Віра двох

До церкви Павло прибіг якнайшвидше, обертаючись ледь не кожен свій крок. Вже одягнений, але мокрий, із взуттям у руці, без вінка.

«Що це було?!» - впав він спиною на стіну храму.

- Боже! – із молитвою забіг він всередину, кинув постоли і склав руки разом, падаючи на коліна, перед вівтарем. – Дай мені сили! Боже, допоможи мені! Допоможи тілу моєму! Допоможи розуму моєму! Допоможи душі моїй! Врятуй від Диявола! Врятуй від нечестивих і грішних! Я твій вірний слуга, Господи Боже мій! Допоможи душі моїй врятуватися! Врятуватися від іновірців! Від їх бісівства! Врятуй від Диявола! Від його… Спокуси! – прикусив свою губу до крові. – Господи Боже мій! Батько наш! Творець усього людства! Землі і неба! – у відчаї опустився чолом на підлогу, протягнувши долоні до ікон. – Врятуй мою душу! Врятуй від нечистого! Амінь, Боже! Амінь! – накрив свою голову руками та просто заплакав.

Усю ніч провів Павло в молитвах, вибачаючись перед Господом за свою слабкість. Але навіть попри це отець Григорій помітив його нещасний стан.

- Павле, - занепокоївся святий отець, коли знайшов юнака біля вівтаря на сході сонця. – Чи спав ти вночі? – підійшов до нього та присів поруч. – Ти виглядаєш хворим. Що з тобою?

Той болісно відвернувся:

- Я не спав, отче, - витер він свої сльози.

- А що ти робив? Всенічне бдіння проводив?

- Частково, отче… Отче… Я потребую розради… Сповідання, перед святом. Не можу я співати у стані такому, - закрив обличчя руками та знову розплакався.

- Так, звісно, - погладив чоловік плече молодшого. – Розказуй, дитино, що турбує серце твоє?

- Цієї ночі, отче, - відвернувся Павло та шморгнув носом, - я співав тут, звикав до голосу свого, практикувався.

- Так? – уважно слухав отець Григорій.

- А потім… Вийшов на вулицю і вже думав йти спати, але… Але побачив заграву у небі і пішов до неї…

- Ох, Павле… - співчутливо погладив він плече юнака.

- Я підглядав за невірними, - з болем кивнув хлопець, по чиїх щоках струменіли сльози. – Дивився на їх бісівство.

- Але ж серце твоє залишалось із Богом?

- Звісно, отче. Я вирішив поплавати перед сном, пішов до річки вище за течією, та знову підглядав за невірними. Цікавість мучила мою душу, отче…!

- У цікавості нема нічого страшного, дитино… Адже прихильність твоя залишалася із Христом. Ти тільки дивився на них.

- Так і було, святий отче, - швидко кивнув Павло. – Але потім… Душа моя розривається від сорому, святий отче, - відвернувся він.

- Що таке, дитино?

- Я… Я відчув тілесне тепло. Від одного з них, - узявся за своє волосся, бажаючи його ледь не вирвати.

- Ох, дитино… - обійняв Григорій юнака.

- І воно здалося приємним мені…! – відчайдушно заволав хлопець. - Це тепло…! Тепло чужого тіла!

- Чим ви займалися? – занепокоївся чоловік. – Задовольняли бажання свого тіла?

- Ні! Ні! Я втік! – покачав він головою. – Я втік щойно він подав свій голос! Я впізнав його, святий отче! Серед світла Місяця! Це був Агній! Він обійняв мене!

- Ох… - пригорнув його священик до себе.

- Але я не хотів покидати обіймів теплих, поки не дізнався, що то він! Воління серця заполонили мою душу! Тілесна втіха керувала!

- То Диявол спокушає тебе, дитино…

- Так! Так! – метушливо погоджувався Павло.

- Бог допоможе тобі встояти, перед спокусами, якщо ти віритимеш у нього.

- Так! Так! Я всю ніч молився, святий отче!

- Отже Бог пробачить тобі молоду кров, дитино. Головне, що ти розкаявся…

Хлопець швидко кивав, погоджуючись з усіма словами.

- Добре, - витер святий отець його сльози. – А тепер нумо помолимося разом та попросимо прощення у Всевишнього, - узяв його за руки.

- Так, святий отець, - кивнув юнак, шморгнув носом.

- Господи Боже мій, милосердний і добрий… - почав отець Григорій, до якого тремтячим голосом приєднався Павло.

Насилу зміг парубок заспокоїтися до початку служби. Переодягнувся, вмився, ще раз помолився і став із Тимофієм на кліросі, приготувавшись витримати всю Утреню, божественну Літургію та молебень біля води, які йшли одне за одним, не даючи і хвилину для перепочинку.

Хлопець співав молитви, псалми, читав уривки з Євангелія, знову співав псалми, коли отець Георгій підносив кадило, окурюючи весь храм.

Потім співалися часи, ще один псалом, мала Вхідна молитва, апостольське читання, де було послання до Римлян, ще Євангеліє про служіння Іоанна Хрестителя. Після чого почалося причастя, коли отець Георгій дав своїм помічникам по маленькій просфорі із ковтком вина, та почав причащати інших вірян. Зараз тут зібралася ледь не половина села, тож літургійних хлібців насилу вистачило кожному.

Коли літургія завершилася, отець Григорій узяв великий дерев’яний хрест, кожен з його помічників ікону і почали вони хресну ходу до води, співаючи духовні піснеспіви. Натовп селян крокував за ними. На березі річки, що був якнайдалі від язичницького капища, слуги божі читали молитви, співали тропарі й кондаки. А після, святий отець окропив усіх присутніх освяченою водою.

Повернулися слуги божі до храму тільки після середини дня. Отець Григорій, разом із Тимофієм, одразу пішли до матінки, аби вона нагодувала їх чи не першою повноцінною трапезою за день. А Павло приліг на своє ліжко та й миттю заснув, забувши про будь-яку їжу і питво.

Дрімав він до самого вечора, коли Тимофій розбудив його на вечірню службу. На ту прийшли тільки п’ятеро селян, тож прибирання після них було майже непомітним.

На вечері Павло уплів ледь не третину хлібини і цілу миску зеленого борщу, після яких більше нічого не хотів робити.