Знайди себе

Промозглий вітер тягнув за полу куртки, в’їдався в шкіру, ніби хотів вирвати Юліана з думок. Він стояв осторонь порту — того самого, де, за словами Клішина, мали переправляти візіум.

Стояти тут він не хотів. Це читалося в кожному русі: стиснуті плечі, пальці, що ритмічно били по шву джинсів, і погляд, який раз по раз ковзав у бік порожнього проїзду. Запізнення напарника лише підливало масла у вогонь.

Юліан не міг зрозуміти, що змусило Клішина так гарячково вчепитися в цю справу. Навіщо було брати це на себе, якщо з самого початку можна було передати все його братові?

Сумніви точили нутро. Кому той щось хотів довести? І найголовніше — навіщо тут був він сам?

— Золотоволоско, ти тут? — тихий шепіт впав за спину, коли Клішин виринув з-за контейнера.

Юліан поглянув на годинник. Постукав по склу, двічі — надто демонстративно. Підняв брову і мовчки вказав на стрілки.

— Чи не здається тобі, що наша зустріч мала бути на тридцять хвилин раніше?

— Бля… пардон. Не розрахував час, шукаючи потрібне зілля, — буркнув Клішин, і в його «вибаченні» щирістю не пахло. Він різко змінив тему, вже роячись у своїй об’ємній сумці. Рився довго і нервово, аж поки мало не пірнув у неї з головою.

Юліан зиркнув убік. Сумка виглядала так, ніби здатна поглинути людину цілком.

— Якщо все піде шкереберть — просто запхай мене в неї. Домовились?

— Ти про що? — збентежено перепитав Клішин.

— О! Є! — Він витягнув дві пляшечки з блідо-рожевою, підозріло в’язкою рідиною. Юліана аж пересмикнуло. Скепсис на обличчі другий так і не помітив.

— Не хвилюйся. Нам треба лише потрапити на борт, дістати докази і підключити мого брата. Щоб ці хвойди не втекли, наче корабельні криси. Легко ж? — весело, надто весело для ситуації, проказав він. Відкупорив одну пляшечку і ткнув її прямо Юліану під ніс.

Пояснювати, що там, він явно не збирався.

Рожеві соплі. Іншого визначення Юліан не знайшов. Хоча догадувався для чого воно із попереднього обговорення дій.

— Скажи, як я в це встряг? — він навіть не торкнувся пляшечки. Клішина це роздратувало.

— Бо ти не хочеш проблем. Вірно?

— Вірно.

Він вирвав пляшечку і одним ривком її спорожнив.

— О, тепер інша справа, — задоволено сказав Клішин і сам осушив свою. Подивився на годинник, почавши відлік.

Минуло дві тихі, ледь чутні «клац». І Клішин почав розтікатися в повітрі. Ставав розмитим, нечітким. Юліан примружився — марно. Руки перед очима стали прозорими, як туман.

Питання одне за одним проростали в голові, але він прикусив язик. Вслухався в простір де мав бути його напарник.

"А як ми побачимо одне одного, коли знайдемо по трекеру в потрібний час? Не будемо же кричати?"

Запитання зависло в повітрі, не зірвавшись з язика.

У грудях заворушилося щось важке, тривожне. Він списав це на авантюру, в яку його втягнули.

Часу розбиратися не було.

Коротка команда — і вони рушили на корабель із «імпортованими товарами». Товарами, що, за їхніми підозрами, могли зруйнувати значно більше, ніж репутації продавців.

Маною користуватися було не можна.

Сигналізація зреагує одразу. Чари пошуку — теж табу. Тому, щойно піднялися на трап, розділилися. Поки зілля не закінчиться за пів години. Про його завершення попередить зудіння по всьому тілу.

Юліан опинився між десятками контейнерів. Більшість треба було перевірити до світанку. Не натрапити на робітників. Не сполохати охорону.

Один з них пройшов просто перед його носом.

Юліан завмер.

І вдруге за ніч йому справді захотілося бути в тій чортовій сумці — бездонній і наразі невидимій.

Перед місією вони детально обговорили план дій щодо обшуку рядів — які сектори варто перевірити насамперед, а які можна оминути.

Юліан чітко пам’ятав кожен пункт.

Видихнувши повітря, що затримав у легенях, він на мить завмер.

Час у режимі невидимості був обмежений — зілля давало лише коротке вікно можливостей.

Тому рухався обережно, ковзаючи між контейнерами, оминаючи ті, що мали явні сліди зносу і іржі. Вони не становили інтересу. Надто дешеві та очевидні.

Декілька разів він був за крок від провалу.

Гострий нюх вівчарки привів її майже до самих його ніг. Юліан напружився до межі, стримуючи навіть дихання. Ще секунда — і все скінчиться.

Але патрульний лише різко накричав на собаку, боляче смикнув повідець і, не помітивши «здобичі», рушив далі.

Юліан дозволив собі лише ледь помітно видихнути відчуваючи, як серце громихає в грудях.

Притулившись спиною до холодного металу контейнера, Юліан глибоко вдихнув і повільно видихнув. Мурахи пробіглися по плечах — не від холоду, а від усвідомлення того, наскільки близько він був до провалу.

