Знайди себе

07.04.26.1228

Мамочко, сьогодні два симикути, як... Мелісса каже, що я маю це проговорювати, але я не вірю! Ти ж просто спиш, так? Правда, мамочко?..

Братик злий на мене, а Аврора зовсім не розмовляє. Татусь постійно уникає мене, хоча з Авророю й Манішем грається весь час.

Я поганий, мамо? Я зробив щось не так?

До мене приходив страшний дядько у великих круглих окулярах! Ставив якісь дивні запитання, а потім сказав малювати — а я ж це люблю! Потім він ще сказав, щоб я писав у блокнотику все, що хотів би сказати тобі. Для чогось... Я вже не слухав, але мені ця ідея сподобалась!

Коли ти прокинешся, я покажу тобі все, що хотів сказати. Нічого не забуду, ні за що!

Скажи, я молодець?

Мені вже час, мамусю... Прокидайся, будь ласка, якнайшвидше!

---

Проковтнувши підступаючий клубок у горлі, я не могла оговтатись від прочитаного. Живо уявлялось: як маленький хлопчик, років восьми, сумлінно пише листа мамі з надією, що колись вона його прочитає... Сльози не стримались. Стрімко скотившись по щоках, упали на пожовклі від часу аркуші паперу. Біля мене тихо спала Лиса, якій я навіть не думала вигадувати ім’я. Споглядаючи її спокійне, розмірене дихання, я повільно приходила до тями й продовжила читання.

---

10.01.17.1228

Мамусю, чому ти так довго не прокидаєшся?

Зі мною ніхто, окрім Мелісси, не хоче гратися... Я не хотів тобі жалітися, але... Коли в сестрички був день народження, я приготував крутий подарунок! Своїми руками! І знаєш, що вона зробила? Просто викинула його... Мій подарунок — у смітник...

Пробач, мамочко, я, мабуть, не маю права тобі скаржитись, так?

Я добре навчаюсь. Усі оцінки — відмінні. І ще в школі... я маю друга. Можеш мною пишатися, матусю. Не хвилюйся.

---

10.05.32.1228

Привіт, мамочко... Коли ж ти повернешся?.. Мені дуже, дуже, дуже, дуже важко без тебе, мамочко...

---

Слова, написані на папері, були просякнуті висохлими сльозами. У кількох місцях чорнила розпливлись — колись свіжі, вони змішались із болем. Масажуючи скроні, я змушувала себе навіть не думати про те, через що йому довелося пройти.

---

01.01.07.1229

Мамочко, сьогодні в мене день народження! Ти ж пам’ятаєш? Хоча б ти... Бо, крім Мелісси, мені ніхто не подарував нічого...

А ще ми з нею відкрили таємну шкатулку, яка, за її словами, дісталась мені від моєї справжньої мами. Але ж ми з тобою знаємо, що ти — моя мама. Не ображайся тільки...

А ще я розкажу тобі один секрет, добре? Я не безатрибутний! В мене є спорідненість — просто її приховує кулон. Пробач! Пробач! Я не хотів приховувати, але Меліссі я пообіцяв нікому не казати…

І ще вона сказала, що я єдиний, хто має спорідненість тіней! Уявляєш, як це круто? Я ж прям унікальний! Хе-хе.

---

10.02.13.1229

Чому?.. Чому?.. Чому?.. Чому?.. За що так зі мною вчиняють Боги?.. За що, мамо?.. Що я їм зробив?..

Всі відвернулись від мене! Залишили мене!..

Невже я настільки нікчемний?.. Як боляче… Як же боляче… Чому?.. Невже я справді проклятий?

---

Решту слів неможливо було розібрати — їх змило болем: бруд, кров і сльози розчинили чорнила вже майже повністю. Ця дата мені знайома зі снів. Це день смерті людини, якій він довіряв більше, ніж власній сім’ї. Мелісси Ебігейл Кроул — його служниці, няні й наставниці.

