Знайди себе

Делікатний стукіт у двері став несподіванкою, від чого я невдало приклалася рукою об стіл, створивши зайвий шум. Ледь стримуючись, щоб не скривитися від болю, я підвела погляд на того, хто увійшов.

І чорт би вас забрав, принце?..

О ні. Скажіть, що це просто біль зіпсував мені зір, і це не він.

Прижмурившись, я зрозуміла — так, це він. Мимоволі підвелася й злегка вклонилася, вітаючись. Далі дивитися на нього не наважувалася: від того добродушного обличчя ставало якось неспокійно. Особливо від погляду, яким він, здавалося, бачив тебе наскрізь. Бр-р…

— Вибачте за незручності, але виникла проблема з кімнатами. І якщо ви могли б…

— О, не хвилюйтеся, я вже завершив і можу звільнити кімнату, — зробила вигляд, що охоче поступаюся місцем, і вже майже пішла. Та мелодійний голос принца зупинив мене.

— Не бажаєте скласти цьому принцу компанію, молодий таланте імперії? — його милостивий вираз обличчя мені зовсім не сподобався. Від нього так і віяло проблемами…

— Ваше Високосте, світло в наших очах, як я можу бути проти вашої волі? — стиснувши руку в кулак і притиснувши її до серця, я тільки й молилася, щоб не почервоніти від сорому. Аби тебе перекосило від слащавості мого тону, і ти мене відпустив… Але від його реакції перекосило мене: в очах з’явилися здивування і зацікавленість.

Бляха, я не цього хотіла!!

Ой, я знаю цей погляд. Ой, як знаю! Мені й так вистачає Демида та скинутої ним на мене Лиси. О, вона вже стільки часу вдома сама… Як вона там? Чи придатний для життя ще дім?..

— Як чудово! Тоді залиште нас і передайте, що замовлення незмінне.

— Так, Ваше Високосте, — низький уклін і швидкий вихід. О, як же я тобі заздрю. Я б теж із задоволенням усе передала сама.

— Давайте присядемо й продовжимо нашу розмову.

— Залюбки, Ваше Високосте, — я намагалася, щоб голос звучав якомога підлабузницько. Та принц, ніби навмисне, вибрав ту саму тактику, що й я. Здавалося, він сміявся з моїх спроб скласти йому конкуренцію в цій грі. Я знову зайняла своє місце, на якому сиділа до його приходу.

— Тутешня кухня вам не до вподоби?

Я спершу не зрозуміла, до чого він, та, глянувши на так і неторкану страву перед собою, нахилила голову набік, не знаючи, що відповісти. Особливо, коли йшлося про улюблений ресторан його високості, як стверджують нетизени. Слава всім пінгвінам, він, здається, і не очікував відповіді.

— Я чув, що мірес Юліан має дуже свободолюбний дух, який останні три обороти ніяк не давав вам затриматися надовго ані в альма-матер, ані в родині, ані в імперії. Що ж змусило вас осісти в тенетах Академії, а не наприклад вежі, що давала більше маневреності? Наскільки мені відомо, вас активно туди закликали… Подаюча надії зірка нашої імперії.

Да ти що, а я й не знала… А якщо без жартів — то моторошно, холодок аж тягнеться по спині. Ось що означає наслідний принц. Без сумнівів, він знає про мене навіть більше, ніж я сама. Але й я не з простих, знаєте.

— Як приємно чути від світила нашої імперії, що ви знаходите час споглядати за скромними громадянами, такими, як я. І поспішу запевнити: причина всього лиш одна — я люблю ділитися знаннями. Тож, отримавши можливість навчати молоде покоління, просто не зміг відмовити.

Мій голос звучав спокійно й розслаблено, а сама я намагалася виглядати впевнено. При цьому говорила чисту правду: мені й справді подобається навчати. Навіть таких впертих, як адептка Міранж.

— Це так?

Його Високість, здається, щось збентежило. На мить обличчя позбулося звичної маски миролюбності, відкривши непевність, яка тут же зникла.

