Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину

Синювате світло люмінесцентних ламп холодно заливало просторий кабінет, створюючи різкі тіні на гладкій поверхні столу та на обличчях тих, хто перебував у кімнаті. Карла Вайсс, головна лікарка відділення експериментальної медицини, нервово бродила від стіни до стіни, її підбори глухо стукали по стерильній підлозі. Її тонкі пальці стискали край білого халата, ніби намагаючись утримати розсипані думки в голові.

Вона раз у раз поглядала на настінний годинник, слухаючи, як кожен удар секундної стрілки відлунює у її скронях. Очікування здавалося нестерпним.

Двері відчинилися з тріском, і до кімнати, ледве переводячи подих, влетів Лукас Браун. Його щоки горіли, а темне волосся хаотично спадало на лоба.

— Нуууу... — протягнула Карла, схрещуючи руки на грудях і зводячи одну брову.

Лукас почав тараторити, ковтаючи слова:

— Показники все ще нестабільні. Щось відбувається. Ми... ми втратили контроль! Його життєві параметри виходять за всі межі. Біохімічні процеси змінилися—швидкість метаболізму зросла вдвічі, електрична активність мозку зашкалює!

Карла різко повернулася до нього.

— Де Гарольд?

Наче у відповідь на її запитання, двері знову прочинилися, і в приміщення увійшов високий чоловік із посрібленим волоссям. Гарольд Вайсс, її батько, неквапливо зупинився біля столу, зітхнув важко, як людина, що несе на плечах надто багато тягаря, і повільно опустився в крісло.

— Ну, Гарольде, що ми будемо робити? — її голос, хоча й стриманий, видавав напругу, що роїлася всередині.

Він затримав погляд на своїй дочці, довго й пильно, немов оцінюючи її власні думки. Потім знову зітхнув і заговорив низьким, уривчастим голосом:

— Ми достатньо довгий час утримували його. Це мало рано чи пізно статися. Тепер залишається лише одне: підготуватися до закриття експерименту. Він невдалий.

— Але ж... — почала було Карла, але батько підняв руку, змушуючи її замовкнути.

— Ми зробили все, що могли, — продовжив він, глухо. — Та схоже, наших знань недостатньо, щоб остаточно змінити хвору людину. Габріель от-от повернеться. І це вже не буде той Габріель, якого ми так ретельно та сумлінно створювали.

Карла стиснула губи.

— Це все твоя психіатр, — голос Гарольда став жорсткішим. — Вона прискорила процес. Втручання в психіку мало бути контрольованим, а вона... вона розхитала його особистість ще більше.

Жінка опустила голову, немов би відчуваючи провину, якої не могла заперечити.

— Жаль це визнавати, але ми повторили ту ж помилку, що й сімнадцять років тому, — Гарольд потер перенісся і підвівся. — Ми мусимо повідомити юній Мелісі Браун, що сталося.

Настала важка тиша. Карла знала, що тепер їм залишалося лише чекати. Чекати, поки двері цього відділення відчиняться востаннє і на порозі з'явиться той, кого вони більше не могли контролювати.

І цього разу він буде іншим.

***

Спочатку був біль. Він пронизав Габріеля, немов тисячі розпечених голок, що одночасно врізалися в його тіло, у його нерви, у саму суть його існування. А потім — вибух.

Все розлетілося на уламки: його спогади, його страхи, його найпотаємніші думки. Вихор емоцій закрутив його у шаленому танці, тягнучи вниз, у безодню, де не було ані часу, ані простору, ані самого себе. Він був усюди й ніде водночас. Його душа змішувалася з чужою, їхні голоси, наче злиті в один акорд, пронизували тканину реальності.

Здавалося, що цей хаос ніколи не закінчиться. Його думки, його "я" змінювалися, розсипалися, зливалися з іншим, і він не міг розрізнити, де починається Габріель і де закінчується Габрііл.

А потім все стихло.

Хаос згас, наче шторм, що вичерпав свою лють. Темрява стиснулася, відступаючи, залишаючи після себе дивну, моторошну тишу.

Перед ним — двоє заплаканих очей. Блакитні, налякані, майже дитячі. Сапфір.

Його губи ворушилися, він кликав його, благаючи. Але Габріель не міг відповісти. Темрява затягувала його назад, поглинаючи, вириваючи останні уламки свідомості.