Збоку долинули нові голоси патрульних.

Тіло миттєво завмерло знову.

П’ятнадцять хвилин.

Саме стільки залишалося до того, як зілля втратить дію і зробить його повністю видимим.

А він… майже нічого не знайшов.

Ще без жодних доказів. Жодних чортових слідів. Лише дедалі більше охорони...

«Дивно…»

Його погляд ковзнув у бік хвостової частини корабля.

«Чому саме там така концентрація патрульних?»

Думка спалахнула, мов блискавка. Вони працюють так явно не випадково.

Занадто організовано.

Він швидко прокрутив у голові зібрані факти.

Старі контейнери — іржаві, подряпані, із вм’ятинами — майже без охорони.

Нові — чисті, рівні, без слідів експлуатації — під посиленим наглядом. Біля них явно більше охорони.

«Вони не стануть перевозити щось надзвичайно цінне в брухті», — спокійно зробив висновок Юліан.

«Занадто ризиковано. Занадто… недбало для них».

Хоча вони були впевнені у своїй недоторканності.

У власній безкарності.

Тому можливо і не ховали вантаж надто ретельно — просто добре охороняли.

Його погляд зупинився.

Один із контейнерів вирізнявся одразу.

Свіжа фарба.

Жодної іржі.

Жодного маркування, що відповідало б сусіднім.

«Ось ти де», — подумки промовив він.

Натиснувши кнопку виклику Клішина, Юліан завмер біля входу. Не заходячи одразу.

Він чекав.

Зудіння вже розповзалося по тілу, коли за спиною роздався тихий, майже зірваний від бігу шепіт.

— Скажи, що ти щось знайшов… і що ми, в біса, не змарнували останні хвилини…

Юліан повільно видихнув, намагаючись заспокоїти тремтіння в пальцях.

— Я не знаю. Зайдемо — побачимо.

Він потягнув за засов, та метал лише глухо рипнув — замок не піддався.

— Відійди, — тихо мовив Клішин.

У цю мить обох охопила дивна скупість на слова, ніби кожен звук міг розсипати навколо них невидиму завісу.

Юліан не бачив його і не розумів, як Клішин так точно розумів, де саме він стоїть. Здавалося, той орієнтувався не лише на зір, а і на сам простір, на найменші зміни повітря, тіней і шумів.

Клацання прозвучало майже нечутно.

Замок піддався.

У ту ж мить дія зілля закінчилася — невидимість розтанула, наче ранковий туман. Їхні тіла знову стали реальними для бачиння інших.

І водночас із темряви донісся гавкіт собак.

Все ближче і ближче.

— Вчасно… — крізь зуби прошепотів Юліан.

Навіть якби патруль не шукав їх, відкритий контейнер усе одно привернув би увагу.

Він обережно зазирнув усередину, коли Кай уже рушив до коробок із технікою, принаймні зовні схожою на звичайний вантаж.

Ряди були надто рівними , охайними... і надто правильними...?

Юліан ще не встиг як слід сформулювати цю думку, як Клішин уже мовив, ніби продовжуючи його власні роздуми:

— Подивись… контейнер новий, а поруч стоять старі, іржаві. Вони спеціально поставили їх тут, щоб створити враження звичайного складу.

Він провів пальцями по коробці, зупинившись на напівстертій позначці.

— Маркування пошкоджене не повністю. Значить, поспішали. А коли поспішають — завжди десь помиляються.

Він усміхнувся.

— Вони були впевнені, що сюди ніхто не зазирне.

Відкрив коробку.

Руки Юліана спітніли.

Клішин повільно обернувся до нього. В очах спалахнуло щось небезпечне — суміш азарту, тріумфу та холодної впевненості.

— Є.

Усередині лежав візіум.

Акуратно складений, розподілений по секціях, захищений від пошкоджень.

— Це воно… — видихнув Юліан. — Тут більш ніж достатньо.

На око — понад сто п’ятдесят одиниць.

— Дзвони братові, — додав він, випрямляючись і струшуючи з рук пил. — Цього вистачить, щоб закрити справу.

Він обернувся — і лише тоді помітив, що Клішин не рухається.

Той стояв нерухомо, вдивляючись у вантаж, ніби бачив не коробки, а всю мережу цілком — від першої ланки до останньої.

— Три перевалочні точки… — задумливо мовив він. — Два фальшиві маршрути, один справжній.

Підставні документи. Підкуплений диспетчер…

Він повільно вдихнув.

— Вони добре попрацювали. Майже ідеально.

— Клішин, отямся, — прошепотів Юліан, стискаючи його плече. — Нас можуть накрити будь-якої миті.

Той ніби прокинувся.

Погляд прояснів, постава випрямилася, а всі зайві емоції миттєво зникли.

— Уже, — відповів він спокійно.

Телефон з’явився в його руці так швидко, ніби він тримав його там увесь цей час.

Кілька коротких фраз, передача файлів, підтвердження.

І дзвінок обірвався.

— Готово. Підкріплення вже в дорозі.

Юліан нарешті дозволив собі повноцінно видихнути.

Їхня авантюра повільно наближалася до завершення.

Залишалося лише дочекатися, чим саме вона закінчиться.