Галерея Душ

Соломон Артемін.

Запевняю вас, що все це я пишу при тверезій пам’яті і здоровому глузді, і щиро жалію, що не мав нагоди написати це швидше, щоб застерегти інших від настільки фатальних помилок яких я, по своїй духовній сліпоті, не зміг уникнути. Я втрачав найбільше золото, що маю стоячи над прірвою уже майже вступивши в неї. Я сліпо борсався у таких покидьках і бруді, що це зразу і не може вкластися в голові, надіюсь Бог простить мене в дні, коли сила у середині мене вийде своїм шляхом до його світу.

Мій дорогий читачу, заклинаю тебе прочитати усе це до кінця і тоді, ще хоча б одна душа зможе врятуватися. Та я забігаю наперед… щиро прошу вибачення у вас за те, що тримаю інтригу, але я мушу виговорити-ся, зрештою це сповідь на якій розповідають не гріхи, а життя, яке стало гріхом. Я щиро переконаний, що ваша віра в те, що в цьому світі і навіть в цій історії є ще краплина світлого, капля щирості, святості, самопожертви, не похитнеться і не зміниться, інакше для чого я пишу ці рядки! Мій доро-гий читачу, з болем в серці я розпочинаю свою історію, історію людини, яку тільки ви повинні судити, так вирішує доля, за мене вже зробили ви-бір, а вас ще є шанс зробити його самотужки. Читайте уважно мої кроки, нотуйте в своїй пам’яті всі мої похибки, всі мої прогрішення, щоб самим не втонути в цьому багні, яке б воно не було приємне і тепле. Тож попрошу вас прослідувати за мною в найбільшу в моїй країні глибинку, село де я родився, де вперше мої очі поглянули у світ. Йменують цю забуту Богом і людьми місцину Халеп’ям, знайти її можливо тільки на Google картах, біля річки Дніпро та річечки Сквири.

Там я родився, і тут таки приніс біль іншим, особливо матері, я ж бо виліз з її нутрощів, розриваючи тіло. Уяви собі мій читачу, що мале дитя випало з теплої плоті в холод світу, в цю безодню кімнати і закричало. А що ще мені залишалося, було страшно, весь в крові і слизі моєї матері я щодуху вимагав тепла і уваги, отут і сталося перше з моїх помилок, і зло-чинств, втрапивши в теплу воду та м’який рушник я не замовчав, хай рі-шення про мій тодішній проступок залишається за вами, але я почуваю себе зараз винним за те, що не замовчав, я потребував уваги до свого кри-хітного нещасного тільця. Тож усі обступивши мене не помітили як усміх-нені очі жінки, яка викинула мене у цей світ, заволокло туманом, як розс-лабилися її щойно виниклі зморшки, як зімкнулися її вуста відпускаючи в глиб кімнати легкий подих, який проте став для неї останнім.

Тож я думаю ти зрозумів, мій читачу що родившись я вже пізнав втрату. Я прирік матір до смерті своїм прагненням до всезагальної уваги, через це я не один раз ще постраждаю, але про це згодом мій милий дру-же, усе буде сказано в свій час. Батько мій збитий горем приділяв мені не більше уваги ніж пилюці на підлозі, в якій я по суті й сидів у ці дні, коли вже зміг повзати і робити спроби зіп’ятися на свої крихітні ноги. Вся увага приділялася мені хіба що моєю бабусею, старою, немічною з обличчям схожим на сухофрукт, який уже давно лежав десь в землі і почав поволі розкладатися. Проте вона завжди шамкаючи своїм порожнім могильним ротом, обнімала мене, і її затягнуті сірою пеленою очі світилися любов’ю, такою, на яку було здатне її старе немічне серце.

– Твоя мамця любила би тебе, ти красиве хлоп’я, – шипіла вона. – Як би вона тебе любила, рости хлопче мо’ коли звідси виберешся і поїдеш до краю світу.

І я його уявляв, отой край світу, прагнув туди всім єством, я знав сво-їм дитячим мозком, що там втамую жагу уваги і всезагального обожню-вання до моєї персони. Подовгу сидячи в батьковій кімнаті, обкладений книжками, я поглинав всі відомості про те, на що було здатне людство до моєї скромної появи у цьому світі. О мій дорогий співчутливий друже, я тонув у хвилях океану книг, напивався і п’янів, але читач зрозуміє моє ро-зчарування, коли одного дня мене осінило розуміння того, що в мене не-має можливостей для застосування усіх знань. І тоді я наче захворів, моє тіло стало в’ялим і нікудишнім, здавалося, що висока температура вже ні-коли не спаде, я відмовлявся їсти, тільки ковтав воду, м’язи мої всохли і тіло стало схожим на мумію, що лежала у своїй кам’яній гробниці. День за днем мій мозок страждав шукаючи виходу з такої безнадійної ситуації, але не знаходив нічого, абсолютна пустота місць, де ми жили не обіцяла мені ніяких можливостей. І тоді прийшло рішення. Я думаю мій любий читач, який зараз жадібно вникає у мій скромний життєпис, буде не задоволений моїм рішенням, та маю тебе запевнити, що мої плани різко змінить певна подія.