— Це справді так, Ваша Високосте. Інакше я б не зміг спокійно спати, знаючи, що був неправдивий із вами.

«Доля правди тут є, хоча інше діло, що я й так майже не сплю.»

Принц із цікавістю оглянув мене й неспішно кивнув — наче чомусь своєму, невидимому для мене.

«Ну йомайо, невже тобі подобається, коли перед тобою вистеляються, щоб угодити? Я б давно взяла ноги в руки та зникла звідси, а не підігрувала. Навіть заради розваги. Такі вичурні розмови точно не моє.. хоча йому скоріш за все і не привикати до такого... хаа.»

Занадто захоплена власними думками, я майже не замислюючись відповіла на його несподіване питання про браслет — той самий, що я купила разом із кулоном Аврори.

— Так, «Казка». Я сам його так назвав.

— Чому?

«Тобі й справді цікаво? Чи просто нудно?»

Втомившись від напівправди, розповіла, як відчула колись:

— Дуже давно я побував на екскурсії й побачив такий самий поліхромний блакитно-рожевий топаз. Він теж називався «Казка». Знаєте, топазам приписують чимало магічних властивостей — дружбу, підтримку, ментальне заспокоєння, навіть покращення сну. Кажуть, він — незамінний оберіг для мандрівників: захищає від неприємностей у дорозі, допомагає знайти шлях заблукалим і здатен втихомирити навіть найсильнішу бурю. Або слугує заставою вірності почуттів. Загалом, занадто багато значення для маленького камінця, — я пригальмувала, раптом усвідомивши, де й з ким розмовляю.

— Ви обрали його через спогади про минуле? Чи через властивості, якими він наділений?

— Ваша Високосте, я обрав його просто тому, що він мені сподобався. А асоціація чи властивість — це вже бонус.

— Але він важливий для вас?

Гаразд, ця розмова стає дедалі дивнішою... Що він намагається з’ясувати? Це якийсь психологічний тест чи щось подібне?

На щастя, принесли його страву, і ми в тиші почали їсти. Мій лосось, на жаль, уже втратив первісну ніжність смаку, але я все одно ковтала його під пильним поглядом принца, аби тільки не заводити нову розмову. Було відчуття, що мене зараз перевіряють у всьому. Але навіщо йому це?

На манофон прийшло сповіщення, а за кілька хвилин пролунав дзвінок. Легка джазова мелодія підказала, що телефонують мені. Вимкнувши звук, з подивом побачила на екрані номер Валентини. Не розуміючи, що могло статися, аби вона подзвонила, я вибачилася перед принцом і вийшла в коридор — просто врізавшись носом у його охорону.

І навіщо так стояти?

Обійшовши їх по колу, підняла слухавку:

— Алло? Щось сталося?

— Так. Клієнт вимагає всю зібрану тобою інформацію передати йому сьогодні.

— Гаразд, я надішлю документом трохи пізніше, — погодилася я, все ще дивуючись її поспіху. Часу на збір інформації ж було значно більше.

— Постарайся якнайшвидше. Я відключаюсь.

Навіть не встигла нічого відповісти — у слухавці вже лунали гудки.

Дивлячись на погаслий екран манофона, я не знала, що й думати. Інформації у мене — кіт наплакав, але якщо клієнт хоче саме зараз, то це вже не моя вина.

Занурившись у роздуми, що саме вписати в доклад, не одразу почула легке покашлювання одного з охоронців. Повернулася до нього — він лише кивнув у бік дверей, навіть не промовивши жодного слова.

Не хочу...

Краще залишуся стояти тут, поряд з охоронцями.

Але, зрештою, ламати комедію з Його Високістю собі дорожче. До того ж мій вихід у коридор через дзвінок і так міг виглядати як неповага.

Глибоко видихнувши під їхніми пильними поглядами, я увійшла до зали, вклонилася й вибачилася, пояснивши, що дзвінок був терміновим.

