Знайди себе

Обережно тікаючи від свого охоронця, намагався втекти подалі, щоб не потрапити в руки чергової аристократки, яка б лицемірно розсипалася в компліментах перед матір'ю, вихваляючи, який у неї чарівний син. Прикидаючись, наскільки вони раді нас бачити…

Чому саме я один маю віддуватися за всіх чотирьох? Через те, що наймолодший? Вони-то можуть приїхати завтра, просто перед банкетом на честь дня народження якоїсь аристократки. Я навіть не запам’ятав, якої саме — їх надто багато.

Пробираючись через чергові декоративні кущі, надірвав рукав сорочки, зробивши в ній дірку.

— Дідько! — вилаявся тихо.

"Я так точно отримаю наганяй від матінки, якщо вона побачить мене в такому вигляді!"

Та відступати нікуди: або в руки охоронця, який одразу приведе мене до її величності матінки, або зараз втекти, погуляти Белатрисою, вдихаючи запах свободи, а потім здатися самому. Вибір очевидний. Це старший брат і сестра можуть легко переносити суспільство аристократів, які тільки й мріють комусь підлизатися заради власної вигоди. І мама чудово це знає! Та все одно тягне мене на такі прийоми. "Знайдеш друзів, знайдеш друзів..." Пф! Друзів? Та швидше підлиза знайдеться, ніж друг.

Ех, мене зрозуміє лише Оріана. Їй теж не подобається ця метушня. Вона довгий час була наймолодшою і відчула на собі всю турботу та опіку матінки, особливо після одного випадку... Але щоразу, коли я про це згадую, вона починає сміятися і дражнити мене, кажучи, що дякує долі за моє народження, бо я відвернув на себе всю увагу. Яка ж вона зла, словами не передати! Хоча й сама отримує від матері за свій спалахуючий норов. Їдкі вислови в бік тих, хто переходить межу? Це про неї. А ось тонкі натяки й критику залиште старшим двом — Климентію та Агафії. Ось ці двоє змішають тебе з багном так, що ще й "дякую" скажеш. Вони страшні, я їх серйозно побоююся. Дарма що родичі.

Вийшовши на трасу вздовж лісопосадки неподалік від зупинки, зітхнув із полегшенням. Добре, що не перший раз тут. Не встиг і ногами нормально розправити, як здалеку почав виднітися автобус. Швидко піднявши руку, щоб він точно зупинився (як мене вчила сестра), ступив на бордюр. Саме вона показала мені стежку через ліс і пояснила, як дістатися центру міста. Що-що, а в пошуках пригод їй рівних немає. Як і в знаннях про археологію храмів та руїн. Шкода, що батьки їй не дозволяють цим займатися. Ха, хоча коли це її зупиняло?

Це Агафія у нас хороша, добра й слухняна дівчинка. Ну, на перший погляд. Насправді ж змії по ній плачуть.

Зайшовши у відкриті дверцята автобуса, я приклав картку до панелі. Вона засвітилася зеленим, підтверджуючи оплату. Пройшовши далі в салон, вибрав заднє сидіння. І лише тоді помітив, що якийсь пасажир пильно за мною спостерігає. Я вдав, що не помічаю. За своє хоча й коротке тринадцятирічне життя я звик до постійної уваги. В палаці завжди знайдеться той, хто витріщатиметься: чи то слуги, чи то знать, що частенько навідується до матінки "на чашечку чаю". Наче в столиці немає кафе чи ресторанів! Але ж ні, їм конче треба саме до нас. Якби не школа, я б уже з глузду з’їхав.

Зручно (наскільки це можливо) вмостившись на сидінні, я почав чекати своєї зупинки. Що ще робити, як не повеселитися в цікавих місцях? Куди б спершу піти?..

Автобус швидко довіз мене до потрібної зупинки — і не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як я вже прямував до кінотеатру, щоб подивитися фільм, який нещодавно вийшов. Прочитавши купу відгуків в інтернеті, я мав великі очікування.