---

Наступні записи були короткими, усього рядок-два:

«Брат знову зі мною розмовляє»

«Всі мене бояться. Залишився тільки брат»

«Аврора поїхала з дому»

«Нові служанки довго не затримуються»

«Я — нещастя для них»

«Я теж хочу поїхати з цього дому»

----

07.02.10.1240

Мам, тобі не соромно?

Ти звинувачувала мене в підміні, а сама зраджувала батькові. Нонсенс! Ти покінчила з собою через це — тобі не соромно?..

А знаєш, звідки я це дізнався? Перед тим, як поїхав навчатися далеко від цього лицемірного помістя, батько запропонував мені стати спадкоємцем роду. Уявляєш моє здивування, коли я дізнався, що єдина істота з усієї сім’ї, яка мене підтримувала… навіть не мій рідний брат! Навіть не брат…

Я стільки оборотів картаю себе за твою смерть…

Що казати — я й досі це роблю.

Але моєї вини в цьому немає! Немає…

---

Його слова били по мені, мов удари кувалди. Я почувалася розчавленою — саме так, напевно як він сам відчував себе, коли писав це. Так багато сказано, але водночас я розуміла: це — навіть не половина. Його біль — набагато глибший, масштабніший, ніж ці сторінки здатні вмістити.

Я не могла більше читати.

Було так боляче, так прикро за нього. За його життя. За несправедливість.

За що з ним так?!

Та, стискаючи блокнот до побіління пальців, я все ж продовжила читати останній запис…

---

06.04.25.1245

Знаєш, мам…

Я хотів жити.

Незважаючи ні на що. Я намагався. Правда.

На мене нападали? Я вчився нападати у відповідь.

Хотіли отруїти? Я став обережним. Узагалі уникав контакту з будь-чим.

Вони працювали через гільдії? Я теж приєднався до гільдії. До тієї, яка надавала найбільше інформації.

І я знаходив кожного, хто хоч раз бажав мені зла.

Але ніяк не міг зрозуміти: хто тягне за мотузки? Кому потрібна смерть такого невдахи?

Знаєш, мам…

Ці останні три обороти я тримався на одній думці: що в мене, якою б не була — є сім’я. Сестра. Брат. Маркіз.

Заради них я жив. Пам’ятав ті теплі спогади з далеких днів…

Та це було марно. Моє життя для них — не варте навіть однієї рози, мам. Навпаки: для одного створіння я був кісткою в горлі.

Мам, знаєш… Я б усе віддав, щоб забути останні доби. Забути ім’я зрадника. Забути все.

Я так втомився, мам. Страшенно втомився…

Зараз я так розумію тебе…

Мамочко… Давай скоро зустрінемось?

---

Він, чорт забирай, знав! Він знав, хто саме його зрадив... І навіть більше...

І від цього стало так паршиво, що сльози лилися градом.

Я справді намагалась тримати себе в руках. Обдумати все, що дізналася з його щоденника. Але підступна істерика не дозволила. Я оплакувала сильного духом, зневіреного життям і створіннями хлопчину, який просто хотів жити.

Хлопця, якого я ніколи не знала особисто, але якому стала… мабуть, найближчою. Принаймні — до його болю.

Кожного ранку я повторювала собі, що все це не має до мене жодного стосунку. Що це лише сон. Просто сон.

Я ховала спогади про нього глибоко в підсвідомості, аби не зламатися остаточно. І навіть здавалося, що в мене виходить.

Але стається щось подібне — і все…

Я скочуюсь у істерику, без сил бажати хоча б чогось…

Мій плач розбудив лису, яка почала верещати і стрибати навколо мене, привертаючи увагу.

— Ну що таке? Бачиш, мені не до тебе.

Та така відповідь її не влаштувала. Вона почала бодатись головою об моє плече, не даючи відмахнутись.