— Не варто хвилюватися, важливі дзвінки не варто пропускати через цього принца, — його миролюбна посмішка, яка зазвичай насторожує, цього разу викликала у мене лише полегшення. — Ви так і не відповіли на моє запитання.

Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, про що він. Пригадавши, я злегка насупилась.

«Навіщо йому знати, чи важливий цей браслет для мене?»

Я задумалась. Важливий він мені? Однозначно так… Це обіцянка, яка зараз веде мене по життю.

Та його високості я сказала інше:

— Напевно, це одна з найважливіших для мене речей, Ваша Високосте.

— Ви змогли б його комусь віддати чи подарувати?

— Ні, навіть найдорожчому створінню, яке в мене є зараз, — вирвалось різкіше, ніж я очікувала.

Відповідь здивувала не лише його, але й мене саму. Схоже, підсвідомо я надаю цьому браслету значно більше значення, ніж усвідомлювала. Його високості ж моя щирість, схоже, сподобалася: він посміхнувся й підвівся. Я зробила те саме.

Нарешті ця вельми незручна розмова закінчилася.

— Дякую за надану компанію. Сподіваюся, це не надто утруднило зірку імперії?

— Що ви, Ваша Високосте, кожна мить, проведена з вами, для мене — манна небесна, — схиливши голову в знак вдячності, я почула його веселий сміх. Піднявши погляд, вперше побачила, напевно, найщирішу його усмішку.

— До наступної зустрічі.

Він розвернувся й пішов, не потребуючи від мене відповіді. І слава пінгвінам — ще одну репліку мій мозок наразі точно не вигадає, окрім: «Та упаси мене удача від такого щастя».

Дзвінок від Демида перервав мої спроби звалити все на фатум. Піднявши слухавку, я почула його веселий, занадто задоволений голос:

— Я нарешті вільний! І приїду до тебе додому провідати Фінька, правда круто?

— А мене запитати не хочеш, чи я взагалі вдома? — від його нахабності я аж рота роззявила.

Але він продовжив у своєму безсовісно-невимушеному стилі:

— А що, тебе немає? Так приїдь.

— Хорошулька, ти не занадто розперезався останнім часом? Не думаєш, що в мене, можливо, є справи?

— Можливо? — його голос став занадто невинним. — Значить, можливо, їх і не буде?

Чесно кажучи, я на хвилину просто випала в осадок. Чому мені здається, що цих створінь, які сіли мені на плечі, стало підозріло більше й занадто швидко?

Дратування, втім, схлинуло так само раптово, як і з’явилося. Думка збагрити Лису на Демида при першій-ліпшій нагоді гріла душу.

— Гаразд, буду в квартирі через годину. Чекатиму.

— Значить, да?! Це просто чудово! — радісний вереск мало не пробив мені барабанні перетинки. Я зашипіла, буркочучи під ніс на цих крикливих створінь, через яких оглухну раніше, ніж постарію.

— Ти вже говориш як старікашка, друже!

— Що сказав?.. — але в слухавці вже були лише гудки.

Навіть не дослухав — просто збив дзвінок. Цікаво, всі підлітки такі нахабні, чи тільки мені пощастило “подружитися” саме з таким екземпляром? Хоча… мої сестри теж були…

Ні. Не варто про це. Спогади тільки роздряпають старі рани. Скоро я знайду дорогу назад. Знайду, як повернутися до них, і обійму так міцно, як тільки зможу.

Я глибше вдихнула, і з шумом видихнула й рушила геть із цього закладу, який офіційно отримує від мене звання “найгірше місце для обіду”.

Гості за столиками вже мирно бесідували, забувши про інцидент, і не звертали на мене жодної уваги. А я йшла до виходу, прокручуючи в голові всю ситуацію знову й знову. Іншого плану так і не знайшла. Одне знаю точно: сюди я більше не прийду — ні за гроші, ні за благання, ні за будь-що інше.

