Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину

Габріель і Сапфір стояли на порозі хатини, що тепер виглядала зовсім інакше. Там, де раніше панувала простота й убогість, тепер виблискувала розкіш. Довгі бордові штори прикривали вікна, відкидаючи теплий відтінок на стіни. Колись проста піч тепер нагадувала вишуканий камін, оздоблений ліпниною, а диван, здавалося, створений для королів, вабив своєю квітковою обивкою і золотим різьбленням на ніжках.

Ліжко, що раніше ховалося за старою дерев'яною перегородкою, тепер сяяло розкішним бордовим балдахіном, а його подушки були прикрашені вишивкою золотих узорів та різнокольорових квітів. Простора кімната, наповнена приглушеним світлом, наче виринула зі снів.

— Оце так! — вигукнув Сапфір, зачарований змінами. Він зі сміхом забіг усередину й одразу стрибнув на нове розкішне ліжко. Подушки підстрибнули від удару, але не втратили своєї вишуканості.

— Що тут сталося? — запитав Габріель, оглядаючи кімнату, яка тепер здавалася не лише іншою, але й більшою.

Сапфір підняв голову, зручно вмостившись серед подушок.

— Схоже, це пов'язано з тобою. Твоя душа, Габріелю, змінюється. Ти стаєш сильнішим, мужнішим, і тепер цей закуток, що раніше був лише схованкою, перетворився на щось більше. Світ підлаштовується під твої внутрішні зміни. В ідеалі все в цьому світі мало б бути таким.

Габріель зітхнув, обводячи поглядом кімнату.

— Усе це добре, але мене більше хвилює, що сталося з картою. Ми ж користувалися нею, перш ніж усе це... — він махнув рукою, натякаючи на останні події. — Куди вона поділася?

Сапфір нахмурився.

— Коли ти й тінь впали разом, зник і твій портфель. Можливо, він тут, якщо ця кімната змінилася, — припустив він.

Габріель почав обшукувати кімнату. Його очі вихоплювали кожну деталь, кожну дрібницю в нових, витончених меблях. Його увагу привернула велика різьблена шафа, що стояла в кутку. Вона виглядала важкою й величною, наче ховала щось важливе.

Він відчинив її дверцята й побачив знайомий портфель, що лежав на полиці.

— Знайшов! — радісно вигукнув Габріель і витягнув портфель.

Сапфір підскочив з ліжка й підбіг до нього.

Габріель розкрив портфель, усередині лежав клаптик паперу — карта. Вона була такою самою, якою він її пам'ятав. Але коли він її розгорнув, його серце завмерло.

Поверх лісу та схованки, зображених на карті, проступав кривавий текст. Слова з'являлися, ніби хтось щойно їх написав:

"БРЕХНЯ".

Червоні літери тремтіли на папері, наче живі. Габріель вдихнув повітря, але горло стислося від жаху.

— Що це означає? — прошепотів Сапфір, дивлячись на карту з недовірою.

Габріель мовчав. Він дивився на слово, яке пульсувало, ніби глузуючи з нього, і не міг відірвати погляду.

Габріель мовчки розглядав карту, що лежала у нього на колінах. Букви зникли так само раптово, як і з'явилися, залишаючи за собою відчуття тривоги й невизначеності.

— Що це все означає? — порушив тишу Сапфір. Хлопчик виглядав стривоженим, його руки нервово стискали край столу.

Габріель підвів голову, зітхнув і сказав:

— Я згадав одну річ. Записку... Записку від Меліси.

Сапфір підняв брови:

— Хто така Меліса?

— Жінка, з якою я зустрівся незадовго до того, як усе це почалося, — відповів Габріель. Його погляд став далеким, ніби він намагався згадати її обличчя. — Вона дала мені записку, і там було написано: "Пітьма несправжня, її неможливо здолати. Тікай!".

— Пітьма несправжня? — Сапфір повторив слова, обережно вдивляючись у Габріеля. — Що це може означати?

— Тоді я не розумів, — зізнався Габріель. — Але тепер... Після всього, що ми бачили, думаю, вона знала правду. Вона знала, що це місце... — він зупинився, шукаючи правильне слово, — ілюзія. Брехня, створена для того, щоб заплутати нас.

Сапфір мовчав, намагаючись переварити почуте. Його очі дивилися кудись у далечінь, а руки все ще тримали край столу.

— Але як вона могла це знати? — нарешті запитав він. — Вона була тут? Чи... вона знала щось про тебе?

