Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину

— Що... що сталося? — прошепотів він, відчуваючи, як серце болісно стискається в грудях.

Габріель повільно оглядав палату. Його тіло вкрите лікарняними датчиками, а тонка піжама відчувалася холодною і незручною. Кімната здавалася тихою, лише апарати видавали рівномірне біпкання. Його зір був затуманений, але, напруживши очі, він побачив когось, хто дрімав у кріслі поруч. Зібравши сили, Габріель придивився й упізнав Лукаса Брауна, асистента головного лікаря.

Лукас здригнувся, прокинувшись від рухів Габріеля. Побачивши, що пацієнт прийшов до тями, він підхопився й, схвильовано гукаючи, кинувся до дверей. Глухий відгомін його криків розривав голову Габріеля, викликаючи глибоке роздратування. Чоловік стиснув повіки, намагаючись заглушити звуки, але хаос лише наростав.

За хвилину в палату вбігли ще кілька медпрацівників. Вони метушилися навколо, клацали мишками, друкували щось на комп'ютерах, а прилади видавали тонкі, пронизливі сигнали. Габріель тяжко видихнув, відкинувшись на подушки. Але, незважаючи на спокій лікарняної атмосфери, його думки залишалися у пастці жаху. У голові все ще лунав крик Сапфіра та зловісні слова, які нашіптувала тінь.

Раптом він різко сів, забувши про все.

— Сапфір! — закричав Габріель, розширеними очима оглядаючи лікарів. Його серце билося так, ніби ось-ось розірветься. — Я залишив його самого! Він там один!

Габріель намагався встати, але медпрацівники зупинили його, обережно вклали назад.

— Ви не розумієте! Я маю повернутися! — благав він, хапаючи за рукав найближчого лікаря.

— Містере, все добре. Ви в безпеці, будь ласка, заспокойтеся, — лагідно, але твердо сказала одна з медсестер.

— Я не в безпеці! Сапфір там! Тінь поглине його! — слова Габріеля звучали несамовито, а очі палали відчаєм.

Лікарі обмінялися стурбованими поглядами. Жінка знову нахилилася до нього:

— Будь ласка, містере, дозвольте нам допомогти вам.

Габріель почав пручатися ще сильніше. Його тримали кілька людей, але він відчайдушно намагався вирватися. Одна з медсестер швидко наповнила шприц і зробила йому ін'єкцію.

— Це заспокійливе. Зараз ви відчуєте полегшення, — сказала вона м'яким голосом.

Його тіло поступово втрачало силу. Повіки важчали, світ тьмянів. Останньою думкою перед зануренням у сон було обличчя Сапфіра, сповнене страху.

— Тримайся, малий... Я повернусь, — прошепотів він ледь чутно, перш ніж остаточно впасти у темряву.

***

Темрява повільно відступала, і Габріель, напружуючи повіки, знову розплющив очі. У кімнаті панувала тиша, розбавлена лише приглушеним гудінням моніторів. Біля його ліжка, у кріслі, сиділа молода жінка в кумедному червоному кардигані й довгій коричневій спідниці. Вона щось записувала у нотатник, пильно спостерігаючи за моніторами.

— Привітики! — раптом весело привіталася вона, помітивши, що чоловік прокинувся. — Як самопочуття?

— Я... повинен повернутися... — прохрипів Габріель, ледве видавши ці слова. Голос його був слабким, кожна буква здавалася важкою ношею.

— Ви повернетесь, — запевнила вона тепло. — Але спершу треба поговорити.

— Я не маю часу на балачки...

— Ну, тоді чим швидше поговоримо, тим швидше місіс Карла Вайсс введе вам речовину, — жінка м'яко посміхнулася, поклавши руку йому на плече, щоб заспокоїти.

Габріель важко видихнув, опускаючись на подушки. Відчай стискав його серце. Вони не зрозуміють. Не можуть зрозуміти. Вони ж не були там.

— Гаразд, давайте поговоримо, — зрештою, невдоволено пробурмотів він.

— Але спочатку вам треба трохи відпочити. Поїсти, відвідати центр ЛФК...

— Я готовий говорити зараз, — наполягав Габріель.

— Ви впевнені? — запитала вона, трохи нахилившись до нього.

— Так!

Жінка задумливо подивилася на нього, обережно заправивши прядку волосся за вухо.