Та занурюватися в безплідні фантазії часу немає — до приходу Демида ще треба відправити доклад по справі. Але чому так швидко? Не пройшло й половини обумовленого терміну… І чи оплатять усе, як домовлялися? Хоча, ні, це, здається, прописано в правилах, тож хвилюватися нема чого.

Сівши в заздалегідь замовлений сек’юріті-верт, я відкрила на манофоні нотатки й почала об’єднувати все в більш цілісну картину. Вийшло якось… не густо.

«Професор Товченко повністю підпорядковується Валтерам, прикриваючи та залучаючи на їхній бік прихильників з аристократичних сімей. Їм не до вподоби нейтралітет академії та навчання всіх бажаючих незалежно від соціального походження. Вони прагнуть повернути стару практику — навчання лише для еліти. Заступник директора підтримує їх у цьому, водночас перебуваючи у близьких стосунках із лордом Валтером. Можливо, його шантажують. Кожного…»

Я продовжувала перелічувати зібрані факти, намагаючись не додавати жодних власних здогадок. І раптом — різкий поштовх, верт здригнувся, пролунали сигнали.

У шлунку важкий камінь страху. Манофон вислизнув з пальців — я ще бачила, як його екран мигнув і згас, перш ніж впав.

Інстинктивно пригнулася. Наступної секунди — сильний удар. Маномобіль розвернуло на сто вісімдесят градусів, і він з глухим гуркотом врізався в інший. Мене втиснуло в спинку сидіння. Все тіло стиснулося від ривка, ребра болісно відгукнулися.

Крізь звук сирени я чула власний подих — глухий, хрипкий. Світ сповільнів. Скло переді мною розтріскалося, і крізь павутиння тріщин у кабіну влетів обрубок важкої бляхи. Він просвистів так близько, що повітря обпекло шкіру, і з дзвоном встромився в крісло поруч, розсипавши в обличчя крижаний дощ осколків.

Щось гаряче торкнулося скроні. Запах заліза — густий, майже нудотний. Перед очима темніло, ніби хтось вимкнув прожектори в студії.

— Мірес, ви неушкоджені? — голос був глухим і далеким, ніби крізь воду. — Зможете говорити?

— Та-ак… — язик здався чужим. Я повернула голову — рух дався важко, шия нила. Біля дверцят хтось рвав замок, метал стогнав у його руках. За мить збоку з’явилася постать водія верта, який ще кілька секунд тому сидів попереду. Він активно жестикулював, показуючи щось сторожі.

Я не розуміла, як він вийшов так швидко. І чому поруч уже стоїть сторожа...

— Не рухайтеся, ми зараз вас витягнемо. Макт, він не зачеплений — витягуй! — після цих слів залізний прут було висмикнуто за мить, давши мені змогу розпрямитися й, мов ошпареній, вистрибнути з машини. Побачене вразило мене шоком: якби я не встигла зігнутися, ця залізяка встромилася б просто в мене. По спині пробіг табун слонів липкого страху.

— Ви мене чуєте? Макт, викликай цілителя, схоже, його все ж зачепило.

— Не потрібно, зі мною все гаразд, страже. Допоможіть краще іншим постраждалим, — усе ще перебуваючи в шоці, я відмовилася від лікування, не бажаючи відволікати цілителя своїми незначними подряпинами.

— Мірес, на щастя, інших постраждалих немає. Ви — єдиний, хто був поранений.

Я озирнулася. Маномобілі, з яких вивалювалися пасажири; створіння, що знімали на манофони, перешіптуючись; цілий-цілісінький водій верту, фургон, який влетів у нас, і його власник — навіть подряпини немає…

Погляд ковзнув по розбитому склу верту — і я побачила своє відображення. Волосся скуйовджене, в’язка багряна пляма на ньому вже темніє, застигаючи.

Я торкнулася рани на потилиці й зі шипінням відсмикнула пальці — боляче.

— Вам усе ж краще дати себе оглянути цілителю. Після цього дасте мені показання.