— Я не знаю, — тихо відповів Габріель. — Але це не єдина підказка.

Сапфір підвів голову:

— Що ти маєш на увазі?

— Карла Вайс, — серйозно відповів Габріель. — Ти чув, що вона сказала: "Все йде за планом, і скоро це закінчиться". Що це за план? І як це пов'язано з Мелісою?

Сапфір глибоко вдихнув і похитав головою:

— Ти думаєш, Карла і Меліса якось пов’язані?

— Я не знаю, але це не може бути випадковістю, — відповів Габріель. Його голос був напруженим, майже злим. — І якщо Меліса знала правду, а Карла працює над "планом", то ми просто пішки на їхній шахівниці.

Сапфір опустив голову, а його обличчя відображало змішані емоції.

— А що, якщо все це — пастка? Що, якщо ми... ніколи не знайдемо виходу?

Габріель подивився на нього з рішучістю.

— Якщо ми не знайдемо виходу, то зруйнуємо цю гру. Але поки що ми маємо боротися.

Обидва замовкли. Тиша заповнила кімнату, здавалося, поглинаючи кожен звук, навіть тріскіт дров у каміні.

Габріель ще раз глянув на карту, що лежала на столі. Вона знову показувала лише схованку посеред густого лісу. Жодних ознак небезпеки чи нових підказок. Здавалося, місце, в якому вони перебували, давало їм перепочинок після тривожних подій.

— Мабуть, час поїсти і трохи відпочити, — тихо сказав він, звертаючись до Сапфіра.

Хлопчик, який сидів у кутку, втомлено кивнув.

Габріель направився до кухні, вирішивши приготувати щось просте. Відчинивши дверцята холодильника, він зупинився вражений: полиці були вщент заповнені дорогими продуктами. Лососеве філе, червона і чорна ікра, різноманітні сири, свіжі овочі й зелень, екзотичні фрукти, яких він навіть не знав на ім'я. У морозильній камері лежали стейки яловичини, баранини і навіть кілька дорогих морепродуктів.

— Тобі це не здається дивним? — почувся голос Сапфіра, який підійшов ближче і заглянув у холодильник.

— Це виглядає... надто розкішно, — зізнався Габріель, витягуючи лососеве філе.

— Ну, якщо вже тут така розкіш, то я радий, що ти вмієш це готувати, — хлопчик посміхнувся і сів за стіл.

Габріель усміхнувся у відповідь і, зібравши потрібні інгредієнти, взявся до справи. Він з легкістю готував стейки з лосося у вершковому соусі, майстерно нарізаючи і перемішуючи інгредієнти. Але його думки були далеко від кухні.

Його руки працювали автоматично, як добре налаштований механізм, а в голові прокручувалися спогади про його дитинство. Колись він вірив, що вміння готувати — це лише наслідок самостійного життя. Мати не приділяла йому достатньо уваги, змушуючи його бути самостійним. Але тепер він почав сумніватися: а якщо він помилявся? А якщо його спогади, як і багато чого тут, були неправдивими?

— Габріелю, — перервав його думки Сапфір. — Ти виглядаєш занадто задумливим.

— Просто думаю, — відповів він, викладаючи готові стейки на тарілку. — Про минуле. І про те, що з усього цього правда, а що ні.

Сапфір мовчав кілька секунд, перш ніж сказати:

— Знаєш, якщо ми будемо шукати правду разом, то рано чи пізно ми знайдемо її. Усе, що зараз здається брехнею, можна розкрити. Любою ціною.

Габріель подивився на хлопчика і вперше за довгий час відчув, що його хтось підтримує.

— Ти правий, камінчику, — сказав він, ставлячи тарілки на стіл. — Ми розкриємо це все. До останньої деталі.

Вони сіли за стіл. Пахощі вершкового соусу і підсмаженого лосося наповнили кімнату, створюючи атмосферу домашнього тепла. Але навіть у цьому затишку в їхніх серцях залишалася тривога, як гіркий післясмак до розкішної страви.

Вечір видався тихим. Габріель і Сапфір, змучені подіями, вирішили нарешті перепочити. Розкішне ліжко, з бардовим балдахіном і м’якими вишитими подушками, було достатньо великим для обох. Сапфір одразу сховався з головою під ковдру, задоволено притискаючись до тепла, а Габріель, бажаючи дати хлопчикові більше місця, вмостився на краю і накрився лише легким пледом.