Пам’ятаю цього разу ніч була надзвичайно темна і беззоряна, коли я піднявся з ліжка й пошкутильгав на вулицю. Наш дім стояв на окраїні се-лища за метрів двадцять від Дніпра. Саме до нього я і йшов, наче зомбі без думок і бажань. Думаю ти вже вгадав, що у розпачі я вирішив вкоро-тити собі віку, а саме, навіки канути у чорну бездну цього зажерливого водяного створіння. Я викульгав на одне з ущелин утворених водою і вос-таннє оглянувся щоб попрощатись з домом, тої миті мені вперше привиді-лась ця примара. З темряви ночі вийшла постать, висока і могутня мов са-ме небо! В темноті я бачив як на обличчі блистять очі, гострі і колючі, во-ни з цікавістю і презирством дивилися на мене. Постать цю окутував одяг якого мені не доводилось бачити ніколи, воно здавалося витканим з темря-ви і обвивалося та клубочилося навколо його тіла мов дим згаслої ватри. Постать приближалася і я чув холод, чув плач і голоси, що просили про щось і здавалось наче вся ця какофонія звуків лунає із-за спини цієї тіні. В цей момент я потупившись в зад зірвався з урвища і полетів на зустріч ро-зкритій пащі вод.

Коли моє тіло зіткнулося із плесом, його пронизала біль тисяч голо-чок, я на мить виринув над хвилями, а тоді зник під чорним склом води, відчайдушно борючись з бажанням вдихнути. Одяг намок і тягнув мене в темноту безодні. Та лякало мене не це, напівгола людина з блідою синьою шкірою як ото ув утоплеників дивилася на мене мертвими, безколірними очами, а тоді раптово руки її схопили мене, лице схилилось до мого об-личчя і я чітко почув лагідний голос, що змішувався з плюскотом води, і запах гнилих водоростей супроводжував слова:

– Живи! Живи! Бо твоя душа обрана для того щоб її зважили!

Холодні руки рвонули мене в верх, я почув знову плач і галас невидимих мені людей, які наче страждали від болю. Моя голова виринула над во-дою, міцні руки тримали мені під пахвами і тягнули до берега, вони не бу-ли синюшні, а людські, я піняв голову, щоб подивитися хто врятував мене і побачив лице батька, він гріб, і гріб, аж поки ми обидва не опинилися в груді піску і мулу, я чув як слабість, розтікалася тіло, останнє що залиши-лося в моїй пам’яті, маленька постать над урвищем і одяг, що звивався димом навколо її тіла, та слова батька:

– Будь ласка не помри я тебе люблю, чуєш, мій єдиний сину!

Ці слова я ще не раз згадаю.

Віктор Артемін.

(уривки з щоденника Соломонового батька)

Сьогодні третій день, коли мій син не виходить з важкої застуди, висока температура терзає його нездорове тіло, він весь час бурмоче марячи яки-мись тінями, криками. Інколи його очі широко розплющуються і він ледь привстаючи над подушкою, тягнеться кудись та шепоче щось про ангелів. Сьогодні я знову їздив до Канева за лікарем щоб той оглянув мого хворо-го сина, тому що наш сільський фельдшер не справлявся з таким завдан-ням. Лікар Васильчук згодився приїхати і помогти тільки після того, як де-які з моїх заощаджень помітно поменшали. Але чого не зробиш щоб вря-тувати єдину людину яку любиш! Моя мати стара немічна жінка, часто проводила час з Соломоном, тому зараз також не покидала його ліжко, вона уважно слухала слова лікаря після обстеження:

– Ваш син страждає не від застуди, як ви мені сказали, його легені важко пошкоджено, точніше кажучи здоров’я вашого сина їсть пневмонія з тяжким перебігом, я підозрюю, що обидві легені вашого сина уражені пневмококом , зараз він в важкому стані, тож я вирішив поки його не за-бирати в лікарню. В його теперішньому стані буде краще не рухатись. Я дам вам рецепт на перший час, – лікар схилився над карточкою і довго там щось писав. – Ось тут, я на початок виписав антибактеріальні препарати та дещо для підтримування імунітету, теком, ципрофлоксацин, β-лактам, ам-піцилін. Якщо не буде видимих покращень, то доведеться вашого сина за-брати до лікарні на амбулаторне лікування.