— Якщо ти вирішила покінчити з собою — дозволь, я зніму це на відео. Потім покажу Демидові як доказ, що це була твоя ініціатива.

Шмигнувши носом із подивом почула як це мале щойно… пирхнуло?

Мені здалося, чи я справді втрачаю глузд?

Поки я сумнівалась у психічному здоров’ї, нахабне лисеня вилізло на стіл, щось пропищало по-дитячому але віддалено войовничо — і почало гризти пульт, не зводячи з мене очей.

Оце нахабство! Не далеко від малого втекла!

Схопивши її за шкірку, я спробувала відібрати пульт. Та де там — у цього шпіндика хватка бульдога!

Здавшись, я вирішила діяти інакше. Поставила насторожену лисицю назад на стіл і пішла по сушених мишей. Це здалося найменш гидотним варіантом серед усіх делікатесів, які накупив Демид.

Брр, це як підношення терористці з пультом...

Розкривши упаковку, я підсунула її під самий ніс пухнастій розбійниці:

— Давай так: ти — мені пульт, я — тобі мишку. Домовились?

Її хвіст почав стрімко виляти, а вуха навострились — ніби локатори, показуючи, що мене чудово чують.

— Я ж бачу, що ти хочеш. Ну давай, постав пульт і бери мишку.

Вона підозріло оглянула мене і… постукала лапкою по столу.

— Ти хочеш, щоб я поставив їжу на стіл? — перепитала я здивовано й отримала приглушене ричання.

— Гаразд, звірюко, значить, обмін.

Повільно поставила відкритий зіп-пакет біля неї і вже з цікавістю стежила за її діями. Те, як вона точно повторювала мої рухи, викликало сміх — що їй, схоже, не сподобалось. Вона стиснула пульт ще сильніше, аж пластмаса заскрипіла.

Що там казав ветеринар? Щелепа слабка? Да їй би акула позаздрила!

— Ей! Якщо пульт буде зламаний — угода скасовується, зрозуміла?

Напевно, з цього варто було почати, бо з якою швидкістю вона випустила пульт і вчепилась у пакет — я навіть запідозрила її в використанні магії.

— Не все одразу, хитрожопа тварюко!

Маленька зараза вхопила весь пакетик з п’ятьма мишами! І тепер десь у кутку я чула лише ричання і чавкання — вона уплітала все за обидві щоки.

— Не хвилюйся, я точно не позарюся на твою їжу. Але якщо хочеш лопнути або заробити розлад — вперед, хом’яч скільки влізе. Сама винна, обжора.

Показавши їй язика, як доросле розумне створіння, я повернулася до своїх справ, краєм ока помітивши, що жувати вона почала повільніше.

«Дожилася, Юль… Ти вже з тваринами домовляєшся, як із людьми».

Помотала головою, відганяючи сторонні думки, й повністю зосередилася на речах, які залишив Юліан.

Його щоденник я свідомо відклала в бік — як фізично, так і емоційно. Я була надто нестабільною, а до цих сторінок слід повертатися лише з холодним розумом.

Тож я перевела всю увагу на два предмети: знайому чорну шкатулку та ноутбук, який бачила вперше.

Чесно кажучи, руки самі тягнулись до ноутбука, але в останню мить я все ж узяла шкатулку. Навіщо ці муки вибору, якщо все одно перегляну і те, й інше? Але це так хвилююче... Що я можу там знайти? Хо-хо-хо...

На мій сміх лиса відреагувала осудливим поглядом, і це викликало у мене справжнє обурення.

У моєму домі вона в змові з Демидом, розклалася тут як у себе вдома, заповнила мій особистий простір своїм хламом — і ще має нахабство осуджувати мене?!

— Що? Що ти так дивишся на мене? Жуй свої миші тихо, — буркнула я.

— Тц... гррр... — цикнула вона, демонстративно повернувшись до мене дупою й продовжуючи хрустіти.