Купивши великий попкорн і солодку газовану воду, всівся в першому ряду, чекаючи на шедевр. Але так і не дочекався. Продивившись весь фільм, зрозумів, що всі ті коментарі — повна нісенітниця. Хороші відгуки точно накручені! Кому можна поскаржитися на це? Хм… Витягнувши манофон із кишені, я попрямував до виходу, строчачи чесний відгук про те, наскільки це кіно лайно.

Вже біля виходу я зіткнувся з якимось створінням, яке не дивилося під ноги. Воно боляче врізалося в моє плече і навіть не вибачилося! Якби воно знало, хто перед ним, то вже б кланялося, благаючи пробачення! Ха, лицеміри. Щось у мене зовсім запаршивів настрій після цього фільму.

Краще піду в той книжковий магазин, куди ми з сестрою заходили минулого разу. З нею гуляти було веселіше, ніж одному. Втім, зараз я був би не проти компанії навіть Клементини або Агафії...

Що за дурниці я думаю? Серйозно? Мені й справді потрібен друг, крім сім’ї?.. Дідько, починаю говорити, як матінка.

Діставшись знайомого магазинчика на краю вулиці, я увійшов усередину й, не замислюючись, привітався з продавцем. Той підозріло поглянув на мене і навіть не відповів! Оце так виховання, га? Я б уже такі прочухани від матінки отримав, що він і уявити не може.

Шкода, що я під ілюзією й він мене не впізнає... Хоча ні, навіть добре, що не впізнає, а то ще натовпом набіжать, і вдихнути буде нічим.

Оріана, думаю, не буде проти, що я позичив у неї цей кулон? У мене просто не було іншого варіанту, щоб приховати себе від сенсорики мого охоронця й утекти! Ех, чому в неї є такий корисний артефакт, а в мене немає? Матінка каже, що цей кулон їй подарувала бабуся по батьковій лінії перед своєю смертю, сказавши, що він зведе її з долею, дарованою богами. Чи щось таке… Я не дуже вслухався. Але все одно прикро, що немає ще одного такого.

Гортаючи то одну книгу, то іншу, я помітив, як повз мене пройшов високий хлопець, явно аристократичного походження. Його грації та плавності позаздрила б навіть Агафія. Ех, немає мені спокою від них, дідько.

Та не зациклюючись на цьому, я повернувся до перегляду книг, як раптом мене грубо схопив за руку продавець.

— Ти щось купувати будеш? Це тобі не бібліотека, щоб лапати кожну книгу! — виплюнув він, вириваючи книгу з моїх рук.

Хто він такий, щоб так зі мною говорити? Хто взагалі в його магазин заходити буде з таким обслуговуванням?!

— Звісно, я тут, щоб купити книгу! Але у вас жахливе обслуговування, мірес!

— Якщо не купуєш, шкет, то провалюй звідси. Мені безхатьки тут не потрібні! — зло процідив він, боляче вхопив мене за лікоть і потягнув до виходу, наче якусь собаку!

Безхатько? Він взагалі якісь норми поведінки знає?!

Вивернувшись із його хватки, я схопив першу-ліпшу книгу, глянув йому в очі й промовив:

— Хто тут безхатько? Я?! Та я зараз куплю ось цю книгу, щоб довести вам, що в мене є гроші!

— Ну, давай, любий покупцю, але якщо не зможеш, я одразу викличу правоохоронні органи. Нехай вони з тобою розбираються.

- Ха, та навіщо це? Ось, беріть мою картку...

Я засунув руку в кишеню — і раптом усвідомив, що картки там немає. Зніяковіло розсміявшись, поліз до іншої кишені. Лише манофон. Не зрозумів… Тримаючи його в руках, ще раз обшукав усі кишені, але картки так і не знайшов.

Бляха, це той нерозторопний чурбан у мене її свиснув! До того моменту вона в мене точно була! Як тепер розрулити цю ситуацію?