Я тільки кивнула, не сперечаючись. Сівши у швидку й вкрившись покривалом, смиренно дозволила себе лікувати. За інших обставин можливість спостерігати цей процес мене б порадувала, але тільки не зараз. Бо зараз я зрозуміла одне. Можливо, це параноя, яка передалася від Юліана, а можливо, щось інше… Але ця аварія мала пошкодити лише мене. Ні, не так — вона мала мене вбити. Невже статус, який Юліан створив для гільдій, більше не наганяє страху?

Тривога почала з’їдати мене зсередини. Я розуміла, що не настільки сильна, як Юліан, і не вмію в бою повноцінно користуватися своїми спорідненостями. У непередбачуваній ситуації я просто про них забуваю. Із цим треба щось робити, інакше я не доживу до розгадки.

У таких роздумах мене застав страж. Він провів допит як постраждалого, і, не отримавши нічого, крім коротких відповідей, відпустив, махнувши рукою. Після цього мене провели до патрульної машини й відвезли до академії. Я була настільки занурена у власні думки, що навіть не здивувалася, звідки він знав, куди мене потрібно доставити.

Увійшовши в квартиру, я хотіла тільки одного — душ і ліжко.

Та мене чекав сюрприз: із прихожої лунав звук телевізора, і, якою б кмітливою не була Лиса, сама вона його б не увімкнула.

Тривожність узяла своє — не знімаючи взуття, формую імпульс вітру й повільно проходжу до вітальні. З полегшенням бачу ревучого Демида, який дивиться новини... про мене.

Моє окровавлене обличчя з’являється крупним планом на екрані, змушуючи мене скривитися від відрази.

Чому показують тільки мене? А де водій фургона? Вантажівки?

Чому в заголовку пише лише:

«Сьогодні під час ДТП ледь не загинув наймолодший професор історії Академії Ноктур — Юліан Нокс. Наш кореспондент розповість подробиці прямо з місця події…»

Далі слухати я не стала. Голосно прокашлявшись, утомлено промовила:

— Ви хочете потоп зробити в моїй квартирі? Чого ревете, ніби хтось помер?

— Юліан? — Демид одразу відволікся від екрана й, відпустивши майже задушену Лису, зі здивуванням обернувся до мене.

— Ні, його привид. Прийшов сказати останні слова...

— Юліан! — він підстрибнув на дивані й вихором кинувся до мене, міцно стискаючи в обіймах.

— Чому ти тут?

— Ти нічого не плутаєш? Де мені ще бути? І взагалі, питання ідентичне до твого — що ти робиш у моїй квартирі?

Я ж її точно замикала. І відчиняла, до речі, теж. То як він сюди потрапив?

— Як-як… Через двері, звісно! Ти краще скажи, чому не в лікарні? Що взагалі сталося?

Його обурення викликало легкий сміх, від якого неприємно затріщала засохла кров на скроні.

Промовчавши на його вигуки, я розвернулася й пішла до гардеробної взяти чистий одяг.

Як же я втомилася...

***

— Ей, ти куди зібрався?! — обурення переповнювало молодого принца. Здавалося, Юліан утратив до нього інтерес, просто розвернувшись і пішовши геть.

— Демиде, я прийму душ — і ми поговоримо. Сподіваюсь, ти дотерпиш і не вломишся до ванної з розпитуваннями?

Після цих слів Демид відчув сором — він зовсім не подумав про його стан, налетівши із питаннями. Брудне волосся, подертий і забруднений кров’ю одяг, втомлений погляд...

Не сперечаючись, він узяв Фінька на руки й сів дивитися телевізор, коли позаду нього пролунало тихе:

— Дякую.

Від цього стало якось не по собі. Повернувши голову до Юліана, який ішов у ванну, Демид відчув, як у грудях защеміло.

Кадри з новин спливали в пам’яті — усе виглядало випадковістю, та щось підказувало йому, що це не так.