Моє око сіпнулося від нервів.

«Не звертаємо уваги. Не звертаємо уваги...»

Я відвернулась від неї спиною і зосередилась на шкатулці. Покрутила її в руках, намагаючись пригадати слова Мелісси зі сну.

Шкода, що помічники не можуть записувати сни, як книжки, або витягувати з них інформацію... От зараз би згодилося.

Випадково зачепивши камінь на шкатулці долонею, я порізала палець — і, зойкнувши, інстинктивно засунула його до рота. У цей момент щось клацнуло. Обережно відкрила кришку — і зсередини пролунав хриплий, схожий на сміх, звук.

Я різко відхилилась, вражена, й поспіхом закрила скриньку.

Знадобилося майже хвилину, щоб я зрозуміла: цей чортів регіт — не з шкатулки, а з лисиці, яка, вмостившись ближче до столу, дивилася на мене, як на ідіотку, й сміялася.

— Тобі що, нудно? Чого вилізла зі свого кутка?

— Гррр, мяя, — відповіла вона, нахабно дивились на мене, спостерігаючи.

Ці безсоромні очі… Я вже знала: просто так вона мене в спокої не залишить.

Глибоко зітхнувши — вже, здається, вкотре за день — я підвелась і попрямувала на кухню, щоб заварити каву.

Взяла турку, засипала свіжозмелену каву, налила воду, поставила на камфорку. І в ту ж мить побачила, як лиса, затиснувши зіп-пакет у зубах, гордо ступає до мене й вмощується... просто на плиту біля моїх ніг .

— Що, самій нудно їсти? — зітхнула я. Я не чекала відповіді, просто хотілося щось сказати, дивлячись, як вона ходить за мною, як хвостик, з цією мишею в зубах.

— Хах, це не так і страшно. Я, наприклад, уже чотири цикли майже завжди їм на самоті. Так що не будь малою — сядь і поїж спокійно.

— Гррр, — її великі вуха сумно опустилися.

А потім вона зробила щось… абсолютно несподіване.

Підійшла до мене, поставила перед лапами вже надгризену мишу — і, не відводячи погляду, лапкою посунула її ближче.

Я присяклася:

— Ти щойно… принесла мені свою надгризену їжу?

Я опустилась навколішки, розглядаючи це пухнасте створіння.

— Дякую, але, як я вже казала — твоя їжа мені не підходить. І ти її вже гризла... Не те щоб я гидувала...

— Гррр...

По її погляду й хмурій мордочці було зрозуміло: «Їж, що дають, і не висмалюйся».

Мене знову розсмішило.

Я повільно простягнула руку, легенько її погладила.

— Дякую. Я ціную твою жертву. Але не треба — у мене є своя їжа. Ти їж свою, я — свою. Гаразд?

Як тільки я це сказала, вона цапнула мене за руку, забрала мишу й гордою ходою — якщо це взагалі можна так назвати — удалилася геть. Я би так і залишилася дивитися на виставу одного актора, як позаду мене зашипіла кава, вже проливаючись через край турки на щойно вимиту мною плиту. Її, на жаль, чарами не вимиєш — як і все, що пов’язане з кристалами мани, блін… Щоб не збити рунічні налаштування.

— Ах ти ж чорт! Попила, бляха, каву! — вилаялася я на весь голос.

І тут, на периферії зору, помітила лисицю — знову принесла свою мишу, яку, схоже, так і не з’їла. Я роздратовано сказала:

— Та не буду я їсти мишу! Не люблю я їх!

«Хаа… схоже, я переборщила…»

Як це не дивно, але в цієї лисиці всі емоції — як на долоні. І зараз вона дивилася на мене з образою. Навіть мишу з собою не взяла, залишила її посеред кухні й пішла понуро геть. Мда… Довела вже й її. Скоро...