— Ви... пофарбувалися, Мелісо, — несподівано для самого себе сказав Габріель.

— Е-е... — вона розгубилася. — Так, повернула свій природний колір.

— Вам дуже гарно, — додав він.

Минулої зустрічі її волосся було білим, як сніг, через що вона нагадувала порцелянову ляльку — бліду й холодну. Тепер її локони набули теплого відтінку, як колосся пшениці. Деякі пасма були трохи темніші, майже шоколадні. Це надавало її обличчю свіжості й рум'янцю. Вірогідно, рум'янець зараз був і через слова Габріеля. Вона ніяково подякувала за комплімент і перейшла до справи:

— Тоді почнемо. Розкажіть, будь ласка, що сталося під час експерименту. Що ви бачили, що відчували?

Габріель почав говорити, намагаючись не пропустити жодної деталі. Він розповів про моторошні картини, які з'явилися перед ним у перші хвилини, про вогонь, що загрожував його існуванню, і про зустріч із провідником.

— Провідник? — зацікавлено перепитала Меліса, перервавши його. — Яким він був?

— Маленький хлопчик. Йому, мабуть, років сім чи десять. Доволі зухвалий. Він знав усе про той світ.

— Зухвалий?

— Так, він дозволяв собі говорити до мене неввічливо, — зізнався Габріель.

Меліса злегка підняла брову, намагаючись приховати здивування.

— Ваш провідник... це ж частина вашої підсвідомості. Виходить, ваш внутрішній голос був до вас невічливим?

Габріель замислився. Як це звучало дивно, навіть абсурдно.

— Ну... так, мабуть, — ніяково пробурмотів він.

Розмова тривала. Габріель описував, як тінь вперше з'явилася в хижі, як дзеркала мучили його спогадами, як він знову бачив свою колишню дівчину. Він пригадав печеру з щасливими спогадами, а також клоунів, які лускалися зі сміху. Меліса не стримала сміху на цьому моменті, але її посмішка швидко зникла, коли Габріель почав говорити про матір.

Його голос став тремтливим, коли він згадував її обличчя — спершу тепле й любляче, а потім суворе й холодне. Він розповів, як вона перетворилася на тінь, і як залишив маленького Сапфіра одного в лісі.

Меліса слухала уважно, не розриваючи зорового контакту. Її очі випромінювали співчуття, але вона мовчала. Видно було, що їй шкода чоловіка, але вона не знала, як йому допомогти.

— От і все, — завершив Габріель, тяжко зітхнувши.

Жінка ще кілька секунд дивилася на нього, мовчала. Потім повільно кивнула.

— Ви пережили неймовірно складний досвід, містере Габріелю. Але я вірю, що ми зможемо розібратися з цим разом.

Її голос був теплим, але рішучим, і Габріель на мить відчув, що він не зовсім самотній.

— Але тепер ви розумієте, чому я мушу повернутися? — Габріель дивився на лікарку з напругою, ніби від її відповіді залежало його життя.

— Розумію ваші хвилювання, — відповіла Меліса, її голос був м'яким, але рішучим. — Та я не можу дозволити вам повернутися так швидко. Лікарка Вайсс наполягла на тижневому відновленні.

— Тиждень?! — обурення забриніло в голосі Габріеля.

— Так, на жаль. Ваш організм не витримає чергового тривалого перебування в комі. Вам потрібно набратися сил, їсти нормальну їжу, рухатися. Інакше ви ризикуєте втратити здатність до відновлення взагалі.

— Але Сапфір помре! — його голос тремтів, у ньому вчувалася паніка.

— Сапфір, — задумливо промовила Меліса. — Це ваш провідник, так? У мене є теорія: він не помре, доки живі ви. Ви пов'язані між собою, як частини одного цілого.

— Це лише ваша теорія, — зітхнув Габріель, сумніваючись.

— Так, це перший варіант, — продовжила вона. — Але є й інший. Можливо, ви самі створили цього хлопчика, щоб легше подолати труднощі, що чекають на вас у тому світі.

Габріель не відповів. Його погляд застиг у порожнечі, він занурився в роздуми. Раптово його вивели з трансу кроки, що луною відбилися від стін.

У палату зайшла миловидна жінка старшого віку з підносом у руках. Вона тепло привіталася, даруючи Габріелю доброзичливу усмішку, й передала піднос Мелісі.