– Пробачте мені, пане Васильчук, я простий робочий, не маю знань до уколів чи інших подібних процедур.

– Ну це довіримо вашому місцевому фельдшеру, думаю його знань хватить щоб поставити крапельницю, а чи зробити укол.

З цим лікар залишив нас, але обіцяв по двох тижнях повернутися з огля-дом. День за днем минав стікаючи трубками апарата, що стояв над ліжком мого сина, мало по малу мертвотна блідість змінилася світанковим рум’янцем на щоках схудлого обличчя Соломона. Його напади марення стали з’являтися все рідше і рідше, жар хоч і спав всього на декілька штрихів, все ще тримався високим. Через тиждень Соломон вже міг гово-рити з нами і навіть легенько підводився на подушці. Проте дивна тривога не покидала мене, з того часу, як трапилась ця подія, моя душа була наче не на своєму місці. Мої переживання підсилило ще одне, як я думаю маре-во, що було таке реальне для мене.

Сталося це перед другим візитом лікаря Васильчука, як зараз пам’ятаю цю беззоряну дощову ніч. Я уже ліг спати і помаленьку прова-лювався в бездну марень, коли по моєму обличчю пробіли хвилі холодно-го повітря, що пах безнадією, та на моє здивування сіркою і вугіллям. Я підвівся з ліжка і заглянув у камін щоб переконатися чи все вигоріло. Там не було навіть сліду від вогню, але запах горілого став тільки різкішим, він йшов з кімнати Соломона. Я швидко побіг до дверей і рвучко відчинив їх, цю мить об’єднали три події, двері гулко рипнули, а темряву розпана-хала блискавка, і в її світлі я побачив схиленого чоловіка, обличчя якого мені не вдалось навіть роздивитися, воно було нахилене над чолом мого сина, світло згасло і затріщав грім, лише мить я дивився на чорний силует, а тоді обернувся до вимикача, зблиснула лампа, та в кімнаті вже нікого крім мене і Соломона не було. Я підійшов до сина, той міцно спав, певно це втома, та гра світла блискавки зіграла зі мною злий жарт, я присів на край ліжка сина:

– Напевне відчиню вікно тут ж смердить сір… – та замовк на півслові дивний запах гарі та сірки безслідно зник.

Соломон Артемін

Я смутно пам’ятав скільки пройшло часу, і скільки днів я пролежав в га-рячці марячи водою та дивними білими зіницями, що пильно дивилися на мене. Коли я відкрив очі мій батько сидів поряд і міцно держав мене за ру-ку, саме він сказав, що вже пройшов цілий місяць з того часу як він витяг-нув мене з холодних, липких лап води канського водосховища. Батько усміхаючись обняв мене і привітав з поверненням в цей безумний світ, я оглянув кімнату в якій лежав і не одразу зрозумів що не дома:

– Тату де я? – мій голос звучав надзвичайно слабко.

Батько усміхнувся і ніжно розтріпав моє порядно відросле волосся, присів на крісло, що стояло поряд і сказав:

– Ти в канівській районній лікарні, лікар Васильчук каже, що у тебе гостра форма пневмонії, проте прогнози втішні ти пішов на поправку.

Я усміхнувся показуючи татові, що почуваю себе напрочуд добре. В двері постукали і ввійшов лікар середніх лід з русявим волоссям яке ледь-ледь покрила паморозь часу.

– Я щойно говорив з нашим заступником і він сказав, що вам обов’язково ще три тижні потрібно побути тут в лікарні, щоб повністю по-збутися хвороби. Проте ваш син чудово впорався із нею!

Він підійшов до мене і глянувши уважно на мою карточку з аналізами під-бадьорююче всміхнувся. Потім провівши серію з масажів легень і дихаль-них вправ він пішов. Мій батько сидів поряд і дивився на мене, саме тоді я побачив який він. Змучене обличчя вкрила маска часу щільно переплівши нитками зморшок його чоло і повіки. В очах читався смуток від втрати вже пережитої і втрати яку я мало не завдав йому. Тільки тепер мені стало зрозуміло який він самотній, що самотність його друг, якого він назавжди впустив в свою душу мов довгоочікуваного гостя. Я усвідомив, що є тим єдиним для чого він ще тут живе.

