Знайди себе

Глибко

Я стояв під душем у ванній кімнаті професора й досі не розумів, що я тут роблю.

Я всіх підставив.

Батьків, які працювали понаднормово, щоб дати мені ці кошти. Команду, яку я втягнув у це, зв’язавшись із тим чортовим шарлатаном. Джейка, у якого я підробляв і в якого мав бути сьогодні на зміні…

О Боги, що я ледь не накоїв?!

З глухим стуком голова вдарилася об кафель.

Я ж… що я мало не зробив…

О ні.

Як мені тепер дивитися професору в очі? Що він про мене подумає?!

Та ти що, збожеволів — стояти тут і прохолоджуватися?!

Блискавично вимкнувши гарячу воду, я ледь не перечепився об бортик душової. Поспіхом почав натягувати очищений одяг, мовчки молячись, щоб професор не зв’язався з батьками.

Тільки не це.

Ні… мама не витримає, якщо дізнається.

Що за син я такий…

Серце провалилося кудись униз, коли в тихій однокімнатній квартирі я нікого не побачив.

Будь ласка, ні…

Тільки не…

— Раз ви вже закінчили, то прошу розповісти, що вас спонукало стрибнути…

Голос пролунав збоку.

Я різко обернувся.

У прочиненому дверному отворі стояв він — змучений, потріпаний, втомлений… і водночас якийсь інший.

Ця думка майнула в голові, але часу на неї не було.

— Я не хотів! — випалив я, не давши йому договорити.

У відповідь отримав погляд, повний скепсису.

Я змусив себе заспокоїтися, набрав повні легені повітря й повільно видихнув.

— Я… я справді помилився. Тоді я не бачив іншого виходу. Я так усіх підставив…

Я стиснув пальці.

— Але… будь ласка, не повідомляйте моїм батькам. Прошу вас.

Дивившись на нього повними благання очима, готовий у будь-яку мить впасти на коліна та благати.

— Відчуваю, це буде надовго… — ледь чутно мовив професор, проходячи повз мене.

Він сів на стілець біля вікна й кивнув у бік дивана навпроти. Та духу сісти в мене не вистачило — я лише похитав головою, відчуваючи, як сором стискає груди.

— Сідай. Те, що ти стоятимеш стовпом посеред кімнати, не дасть нічого ні тобі, ні мені. Краще спробуй пояснити. І тоді, можливо, ця історія з невдалим рішенням залишиться тільки між нами.

Його прохриплий голос для мене прозвучав, мов муза для Аполлона. Божественне явище для смертного. Немов дифірамб для…

— Ти сядеш чи ні?

— Так!

Я підскочив із місця і одразу приземлився на диван, який підозріло скрипнув. Пилюка зірвалася в повітря й ринула в усі боки, неприємно забиваючись у ніс.

Почухавши засвербілий ніс, я нишком спостерігав за професором.

Мовчання затягувалося. А слова, що крутилися на язиці, ніяк не хотіли зриватися з губ.

— Ви тут живете? — аби відтягнути момент і зібратися з силами, ляпнув я перше, що спало на думку.

— Тобі виглядає так, ніби тут хтось живе?

— Ні…

Його виразний погляд «Ось тобі і відповідь» знову наповнив кімнату тишею.

Я боявся запитати ще щось, випробовуючи його терпіння. Але ще більше боявся почати розповідати.

Бовдур. Справжній бовдур.

— Усе почалося з презентації конкурсу…

СПОГАДИ

Перед репетицією нового каверу на відомого виконавця, перед відбуттям на навчання, ми, як завжди, зібралися в старому ангарі з облупленими стінами й обсипаною штукатуркою, якої щоразу ставало все більше на підлозі — скільки б її не прибирали.

Але це мало кого парило. Хіба що Власа.

Чистоплюя нашої компанії.

Розігрів ішов повним ходом. Діон налаштовував струни, Артемій вибивав на барабанах відбірний ритм. Корвін із Мироном дуріли біля синтезатора Назарія.

Я обожнював цю атмосферу. Як і вони.

І всією душею хотів, щоб у нас з’явився шанс прорватися — і не розсипатися як гурт.

І, на диво, ніби у відповідь на мої благання, пролунав здивований голос Власа:

— Хлопці, припиніть! Тут таке… — протягнув він, розвертаючи до нас екран манофона й тикнувши в нього пальцем.

— Вау, погаслий екран. Яка новина-а… — насмішкувато протягнув Діон, вказуючи на очевидне.

Він відклав гітару вбік, але підходити до Власа не поспішав.

— Що?.. А, блін! — Влас швидко повернув телефон до себе, розблокував його й знову почав тикати.

