Віра двох

Наступного дня усі слуги божі знову займалися рутиною: проводили служби, отець Григорій розписував храм зсередини, а його помічники – білили ззовні.

- В нас вже вапно закінчується, - зазначив Тимофій, коли приніс останнє відро замішаної густої рідини, що нагадувала сметану. – Може сходиш до Святослава за новим мішком?

- Святослава? – запитав його Павло, що стояв на драбині із щіткою в руках. – Але я не знаю де це.

- Його будинок не важко впізнати.

- Ну… Добре… - почав злазити. – А чого не сходите Ви? Вас він точно знає.

- Сумніваюся, що він тебе досі не запам’ятав. А я не піду, бо, якщо залишу тебе тут самого, ти можеш впасти з драбини, - забрав його щітку. – Йди вмийся і я розкажу куди йти.

Хлопець ніяково кивнув.

Шлях дійсно виявився неважким – той Святослав жив на центральній вулиці і мав дуже гарну побілену хату. Крім того в нього весь двір був засипаний вапном. А сам Святослав був тим самим чоловіком, із яким вони співали на кліросі, під час служб. Павлу навіть стало незручно від того, що він не знав його імені. Передав прохання Тимофія про вапно. Чоловік кивнув і сказав, що привезе мішок до наступного читання часів.

- Нехай Бог благословить вас, - подякував Павло та пішов назад.

«Там ще одне відро є, - задумався він дорогою. – До завтрашнього дня ми точно використаємо його… Отже будемо чимось іншим займатися завтра? Поки вапно гаситися буде,» - покосився на компанію язичників із Агнієм на чолі, які сиділи на тому самому місці, що пару днів назад, і так само відпочивали серед дня.

Слуга божий відвів від них погляд, спокійно крокуючи далі. А от рудий ніяк не зміг відпустити його далеко.

- Ой на Купайла я хлопця спіймав одного…! – задоволено протягнув він, аби усі друзі і Павло точно це чули. – Такого покірного, тихого…!

Християнин заціпенів, округливши очі.

- Притискалися ми один до одного голими тілами…!

- Це гидко! – розлючено повернувся до них червоний Павло.

- Га…? – розслаблено подивився на нього Агній із приятелями.

- Задум Бога інакший!

- Та що ти кажеш? – посміхнувся рудий.

- Чоловік має бути із жінкою! Чоловік, що робить сором з чоловіком – це гріх! Це проти природи!

- Багато ти знаєш про природу! – обурився Агній і піднявся зі свого місця. - Ми молимося богам природи! Духам лісу! Просимо благословення у сил землі і вогню! А кому молишся ти?! – кивнув на нього.

- Господь Бог створив наш світ! Ви поклоняєтеся демонам і бісам! – вказав Павло на них. – Ваше бісівство відправить вас прямісінько до Пекла!

- Якщо те пекло взагалі існує! Тебе залякали власні провидці! Не було вашого творця, поки ви його не принесли на нашу землю!

- Я - християнин! – заволав хлопець праведним гнівом. - Не маю я страху перед такими бісами, як ви! Бог захистить мене і віру мою! Бог, якому не треба робити жертвоприношення! Бог, який не вимагає позбавляти життя своїх створінь!

- Твій бог - брехня з чужих земель! Володимир - зрадник! Він поклонявся Перуну і просив у нього благословення! А потім зрікся його! Спустив по річці Київських ідолів і почав спалювати капища, на які люди приходили поколіннями! Чорнобог вселився в нього! Зло, яке...!

- Він приніс нам справжню віру! – вражено закричав християнин. - Ісус спаситель наш поклав життя задля очищення людства від наших гріхів! Покаятися ти повинен за всі свої промови! Гординя горить в тобі пекельним вогнем! Через неї ти не бачиш істини!

- Істини, яку ти сам відмовляєшся бачити! Одуріли ви в своїх церквах з хрестами! Відвернулися від богів, яким молилися наші предки! Відвернулися від дідів і баб! Занепасте ви і всі наступні покоління! Поклоняєтесь лжебогу!

- Біс! Демон! І всі твої промови бісівські! У Пеклі тобі місце за таке богохульство, біс чортів! – швидко похрестив його.

Агній обличчя витягнув від такого жесту:

- Та щоб тобі руки переламало! Щоб тебе Перун покарав! Щоб в тебе хата згоріла, іновірець чорнобожий! – плюнув йому в ноги.

- Такого самого бажаю тобі!