З горем навпіл помивши плиту й віднісши цю кляту мишу в її миску, я, в знак примирення, насипала повний тазик піску й поставила неподалік від ображеної пані. Згадала, як казав ветеринар: феньки обожнюють пісок. І повернулася до шкатулки.

Вже без вагань відкрила її. На дні, в шкіряному переплеті, лежала книга зі снів, а зверху — лист, складений у три частини. Цікавість перемогла, і я, не очікуючи нічого особливого, почала читати...

---

Лист:

> Дороге дитя,

Пробач свою нікчемну матір за те, що не зможу провести тебе у доросле життя, бути тобі опорою й втіхою на тернистій дорозі. Тримаючи тебе під серцем усі ці цикли, я полюбила тебе всією душею. І мені неймовірно прикро й боляче залишати тебе самого. Я прошу богиню Фортуну подарувати тобі долю кращу, ніж випала нашому роду.

Я... не хотіла би розповідати, але ти маєш знати, чому повинен приховувати свою спорідненість.

Твоя мати — єдиний живий представник герцогського роду Кельм, що вважається мертвим. Нас називали «тихими». Наші предки, дитя, заснували рід ще за часів богів. Silence de mort — «тиша смерті», так нас іменували, і ми справді вселяли жах. Тиха смерть іде.

Тут нема чим пишатися, дитя. Ми з тобою несемо у жилах давню кров… кров вбивць. Від самого заснування й до трьох століть тому наш рід топив руки в крові — байдуже, на чиєму боці. Ми були мовчазною зброєю в чужих руках: і до катастрофи, і після.

Ми стали на бік нейтралів, повіривши у хибну обіцянку волі. Але сила, яку дарувала нам Фортуна, виявилась для них занадто бажаною — тож замість свободи вони хотіли зробити з нас свиноматок і спермобанки.

Пробач, дитя. У мене завжди була бурхлива уява, і коли батько розповідав мені це, в уяві оживали картини того жаху.

Ми силою покинули їхній табір, залишивши по собі сотні трупів і руйнування. За це отримали прокляття: «Зерно проросте лише в любові».

Спершу ми не зрозуміли, що це означає. Але згодом стало ясно: ми могли зачати дитину тільки з тими, кого кохаємо. Це стало нищівним ударом для роду. Весілля за угодою знатних більше не могли зміцнити наші сили.

Тож ми змінили імена й перейшли на бік тоді ще тільки королівства Єднання. Ми зробили значний внесок у його становлення — без нас імперії б не було.

Нейтрали скреготали зубами, знаючи, хто ми насправді, коли бачили нас на полі бою проти монстрів, але нічого не могли вдіяти.

Коли монстри відступили, мій батько, а твій прадід, наївно повірив, що можна просто жити. Його зухвалість і необережність стали причиною катастрофи. Ми не були готові до атаки нейтралів, які не забули давню образу.

І хай би як нам не благоволив імператор чи навіть моя подруга — нас не змогли захистити. Ми були надто ослаблені. Із сорока чотирьох членів роду вижила тільки я.

Я відмовилася від усього. Змінила все в собі, сховала свою силу завдяки кулону і стала служницею в домі маркіза Нокса.

Він мене не кохав — я знала це з початку. Я була лише інструментом помсти його коханій. Але це не завадило мені народити тебе.

Не вини його. Серцю не накажеш, кого кохати.

Ще стільки хотілося б сказати… Та лист не гумовий.

Моє дитя — проживай це життя з гордо піднятою головою. Не бійся перешкод. Спи добре, багато їж і вирости великим… великим…

Пробач мене. І бережи себе.

Знай: я люблю тебе всією душею!

«...це занадто..»

Це все, що крутилося в моїй голові, яка нестерпно боліла. Під ребрами з’явилася ниюча біль. На диво, сліз не було, але на душі було так кепсько — навіть без них.

Оглядаючи листок, написаний дрібним шрифтом, ніби тільки вчора, відклала його в сторону і відкинулася на спинку дивана, намагаючись ні про що не думати. Хоча, звісно, думати було про що.