Глухий писк пронизав простір. Далекі голоси змішувалися, ледь розбірливі, тьмяні, віддалені.

Його тіло було важким, як свинцева оболонка, а шкіра — холодною, ніби він провів століття у крижаній пустелі. Щось вологе торкалося його тіла, слизьке, моторошне.

Габріель здригнувся і розплющив очі.

Білі стіни. Слабке мерехтіння ламп. Запах антисептиків.

Він лежав на ліжку в лікарняній палаті.

Темно-зелений халат санітара маячив перед його поглядом. Чоловік стояв з мокрою губкою в руці, яку досі стискав, а його погляд відображав подив і легкий переляк.

Габріель повільно перевів очі на свою руку, вкриту краплями води. То були лише дотики холодної губки. Не темрява. Не безодня.

Санітар, усвідомивши, що пацієнт прокинувся, зірвався з місця і гучно покликав когось. Його голос був гучний, різкий, наче удари молота по металу.

Габріель скривився і заплющив очі, намагаючись сховатися від шуму. Йому хотілося тиші. Хотілося, щоб це все було сном. Але відчуття вологої шкіри, стерильного повітря і легкого головного болю безпомилково натякали: це реальність.

І вона лякала його більше, ніж темрява.

Двері палати розчинилися з різким скрипом, що видався Габріелю надто гучним у стерильній, заглушеній тиші. Всередину влетіла група лікарів і медперсоналу – мовчазний потік людей у білих і блакитних халатах, рухи яких були точними та відпрацьованими до автоматизму. Вони діяли злагоджено, немов годинниковий механізм, який хтось увімкнув у потрібний момент.

Електроди, що пронизували його шкіру десятками тонких дротів, один за одним зникали, залишаючи по собі лише липкі сліди та відчуття звільнення. Машини, що мерехтіли приглушеними вогниками, одну за одною вимикали, позбавляючи палату ритмічного гудіння, до якого він несвідомо встиг звикнути.

Серед цього мовчазного хаосу одне обличчя вирізнялося – Лукаса Брауна.

Його русяве волосся було скуйовджене, сорочка злегка зім'ята, а рухи нервові, ніби він не знав, куди подіти руки. Очі блищали надмірною стурбованістю, але губи залишалися міцно стиснутими, як у людини, що не наважується щось сказати. Його погляд раз у раз метушливо зупинявся на Габріелі, наче він чекав на знак, який пояснить, що відбувається.

Коли останній працівник покинув палату, Лукас лишився.

Він важко опустився на крісло біля ліжка, спробував розслабитися, але його руки все ще дрібно тремтіли. Глибокий вдих. Видих. І здавалося б, звичний, безтурботний тон:

— Ну, як тобі спалося, Габріелю?

Запитання прозвучало штучно легковажно, як невдала спроба розвіяти напругу.

Габріель спочатку мовчав, ніби зважував кожне слово, ретельно підбираючи їх, як гравець, що обдумує наступний хід. Погляд його спрямувався вглиб палати, туди, де тіні ламалися під білим лікарняним світлом.

А потім він сказав це.

— Відродження відбулося, — його голос був глибший, ніж зазвичай, ніби в ньому звучав ще хтось. — І всі ви поплатитеся за це.

Ці слова зірвалися з його губ майже мимоволі, немов хтось інший шепнув їх у самі закутки його розуму й змусив озвучити.

Лукас зреагував миттєво — різко підскочив, ледь не перекинувши крісло, і відразу ж знову впав на нього, мовби ноги перестали слухатися. Його губи судомно рухалися, але слів він не знаходив.

Габріель бачив його розширені зіниці, що тепер не приховували страху.

Ні, не просто страху.

Жаху.

Лукас проковтнув комок у горлі. Його руки, що лежали на підлокітниках крісла, злегка дрижали, хоча він намагався приховати це, стискаючи пальці в кулак. Його губи продовжували судомно рухатися, ніби він намагався зібрати думки до купи, знайти правильні слова, але вони вислизали, як пісок крізь пальці.

— Я... я не розумію тебе, — пробурмотів він нарешті, і голос його прозвучав надто тонко, надто слабко.

Габріель усміхнувся. То була не зла посмішка і не насмішка, а щось інше — усвідомлення, холодний відблиск істини, що лежала в глибинах його свідомості, ніби він щойно розгадав загадку, яку йому нав'язували з народження.

