Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину

Густий туман клубочився між монолітами древнього кромлеху, обвиваючи їх, мов привиди давно забутих воїнів. Вітер, що гуляв між камінням, ніс із собою тихий, майже стогнучий шепіт, ніби самі надра землі відгукувалися на темряву, що проникла у цей ліс. Габріель відчував, як повітря навколо важчає, наповнюючись чимось неосяжним, чимось, що змушувало його серце калатати, а кожну клітину тіла зводити від холодного страху.

Копія випросталася, її очі, чорні, як провалля, блиснули моторошним світлом. На губах з'явилася хижа посмішка, така ж крижана, як і його обійми, коли він раптом зімкнув руки довкола Габріеля. Дотик його був, мов холодна тінь, позбавлена життя й тепла.

—Ти – причина мого ув'язнення, — прошепотів він, і слова, сказані майже лагідно, обпекли сильніше, ніж будь-яка лайка. — Століття... я рахував дні... годуючи свою ненависть... І ось ти прийшов...

Габріель не встиг навіть отямитися, як відчув, як його штовхнули. Світ закрутився, і він важко впав на трон. Ланцюги, що обплітали камінь, наче голодні змії, одразу зреагували, живими щупальцями вони кинулися до нього, стискаючи зап'ястя, шию, груди. Метал впивався в шкіру, печучи немов розжарене залізо, але біль не був найстрашнішим. Це було щось більше — це було поглинання, його власне єство, немов пісок, витікало крізь пальці.

Копія зробила крок вперед, її голос набув розважливості, з якої сочилася насмішка:

— Зови мене Габріїл. Я ніколи не любив цього банального „Габріель" — звучить занадто... звично. — Він сплюнув це слово, наче гидкий присмак у роті, і розсміявся. У його сміху не було радості — лише гострі, мов лезо, відголоски темної насолоди.

Сапфір кинувся вперед, його маленьке тіло було сповнене рішучості та вогню. Але Габріїл був швидший. Він схопив його за руку, і хлопчик скрикнув від болю.

— Гей, малий, куди це ти? — в голосі Габріїла дзвеніла зла іронія. — Може, ти й справді такий відважний? Нумо, розберімося й з тобою.

З повітря, ніби виткані з нічного мороку, виросли темні щупальця. Вони оплели Сапфіра, змусивши його завмерти, мов комаху в павутинні. Він боровся, намагався вирватися, але кожен його рух лише стискав обійми тіней сильніше.

Габріель, прикутий до трону, відчув, як страх розчиняється у хвилях люті. Він закричав, його голос відлунювався між каменями, розбиваючись об них розпачливими ударами:

— За що ти так зі мною?! Ми ж одне ціле!

Але Габріїл тільки засміявся. Його сміх лунав, як потріскування вогню, що пожирає все на своєму шляху. І в його очах світилася темрява без меж...

Габріїл повільно присів навпочіпки перед прикутою до трону постаттю Габріеля й знерухомленим Сапфіром. Його очі, темні, мов прірва, уважно вдивлялися в їхні обличчя, ніби прагнули зазирнути глибше, ніж могли дозволити навіть найпотаємніші закутки пам'яті. Він мовчав довгу мить, дозволяючи тиші обійняти їх, змушуючи напругу прорости між ними, як отруйні коріння в кам'яному ґрунті. А потім, посміхнувшись, промовив:

— Що ж... У мене є час на розповідь. О, ні, навіть краще... Це буде не розповідь, а тирада про мою трагічну участь.

Його голос, сповнений іронії, розсипався в повітрі, змішуючись із хрипким шелестом вітру між деревами. Габріїл театрально закотив очі й скривив обличчя, зображуючи мученика, а потім знову опустив погляд на свого двійника.

— Пам'ятаєш, Габріелю, той день, коли ти вперше занурився в експеримент?

— Так, — тихо відповів Габріель, на що Габріїл раптово вибухнув люттю.

— Ні! Ти не пам'ятаєш! Тебе тоді ще не було!

Його голос різко розрізав сутінкове повітря, змушуючи Сапфіра здригнутися, а Габріеля міцніше втиснутися у холодний метал трону.

— Ти думав, що твої спогади стерли просто якоюсь речовиною? Чи ще якоюсь науковою дурницею? — у його голосі чувся сарказм, який швидко перетворювався на майже дитячу образу. — Все було зовсім не так.

Він нахилився ближче, так, що його обличчя майже торкалося Габріелевого.