«Скоріше за все, його мама померла під час або після пологів. Можливо, вона була слабка або хвора і знала, що не виживе. Іронічно… Як мама і син схожі… Блять!»

Це дратувало ще більше! Вони віддали своє життя самі в руки смерті! І заради чорта їхнього — навіщо? Абсурд!

Я остаточно зрозуміла, що сьогодні мені точно не варто на емоціях думати про це. Занадто багато болю і роздратування, від якого хочеться щось зламати!

Взявши себе в руки і покойоживши волосся, переключила всю увагу на книгу, сподіваючись, що там не чекатиме душевно-розбиваюча писанина. Розгорнула шкіряну сторінку.

Інструкція: Активування спорідненості з тінню

СТИЛЬ

Ранг I

> ⚠ Увага! Виконувати лише в стані повної емоційної стабільності. Спорідненість із тінню — це не просто навичка, а зв'язок, що може зруйнувати тебе зсередини.

---

1. Обери правильне місце

Знайди простір, де довкола багато предметів, що відкидають чіткі тіні: дерева, меблі, навіть люди. Це посилює вплив тіней і забезпечує потрібне середовище. Але не давай їм можливості охоплювати тебе.

2. Прийми зручну позу

Сядь так, як зручно тобі — але тримай спину рівно. Закрий очі. Дихай рівно. Відчуй простір навколо.

3. Зосередься на своїй тіні

Не відкриваючи очей, уяви свою тінь. Відчуй її — вона має вагу, рух, темперамент. Це — твій відбиток, твоя друга сутність. Плавно направ свій потік мани до неї, створюючи захисний шар.

4. Не входь у медитацію поруч із сильними тінями!

На цьому етапі тіні можуть відчути твою присутність і спробують поглинути тебе через твою тінь. Їхній вплив — нав’язливий і хитрий. Якщо ти не зможеш чинити опір, твоє “Я” буде затьмарене. Чим вона більша тим вона сильніша.

5. Встанови захист і підживлення

Укріпи свою тінь маною, але залиш невелику ділянку відкритою. Це пастка. Коли зовнішні тіні спробують її поглинути — увімкни контроль і сам поглиняй їхню ману. Повільно, рівномірно.

6. Відчуй контакт із Тінню

Якщо ти все зробив правильно, ти відчуєш дивний холод, наче тебе торкнулася рука покійника. Не бійся. Це — пробудження спорідненості. Але будь обережним: тіні можуть спробувати зламати тебе, звести з розуму.

---

> Пам’ятай:

•Тіні не мають совісті.

•Вони голодні.

•І вони впізнають свого.

---

Після активації

Перший ранг дозволяє:

— вловлювати тіньові потоки мани;

— приховувати свою присутність у темряві.

Після закріплення спорідненості та переходу на Ранг II, вплив тіней на психіку зменшиться, а твої можливості — зростуть.

Ранг II — Злиття з чужою тінню

> Після першого рангу ти більше не просто носій тіні — ти носій її волі. І тепер настав час перетворити тінь на інструмент впливу.

---

1. Посилення тіні

Після проходження першого етапу — стабілізації та захисту своєї тіні — почни її посилювати. Для цього циркулюй ману:

від ядра → до тіні → і знову → до ядра.

Рух повинен бути безперервним і контрольованим. Пам’ятай: твоя тінь — це відбиток тебе самого. Чим більше ти наповниш її своєю силою, тим точніше вона слухатиметься тебе.

---

2. Перший контакт із чужою тінню

Коли відчуєш, що тінь стала щільнішою, рухливішою — спробуй направити її до тіні найближчого невеликого об’єкта: каменя, склянки, книги.

> Якщо при цьому ти не відчуваєш опору — або, в гіршому разі, навпаки, відчуваєш тягуче притягнення — це ознака готовності.