— Це не має значення, Лукас. Я дізнався все, що мав дізнатися. Тож тепер немає сенсу брехати.

Його голос був рівним, майже байдужим, ніби він розмовляв не зі своїм лікарем, а з кимось, хто вже не мав жодного значення в цій історії.

Марно.

Це слово зависло в повітрі, ніби ввібрало в себе всю тяжкість подій, що передували цій розмові.

Лукас різко переводив погляд з Габріеля на двері палати, немов зважувався: бігти чи лишитися. Але куди бігти? Чи була хоч якась безпечна відстань?

Він знову підняв очі, і в його зіницях віддзеркалювався страх.

— Якщо... якщо ти все знаєш, — він зробив паузу, зібравшись із духом, — чи відчуваєш ти себе... якось інакше?

Останнє слово він вимовив тихіше, але воно відлунювало у просторі палати, ніби розкривало якусь невидиму тріщину в реальності.

Габріель не відповів одразу. Він лише мовчки дивився на Лукаса, вивчаючи його вираз обличчя, кожен порух, кожен нервовий спазм. Він бачив, як у зіницях співрозмовника переливалися спалахи сумнівів, як по його шиї збігала крапля поту.

А потім...

За спиною Лукаса щось змінилося.

Габріель помітив, як обриси стін почали темніти, ніби їх пронизував якийсь невідомий потік, як тіні, що спершу здавалися звичайними відбитками меблів, почали набувати форми. Вони вигиналися, витягувалися, наче їх тягнуло до світла, але воно тільки роз'їдало їх, робило виразнішими.

І там, у глибині темряви, щось дивилося на нього.

Тіні гойдалися, мерехтіли, змінювали форму, звиваючись у напівтемряві, немов живі створіння, що чекали слушної миті для нападу. Вони випліталися з повітря за спиною Лукаса, клубочилися, набирали обрисів довгих хижих пальців, що ось-ось замкнуться в смертельному стискові.

І раптом вони заговорили.

Голоси, приглушені й тягучі, мов далекі спогади, що виринають з мороку підсвідомості, зашелестіли в просторі палати, повзучи липким шепотом:

Розлютись... Він бреше... Всі брешуть...

Самотній, бідний Габріель... Вони залишили тебе...

Він недостойний... Він жалюгідний...

Нашкодити... Нашкодити... Вбити!

Мурашки пробігли по шкірі Габріеля. Його пальці судомно стиснули тонку лікарняну ковдру, а погляд, сповнений льодової тривоги, застиг на тінях, що звивалися й пульсували в ритмі голосів.

Лукас, помітивши цей погляд, здивовано озирнувся, намагаючись розгледіти, що ж так вразило пацієнта. Але за його спиною не було нічого, крім звичайної стіни та приглушеного світла лампи.

Здивовано він знову глянув на Габріеля.

Габріель швидко збагнув, як дивно це виглядає. Його губи смикнулися, і він, прокашлявшись, змусив себе заговорити:

— Та ні... Почуваю себе як і раніше. Хіба що... — він зробив легку паузу, немов підбираючи слова, — не таким обманутим. Тепер я знаю істину.

Лукас прижмурив очі. Його пальці ковзнули по тканині халата, ніби він намагався знайти в цьому жесті якусь опору.

Але найбільше його бентежив голос Габріеля.

Він звучав... не так.

То був не просто голос людини, яка отямилася після важкої кризи. У ньому бриніло щось інше — ледь вловиме, моторошне, невиразне. Немов цей голос належав не одній, а відразу декільком істотам, що перепліталися в єдине ціле.

І в цю мить у темряві знову щось заворушилося.

Двері палати прочинилися з м'яким скрипом, і в отворі постала висока, злегка зсутулена фігура Гарольда Вайсса. Його сиве волосся було бездоганно зачесане назад, на старому, втомленому обличчі застиг вираз глибокої задумливості. Він провів рукою по темних лацканах свого піджака, неначе змахуючи невидиму порошинку, і повільно увійшов, випромінюючи врівноважену впевненість людини, що вже давно звикла приймати складні рішення.