Меліса присіла біля його ліжка, обережно розставляючи тарілки на висувному столику. Вона взяла ложку і, набравши трохи супу, піднесла її до губ чоловіка.

— Ви збираєтеся мене годувати? — здивовано запитав Габріель, піднімаючи брови.

— Підозрюю, що наразі для вас це непосильне завдання, — відповіла вона з ледь помітною усмішкою.

Габріель спробував підвестися й узяти ложку, але його тіло, ослабле за дні нерухомості, лише трохи здригнулося. Йому вдалося зробити кілька слабких рухів, які більше нагадували марні спроби.

— Як довго я спав? — нарешті вимовив він, глибоко вдихаючи.

— Тиждень, — коротко відповіла Меліса, продовжуючи набирати суп у ложку. Вона обережно піднесла її до його губ. — Скажіть «ам».

— Скажіть «ам»? — Габріель подивився на неї, як на когось, хто щойно розповів недоречний жарт.

— Так, це допоможе. Ну ж бо, ам! — її тон був теплим і трохи жартівливим.

Він важко зітхнув, але підкорився. Суп виявився приємно гарячим, з тонким ароматом трав, і хоч голод Габріеля був сильним, відчуття безсилля все одно пересилювало його.

— У вас це чудово виходить, — сказав він тихо, після того як проковтнув першу ложку.

— Дякую, містере Габріелю, — відповіла вона з усмішкою. — Але наступного разу сподіваюся, що ви справитеся самі.

Габріель сидів, відчуваючи теплий суп, який розливався по його тілу, даруючи полегшення. Але те, що змушувало його серце битися трохи швидше, було зовсім не їжа. Він відволікся, вдивляючись у карі очі Меліси, що немов світилися лагідним теплом. У цих очах він бачив щось більше, ніж просто професійний інтерес — можливо, натяк на щиру людяність, якої йому так бракувало в останні дні.

Жінка нахилилася трохи ближче, підлаштовуючи положення, щоб годувати його зручніше. Габріелю відкрився вигляд її витонченої шиї та спокусливого декольте, обрамленого м'якими складками червоного кардигана. Його погляд, хоч і намагався залишатися пристойним, немов магнітом притягнуло до цієї сцени.

— Ви могли б і не настільки очевидно милуватися, містере Габріелю, — промовила Меліса з ледь помітною усмішкою, помітивши, куди він дивиться.

Чоловік почервонів до кінчиків вух і поспішно відвів погляд, вдаючи, що зацікавився картиною на стіні.

— Я... я не мав наміру... це було ненавмисно... — він почав щось белькотати, але Меліса не дала йому договорити.

— Спокійно, я не ображаюся, — відповіла вона з легким сміхом, повертаючи його увагу до себе. — Але, знаєте, етикет під час обіду ніхто не скасовував.

— Ви праві, пробачте. Просто... це було несподівано, — нарешті вимовив він, усе ще червоніючи, але з куточків його губ вирвався слабкий усміх.

— Несподівано? Тоді я маю бути обережнішою, щоб не викликати у вас надмірного захоплення, — пожартувала вона, ставлячи ложку на тарілку й перехиляючись, щоб поправити піднос.

— Ви маєте гарне почуття гумору, — тихо зауважив Габріель, дивлячись на неї тепліше, ніж раніше.

— А ви, схоже, стаєте більш розмовливим, — зауважила Меліса. Її тон змінився на трохи серйозніший, але все ще залишався м'яким. — Це добре, ваш емоційний стан, здається, стабілізується.

— Можливо, це завдяки вам, — раптом сказав Габріель, сам здивувавшись своїй відвертості.

— Тоді я беру це як комплімент, — відповіла вона, легко усміхаючись.

Момент затягнувся, і тиша, яка запанувала, не була напруженою — швидше, це було мовчання, яке об'єднувало двох людей. Габріель відчув, що, попри всю незручність, Меліса справді його розуміє.

— Гадаю, це не останній раз, коли ви годуєте мене, — промовив він, намагаючись додати легковажності до розмови.

— Ну, якщо ви так швидко не відновитеся, можливо, доведеться, — відповіла вона з легкою іронією.

Обидва усміхнулися. Щось у цій розмові змусило Габріеля вперше за довгий час відчути тепло та людяність, які йому були так необхідні.