Спробуй з’єднати свою тінь із чужою.

---

3. Шпигування через тінь

У момент злиття твоя тінь зливається з іншою — і ти отримуєш змогу:

∆чути, що відбувається поруч із тією тінню;

∆відчувати її положення у просторі;

∆навіть бачити нечіткі образи, якщо навичка сильна.

> ⚠ Важливо: спочатку ліміт відстані не повинен перевищувати 20 метрів.

Чим далі чужа тінь від твого тіла — тим слабшим стає зв’язок. Щоб розширити діапазон, необхідно поглинати ману з інших тіней і поступово укріплювати свою.

---

4. Усвідомлення справжньої спорідненості

Твоя сила — не в ядрі.

Вона живе в тіні.

Ядро — лише джерело енергії. А справжня спорідненість формується там, де ти найменш захищений — у тій частині тебе, яку всі бачать, але ніхто не враховує.

> Посилюй тінь — і посилишся ти сам.

«Ого… Це ледь… Ні, гаразд — це капець як відрізняється від того, що я очікувала!»

Пробіглася по інших рангах, не особливо вчитуючись. Зрозуміла лише одне — це ідеальна спорідненість для шпигуна або вбивці.

Потрібно щось підслухати? Та елементарно.

Вкрасти річ, яку охороняє сотня створінь? Легко.

А хочеш складніше?

Взяти під контроль істоту через її тінь? При повному освоєнні спорідненості — будь ласка.

Зникнути з місця злочину непоміченим? Узагалі не проблема.

Ой, зачепився за сучок, коли виходив із тіні, трохи подряпався? Пусте. Легкі порізи для нас — як пилюка. Залікуємо на раз-два.

Тепер зрозуміло, чому їх називали «тихою зброєю». Їх використовували як ліквідаторів, шпигунів. Ідеальні виконавці. А те, що вони ще до Великої Катастрофи називали себе Тиха Смерть, наштовхує на думку: це найманці.

Стільки поколінь відточували навички, збагачувалися знаннями, вдосконалювали ремесло. Зрештою — ідеальні вбивці.

А зважаючи, як генетика передає здібності — не дивно, що Юліану вдавалося так довго виживати й відбиватися від нападників.

І якщо добре подумати... Якби він не дізнався про зрадника — якби це не вбило в ньому бажання жити — він, можливо, був би ще живий.

Але хто ж зрадник? Це точно хтось, кого він вважав сім’єю…

Аврора? Маркіз?

Можливо, Маніш?

Хоча… Ні, Маніш — хороший брат. Щотижня телефонує, цікавиться, як я. Не те, що ті двоє.

Але, може, є хтось іще, кого Юліан називав сім’єю? Кай?

Та ні, він сам казав, що навіть не їв у його присутності.

Тоді хто?..

Скажи мені, Юліане. Як мені це дізнатися?

Не знаю, що мене тоді сіпнуло — чи то внутрішній поклик, чи Юліан якось натякав — але мій погляд зупинився на ноутбуці.

І щось усередині підказувало: відповідь — там.

Не відкладаючи в довгий ящик, взяла останню річ, що залишилась від нього, — ноутбук. Відкрила.

Відразу помітила дивну річ: він запускався маною користувача — і поглинав її чимало. Тільки пізніше я зрозуміла: він не заряджається від кристала, а живиться моєю маною.

Не зосереджуючись на дивакуватості пристрою, почала шерстити всі папки. І — нічого. Ні-чо-го. Ніби хтось усе стер.

Відсунувши ноутбук, пішла до вистиглої до біса кави, щоб хоч трохи заспокоїти нерви, які своїми стрибками я вже добряче розшматувала.

Цідячи холодну каву крізь зуби, як ніколи відчула себе самотньою.

Немає нікого, кому я могла б відкритися без сумнівів і страху.

Може, Демид? Але він ще малий.

