чекала головна лікарка Карла Вайсс та її молодий, трохи знервований асистент Лукас, який час від часу зиркав на свою начальницю.

Габріель увійшов до просторої, білосніжної лікарняної кімнати. Посередині стояло велике ліжко, оточене різнокаліберними моніторами, крапельницями та клубками проводів. На столику поруч акуратно лежали п'ять ампул із невідомою рідиною. За ним у приміщення увійшла Меліса, а за нею - ціла група лікарів та медсестер. Всі вони пожвавлено перемовлялися, зосереджено вдивляючись у Габріеля, ніби той був рідкісним експонатом чи святим, що зійшов із небес.

- Містере Ноктіс, ми підготували для вас одяг за ширмою. Будь ласка, переодягніться, - м'яко промовив Лукас. Габріель навіть не одразу збагнув, що від нього вимагається.

Пішовши за ширму, він відчув хвилювання, усвідомлюючи, що десь поруч двадцять пар очей нетерпляче чекають. Накинувши жорстку, стерильно білу піжаму, він вийшов до присутніх, все ще відчуваючи дискомфорт під напруженими поглядами.

Карла Вайсс мовчки вказала рукою на ліжко, ніби запрошуючи його лягти. Габріель, не гаючи часу, вмостився на м'якому матраці, але щойно його спина торкнулася поверхні, він усвідомив серйозність ситуації. Нарешті, справжній страх невідомого заполонив його свідомість, викликаючи хвилю паніки. Він зрозумів, що його подальша доля повністю в руках цих двадцяти незнайомців у білих халатах.

Меліса, помітивши збентеженість чоловіка, схопила його за руку, її погляд залишався прикутим до його очей. Тихим голосом вона прошепотіла:

- Я поруч. Ви не самотні.

Габріель поглянув на неї, ловлячи теплоту її слів, які здавалися йому єдиною опорою в цьому хаосі. Він намагався заспокоїтися, повторюючи її слова подумки. Головна лікарка тим часом навіть не зреагувала на хвилювання пацієнта. Залишаючись холодною та відстороненою, вона заговорила своїм різким, командним голосом:

- Ми розпочинаємо процес підключення вас до нашого найсучаснішого апарату, що дозволить нам аналізувати ваші думки. Ці п'ять ампул, які ви бачите, створені, щоб дати вам змогу зануритися у власну свідомість та дослідити підсвідомі глибини. Ефект кожної ампули обмежений у часі. Після кожного занурення ви будете прокидатися тут, щоб задовольнити базові потреби, після чого ми відновимо процес.

Поки вона говорила, всі в кімнаті слухали її із завмиранням, ніби зачаровані її владним тоном. Відчувалася одночасно повага й страх перед цією жінкою, чия присутність додавала Габріелю впевненості, що ситуація під контролем.

Карла кивнула Лукасу, і той заходився прикріплювати до Габріеля численні датчики. Проводки обплутували його тіло, присмоктувалися до грудей, рук, ніг. Габріель відчував себе наче маріонетка, захоплено дивуючись, як на його тілі вистачило місця для всіх цих дрібниць.

Тим часом Карла під гучне цокання каблуків підійшла до столу, взяла одну з ампул і наповнила її вмістом шприц. Повільно, наче у сповільненій зйомці, вона попрямувала до ліжка. Габріель напружився, готуючись до невідомого.

Меліса стиснула його руку ще міцніше, і на мить це відвернуло його увагу. У цей момент Лукас увімкнув апаратуру, наповнюючи кімнату звуками серцебиття Габріеля, перемішаними з механічними сигналами моніторів. Карла схилилася до нього і, не давши часу морально налаштуватися, швидко ввела препарат у вену.

Останнє, що вловила свідомість Габріеля перед тим, як поринути в темряву, були теплі очі Меліси, що стискала його руку, і її слова:

- Я поруч...