— Я був тобою. Я був головним. Я керував цим тілом. І я був там, на тому клятому мосту, коли мого батька вбили. Це я пережив. А не ти. Це я страждав!

Його голос дрижав, як струна, натягнута до межі розриву. У темряві його обличчя здавалося ще більш спотвореним від злоби й приглушеного болю.

Габріель і Сапфір мовчали, приголомшені хвилею емоцій, яка вихлюпувалася з нього. Він розповідав, змушуючи їх занурюватися в кожне слово, у кожну зміну тембру його голосу.

— Випадок із батьком змінив мене. Але зовсім не так, як того хотіли інші. Так, я був розчавлений. Мені боліло. Але коли ці розумники в білих халатах вирішили "врятувати" мене, вони допустили фатальну помилку. Вони приховали мій біль і тугу, але забули про головне...

Габріїл на мить затнувся, ніби смакуючи наступні слова, а потім, нахилившись ще ближче, прошепотів:

— Вони залишили мені терористів. Вони залишили адреналін. Вони залишили те відчуття — сповнене страху і ненависті.

Він засміявся, але сміх його був зіпсований — у ньому було щось не так, щось ламане й штучне.

— Я був маленьким і не розумів, звідки воно йде. Але моя підсвідомість... О, вона відреагувала так, як ніхто не очікував.

Його голос наповнився зловісним задоволенням, ніби він смакував кожне слово, як вишуканий напій.

— Це відчуття почало мені подобатися.

Габріїл прикрив очі, ніби заново переживаючи кожен момент, що закарбувався у його свідомості.

— О так... мені подобалося відчувати безвихідь. Адреналін був... неймовірним. Я забув, що любив батька. Я забув його обличчя, його голос. Але я пам'ятаю відчай, що охоплював кожну клітину мого тіла.

Він розтягнув губи в усмішці, сповненій нездорового задоволення, коли Габріель раптом вигукнув:

— Ти божевільний!

Габріїл не образився. Навпаки, його усмішка розширилася, очі спалахнули грайливим світлом, і він хрипло розсміявся:

— Так... Я божевільний. Ненормальний. Неконтрольований. Саме тому мене прикували тут.

Вітер розгойдував гілки дерев, несучи їхні тіні по камінню, наче привиди минулого. Але зараз, дивлячись у сяючі темні очі Габріїла, Габріель не був певен, що головний привид стоїть за його спиною.

Здавалося, що він дивиться у дзеркало. І дзеркало нарешті заговорило.

Габріїл повільно підвівся і підійшов до прикутого Габріеля, зупинившись так близько, що їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Його очі палали темним вогнем, а тонкі губи скривилися в задоволеній посмішці.

— О, лікарі так перелякалися, — почав він, злегка хитаючи головою. — І я сам був наляканий. Знаєш, мене оточувала тінь, справжня жива темрява. Вона нагадувала мені про той страх, той вир безвиході. Вона була отруєним даром, залишеним у мені після того, як стерли спогади про батька.

Габріїл на мить замовк, ніби насолоджуючись власними словами. Потім повільно, мов змальовуючи картину, продовжив:

— Я розповів їм про тінь. Дурний вчинок, правда? — його голос сповнився насмішки. — Спершу я вважав її ворогом, а потім вона стала моєю подругою, вірною супутницею, що шепотіла мені на вухо ночами. Вона слухалася мене, підкорялася кожному наказу. Саме вона переслідувала тебе, заводила в пастку, штовхала в безодню... І тепер привела сюди. Я їй безмежно вдячний.

Його обличчя спотворилося зловісним захопленням, він зробив крок назад і розкинув руки, ніби вітаючи Габріеля в своєму царстві.

— Що ж... Лікарі вирішили повторити свій експеримент. Вони хотіли вгамувати мене, стерти, але в результаті породили тебе. — Він гмикнув, похитав головою. — Чи ти сам вирвався на волю? Боягуз, безвольний, без сили. Лялька без ниток... Ні, не так. Просто оболонка. Порожня і нецікава.

Габріїл замовк, вдивляючись у бліде обличчя Габріеля, що, хоч і було спотворене болем, усе ж не втратило своєї зосередженості.

— Лікарів це влаштувало, — продовжив Габріїл, нахиляючись ближче. — Та був один, як же його... Адам? О, так, Адам. Він такий честолюбивий, такий амбітний... Він майже мене звільнив, уявляєш? Майже повернув усе на свої місця. Але той старий дідуган вчасно спохопився і вивів молодого лікаря з гри.