Кай? Я його майже не знаю.

Хто мені ще залишився? Лиса? О, вона точно нікому не розкаже… напевно…

Хоча… хто його знає, чого в цьому світі тільки немає?

Ці думки дивним чином заспокоїли й навіть розвеселили. Уявила, як та дрібна негідниця жаліється на мене, хоч і зараз саме вона розгрібає пісок із тазика на підлозі, граючись.

Що ж... У такому стані вже можна й продовжити.

В більш спокійному настрої я відразу помітила програму, яка явно не була заводською. Інтуїція підказувала — саме туди треба.

Клікнула.

Відкрилася гра. На головному екрані — дошка завдань для різних… птахів?

Назва: «Ворон».

Меню: вікно персонажа, отримані завдання, оціночна вартість запитів, інформація, яку хочеш отримати, розташування менеджера.

І… одне непрочитане повідомлення.

Коли я його відкрила — одразу отримала дві відповіді на питання, яке мучило мене вже дуже давно.

Дорогий Тихий Жнець!

Радий повідомити тобі (і зверни увагу — абсолютно безкоштовно) приємну звістку.

Тебе офіційно у всіх гільдіях найманців Імперії Єднання внесли до чорного списку заборонених цілей.

Ти — друга істота в історії гільдії, хто здобув такий статус.

А на хвилиночку, таких істот лише дев’ятеро. Дев’ять тих, кого найманці бояться чіпати.

Радий мати в наших рядах настільки популярне у кримінальних колах створіння.

---

Ця програма — зовсім не гра. По-перше.

По-друге — я з’ясувала, чому, ймовірно, зрадник заліг на дно: найманці відмовляються брати на нього замовлення.

А по-третє — ця «гра» насправді є гільдією, в якій перебував Юліан. І, наскільки я зрозуміла, спеціалізація гільдії — збір і продаж інформації.

Обрадувана такою перспективою, я, бажаючи розібратися, як тут добувають інформацію, спершу трохи знітилася. Виявилось, що всередині системи все працює на балах.

Гільдійці розраховуються виключно балами — і лише гості мають можливість платити грошима.

На щастя, у Юліана на балансі було сорок балів.

Це вселяло надію — хоч щось отримаю.

Я зайшла на оціночну дошку, ввела запит: «Біографія Юліана Раяна Нокса».

І виявилось, що для цієї інформації потрібен рівень доступу Ворон.

На щастя, у мене (а точніше, у Юліана) він був.

Але — знову облом.

Після оцінки з’ясувалося, що для запиту не вистачає десяти балів.

Десяти!

І це на власну чортову біографію?!

Пздц…

Що ж, якщо не вистачає — значить, треба заробити.

А щоб отримати бали — доведеться виконати завдання.

Я не Шерлок, звісно, але дещо теж умію.

На головній дошці із завданнями одразу відкидала все, що вимагало кудись їхати.

Монстри — в топку.

О, аристократи...

Ні, це я точно знати не хочу — особливо неонсцензурні смаки 140-річного алхіміка. На фотці — якийсь зсохлий старий із маслянистим поглядом.

Фу, в мене й так нерви як струна.

Гортаючи далі, все більше завдань відкидала — то за складністю, то за непотрібністю.

Аж раптом побачила дуже знайоме прізвище.

Валтер.

О, як доля нас зводить, сонечко…

І якраз за нього дають двадцять балів. Навіть із запасом буде.

Потрібно лише зібрати компрометуючу інформацію на їхній рід.

Не довго думаючи, я натиснула «взяти завдання».

Як я зрозуміла, тепер потрібно чекати повідомлення з місцем зустрічі й кодовим словом від менеджера, щоб отримати деталі.

Чекати довго не довелося.

---

Зустріч призначено:

о 17:30, через три доби, в лазареті Академії Ноктур.

Сісти на другу койку біля вікна й сказати:

— А цього разу без уколів?