Двері палати прочинилися, і до кімнати увійшов кремезний медбрат у синій уніформі. Він тримав у руках інвалідний візок і привітно посміхався.

— Містере Габріелю, настав час процедур. Прошу вас слідувати за мною, — сказав він впевненим голосом, оглядаючи чоловіка.

Меліса, яка досі сиділа біля Габріеля, підвелася й допомогла йому обережно сісти на край ліжка. Вона тримала його за плече, підбадьорюючи:

— Ви впораєтеся. Це лише перший крок.

Медбрат нахилився, підкотивши візок ближче, і, побачивши, як Габріель намагається піднятися, допоміг йому сісти.

— Навіщо це? Я можу ходити! — обурився Габріель, хоча його тіло слабко протестувало проти цієї заяви.

Меліса, злегка сміючись, похитала головою:

— О, сьогодні ви прямо повернулися в дитинство. Вас годують і катають у візочку. Ще трохи — і будемо читати вам казки на ніч.

Габріель хмикнув, намагаючись вдавати байдужість, але не зміг стримати посмішку.

Коли вони дісталися процедурної, виявилося, що це кабінет масажу. Простора кімната з приглушеним світлом, м'яким ароматом ефірних олій і високою кушеткою посередині.

— Давайте, обережно, ляжте тут, — сказала Меліса, допомагаючи йому вибратися з візка. Медбрат теж допомагав, піднімаючи Габріеля під руки й укладаючи його на кушетку.

Двері знову відчинилися, і до кімнати увійшла висока жінка з густим темним волоссям, зібраним у тугий пучок. Її кремезна постать і рішучий вираз обличчя вселяли і повагу, і легке занепокоєння.

— Місіс Фрідман, як завжди, на висоті! — з усмішкою промовила Меліса, але тон її голосу звучав занадто солодко, щоб бути щирим.

— Дякую, міс Еванс, ви завжди так люб'язні, — відповіла жінка сухо, явно не надто переймаючись взаємною симпатією.

Меліса зробила крок убік, залишаючи поле для роботи масажистці, але залишилася в кімнаті, схрестивши руки на грудях і уважно спостерігаючи.

Місіс Фрідман намастила долоні густою ароматною олією й почала розминати спину Габріеля. Її рухи були впевненими, але зовсім не ніжними.

— Ай! — зойкнув Габріель, коли її пальці різко втиснулися між його лопатками.

— Терпіть, це для вашого блага, — відрізала жінка, не сповільнюючи темп.

Далі було ще гірше. Руки Фрідман тиснули на вузли в м'язах, змушуючи їх розчинятися в болю. Вона жорстко розминала спину, руки, ноги, і кожен її дотик був немов удар у саме джерело напруги.

— Чудово. Зовсім трошки болю — і ви відчуєте себе як новонароджений, — сухо пожартувала вона, але від її слів Габріелю не стало легше.

— Легше сказати, ніж витримати, — простогнав він, намагаючись не сіпатися.

Меліса стояла поруч, і, хоч її обличчя було серйозним, очі випромінювали підтримку. Вона періодично кидала на Габріеля погляд, мовби кажучи: "Тримайся, я з тобою".

— У вас добре виходить терпіти, — зауважила Меліса з теплою усмішкою, коли Габріель, важко дихаючи, намагався тримати спокій.

— Не знаю, чи можна назвати це терпінням, — хрипло відповів він, стискаючи пальці на краю кушетки.

— Ви навіть не уявляєте, як чудово почуватиметеся після цього, — вела далі масажистка, змінюючи зону роботи.

Габріель уже майже не слухав. Він зосередився на тому, щоб не дозволити болю перемогти його, та водночас відчував, як під невблаганними руками місіс Фрідман його тіло поступово звільняється від напруги, накопиченої за дні нерухомості.

Меліса продовжувала стояти поруч, і її присутність, хоч і мовчазна, була як якір, що утримував його від повного занурення в цей вихор болю й виснаження.

Габріель відчував себе краще після численних процедур того дня, але фізичне відновлення було тільки частиною того, що він відчував. Він ще не мав відповіді на питання, що крутилися в його голові, але відчував, що щось незвичайне відбувається навколо нього.