Отак дивлячись на батька я відчув як Морфей обійняв мене своїми ру-ками і погрузив у свої світи. Мені наснився довгий темний коридор. Зі сте-лі звисали клапті павутини немов старі, обгорілі запилюжені штори. Під-логу покривав товстий килим сріблястої пилюки, а зі стін на мене дивилися обличчя людей, їхні лики були перекошені муками, очі нажахані і здава-лись навдивовижу порожніми наче їхні душі хтось висмоктав з них. Вздовж стіни були розставлені старовині різьблені столики з чорного де-рева на яких стояли статуетки різних святих, але хтось маленьким зубилом виколов їм очі, а чорною фарбою обмалював губи. Дрижаки пробігли мо-їм тілом від одного вигляду спотворених, гротескних облич, що витріщи-лися своїми пустими очницями в мій бік. В кінці коридору виднілися двері з під яких пробивалося жовте світло і миготіла тінь. Я поплентався до тих дверей раз-по-раз здригаючись від покалічених муками картин і осліпле-них облич. Двері були зроблені з дубових дощок оздоблені і полаковані так, як ото дошки на труни. А ручка була в формі ангела, маленьке облич-чя з крилами дивилося на мене очами повними скорботи. Я протягнув ру-ку і відчув на дотик метал, що був теплий наче це було не бездушне залізо, а жива плоть. Замок гулко скрипнув і двері прочинилися в глиб кімнати. Я ввійшов. Моєму зорові відкрилася абсолютно гола кімната єдиним пред-ставником меблів тут був хиткий стільчик на якому хтось сидів. Під стелею розхитуючись з боку в бік висіла лампочка яка і була тут джерелом світла. Постать на стільчику сиділа спиною до мене і малювала, на старому моль-берті стояв портрет чарівної юної дівчини з довгим русим волоссям, що спадало на її тендітні білі плечі, я зачудовано дивився на цей портрет і не помітив коли постать обернулася до мене. ЇЇ обличчя прикривав великий капюшон в темряві якого блистіли дві крапки очей, в руці вона тримала довгий чорний пензлик держак якого був зроблений на мій превеликий жах і огиду з людської кості, ця особа простягнула мені пензлик яким ма-лювала явно просячи мене його взяти. Тремтячою рукою пересилюючи страх я взяв цей інструмент, та тільки пальці мої торкнулись відполірова-ної поверхні, як фарба з обличчям дівчини розтеклася довгими цівками змішуючись, риси перекосилися і провалилися під потоками фарб. Чоловік позадкував різко заревівши:

– Будь художником, малюй, допоки не проклянеш цей дар! – з цими словами він зник в темряві. Перед моїми очами все поплило і я з криком пробудився. Зрозумівши, що знову повернувся до реальності безсило впав на подушки і знову заснув.

На ранок я так і не позбувся образу обличчя дивної дівчини з мого сну, раз-по-раз в уяві відтворював кожну рису, кожен клаптик цього об-личчя так скрупульозно як тільки міг. Несподівано в мене виникло таке не-збориме бажання відтворити це обличчя в реальності, вивести пензликом цю красу, перенести свій сон у цей світ. Це бажання прийшло до мене так різко і несподівано, що аж ошелешило мене. З цього дня я вирішив зв’язати своє життя з образотворчим мистецтвом. Це було неначе якась мана. Прагнення малювати полонило всього мене до самого краю.

Підкоряючись моїй просьбі батько приніс мені олівці та фарби і я по-чав помалу свій шлях в образотворчому мистецтві. Перші мазки були нев-далими, перші малюнки нікудишніми, але через декілька днів все змінило-ся. Я просто зрозумів, що можу краще. Це розуміння немов наповнило мене дивною силою.

І я таки зміг краще.

Валентина Южан

Я завжди пам’ятатиму цей холодний, похмурий дощовий день. Пам’ятатиму ці важкі кристально чисті, прозорі каплі, що розбивалися об моє вікно. Пам’ятатиму вітер, що гудів і стогнав стукаючи кісточками гі-лок старої липи, яка стояла перед нашим особняком. І зірвані листочки, що прилипали до моєї шибки. Я сиділа забившись в глибину свого ліжка під теплою ковдрою. Мої щоки були вологими від сліз, вони почервоніли, а губи пекли. Я почула як коридором хтось пройшов, чула як рипнули сходи і жалібно застогнав паркет перед моїми дверима. Хтось тихо двічі постукав в мої двері:

– Валентино, час вже виходити, ми нічого не змінимо, твоя мати уже далеко, але любить тебе і надалі. Нам потрібно достойно провести її, – це був голос мого батька. – Будь ласка Валентино, час іти.