— Ха-а, думаєш, із цієї відстані щось змінилося? Ти б краще… —

Та він не встиг договорити.

Глибко вирвав гаджет із рук загальмованого Власа й почав читати вголос:

🎤 ШУКАЄМО ГОЛОС ПОКОЛІННЯ

Музичне шоу «Стіч» знову відкриває сцену для тих, про кого завтра говоритиме вся країна.

Ти в ноунейм-гурті? Пишеш пісні в гаражі або на кухні? Відчуваєш, що твої треки мають звучати гучніше?

🔸 Ми шукаємо молоді музичні гурти, які мають сміливість бути собою.

🔸 Єдине прохідне правило — власна авторська пісня, що може зачепити.

🔸 Жанри — будь-які. Головне — не бути копією.

🎬 Шоу знімається наживо, з менторською підтримкою, професійною сценою та мільйонною аудиторією. Це твій шанс.

📝 Заповнюй анкету, додавай демо — і нехай світ почує твою музику.

📍 Дедлайн: [15.04.1245]

🎶 Твоя музика. Твої правила. Твоя сцена.

#NoNameToFame #МузикаЖивеТут #Стіч

— Це те саме шоу?! Це справді воно?! — недовірливо перепитав Артем, вихоплюючи манофон і перечитуючи все ще раз. І ще раз.

Ніхто не міг повірити, що легендарне шоу повертається.

Після п’яти обертів затишшя.

— Якщо ми зможемо пробитися туди, нас помітять. А якщо ще й виграємо — отримаємо двадцять п’ять тисяч роз призових! Це ж просто…!

— Малоймовірно, — озвався Назарій, тримаючись осторонь загального ажіотажу й намагаючись мислити тверезо.

— Ярем, не починай, а… — простогнав я, не бачачи жодних недоліків.

— Ні, він правий, — підтримав Діон. — Як би це не було заманливо, у нас немає жодної демо-пісні. Придумати щось путнє за цей час — малоймовірно. Та ще й записати десь… Я вже мовчу про те, щоб найняти композитора чи викупити пісню. Це великі гроші. Краще зупинитися.

Сказавши це, він знову взяв у руки гітару й почав її налаштовувати.

Так. Із грошима проблеми були у всіх семи.

— А якщо я маю значну суму потрібних грошей? — після коротких роздумів промовив я, відчуваючи, як у грудях підіймається рішучість.

— Тоді вже можна щось придумати, — задумливо відповів Діон.

— Та в мене теж є деякі заощадження! — підхопив Мирон, хлопнувши мене по плечу з тим самим бажанням нарешті вирватися з цього ангару.

— Та й я щось знайду!

— Давайте спробуємо!

— Ми зможемо!

Кінець спогаду.

- Ми не змогли… Композитор, що продав нам пісню, як виявилося, продав її ще й нашим опонентам, і вони швидше подали свою заявку на шоу. Нас назвали плагіаторами й сказали все переробляти, взагалі змінювати концепцію групи, якщо не хочемо осоромитися на всю імперію. А ми вже були вижаті. Все, що мали, — віддали. Я навіть узяв гроші, відкладені на навчання за другий семестр, і вклав у це… Я все зіпсував… якби я тоді не вперся… якби послухав Діона та Ярему… якби… — я знову почав схлипувати перед професором, до болю в серці прокусюючи щоку зсередини.

— Хм… і все? — в’яло промовив він, і в голосі майже не було зацікавлення.

Це здалося таким абсурдним, що я різко підвів голову, відкриваючи його розслаблену поставу. Світло лампи не доходило до нього, створюючи напівтемряву, що ніби поглинала все, залишаючи лише очі, які горіли зеленим полум’ям. Від цього по шкірі пробіг холодок — так само, як і від його слів, що до побіління пальців здавалися образливими.

Невже для нього це справді виглядало дрібницею?

— І все?.. Ви… — навіть слів підібрати для запитання було важко. А що я взагалі хотів від нього почути?

Я замовк, поправляючи задушливий комір кофти.

Схоже, я помилився…

Голова зневірено опустилася вниз, не даючи йому побачити сльози, що хотіли пролитися. Згорбившись на краю дивана, я відчув, ніби з мене вибили все повітря.

І я ніяк не відреагував, коли він різко підвівся. Лише звук струн на вигляд старенької акустичної гітари змусив мене здивовано поглянути на професора, що вже вмостився в кріслі, нахилившись над нею. Його пальці злегка пройшлися по струнах — чиста, суха перевірка ладу.