На наступну процедуру його привезли до невеликої кімнати, де старенький чоловік, лікар, що був очевидно досвідченим у своїй справі, допомагав йому виконувати фізичні вправи. Це було більше для полегшення дихання, розслаблення м'язів і навіть роботи з пальцями рук і ніг, які ще не зовсім звикли до активності. Дихання важко забивалося, але він намагався триматися. Меліса була поруч, підтримуючи його, пильно спостерігаючи і час від часу підбадьорюючи легкими жартами.

— Ну що, твоя спина уже не так хрумтить, як вранці? — запитала Меліса з легкою посмішкою, спостерігаючи, як Габріель повільно розминає плечі.

— Якщо не ламається, значить працює, — відповів він, намагаючись відчувати, як кров почала циркулювати в м'язах.

Після того як пройшли вправи, чоловіка відвезли до кількох процедурних кабінетів. Одним з них була кімната, де йому поклали на тіло щось тепле. Тепло приємно розливалося по всьому тілу, заспокоюючи його м'язи і розслаблюючи напругу, яку він ще відчував після тривалого перебування в ліжку.

Згодом його перенесли в інший кабінет, де чоловіка занурили у велику ванну, тепла вода обволікала його, а медсестри повільно водили його по воді, даючи йому час на відновлення.

— Це відчуття наче вільний політ, — сміявся Габріель, спостерігаючи, як вода ніжно підтримує його тіло.

Меліса не залишала його ні на крок, постійно підтримуючи його розмовами. Вона посміхалася йому і жартувала, кажучи, що він повинен вивчити мистецтво плавання.

— Здається, ти готовий летіти до Сполучених Штатів на аквафітнес! — сміялася вона.

Габріель не втримувався від сміху і підтримував її жарти. Це допомогло йому розслабитися і більше довіряти їй. Він не міг зрозуміти, чому саме Меліса завжди була такою теплою і опорою для нього в моменти слабкості.

Перший день реабілітації минув швидко. Він був сповнений нових процедур, підтримки та жартів, але залишився в ньому неприємний осад — Карла Вайсс так і не з'явилася до нього.

— Дивно, правда? — проказав Габріель, коли Меліса прощалася з ним. — Вона взагалі планує мене відвідати?

Меліса лише посміхнулася, але її посмішка була трохи млявою.

— Вона дуже зайнята. Ви ж розумієте, головний лікар, — відповіла вона, помітивши, що Габріель виглядав засмученим.

— Ну, до завтра, — сказав Габріель, намагаючись приховати свою розчарованість, хоча йому насправді дуже хотілося побачити Карлу.

Меліса покинула його, і Габріель залишився один. Він знову подумав про Сапфіра — про свого провідника, про те, як він залишив його в небезпеці. Ці думки не покидали його, і він лягав спати з тривогою в серці.

***

Наступні шість днів проходили майже так само. Всі процедури, фізичні вправи, масажі та ванни допомагали Габріелю відновлюватися, і він почувався значно краще. Меліса залишалася його підтримкою, і з кожним днем він відчував, що їх зв'язок стає все міцнішим. Вона жартувала з ним, підтримувала його, і хоча він ще не був готовий поставити запитання, він все більше хотів дізнатися більше про неї. Щось підсвідомо тягнуло його до неї, але він не міг зрозуміти, чому.

Але коли настав останній ранок перед завершенням реабілітації, Габріель зрозумів, що щось змінилося. Крокуючи по коридору лікарні, він випадково став свідком розмови між Карлою Вайсс і якоюсь незнайомою особою. Двері її кабінету були трішки відчинені, і він почув, як лікарка говорила про експеримент.

— Все йде за планом, він нічого не знає, скоро ми зможемо завершити це, — говорила вона.

Габріель затримався, відчуваючи, як серце почало битися швидше. Про що вони говорять? Що це за план? Чому він не має жодного уявлення про те, що відбувається?

Повернувшись до палати, він зустрів Мелісу. Але її ставлення до нього було зовсім іншим. Вона була холодною, відстороненою.

— З сьогоднішнього дня вашим психіатром буде інший лікар, — сказала вона без емоцій.

Габріель стояв мовчки, здивований.

— Чому? Що сталося?... — його голос затремтів, але Меліса лише відвернула погляд.

— Мені потрібно йти, — відповіла вона, не зупиняючись. — Я залишаю вас.

Він залишився один, розгублений, без відповіді на питання, які не переставали крутитися в його голові