— Що, шкету немає грошей? Кого ти хочеш обдурити? Я таких, як ти, знаєш скільки бачив? Ну нічого, зараз з тобою поговорить сторожа!

Він боляче шарпнув мене за вухо, поставив книгу на місце й потягнув до виходу.

— Ай-ай-ай, боляче! Відпустіть мене! Я нікого не хотів обдурити, в мене вкрали картку!

— Ти чуєш, яку маячню городиш? Зовсім клепку втратив, безхатьку?

Він ще сильніше крутнув мені вухо, і я на мить подумав, що воно зараз відірветься. Оце називається «погуляв»! Ну нічого, я запам’ятаю тебе, черню!

І вас, створіння, які просто стояли й дивилися! Лицеміри…

Аж тут пролунав насмішкуватий голос:

— Ну, тут як подивитися… На мою думку, саме ви її десь загубили. Обороти вже не ті, так?

Я глянув на того, хто говорив, і впізнав аристократа, якого бачив раніше. Він розслаблено спирався на стійку продавця, неквапливо гортаючи сторінки книги, ніби й не втручався у розмову.

— Хлопче, якщо не хочеш приєднатися до цього шкета, слідкуй за своїм говором!

Незнайомець відірвався від книги й так пронизливо глянув на продавця, що навіть я, звиклий до подібних поглядів (особливо від матінки), відчув, як мороз пробіг шкірою.

— Мм, нагадайте мені, шановний мірес, коли це ми познайомилися, що ви вирішили звертатися до мене настільки фамільярно?

БАМ! Він різко зачинив книгу перед носом продавця.

— Ось цю книгу я візьму. І ось ту… — він вказав у бік полиць позаду себе й весело усміхнувся, продовжуючи спокійно глумитися над продавцем. По іншому назвати я це не міг, і це було просто ВАУ!

— Ось ту, яку хотів купити цей юнак. Вам краще відпустити його, а то ще руку собі пошкодите — у вашому-то обороті такі виверти небезпечні. Треба берегти себе, мірес...

По залу прокотилися смішки, які швидко стихли під розгніваним поглядом продавця — всі, окрім мого. Я так захопився цим видовищем, що зовсім забув про власне становище. Біль від того, що мене тримають за вухо, відступив на другий план. Але тільки-но я про це згадав, як продавець ще дужче стиснув його й смикнув угору. Його обличчя спотворила гримаса гніву.

— Та що ти собі дозволяєш, хлопче? Чи, можливо, ви з цим безхатьком заодно? Влаштовуєте сцени, а потім вимагаєте компенсацію? Та ви…

Продавець нахилився до мого рятівника, відпускаючи мене, щоб наступної миті тикнути в нього пальцем.

— Ей, облиште його! Ми з ним не знайомі…

— А ти стій тихо, шкет, я сам розберуся! — гаркнув продавець, знову простягаючи руку до мене.

Але я швидко зорієнтувався й шмигнув за спину свого несподіваного захисника, висолопивши язика. За це мама точно мене б по голові не погладила.

Вухо боліло нещадно ....

— А ну ходи сюди! Хто тобі дозволяв піти?!

Він зробив крок уперед, але раптом завмер, не змігши поворухнутися. Я відчув легке коливання магії. Щось сталося. Мій рятівник спокійно підійшов до заціпенілого продавця, який лише гарячково кліпав, намагаючись вимовити хоч слово.

— Мірес, вам не казали, що тикати в когось пальцем — це неввічливо? — зухвало всміхнувшись, хлопець підняв руку продавця догори так, що той тепер показував на стелю. Потім задоволено оглянув свою роботу й гидливо витер руку об його одяг. — Ось так набагато краще, чи не так?

Він озирнув зал, ніби питаючи: «Ну, класно ж?», і зупинив погляд на мені. Я вже приготувався побачити той самий зарозумілий чи зневажливий вираз, який бачив у очах інших відвідувачів магазину. Але натомість мій рятівник лише лукаво всміхнувся… і підморгнув. Серйозно?!