Рудий зціпив зуби. Пішов до Павла, той з острахом відходив, схопив його за підборіддя і притиснувся губами до губ так сильно, що у другого очі на лоба полізли.

- Живи тепер з цим! – відкинув Агній його голову від себе.

«Що…?» – розгублено закрив Павло руками вуста.

- Гидота? – з відразою запитав рудий.

У християнина земля з-під ніг пішла.

«"А хто буде лежати з чоловіком, як із жінкою, то обоє вчинили гидоту, - згадувалися слова Священного письма, - вони неодмінно будуть покарані смертю; кров їхня на них…"» - оступився назад. – «"Тому й передав їх Бог ганебним пристрастям: чоловіки їх, залишивши природне вживання жіночої статі, розпалювалися своєю хіттю один до одного, чоловіки на чоловіках сором чинили й отримували в самих собі належну відплату за свою помилку…"»

Агній із переможним задоволенням спостерігав за тим, як жах поступово поглинає усього Павла. Як змінюються його очі, як згинається поза і підкошуються ноги, як сильно він притискає руки до губ. Хлопцю хотілося добити його. Зробити щось, від чого цей християнин остаточно зламається і занапастить свою душу, від чого він втече, покине ці землі раз і назавжди. Рішуче підійшов до нього.

Павло навіть не помітив цього. Усі його думки були зосереджені на духовному началі, на тому, чому його вчили все життя, на тому, як його покарає Бог за цю близькість, якій він дав статися.

Агній схопив парубка за комір, підтягнувши неймовірно близько до себе. Павло затамував подих, не знаючи, чого йому ще очікувати від цієї людини. Сльози стояли в очах, страх, нерозуміння.

«Гріхи… - заплющив він очі, від чого по щоках покотилися сльози. – Царство Боже… Чому ти послав мене сюди…? Аби випробувати…? Аби перевірити мою вірність…? Аби дізнатися, чи вартий я Царства Твого після смерті…?» - почав схлипувати.

- Ще об такого тюхтія я свої руки не бруднив, - з огидою відкинув його рудий.

Павло шморгнув носом, відвернувся та поспішив до церкви, де знову почав молитися перед вівтарем. Розказав про все святому отцю. Той пожалів, підтримав, пояснив, що той поцілунок не вважається за гріх, тож совість хлопця чиста перед Богом.

- Чесно? – жалісливо запитував молодший.

- Звісно. Чи став би я тобі брехати? – погладив чоловік його руки. – Нехай Агній хоч цілує, хоч що робить, але поки твої душа і серце із Богом… Допоки помисли твої чисті… Нема на тобі вини, перед Богом, - стиснув долоні.

Юнак просто опустив голову і витер сльози, все ще переживаючи за себе.

Почав бити дзвін над головою - то Тимофій сповіщав про читання часів.

До пізнього вечора день йшов так, як і мав з самого ранку. Проводилися служби, Павло допомагав білити церкву, замішував свіже вапно, обідав та вечеряв.

- Знову співати підеш? – запитав його Тимофій, який вже сидів на ліжку та готувався до сну.

- Маю бажання побути із Богом… - стояв помічник біля дверей.

- Не затримуйся. І не шукай нових пригод, - наголосив на цьому чоловік, збиваючи свою подушку з гусячого пір’я.

- Так, звісно, - сумно кивнув той і вийшов.

Зайшов до церкви, сів перед вівтарем на коліна та помолився. Щойно молитву завершив, то озирнувся. Сонце заходило за обрій, від чого увесь храм переливався помаранчевими кольорами.

- А-а-А-аааа… - почав співати Павло.

Проста це була дія і мелодія знайома, та все це якось єднало із Богом, із власною душею, яка бажала знайти хоч десь собі спокій. Голос відлунням відбивався від стін, злітаючи до самого дзвону. Ставав світлішим, голоснішим. Перетікав від тону до тону. То вище, то нижче, швидше, повільніше, гучніше, тихіше… Павло не придумував слів, не вимовляв їх. Він просто співав, вивільняючи мелодію з самої душі.

Повернувся до вікон, визираючи на мальовниче небо, і заспівав голосніше. Навіть отець Григорій почув його вокаліз з порогу хати.

Поступово зайшло Сонце, на його зміну піднявся Місяць, засяяли крапки-зірки. Павло встав зі свого місця, прощаючись із вікном, завершив пісню без слів, повернувся до дверей, як здригнувся всім тілом. Там стояла чоловіча фігура, спершись плечем на стіну.