— Гей, Габріелю, як ти себе почуваєш? — тихо запитав він, тон його голосу був м'яким, майже батьківським. У ньому звучала турбота, щира чи ні — важко було сказати, але вона відчувалася.

Габріель відвів від Лукаса свій холодний, зосереджений погляд і перевів його на Гарольда. Щось у появі цього чоловіка запалило в ньому глибоко заховану, та все ще пекучу ненависть. Його очі, ще мить тому байдуже порожні, спалахнули холодним злісним вогнем.

— Я стільки часу страждав, був стертий, забутий... І все через тебе, — тихо, майже прошипів він.

Лукас помітно здригнувся, а потім різко видихнув, немов до цього моменту затамував подих. Він озирався з Габріеля на Гарольда, не знаючи, як реагувати. Той, натомість, лиш тепло всміхнувся — ніби зовсім не боявся, ніби його нічого не дивувало.

— Лукас, — тихо, але твердо мовив він.

Асистент не змусив себе чекати: похапцем кивнув, ще раз ковзнув спантеличеним поглядом по Габріелю й майже вибіг у коридор, залишивши їх наодинці.

Тиша заповнила простір між двома чоловіками. Вона була густа, майже відчутна.

Гарольд наблизився на крок, оглядаючи Габріеля з виразом спокійного зацікавлення.

— Синку, це все було на благо тобі, ми хотіли, щоб ти вилікувався, — його голос не тремтів, у ньому не було страху, лише лагідна переконаність людини, що вважає свої дії правильними.

— Що як я не хотів цього? — голос Габріеля був низьким і хрипким, проте в ньому чулася чітка загроза. Він ледве помітно нахилив голову, розглядаючи старого так, як хижак розглядає здобич. — Ви притупили мою особистість. То яка ж це допомога?

Гарольд кивнув. Чи це був знак розуміння, чи просто жест, що відображав його власні, невисловлені думки, — було незрозуміло.

— Ми дали тобі шанс жити без страждань, — просто сказав він.

Його зморшкуваті пальці м'яко лягли на плече Габріеля, ніби він справді хотів підтримати його в цю мить.

Але Габріель уже не був тим, ким вони намагалися його зробити.

Його пальці миттєво стисли зап'ястя Гарольда. Сильніше, ніж належало б.

Він рвучко потягнув старого ближче, змусивши того нахилитися над ліжком, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів.

— Від сьогодні тобі варто уникати мене, — промовив він тихо, але в цих словах вібрувала така похмура впевненість, що повітря в кімнаті стало важким.

Гарольд не відвернув погляду, не спробував відступити. Він просто подивився в ті палаючі льодяною люттю очі й коротко кивнув.

Габріель різко відпустив його руку, і старий чоловік відступив. Його обличчя залишалося непроникним, але в глибині очей промайнуло щось... Щось схоже на приреченість.

Він випростав плечі, поправив піджак і тихо мовив:

— Ти не той, ким був.

— Я той, ким мене зробили, — відповів Габріель.

Гарольд кивнув ще раз і, не озираючись, вийшов за двері.

Двері зачинилися з м'яким клацанням, і майже одразу щось у просторі змінилося. Повітря стало густішим, ніби наповнилося невидимим пилом, що осідав у легенях, роблячи кожен вдих важким.

Тіні.

Вони виринули з темних кутів палати, мов чорний дим, що повільно згущується, набуваючи форми. Вони вилися вздовж стін, затікали по підлозі, підіймалися, мов живі струмені чорнильного мороку. Вони знову були тут, блукали навколо, хижо наближаючись, охоплюючи кімнату з усіх боків.

Шепіт.

— Помстися... поплатися... вбий... вбий... нашкодь...

Габріель лежав нерухомо, і тільки його очі, що дивилися в стелю, зраджували бурю, що вирувала в ньому.

Шепіт не вщухав. Він закрадався у свідомість, просочувався в самісіньке нутро, як отрута, що повільно, крапля за краплею, заповнює тіло.

— Він зрадник... Вони всі зрадники...

— Ти страждав...

— Ти був стертий, забутий...

— Відплати...

Лють наростала, мов дикий вогонь. Гостре, нищівне відчуття обману, болю, що точив його розум, вибухало всередині, заповнюючи кожну клітину. Йому здавалося, що це не його емоції, що вони приходять ззовні — тіні штовхали його, підбурювали, нашіптували йому думки, які здавалися такими природними.