Четверта струна звучала трохи тепліше, ніж мала б, але він залишив усе як є. Навіщо йому?..

Питання зникли в ту ж мить, коли пролунали перші акорди. Вони були глухими й чіткими — ритм ішов, мов удари безвтомного серця.

Того, що не вгамовувалося попри втому.

У ньому не було ніжності. Лише наполегливість, впертість, жар.

Він грав з опущеним підборіддям, і звук йшов із самої середини грудей.

Тембр — не вичищений, з легким овердрайвом, що не потребував підсилювача.

— «Це перша зустріч?» — його голос сухо прорізав тишу. —

«Так, я трохи інший.

І не збираюся вибачатися.

Я не шукаю дозволу, щоб бути тут».

Голос Юліана був не співом — радше речитативом. У ньому бриніли злість, впертість і щось магнетичне.

Він грав, наче бився.

З гітарою.

З тишею.

З тією зневірою, що осіла на плечах слухача… чи, можливо, своєю власною.

— «Поки ти спиш — я горю.

Поки ти мовчиш — я йду.

І знаєш що? Я не зламаюсь».

Другий куплет — швидше. Пальці ковзали по струнах, а його голос піднявся на півтону, став гострішим, наче тонкий ніж, що розрізає холодне повітря.

У деяких словах він спеціально додавав хрипкувату, атакуючу ноту, від якої хотілось або відсунутися, або… наблизитися.

І тоді — приспів.

Він розкрив звук, відпустивши струни повністю.

Ритм зрушив у 4/4 з рівними чвертями, і стало чути повну акустику інструмента.

Тембр голосу розширився, набув більше обертонів — тепер він брав не лише вуха, а й діафрагму слухача.

— «Скажи, ти бачив таких, як ми?»

«Ми не просто палаємо — ми ДОПЕ!»

Кожне «DOPE» він подавав із легким стакато на останній приголосний — залишаючи після себе відлуння дерев’яного корпусу гітари.

У кімнаті вібрували навіть стіни.

Раптовий спад інтенсивності змусив невільно нахилитися до нього ближче.

Уважно спостерігаючи за його пальцями, що грали fingerpicking, я помічав, як кожна нота звучала окремо, прозоро.

Голос спустився вниз — у баритонний регістр, темніший, але з теплом у середині.

— «Так, ми дивні. Ми інші.

Але ми ще тут. І ти можеш теж.»

Останній акорд він витягнув, дозволивши йому розчинитися.

Десь у верхніх обертонах ще жила нота сі, і поки вона не згасла, у повітрі залишалося те саме дивне відчуття:

Наче ти вже в іншому місці, хоча й не зробив жодного кроку.

Він не глянув на мене. Напевно, уперше за сьогодні посміхнувся.

— І як тобі? — зацікавлено промовив професор, відставляючи гітару в сторону.

— Дуже круте виконання! Дивно, що я вперше її чую… Це з нових виконавців? Можете сказати назву? Хотілося б почути в повному оранжуванні, — промовив я, відчуваючи полегшення після зіграної пісні. Ми хоча б зможемо спробувати ще раз через деякий час. Головне, що ми разом. Ми зможемо це здолати.

— «DOPE» — що з алійської перекладається як “круті”, — задумливо сказав він, здавалося, перевіряючи щось у своїй голові. Я дістав манофон і ввів у пошук назву, але жодних збігів не відобразилося.

— Нічого не знайдено. Ви впевнені, що саме так називається? Бо… — я перепитав у нерозумінні.

— Ха-ха-ха, — раптовий сміх ще більше спантеличив мене, і я вже не був певен, чи все з ним гаразд. Коли він підвівся, ставши навколішки переді мною, поклав руку на плече.

— Коли ми не в академії, називай мене Юліан і на “ти”. Бо відчуваю себе якимось стариганом.

Я тільки кивнув головою, а про себе подумав із подивом, що він і справді старший за мене всього на два оберти. Спортивки, футболка, юне обличчя — в якийсь момент він навіть здавався молодшим, але варто було глянути в його очі, і звертання на “ти” застрягало в горлі…

— А пісня… ну, логічно, що її немає. Бо учасник групи, який її виконуватиме, лишень прослухав демо-версію, — продовжив він, ставлячи мене в ступор.

Про що це він? Я не розумів… учасник групи? Демо-версія? Моя голова відмовлялася працювати, і це, здається, помітив професор, який хмикнув і пояснив:

— Це написана мною пісня, яку я дарую вам. Тепер зрозуміліше?

— Та… ні! Я не розумію! — крикнув я, схопивши його за плечі й стискаючи футболку так, що пальці тремтіли. Він хотів відсахнутись, та я його утримував, дивлячись прямо в очі.