- Гарно співаєш. Я аж заслухався, - сухо прокоментував Агній.

- Чого ти прийшов? – насупився Павло, відступивши назад.

- А я вже не можу прийти у церкву? – відстав той від входу та попрямував усередину. – Тим паче, що колись тут стояло капище. Це свята земля для мене, на якій ви побудували оце, - легковажно оглянув будівлю.

- Це храм Божий! – обурився юнак від такого тону.

- То й що? – повернувся язичник до християнина. – Цегла з бетоном.

- Хоча б не дерев’яні стовпи, як у вас.

Агній неприємно насупився.

- Щоб церкву збудувати, треба володіти знаннями про будівництво. А чим потрібно володіти, аби зрубати дерево та вирізати з нього кумира? Ножем?

- Ти навіть того не вмієш.

- То й що? – зневажливо повторив Павло його власні слова. – Деревина під відкритим небом.

- Не розумію чого інші ходять до вас. Може вони дурні, або сліпі, якщо не бачать вашого справжнього обличчя. Спалить Перун це місце і тут знову стоятиме його ідол, - кивнув на вівтар.

- Коли твій бог настільки нас не любить, тоді чого ж храм досі стоїть? – роздратовано заговорив Павло. – Хай покарає нас! Покаже свою силу! – розкинув руки у сторони, приготувавшись до кари небесної.

Але нічого не відбулося.

- Га? – подивився християнин на язичника. – Чого ж твій бог не вбив мене?

- Бо я тут зараз знаходжуся! – вигукнув Агній. – Він не скривдить мене! І будь-кого іншого, хто йому поклоняється! Саме тому ваша церква досі стоїть! Бо сюди постійно приходять наші! І Перун не хоче скривдити їх, коли руйнуватиме храм!

- А чого він не зробив цього, коли тут нікого не було? Коли ти ще не прийшов і я був тут на самоті?! Чого не зробив цього вночі?!

Рудий мовчав.

- Чого?! - підвищив Павло голос.

- Не знаю! – у відчаї скинув Агній руками. - Бо ви цих церков усюди наставили і він зараз карає інших християн! – вказав кудись в сторону.

- То Перуну байдуже на вас? – жорстоко запитав той.

- Не байдуже! – відступив хлопець. - Ми можемо самі постояти за себе! – хлопнув себе по грудях, намагаючись довести свою войовничість. - І поки ми робимо це, він карає інших християн! Які мають справу зі слабшими племенами! – вказав на вулицю.

- Цю церкву будували не один місяць і вона вже десятиліттями стоїть тут! – загрозливо ступив християнин до нього. - Якби твої боги існували - вони б вже давно це довели!

- Чого не скажеш про твого бога...

- Євангеліє! – розлютився Павло. – Старий Завіт! Новий! Ось докази існування мого Бога! А в тебе взагалі нічого нема!

- Наші докази – це наш врожай і наші життя! А книги… Ті твої книжки написав не ти і не твої священики! – розгублено заявив він. - Якби мої предки вміли писати, то і у нас були б такі книжки!

- То чого ж твої боги не навчили вас писати?! – уїдливо видав юнак. - Щоб ви могли доказати їх силу!

- Бо нам не потрібен доказ їх існування… - знітився Агній. - Ми в них віримо і без цього, - опустив голову. - Наша віра тверда. На відміну від тих, кому кожного дня треба повторювати що сказано у тих книжках, - підняв злий погляд до Павла. - Сонце підіймається кожного дня, Земля дає нам плоди усе літо. Наші докази під ногами і перед очима! А ваші – ото! - кивнув на ікони. – Що тобі дав твій бог?! А мені мої дають хліб і тепло! То чиїх богів нема?! – подивився йому в очі. – Постійно кричите про істину! А самі їсте наші продукти! П’єте наше молоко! Поклоняєтеся чужому богу і нас намагаєтеся змусити! Що ви за люди такі?! Зневажаєте наших богів! Зневажаєте наших предків! І бажаєте, аби ми преклоняли коліна, перед такими, як ви! Ніколи не буде такого! – дістав з-за поясу ніж.

- Агнію? – занепокоєно відступив Павло. – Що ти збираєшся робити?

- Відвернути твого бога від тебе! Так само, як ти намагаєшся відвернути мене від моїх! – рішуче підійшов до нього, схопив за руку, кинув до стіни обличчям і притиснувся до нього всім тілом. – «Чоловік з чоловіком то гидота»? – зло запитав він над вухом. – То дізнаємося яку гидоту ти здатен витримати! – почав швидко підіймати його довге вбрання.