— Це, звісно, кумедно, — промовив він, — але вам, любий друже, не здається, що судити про створіння за його одягом — як мінімум дурість? Наприклад, цей «безхатько» тримає в руках манофон, який вам не по кишені із зарплатою продавця, навіть якщо будете заощаджувати оборот.

Всі миттєво звернули увагу на манофон у моїх руках і почали перешіптуватися. Дехто вже кинув у мій бік підозрілий погляд.

— Не правда! Це мій манофон! — розгнівано вигукнув я. — І з чого ви взяли, що я безхатько? У мене є будинок!!

Натовп красномовно оглянув мене з голови до ніг. Окей, мій рукав трохи порвався, бо я ліз через кущі. Так, трохи забруднився. Але це ж не означає, що я безхатько! Який сором… Якщо Оріана про це дізнається, то мені кінець! Як би звідси змитися?

— Перед тим, як когось звинувачувати… — хлопець зробив паузу й оглянув зал, який одразу потонув у тиші, — варто спочатку розібратися в темі.

Він поглянув на годинник, зітхнув і знову перевів погляд на відвідувачів.

— Наприклад, цей манофон ніхто не зможе розблокувати, крім власника. Він зчитує магічний фон користувача й лише тоді активується. Хтось із вас знає, що станеться, якщо спробувати розблокувати його без дозволу власника?

Всі мовчали. У магазині навіть не ворушилися. Я теж почав відчувати легке напруження, тож вирішив відповісти.

— Він самознищується протягом хвилини, якщо його в руки не візьме власник.

— Вірно. Кому, як не власнику, це знати? — хлопець поплескав мене по плечу, а потім нарешті звільнив продавця від закляття.

Той, отримавши свободу, вже відкрив рота, щоб влаштувати істерику, але хлопець його випередив.

— У мене немає часу з вами бавитися, мірес. До вашого відома, наклеп на створіння може коштувати вам покарання від стражі. А залежно від статусу й тяжкості брехні покарання визначатиметься протоколом. Мені подзвонити в стражу?

Продавець заметав головою.

— Ні? Чому мовчите? Я вже зняв чари.

— Ні, не потрібно… Я вибачаюся перед вами за некоректне ставлення, — пробелькотів продавець, уклоняючись спочатку хлопцеві, а потім мені.

Ще й благально глянув на мене. Ну, клас. Я тут жертва, а вибачення маю приймати так, ніби це моя провина?

— Тоді давайте ви просто проб’єте мені дві книги, які я обрав, і я нарешті піду, домовилися?

Продавець зблід і швидко приніс книги до каси, пробив покупку й назвав суму так тихо, що ледве можна було розчути. Хлопець простягнув чорну картку з позначкою, яку використовують лише ті, хто володіє значними капіталами. Продавець, побачивши її, мало не знепритомнів, а коли прочитав ім’я власника, то взагалі посинів.

— Ви… Ви Маніш Нокс?

У залі знову запала тиша.

— Ні, не я, — спокійно відповів він. — Ще довго чекати? — всі з полегшенням видихнули, а потім підозріло глянули на нього. Продавець під його роздратованим поглядом зніяковів, швидко закінчив оплату, склав книги у картонний пакет і простягнув покупцеві.

Зрозумівши, що мене тут більше нічого не тримає, я вирішив тихенько вийти, почекати свого рятівника вже надворі. Але мене окликнув він сам, ще перебуваючи всередині.

— Ей, зачекай хвилинку.

Він наздогнав мене, розвернув голову, безтурботно оглянув присутніх і промовив щось таке, від чого продавець схопився за серце:

— Не хвилюйтеся, картку мені мій брат дав сам.

Після цього він махнув мені рукою в бік дверей і вийшов. За мить у залі зірвався шквал голосів. Звісно, у маркіза лише два сини. Якщо це не Маніш, то… як же його там звали? Дідько, геть забув!

На вулиці ще яскраво світило сонце, але хмари стали похмурішими — здається, скоро буде дощ. Я оглянувся, шукаючи свого рятівника, і побачив його на лавці. Він крутив у руках книгу, яку я збирався купити.

