Віра двох

На наступний день Павло прокинувся навіть раніше за Тимофія – ще на сході сонця. Помолився Богоматері, намагаючись не потривожити сусіда, вийшов на двір та вдихнув свіже сільське повітря, у якому змішалися запахи трав, тварин та чогось пряно-солодкого, немов хтось палив фруктові дерева. Сьогодні був переддень Різдва Іоанна Хрестителя, який хрестив Ісуса. Парубок натхненно озирнувся.

«О, кицька,» - побачив він триколірну тварину, що терлася головою об кут кам’яного паркану.

Поспішив до неї, присів поряд та почав пестити обома руками. Кицька вмить замуркотіла, воліючи до юнака.

Бавився Павло із твариною, допоки сонце повністю не піднялося з-за обрію, освітивши головну вулицю села. Узяв кішку на руки, піднявся і обійняв її, радісно притискаючи до серця.

- Що ти кицьку мучиш? – почувся знайомий голос по ту сторону паркану.

Служитель церкви підняв погляд, відволікаючись від пухнастої тварини, і побачив в декількох кроках від себе Агнія, із повними відрами води на коромислі.

- Що тобі з того? – непривітно відгукнувся Павло. – Я даю їй ласку, про яку ніколи не чув ти, - опустив погляд до кицьки, посміхнувся і радісно покачався з нею з боку в бік.

- Відпусти Мурку, - насупився рудий. – Після твоїх рук, до неї жодна кицька більше не підійде, - залишив відра на землі і підійшов до чужинця. – Спершу наше капище спалили. Свою «церкву» побудували. А тепер тварин мучите? – обурено узявся за кішку та почав відбирати її.

- Гей! – відскочив християнин назад, притиснувши Мурку до себе.

- Це не твоя кицька! – вирвав Агній тварину, яка вже почала шипіти, і легко кинув її на дорогу.

Кішка приземлилася на лапи, вмить обернулася, зашипіла на них, піднявши шерсть на спині, та стрімко втекла.

- Я пестив її! – обурено заявив Павло. – І все було добре, поки ти не прийшов! – ткнув рудого пальцем в груди.

- Ти тут чужий! – нависнув Агній над ним. – І віра твоя чужа! Йдіть з землі наших предків! Кривдники пам’яті нашого роду! – плюнув йому в ноги.

- Бог покарає тебе!

- Я роблю божу справу! На відміну від тебе! – штовхнув Павла. – Перун спалить ваше «святилище»! Мокоша потопить ваші святині! Мара забере тебе! – загрозливо подивився в очі. – Ви відвертаєте людей від наших предків! Від батьків наших батьків! Така ваша віра?! Забути власне коріння?! Почати молитися якомусь богу, який навіть дощ послати не може?! – змахнув рукою на небо. – Що то за бог, який не здатен прокормити людей?! Ви помрете голодною смертю! Християни… - з ненавистю прошипів крізь зуби, плюнув йому в ноги, розвернувся та пішов до своїх відер.

Павло неприємним поглядом прослідкував, як Агній знов підіймає коромисло на плечі і йде. Хотілося лихословити.

«Бог не любить тебе, від того ти і злий,» - відвернувся служитель церкви.

Цього ранку проводилася звичайна служба з літургією, до якої приєдналося вже півтора десятка людей.

«Певно через господарську роботу мало хто на читання часів приходить,» - подумав про себе Павло.

Після сніданку, який приготувала для них матінка, усі слуги божі вийшли на двір. Тимофій казав, що треба допомога із побілкою церкви, а святий отець збирався продовжити розпис храму. Крім того варто було прибрати сам двір, адже завтра велике свято, тож треба було добре підготуватися. Павло пішов із вівтарником.

Вони обидва переодягнулися у робочий одяг, аби не замастити підрясники, намішали вже підготовлене вапно та узяли драбину. Молодий помічник одразу піднявся якнайвище, почавши білити церкву.

Побілка зайняла увесь день, перериваючись на короткі служби для читання часів. Ближче до вечора, Тимофій з Павлом прибрали територію храму та приготувалися до великої Вечірньої. Почистили свої підрясники від пилу і шерсті котів, розспівались, підготувавши голоси до довгої служби, попили води, помолилися. Юнак попросив благословення, яке старший радо надав. І вони обидва повернулися до храму.

Служба ця тривала близько двох годин. Слуги божі співали псалми, читали уривки зі Старого Завіту, в яких говорилося про життя Іоанна Хрестителя. Співали стихири у яких величали його, проводили літію, співаючи біля ікони Предтечі про його чесноти.

На цій службі були присутні вже більше двох десятків людей, які невпевнено хрестилися, повторюючи за іншими, слухали співи, кивали, коли це робила решта, і тихо повторювали останні слова молитв, часто вибиваючись з основного ритму.

«Кожен вірянин починає свій шлях таким чином, - схвально оглядав Павло русяві голови місцевих. – З прийняття істини, невпевненості… Усьому можливо навчити, якщо бажати навчитися…»

Після богослужіння, хлопець ще раз вклонився іконам, тихо дякуючи Богу за те, що він направив його у це місце, і приєднався до Тимофія, який вже прибирав храм, після прихожан.