Вогонь у каміні потріскував, створюючи заспокійливу атмосферу. Поступово їх обох огорнув сон, і ніч минула без жодного тривожного звуку. Ліс, здається, теж спав.

Ранкове сонце пробивалося крізь щільні бордові штори, кидаючи золоті відблиски на стіни кімнати. Габріель прокинувся першим, ще не вірячи, що ніч була такою спокійною. Вставши, він вирішив приготувати сніданок. У повітрі швидко розійшовся запах свіжих млинців з полуничним джемом.

— Що це так пахне? — пролунало з-під ковдри.

Сапфір різко підвівся, ще злегка сонний, але вже усміхнений.

— Млинці, — відповів Габріель, посміхаючись і ставлячи тарілку на стіл.

Вони снідали в тиші, кожен поринувши у власні думки. Події останніх днів здавалися абсурдними й непередбачуваними, і розгадати їхню суть ставало дедалі складніше.

Закінчивши трапезу, Габріель підвівся і підійшов до вікна, вирішивши нарешті відсунути штори й подивитися на ліс. Він різко зупинився, застигнувши на місці.

— Що таке? — спитав Сапфір, помітивши здивований вираз на обличчі чоловіка.

— Йди сюди, — відповів Габріель, не відводячи погляду.

Хлопчик підійшов до нього і заглянув у вікно. Перед їхніми очима розгорталася незвичайна картина: серед густих дерев і кущів з’явилося велике срібне озеро. Його поверхня була такою гладкою, що відображала небо і ліс навколо, мов дзеркало. Вода здавалася майже нереальною — немов створеною для казки.

— Це... це що? — пробурмотів Сапфір. — Хіба це було тут учора?

Габріель похитав головою.

— Ні. Я точно пам’ятаю: ми вийшли до цієї хатини, і тут було лише дерева. Озера не було.

— Ти думаєш, воно з’явилося за ніч? — Сапфір глянув на чоловіка, його погляд наповнився тривогою.

— Або ж... хатина перемістилася ближче до озера, — припустив Габріель, хоча це пояснення здавалося йому ще менш ймовірним.

Хлопчик дістав карту й уважно її оглянув. Озеро не було позначене. На папері було зображено лише ліс і схованку, де вони перебували.

— Нічого немає, — сказав Сапфір, демонструючи карту Габріелю. — Тільки ми і ліс.

Габріель нахмурився, розглядаючи карту.

— Що б це не означало, це точно не випадковість. Це озеро або має нам показати щось, або воно пастка.

Він повернувся до вікна і задумливо глянув на гладь води, що блищала під променями ранкового сонця.

— Думаю, ми повинні піти туди, — тихо сказав Габріель.

Сапфір відвів очі від карти й зустрів погляд чоловіка.

— Що б це не було, ми повинні дізнатися, — сказав він упевнено.

Обоє відчували, що це озеро — ключ до їхніх наступних кроків, хоча й не могли збагнути, чому воно з’явилося саме зараз.

Раптовий гучний стукіт у двері змусив Габріеля й Сапфіра напружитися. Їхні серця застукали сильніше, адже останній раз, коли до них хтось стукав, усе закінчилося погано. Габріель швидко піднявся і спробував визирнути через вікно, аби побачити, хто стоїть за дверима. Однак він не встиг — стукіт повторився, а за ним пролунав знайомий голос Ронольда.

— Це я, відкривайте!

Сапфір, хоч і неохоче, підійшов до дверей і відчинив їх. До хати зайшов Ронольд. Чоловік виглядав знервованим, його одяг був злегка пом'ятий, а обличчя — тривожним.

— Що трапилося? — спитав Габріель, підозріло поглядаючи на нього.

Ронольд зітхнув і, не сідаючи, почав говорити:

— Я подорожував спогадами... там відбувається безлад. Усе руйнується. Я більше не можу впізнати, що справжнє, а що вигадане. Габріель, — він подивився прямо в очі чоловікові, — мені здається, твоє життя було вигаданим.

Габріель і Сапфір перезирнулися. Це звучало занадто абсурдно, але водночас тривожно знайомо.

— А що ти знаєш про озеро? — запитав Сапфір, кивнувши в бік вікна.

Ронольд озирнувся на краєвид за склом і застиг на мить, ніби переварюючи побачене.

— Це... це озеро спогадів, — відповів він. Його голос здався невпевненим. — Воно дуже рідко з’являється. Я не знаю, чому воно тут зараз.

— Можливо, це випробування? — припустив Сапфір. — Це може бути шансом дізнатися більше.