Підійшовши ближче, я не знав, як правильно подякувати.

— Ем… Вибачте за незручності. Дякую, що допомогли. Якщо я можу чимось віддячити…

— Та перестань, — відмахнувся він. — Я зробив це, бо хотів, а не тому, що ти мене попросив. Які ще незручності? Це було весело.

Він поклав книгу на коліна, відкинувся на спинку лавки й підняв голову до мене, примружуючи очі від сонця. Чомусь це виглядало як сцена з реклами. Тут десь камера? Про що я думаю…

— Краще скажи, це всі хлопці твого віку віддають перевагу такій літературі, чи це тільки твій смак?

Я здивовано глянув на нього, не відразу зрозумівши, про що мова. Але варто було прочитати обкладинку книги, і я тут же почервонів. Невже я справді нею там розмахував?! «Кохання небес»… Фантастичний роман із позначкою «18+»… Хтось, викопайте мені яму, я там сховаюсь.

А поглянувши на спокійне обличчя рятувальника то взагалі чуть не заплакав... Навіщо він взагалі купив її..

— Ні-ні, це не те, що ти думаєш! Я…

— Почекай, давай на «ти», добре? А то якось незручно. І, якщо чесно, мені байдуже, що ти читаєш. У всіх різні смаки…

Він відвернув погляд і… посміхнувся! Посміхнувся! З мене знущаються! Все, годі з мене цього! Потрібно повертатися! Я йому подякував? Подякував. От і добре!

— Не присядеш?

Чому я одразу сів?! Дідько…

— Як… вас звати?

Щойно я почав говорити, він різко повернувся до мене й насупився.

— Ем, тебе звати?

— Юліан. А тебе?

Жодної фамілії чи титулу? Дивно. Але мені подобається. Я ще ніколи так вільно не спілкувався з кимось, крім сім’ї. Цікаво, він так само буде говорити зі мною, коли дізнається, хто я?

Не ставши гадати, я вирішив перевірити. Прямо перед його очима зняв кулон, відкриваючи справжній облік. Його брови здивовано поповзли вгору, а губи дивним чином піджалися. Впізнав? Ну, все одно скажу своє ім’я.

— Демид. Приємно познайомитися.

Я очікував чого завгодно… Але не цього.

— Цікаво… Ти володієш спорідненістю до ілюзій, чи це безатрибутні чари?

Що? Його цікавить тільки це?! Не те, що я імператорський принц? Не те, що сиджу перед ним у зміненому вигляді? А саме механіка ілюзії?!

Все, вирішено! Він буде мені другом! Від нього навіть Оріан шокуватиметься!

— Ні, це артефакт. Кулон приховує всю магічну інформацію про власника й може змінювати зовнішність.

— Ммм, зручно. А ти не боїшся розповідати таке майже незнайомцю?

— Ха! А чого мені боятися? Хто у здоровому глузді пограбує…

І тут мене осінило.

Він не знає, хто я.

Він мене не впізнав.

Я не втримався й розсміявся.

— З тобою все гаразд? — Юліан глянув на мене з подивом.

Я тільки похитав головою, намагаючись заспокоїтись. Як таке взагалі можливо? Він що, новини не дивиться? Пресу?

— Добре, мені час іти. Тобі куди треба? Можу підвезти.

Все ще не отямившись після потрясіння, що мене не впізнали, я, не подумавши, одразу відмовився.

— Тоді гаразд. До зустрічі, юний друже.

Він підвівся з лавки, збирався йти, але раптом розвернувся і простягнув мені книгу.

— О, ледь не забув! Це тобі. Читай із задоволенням!

Розсміявшись, він попрямував геть, залишивши мене одного — червоного, приголомшеного і з цією клятою книгою в руках.

Оговтавшись, я вже хотів кинутись за ним, щоб хоча б спитати його айді чи хоч якусь соціальну мережу. Але його вже ніде не було видно…