Змій

Змій кусає себе за хвіст. Час звивається у спіраль,

Уроборос війни пожирає і душу, і тіло.

І у кільцях його погибає і щастя, і жаль.

І у лусках його пропадає життя і довіра.

Це колись вже було. Це повториться знову і знов,

Будуть різні іти, будуть різні ставати травою,

Будуть різні світи розтинатись від куль і розмов,

Будуть різні слова воскрешати й вбивати без бою.

І горітиме степ. І не буде ні рамок, ні дна.

Кров'ю скропить пісок, кров'ю вп'єшся і ти як водою.

Ти ніколи не знав, де у смерті і лиха межа,

Та в зкіптявілій ночі побачив її за собою.

Ти побачив її — в тих, хто вірив уже без надій,

В тих, хто просто пішов, в тих, хто просто робив, в тих, хто бачив,

Що інакше ця тьма, здичавілий безжалісний рій

Як вогонь пожере те, по чому смієшся і плачеш.

Та пали-не пали — все не спалиш і всіх не уб'єш.

В чорній паклі димів не сховаєш розстріляне небо.

І коли ти, мов бог, у безмежжі до меж все ж дійдеш,

Стане ясно як вдень, все що маєш, в що віриш, що треба.

Бо вони можуть все: замішати цю землю у кров,

Задушити думки, заглушити пісні і молитви…

Але хлібні поля, що були про зерно і любов

Стрепенуться і враз до нової покличуть нас битви.

Стрепенуться зі сну, зашурхочуть стернею луски,

Вигнуть борозни спин, засичать як земля під ножами,

І породять не хліб — закатовані мрії і сни,

І зійдуть не зерном — а гранатами і полинами.

Бо вони можуть все: перекреслити карти й життя,

Залишити тебе у безодні біди й безнадії...

Тільки знаєш: земля — ця напоєна лихом земля —

Враз проснеться — і стане їм змієм, оскаленим змієм.