Габріель заскреготав зубами, але не зміг нічого сказати — ланцюги стискали його занадто сильно. Габріїл, помітивши це, вишкірився.

— Здається, його сестричка теж намагалася тебе врятувати. Щоправда, вона рятувала саме тебе, нікчему. Як зворушливо. — Він розтягнув губи в гримасі. — Треба буде їй віддячити.

Габріель рикнув, вириваючись із пут.

— Не чіпай Мелісу!

Габріїл театрально скривився, ніби від страху, а потім знову розсміявся.

— А то що? — прошепотів він, і в його очах спалахнуло щось по-справжньому темне, щось невідворотне.

Габріїл спрямував на Габріеля пронизливий погляд, наче вишукував у його очах затаєний спогад, проблиск усвідомлення. Його губи розтяглися в іронічній посмішці, що видавала зловтішну насолоду від ситуації.

— Ти ж це відчув, правда? — протягнув він, схиляючись ближче, ніби розділяючи якусь таємницю, що вже давно мала стати очевидною. — Коли всі плакали і билися у відчаї, коли їхній світ розколовся навпіл через смерть Амелії... ти відчув щось незвідане, щось інше. Ти ж давно чекав цього, хіба не так?

Габріель зціпив зуби. Його тіло, хоча й скуте ланцюгами, раптом здалося йому не своїм, неначе чиясь чужа шкіра, натягнута поверх його власної. Він пам'ятав той момент. Амелія... Її бліде обличчя, застигле в останньому подиху. Крики, ридання, жах на обличчях оточуючих. Усе це врізалося в його пам'ять, мов різьблені лінії на камені. Але головне — він згадав той невимовний відтінок емоції, що пропік його нутро.

Не смуток. Не горе. Не біль.

Очікування.

Це було жахливе, потворне усвідомлення, що тепер, після її смерті, світ став таким, яким мав бути. Щось у ньому розірвалося, щось давнє й забуте вирвалося назовні, немов давно прихована тріщина в склі нарешті розповзлася по всій поверхні.

Габріїл розсміявся, задоволений тим, що бачить у його очах.

— О, ти не уявляєш, як це було цікаво спостерігати! — Він підвівся і заходив перед троном, неначе тигр, що кружляє навколо здобичі. — Лікарі були в паніці. Вони вивчали тебе, спостерігали, шукали, що ж у тобі змінилося. Але ж вони були дурні, вони не розуміли головного. Не ти змінився, а те, що вони намагалися придушити, почало просочуватися крізь тебе.

Він різко нахилився вперед, і його пальці ковзнули по ланцюгах, що міцно впивалися в шкіру Габріеля. Холодний метал, немов живий, стискався, реагуючи на присутність Габріїла.

— Їхній експеримент провалився, — продовжив він, голос його тремтів від ледь стримуваного сміху. — Вони стерли частину мене, але не знищили. Вони створили тебе, безпам'ятного, слухняного, порожнього. Але як тільки світ знову розтрощився на друзки... як тільки біль увірвався до твого серця...

Габріїл розплющив очі ширше, в них палахкотів дикий блиск.

— Я знову почав жити. І знаєш, що сталося далі? Вони злякалися ще більше. Вони усвідомили свою помилку. І що ж вони вирішили зробити, мій любий брате?

Габріель затамував подих. Він знав, що відповідь буде страшною.

— Вони вирішили спробувати ще раз, — хижо прошепотів Габріїл. — Але цього разу вони не просто хотіли стерти спогади. Вони вирішили створити новий розкол. Вони не могли ризикувати, не могли дозволити, щоб частина мене залишилася. Тож вони вирішили роздробити тебе ще більше.

Габріель здригнувся. Його дихання стало частішим, а пальці судомно стиснулися в кулаки.

— Це брехня, — глухо прошепотів він, хоч у самому серці зароджувалася отруйна підозра, що все це... правда.

— Брехня? — Габріїл нахилив голову набік, його посмішка стала ще ширшою. — А ти хіба цього не відчував? Хіба не було у тебе дивного відчуття, що ти не цілий? Що тобі бракує чогось важливого? Що частина тебе... лишилася там, у темряві?

Габріель стиснув щелепи, відчуваючи, як холодні пальці жаху стискають його нутро. Він намагався не слухати, не вірити, але слова Габріїла проникали глибоко в його свідомість, чіплялися, проростали отруйним сумнівом.