Ронольд скривився, наче почув щось небезпечне.

— Ні! Це надто ризиковано. Якщо ви туди підете, ви можете втратити себе. Озеро показує правду, але іноді вона знищує.

— Я не можу більше жити в брехні, — різко відповів Габріель, перебиваючи його. — Можливо, це мій єдиний шанс дізнатися, що насправді відбувається.

— Ти не розумієш, Габріелю! — гаряче сказав Ронольд. — Це озеро... воно відкриває все. Усі твої страхи, усі спогади, справжні чи фальшиві, все змішується. Ти не знаєш, чого чекати!

— Саме тому я маю піти, — наполіг Габріель. Його голос був холодним і рішучим. — Якщо я не зроблю цього, я так і залишуся жити в невіданні.

Ронольд замовк. Його обличчя стало ще більш тривожним, але він більше не сперечався.

— Я вас попередив, — сказав він зрештою. Його голос звучав сумно, майже приречено. — Зробіть, як вважаєте за потрібне.

Він повернувся до дверей, і в ту ж мить його фігура почала зникати.

— От що за тип?! — сердито вигукнув Сапфір, дивлячись, як Ронольд розчиняється в повітрі. — Він постійно приходить, щоб налякати нас, а потім зникає!

Габріель обернувся до хлопчика, дивлячись на нього зосередженим поглядом.

— Це вже не важливо, Сапфір. Ми повинні вирушити до озера. Мені потрібна правда, якою б вона не була.

Сапфір кивнув, хоч у його очах і читалася тривога.

— Тоді давай не баритися, — сказав він, стискаючи кулаки, ніби намагаючись зібрати всю свою хоробрість.

Вони разом підійшли до дверей, за якими на них чекало невідоме.

Габріель і Сапфір, обмінявшись короткими поглядами, вирушили до озера. Дорога була недовгою, лише кілька хвилин, але кожен крок здавався важчим, ніби саме повітря наповнилося тривогою. Ліс стишився, залишаючи після себе лише ледь чутний шум, що швидко почав перетворюватися на щось більше.

Спочатку це нагадувало вітер, але поступово вони зрозуміли, що чують шепіт. Він звучав з усіх боків, огортаючи їх, як невидимий туман:

«Ти йди, ти йди на шепіт мій,

Зазирни у вирій свій,

Згадай, де згубив каяття,

І втратиш вигадане життя...»

Сапфір збентежено глянув на Габріеля, що впевнено крокував на голос, його плечі були напружені, але рухи — рішучі.

— Чому завжди, коли з нами має статися щось жахливе, це супроводжують вірші? — нервово пожартував Сапфір, намагаючись розрядити напруження.

Габріель мимоволі посміхнувся.

— Мабуть, це якийсь збочений смак цього світу, — відповів він, але в його голосі відчувалася сталь.

Чим ближче вони підходили, тим гучнішим ставав шепіт, доки його слова не стали майже криком, що заповнив їхні вуха:

«Як правди шукаєш, ти йди сміливіш,

Та помни: життя те вже в світі залиш.

Що було втрачено — згадати час,

А те, що знайдеш, змінить лиш вас...»

Коли вони досягли берега, озеро зустріло їх сріблястим блиском. Вода переливалася, мов дзеркало, що відображало химерні візерунки лісу й неба. Габріель зупинився і вдивлявся у хвилі. Вони ніби танцювали, утворюючи дивні кола, що накладалися одне на одне.

Сапфір затримався трохи позаду, боязко дивлячись на воду.

— Габріелю, це виглядає погано... — почав він, але слова згубилися в новому шепоті, що прорізав повітря, мов стріла:

«Як правду хочеш знайти, то знай:

В той день, коли помер, ти впав у рай.

Згадай, що втрачено, й не сховай,

Бо істина вдарить, мов смерті край!»

Шепіт став оглушливим, і раптом вода почала змінюватися. Її спокійна гладь збурилася, утворюючи вир, що підіймався, ніби жива істота. Величезна срібляста хвиля здійнялася вгору, лякаючи своїми масштабами. Її форма змінювалася, загрозливо згущуючись, мов темна тінь у світлі місяця.

Габріель відчував, як серце калатає в грудях, але він не відступив.

— Що б це не було, я маю дізнатися правду, — прошепотів він сам до себе, стискаючи кулаки.

Сапфір стояв поряд, готовий підтримати його, навіть якщо вони обидва впадуть у невідоме. Вода почала здійматися ще вище, готуючись до чогось незворотного.