Щойно порядок було наведено, усі слуги божі попрямували на вечерю, перед якою ще раз помолилися.

Сонце вже заходило за обрій. Завтра був довгий день, наповнений служінням, тож варто було добре виспатися і відновити усі сили.

- Мій голос звучить так гучно у храмі цьому, - занепокоєно говорив Павло на самоті із Тимофієм.

- То через кількість півчих, - втомлено присів чоловік на своє ліжко. - Нас усього чотири голоси, разом із отцем Георгієм. Як би нас було близько десяти, то окремі голоси не виділялися б так сильно. Ти співаєш гарно, тож тобі нема чого хвилюватися.

- Все одно непокоюся. У будь-який момент я можу схибити і всі це почують.

- Бог допоможе тобі, - потягнувся Тимофій до юнака і поклав руку на його долоні. – Він направив тебе сюди і він підтримає твій голос. Вір у нього і він допоможе.

- Так, дякую, - посміхнувся Павло. – Певно помолюся ще, аби Господь дав мені більше впевненості у наступному дні, - піднявся з матрацу.

- Але не затримуйся. Завтра у нас велика служба. Ти маєш мати багато сил, аби провести її гідно.

- Не турбуйтеся, - посміхнувся він Тимофію. – Я легко переношу всенічні бдіння, - вклонився та вийшов на двір.

Попрямував до храму, бажаючи провести трохи часу на самоті із Богом. Помолився, просячи Господа про більшу впевненість, ще раз огледів зображення на стінах, які отець Георгій вдосконалював кожного дня, та вирішив трохи поспівати, звикнути до акустики цього храму.

«Можливо, - думав собі Павло, - саме тембр мого голосу непокоїть мене? Я ніколи не чув його так чітко…»

- А-а-А-а-А, - розспівався він від високого тону до низького, знаходячись у церкві, яку поглинула темрява ночі.

Небо вже вкрили численні зірки, до яких повільно виходив сріблястий диск повного Місяця, що осяював землю яскравим світлом.

Павло співав сам собі ледь не до середини ночі, коли Місяць стояв на небі так високо, як і Сонце у самі спекотні години. Попив води, вийшов на двір, озирнувся.

Десь здалеку, з лісу за межами села, лунали чиїсь голоси, сміх, співи. Юнак відчув запах диму, побачив заграву на небі. Насупився і пішов на світло, бажаючи дізнатися, що ж там відбувається.

Однак минувши сільську дорогу, стежку по узліссю, Павло став краще чути голоси.

«Летіла сова із чужого села, - весело співали селяни.

Окропом очі завішала,

Соломою уші позатикала.

Та тому люди дивувалися.

Не дивуйтеся ж ви сьому, люди!

Бо я бачила ще і дивнійшеє:

Що щука-риба сукно ткала,

А рак-неборак цівки сукав.

Муха-горюха їсти варила,

А комар пищить

Та в воду тащить.»

Хлопець спантеличено пробрався ближче до світла, виглядаючи що ж там відбувається.

«Ідолопоклонники…» - зморщився він, побачивши цілу купу місцевих, що водили хоровода навколо великого вогнища, серед кумирів.

Полум’я те ледь не діставало своїми язиками до неба. Тріщало, шипіло, кидало іскри до хмар. І сяяло, віддаючи шалене тепло, чиї подуви відчував навіть Павло.

- Хто на Купайла співає, того водой обливаймо! – бігали по капищу декілька хлопців із відрами та виливали воду на односельців в хороводі, від чого ті весело верещали.

- Бог покарає вас за ваші гріхи, - несхвально прошепотів Павло. – Молилися ми за ваші душі та ви все одно своїм ідолам поклоняєтеся, - відвернувся і пішов наліво від стежини.

«Може, - більш поблажливо задумався юнак вже за декілька кроків, минаючи дерева та кущі, - вони просто не чули вчення Ісуса? Не знають про що воно, не зрозуміли його?» - важко видихнув.

- Заблудші душі, які треба скерувати на світло… - прийшов до берега річки, яка повільно текла у напрямку капища. – Цієї води руки їх не торкалися, тож вона точно не заплямована їх бісівськими ритуалами…

Зняв підрясник, постоли. Склав все на траву та спустився у воду. Хотілося трохи відпочити, розвіятися, перед завтрашнім днем.

«Певно скупаюся і завтра, коли святий отець освятить воду…» - плавав юнак туди-сюди.

Хоч Павло і знаходився на віддалені від капища, заховавшись серед рослин, тут все одно було чутно пісні, сміх, галас. А в якийсь момент він навіть побачив купку дівчат, що підійшла до берега, неподалік від капища, та почала спускати вінки на воду:

- Пливи, вінок, далеко-далеко, щоб щастя до мене близько прийшло! – говорила одна, спускаючи свій вінок на воду.

- Вінок мій, пливи, судженого мені покажи! – робила те саме друга.

- Хто вінок мій спіймає, той мене й покохає! – хіхікала третя, підштовхуючи вінок до течії.