- Ні! Агнію! Стій! Не треба!

- Не галасуй! – приставив йому ножа до горла.

Павло проковтнув слину:

- Не треба… - тихо просив він рудого. – У храмі Бога…

- Тим йому буде гидкіше, адже так?

- Нащо ти так?

- А ти – нащо? З тих самих пір, як ти тут з’явився, ти тільки і робиш, що зневажаєш усіх нас! – притиснув ножа до шкіри. – Ненавидиш!

- Ти робиш те саме.

- АЛЕ Я НЕ НАМАГАЮСЯ НАВЕРНУТИ ТЕБЕ ДО СВОЇХ БОГІВ! – нестримно заволав він, від чого почав резонувати навіть дзвін. – НЕ КРИЧУ ПРО ІСТИНУ, ЯКУ ЗНАЮ ТІЛЬКИ Я! НЕ ДИВЛЮСЯ НА ВАС, ЯК ВИ – НА НАС! ВСЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, ЦЕ ЩОБ ВИ ПІШЛИ ЗВІДСИ! ВИ – ЧУЖІ! ВІРА ВАША – ЧУЖА! – обессилено вронив чоло йому на потилицю. – Як ти зрозуміти того не можеш…? Наші предки поколіннями поклонялися нашим богам… А ви прийшли… Зруйнували наше капище… Передали вогню усіх кумирів… - покачав головою зі сторони в сторону. – Ви забрали нашу землю… Забрали наших людей, старців, що заважали це зробити… І побудували тут це! – з болем огледів церкву. – Як інакше я можу ставитися до таких, як ти? – повернувся до Павла, притиснувши ножа йому до шиї.

Той відхилився назад, тікаючи від леза.

- Яка знайома поза, - цинічно зауважив Агній. – Коли я тебе піймав на річці, то теж хотів убити.

- І чого ж не вбив?

- Не знаю, - відвів він слабкий погляд у сторону. – Шкода стало. Не наважився. І зараз не наважуся… - безсило опустив руку із ножем. – Забирати життя то не моя робота. Я бджоляр, а не убивця… - важко поклав підборіддя йому на плече.

Павло відчув, як колеться його довга щетина.

- Отже, Бог врятував мені життя? - покосився юнак на рудого.

- Тільки якщо він відповідальний за мої переконання… - опустив парубок очі.

- То… - невимушено задумався Павло уголос, ніби це була їх звичайна розмова. - Бджоляр? Я мав думку, що ти хтось…

- Хто?

- Не знаю. Хтось… У полі працюєш, або в кузні. Статуру ти маєш…

- Ти думаєш вулики легкі? – покосився той на хлопця.

Їх очі зустрілися.

- Ні, але… Тебе часто бджоли кусають?

- Вони жалять, а не кусають. В них нема зубів.

- Жалять, - виправився Павло. – Часто вони жалять тебе?

- Ні, - огледів Агній юнака і насупився, запідозривши дещо. – Я що, подобаюся тобі? – відстав від його тіла.

- З чого ти взяв?

- М, - сухо відгукнувся парубок. - На мить здалося, що ти не ненавидиш мене, як і всіх інших язичників, - розвернувся та пішов.

Павло розгублено подивився йому вслід. Той не обертався.

«Я сказав щось не так…?» - погладив він свою шию, до якої зовсім нещодавно був приставлений ніж.

Але хлопець не роздумував на самоті довго. Доволі швидко у церкву забіг переполоханий отець Григорій, що підслуховував за ними біля вікна.

- Павло! – занепокоєно вигукнув він. – Що ти взагалі говориш у стінах храму? Ти забув наші цінності?! Звідки в тобі стільки гніву?! Стільки неприйняття і нелюбові! Згадай слова апостола Павла! На честь якого тебе і назвали! Павло! Як так можна? Любов до ближнього, прийняття, покаяння! – перечислював чоловік моральні орієнтири християн. – Милосердя, прощення! Повага до свободи і гідності! Як давно ти читав Святе писання? Павло! Не можна таким чином спілкуватися із тими, з ким ти не згодний! Ти руйнував його душу своїми словами! Який християнин ти після такого?

Хлопець ошелешено завмер, усвідомивши, як виглядала його поведінка:

«Дійсно… Гнів оволодів мною…»