Якщо це правда… якщо це правда!

— Відпусти і давай поговоримо в більш спокійній атмосфері, де ти мене не затрусиш до нестями, — здавлено прохрипів він, намагаючись відчепити мої руки від футболки, яка натяглася у вороті й стискала шию.

Відразу відпустив, винувато опустивши голову:

— Пробачте, я був занадто… — і слова ніяк не підбиралися в голові. Моє серце шалено ганяло кров по венах в очікуванні його роз’яснення. І примарна надія, що я правильно зрозумів…

— Емоційний, нічого нового. Ходи, — підвівшись, попрямував у бокову кімнату, в якій через хвилину почало шарудіти і лунав звук наливання води. Все ще в якомусь трансі я слухав, як включалася камфорка і ставилася посудина. Врешті-решт я не витримав і рвонув до нього, скидаючи із себе заціпеніння.

— Тобто ви даруєте її нам? Це справді ви написали?! Але… але… — перепитав я ще раз у переживаннях, на що він ледь здригнувся, проливаючи воду з чайника мимо чашки.

— Трясця! Можеш не вискакувати, як чорт із табакерки, кричачи на ходу? — роздратовано сказав він, хапаючи рушник і почавши витирати воду, поки я ринув допомогти. Мене всадили на стілець, як малу дитину, щоб не заважав. — Бери, пий чай. Хоча не знаю, чи ти його взагалі п’єш, але цукор на столі, у чорній, здається, баночці.

У секундних роздумах я потягнувся за цукром, але в чорній баночці виявилася сіль. Професор, що всівся напроти, клоцнув язиком і вихопив білу баночку, насипаючи собі цукор.

— Що? Я й сам не знав точно. Другий раз тут взагалі, — спокійно промовив він, помішуючи чай із цукром, поки у моїй розчинялася сіль. — Хм, якщо хочеш, можу зробити новий.

— Ні, дякую… Не відводьте мене від теми! — звісивши голову на руки, я чекав його слів як вироку. Якщо він скаже, що пожартував, це буде надто жорстоко.

— Що мені пояснювати? Як я сказав, цю пісню я відтворив для тебе і твого гурту. Ви можете взяти її для виступу у шоу. Звісно, якщо вона вам буде до вподоби, — він розслаблено попивав свій чай напроти і говорив це так, немов це була пустякова справа. Всього лиш після… всього лиш його… всього лиш він дарує її моїй групі. Як вони це почують? Я маю негайно їм це сказати! Що я знайшов…

Підскочивши за манофоном, що залишився на дивані, я так само різко сів назад. І що… що в нас буде пісня…

— Ну і чому ти знову приунив? — його спокійний голос витягнув мене з прорви думок. І чесно, мені було соромно йому говорити, не після всього, що він постарався для мене зробити і зробив. Та все ж…

— В нас немає грошей… ні щоб заплатити вам за пісню, ні щоб записати її в студії, ні щоб найняти музичного продюсера… За два симикута ми не встигнемо, і вибачте. Дякую, ваша пісня справді чудова і розірвала б чарти, але вам краще знайти іншу групу, якій її прод…

— Що за маячня? Я говорив, що мені потрібні гроші? Чи що хочу її продати? — обурення лилося з нього, на що я тільки пригнічено впустив голову. Навіть якщо він нам її подарує, це неправильно.

— Все правильно! Якщо тебе так це коробить, просто вкажіть мене як композитора і дайте два відсотки від прибутку від пісні. Цього досить, — я намагався заперечити, що цього мало, та мені й слова сказати не дали.

— А за продюсера… хм, є одне створіння, що зробить вам це безкоштовно і в короткі строки, — він поглянув то у вікно, то на мене і, звірившись із чимось у голові, схоже, подивився на циферблат годинника, що стояв на кухні біля холодильника позаду мене. Я теж обернувся і побачив пів шостої ранку. Ого, я стільки часу пробув тут?

— Збирай своїх хлопців на площі «Правди» до тринадцятої години. Я прийду із вашим продюсером туди.

— Правда?

— Правда, поставимо на коліна це шоу нашою музикою, — пафосно завершив він і, в очікуванні, дивився на мене. А я не вірив своїм вухам. Невже це справді сталося зі мною? І тільки коли він покашляв, щоб привернути увагу, я зхаменувся.

— Так, я приведу їх! — і хутко рванув до виходу, мало не забувши манофон. Завернувши у вітальню, вхопив його, попрощавшись, вискочив із квартири, ледь взувшись, пишучи в групу цю неймовірну новину…