«Це що, ворожба? - насупився Павло. - Навіщо вони це роблять? Хочуть занепастити душі свої?» - занурився під воду та поплив до них.

Дівчата ж з завмиранням серця слідкували за вінками. Очікували, коли їх підхопить течія, коли унесе далеко, а там десь спіймають гарні хлопці та покохають їх усіх.

Але ворожба принесла їм іншого парубка. Павло показався з води прямо під другим вінком, що той залишився в нього на голові.

- Аа! – завищали дівчата, побачивши, як щось підіймається з річки.

- Навіщо ви це робите? – занепокоєно зсунув юнак брови.

Ті пригледілися до обличчя, впізнали юнака і дві з них одразу почали реготати, коли середня похмуро відвернулася.

- А от і суджений твій! – почали кепкувати вони над подругою. – Суджений-ряджений у річці посвячений! Хахаха!

Та покосилася на Павла, скорчила йому пику, відвернулася і пішла до капища.

- Хахаха! Новий жених Ярославі не до душі! – продовжували дівчата, поспішаючи за нею.

Юнак провів дівчат поглядом, навіть не знаючи, як йому реагувати на таке.

Навколо ритуального вогнища все ще продовжувалося свято. Усі співали, водили хоровод, обливали один одного водою, тож похмуру дівчину помітили швидко.

- Ярославо! – гукнув її мокрий Агній із пустим відром у руках. – Що сталося? – підійшов до неї. – Чого ти, як вуж вкусив?

- У Ярослави новий жених! – хизувалися її подруги.

- А чого ж вона не радіє? – подивився хлопець на тих. – Старий якийсь? – посміхнувся.

- А отой іновірець, що прийшов учора!

- З чого ж ви це узяли? – спантеличився рудий.

- А ми пускали вінки на воду. Вона загадала, аби він показав їй жениха, а той сам з води до нас піднявся! – розсміялися дівчата.

- Той невірний у нашій річці плаває? – підняв Агній брови.

- До поки його водяний не забрав! Хахаха!

«От же паскуда, - стиснув парубок кулаки і зуби. – Своїми іновірськими ногами по нашій святині топчеться, - пішов до берега, бажаючи натовкти йому пику. – Я розірву його, наче собака зайця,» - спустився до річки та озирнувся, шукаючи знайомий образ у чорній одежі.

На березі нікого не було, а от у самій воді… Проти течії підіймався один вінок, всередині якого блистіло мокре волосся від місячного світла.

- Це буде моя найкраща жертва для наших богів, - прошипів Агній крізь зуби, полишив відро на землі та зайшов у воду.

Беззвучно поплив до Павла, намагаючись не злякати його плесканням.

«Дивні вони, - думав слуга божий, пливучи назад до своїх речей. – Зовсім про душу свою не думають. Хоча ніби і не злі.»

Як зненацька щось схопило його ззаду за торс і притиснуло до себе всім тілом. Юнак переполохано завмер, відчувши, як сильно починає калатати серце.

Агній вже готовий був натиснути на невірного, зануривши його головою під воду, аби Мара забрала життя, але щось зупинило.

«Чи можу я вбити людину…? – засумнівався язичник в собі. – Тим паче у ніч на Купайла… - відвернув він голову. – Так, піднесення для Мокоши, Перуна, інших богів… Але ж… - притиснув жертву сильніше до себе, поклавши підборіддя йому на плече. – Це ніч любові, а не жертв. Та і він людина… Хоч і іновірець… Відвертий дурень, який не шанує наших предків… Але ж людина…» - відвів погляд у бік, не маючи сил ані відпустити християнина, давши йому спокійно піти, ані втопити його, забравши життя власними руками.

Павло тим часом навіть не думав. Щось дивне відбулося із ним, через міцні обійми. Усі думки кудись поділися, повністю очистивши розум. У серці стало тепліше. Солодка знемога заполонила все тіло. Весь він немов перетворився на віск, що приймає будь-яку форму під теплом чужих пальців. Хлопець розслаблено опустив повіки, здаючись у полон. Хай роблять з ним, що хочуть. Хай ліплят, що заманеться. Зараз він готовий стати будь-чим, аби залишатися в цьому стані.

Повільно схилив потилицю нападнику на плече.

Агній, побачивши таку реакцію, миттю випав зі своїх думок про вбивство.

«Може я якусь дівку замість нього піймав?» - спантеличено почав він мацати груди юнака.

Від таких дій, дихання Павла стало ще відчутнішим, глибшим, голоснішим.

«Ото Доля жартує…» - вражено подумав рудий, спостерігаючи таку красномовну реакцію.

- Не вириваєшся навіть, - зауважив Агній.

Християнин, від цього голосу, одразу прийшов до тями. Заціпенів, відкрив очі.

- А раніше, як волав про те, що бог мене покарає… - зловтішно усміхнувся язичник.

Павло вмить вирвався з його обіймів. А Агній не тримав. Ошелешено обернувся до рудого, розвернувся і стрімко втік на берег. Язичник розсміявся йому вслід.