Габріїл зробив крок назад, ніби даючи йому простір для осмислення сказаного.

— Ти ж відчув це, коли Амелія померла. Відчув цей тріск, цей розкол. Лікарі думали, що можуть контролювати тебе, але навіть вони не здатні заперечити правду. Ти — не єдиний. Ти — всього лиш уламок.

Габріель закрив очі, його свідомість заполонили уривки спогадів, сум'яття, хаос. Його серце калатало в грудях, мов спіймана в пастку пташка.

Габріїл схилився до нього, нахиляючись зовсім близько, і прошепотів:

— А що, як я скажу тобі, що цей уламок... можна знову зібрати докупи?

Момент, коли тінь огорнула їх, був настільки швидким і неочікуваним, що навіть найтонша частка свідомості, яку зберігали Габріель та Габріїл, не встигала відреагувати на те, що відбувалося. Сапфір, наче прив'язаний невидимими ланцюгами до того місця, де ще секунду тому стояв Габріїл, з усіх сил намагався вирватися. Протяжний, немов з самого серця викрикуваний, його крик розривав тишу, наповнюючи повітря розгубленістю і відчаєм.

— Не можна! — в його голосі відлунював страх, який неможливо приховати. Він здригався від того, як темні, поглинальні сутності оповивали постаті перед ним, повільно закручуючи їх у смертельному танку, не залишаючи шансу на порятунок. Вже зараз він відчував — це більше, ніж просто зустріч двох. Це було поєднання двох світанків, це було те, чого не можна було допустити.

Габріель, однак, був іншим. Його очі, сповнені гніву і рішучості, вже не реагували на прохання, крики Сапфіра. Вони були змінені — відображенням нестримного потоку енергії, що проникала через кожну жилку його тіла. Його рука розцвітала, пальці стиснуті в кулак, але з кожним рухом із нього виривалися лише слова, які звучали як магія, закляття, чи то крик самотньої душі.

— Я зроблю це, — його голос був тихий, але впертий, — я зроблю це, Сапфір, попри все.

Тінь, що виросла з нічого, поглинула його, немов ріка, що поглинає все на своєму шляху. Ставши непроникною стіною, вона охопила їх обох. Вона крутиться, як спіраль часу, і здається, що ось-ось розірве саму тканину їх існування, змушуючи стати єдиним цілим. Але в самому центрі цього хаосу, за межами того, що бувало раніше, вони почали помічати, що знову виникає з'єднання. Не тілесне — на це вони були не здатні. Це було з'єднання на глибшому рівні, через волю, через темну магію, що жила в їхніх душах.

— Ти не можеш це допустити! — голос Сапфіра звучав як суд, що оголошує вирок. Але він не міг витримати цю боротьбу, тому що самі сили, які вивільнялись, створювали нову реальність.

Габріель, прикутий і нічим не здатний змінити свій стан, з останніми силами перевів погляд на Сапфіра, кожне слово, яке він вимовляв, було вже немов би завдано пораненням. "Я повернуся", — це була обіцянка, яку він не міг утримати від самого себе, навіть розуміючи, що це не його воля вже диктує події. І, піднявши руку, його тіло вбирало темряву, тілу здавалося, що його відривають від життя, коли він розчинявся в нічній пустоті.

Відразу після цього — тиша. Сапфір, мовби окам'янілий, стояв в порожньому місці, де ще кілька мить тому він відчував присутність двох. Відчуття було ніби його світ перевернувся, і тепер він існував лише в порожнечі, у відчутті неминучості. Лише через секунди він помітив, що постать з'явилася в повітрі. Це був якийсь... монументальний вирок для нього, хоча він не міг зрозуміти, хто це, і чи це взагалі був хтось із тих, кого він колись знав.

Усередині цього спалаху, серед імли, що огортала все довкола, висіла постать — її сині очі проникали до самого серця, холодні, мов злісні крижані вітри з іншого світу, вони неслися крізь все, що колись могло бути важливим. Холод і байдужість. Тепер для Сапфіра це стало новою реальністю.

— Возродження істинного неминуче.

Сапфір стиснув зуби, намагаючись стримати сльози. Ці слова точилися, як ніж в серце. Він опустив погляд, але потім знову підняв його на нову постать, яка стояла перед ним у жахливому спокої.

Тепер стало зрозуміло: те, що вони зробили — це було більше, ніж просто злиття, це було зцілення... І тепер, коли кожен з них став частиною єдиного, розкол вже не мав сили.