Та раптом...

Маленький звук, майже невиразний писк, розчинився серед чорного потоку шепоту.

— Не роби цього...

Тіні загарчали, мов невдоволені звірі.

— Вбий! Нашкодь! Відплати!

Але він почув це.

Щось у ньому здригнулося, наче невидима рука зачепила натягнуту струну в його душі. Ледь чутний, майже забутий голос — слабкий, проте знайомий. Голос, який колись давно належав йому самому.

Габріель заплющив очі.

Він відчував, як темрява намагається поглинути його. Вона стискала його розум, навіювала гнів, нашіптувала вбивчі обіцянки. І все ж...

Він ще міг чути той слабкий, майже крихкий звук у глибині себе.

Вогник.

Маленький, майже невидимий, проте він горів.

І він все ще був його.

***

Коридор лікарні був ідеально білим, холодним і бездушним, мов сама тінь часів, що втекла від реальності. Під ногами відлунював швидкий цокіт підборів — неприємне звучання, що розбивало мовчазне розмірене дихання стін. Тендітна фігура, покрита м'яким світлом ламп, здавалася майже ефемерною, але чіткість кожного її кроку створювала відчуття, наче світ навколо розповзається на мільйон уламків, де існує лише вона — маленька, зруйнована, але незламна.

Меліса з легким хвимканням пройшла через двері кабінету, її темні очі, сповнені обурення, не зупинилися ні на кому, навіть на тій самій жінці, що тепер стояла біля вікна. Карла Вайсс, з її спокійною й холодною витонченістю, окинула лікарку поглядом, який немов випалював усе на своєму шляху. Кожна її риса випромінювала впевненість, наче вона була сама сутність цього безжального місця.

— Меліса, радий вас бачити, — голос Гарольда розірвав тишу, важкий і нещадний. — І я справді радий, що ви змогли прибути, знову.

Меліса пирхнула, не в змозі приховати своє неприязне ставлення. Її усмішка була більше ознакою зневаги, ніж ввічливості.

— О, ви, здається, все ще не розумієте, — промовила вона, її голос звучав грубо, грубіше, ніж зазвичай. — Про що йде мова, Гарольде? Знову ми будемо обговорювати вашу "піддослідну криску"?

У її словах з'явився новий, незвичний відтінок презирства. Здавалось, вона змушена була виплюнути ці слова, як отруту. Всі ці маніпуляції з пам'яттю Габріеля, експерименти, випробування — все це викликало в ній відчуття глибокої зневаги, як до чогось, що вже давно втратило людське обличчя.

Карла Вайсс, не дивлячись на зморщені кути губ Меліси, не дозволила жодної емоції промайнути на її обличчі. Спокійно, з серйозною поставою, вона зробила крок до лікарки. Її голос був низьким, трохи холодним, мов вітер, що пройшов крізь застигле озеро.

— Ваша поведінка абсолютно недопустима, — сказала вона з силою, яка не залишала місця для сумнівів. — Ви дозволяєте собі принижувати того, кого ви не знаєте. Ви не маєте уявлення, що відбувається, і тим більше — не маєте права на таку зневагу.

Меліса відчула, як її гнів накочує новою хвилею. Вона була близька до того, щоб відповісти, але Гарольд, наче непереборна стіна, перебив її.

— Меліса, — його голос був спокійним, але й настільки рішучим, що він не дозволяв жодних заперечень, — я розумію ваше обурення. І ви праві в одному: ми не можемо сказати вам все, що насправді відбувається. Але... нам є що обговорити. І це стосується Габріеля. Тільки разом ми можемо допомогти йому.

Меліса замовкла, її очі майже вогняно світилися, однак у них з'явився тінь сумніву. Хоча її серце кипіло від злості, вона знала: ця ситуація значно складніша, аніж здавалося на перший погляд. Та і Карла Вайсс, хоч і залишалася на висоті, здавалась невідомо ким. Її прагнення контролювати ситуацію було занадто очевидним.

Зітхнувши, Меліса трохи приглушила своє ставлення, хоча кожен її рух залишався сповненим напруги.

— І що ж ви пропонуєте? — спитала вона холодно, намагаючись тримати емоції під контролем, але голос її видавав недовірство. — Як ви хочете допомогти, якщо навіть не можете сказати правду?