Коли я вийшла в коридор, мій батько сумно усміхнувся. Він торкнув-ся моїх щік і стер з них солону вологу. В його очах був біль, сум і якась порожнеча, я повільно зарилася на грудях батька і міцно обняла:

– Валентино, дорога моя доню, нас тепер двоє, але наша мама вона там на горі бачить нас і любить! Пам’ятай про це, а зараз ходімо, – мій батько підвівся і взяв мене за руку. Я підвела погляд і побачила його, він стояв обпершись в стіну і дивився, здавалося, крізь мене, але чогось моє серце дико закалатало в грудях. Це був компаньйон мого батька, це він допоміг йому з фірмою, яка продавала автівки, коли та була майже банк-рутом. Звали його Віктор Вальдез, він був багатим землевласником з фра-нцузьким корінням, власник кількох авіа компаній по всьому світу, чис-ленних барів і нічних клубів, казино і кінотеатрів. Саме він зацікавився компанією мого батька і витягнув її з болота в яке вона потрапила. Він завжди був поряд, і здавалося, що він член нашої родини, так часто і так близько він знаходився біля нас. І ось зараз він був тут, стояв дивлячись на мене своїми пронизливими голубими очами, а потім його висока граційна фігура відхилилася від стіни і він пішов в перед розміреним чітким кро-ком. Позаду нього ступали ми з батьком. Я затремтіла коли ми ввійшли в вітальню, тут було багато людей, вони стояли оточивши кільцем місце де лежала труна. Побачивши батька люди розступилися і ми вийшли на пе-ред. Обличчя матері було спокійне, очі з довгими віями заплющені, мені здавалося вона спить. За вікном лютувала буря, дощ буквально розбивав-ся об вікна, здавалося небо ридало від горя.

Коли священик розпочав відправу, я перевела погляд на Віктора, він стояв поряд, спокійне холодне лице було схоже на маску, витончені, довгі пальці переплелися один з одним мов два химерні, бліді павучі лапи. Я знову затремтіла, мимоволі мені згадалася розмова моєї матері з Вальде-зом. У моїй пам’яті вона чітко відображається навіть зараз. В той вечір мені не спалося і я вирішила прогулятися кімнатами нашого особняку. Особливо мені подобався коридор, що вів до батькового кабінету, на сті-нах висіли картини моїх рідних, всіх кого пам’ятав мій рід. Вздовж кори-дору стояли різьблені столики з вазами в яких завжди були свіжі польові квіти. В кінці коридору були двері кабінету з мідною ручкою, але коли ба-тько віддав кабінет Віктору то він змінив її. Двері були ледь прочинені і звідти лунали голоси матері і Вальдеза. Я стала під дверима, в щілинку я бачила спину матері і зосереджене обличчя батькового компаньйона, мати держала щось в руці, але нажаль я не бачила що саме:

– …Хто на фото, скажи мені Вікторе, що тобі треба від нас? – здава-лося мати плакала, голос зривався. Вальдез спокійно усміхнувся, його очі блищали наче два вогники. Він нахилився в перед:

– Пані Розаліє, – його голос був повний дивної ласки змішаної з пре-зирством і іронією. – ви пхаєтесь в речі, які вас не стосуються, це моя з вашим чоловіком справа, ви тут ні до чого.

Мати присіла на крісло, вона взяла Вальдеза за руку, він зразу ж відштов-хнув її, лице його розпорола крива усмішка:

– Що родина Владислава зробила тобі? Ти маєш пряме відношення до них! Це той договір? Це контракт? Що вони винні тобі!

– Вам не зрозуміти пані Розаліє!Так повелось, це плата, яку сплатить останній з них! Я вас прошу піти, вам нічого змінити, ваші пошуки не да-дуть результатів, все вирішено не вами!

– Хто ти? Звідки ти взявся!?

– Повірте вам не треба це знати, це справа моя і вашого чоловіка, – повторив він і глянув кудись у бік, мені на мить здалося, що він побачив мене тож відступила в темряву, а потім побігла геть до своєї кімнати.

Вітер поволі стихав, коли ми вже вертались з цвинтаря, сидячи в бать-ковій машині я дивилась як мелькають будинки, батько обнімав мене ру-кою і розмовляв з водієм, поряд сидів Вальдез. Коли ми під’їхали до на-шого особняку він вийшов першим за ним я і батько. Батько зразу ж повів водія в дім повсякчасно даючи настанови щодо поминок. Вальдез підійшов до мене і тихо спитав:

– Валентино, ви ніколи не мріяли літати? – його обличчя гарне і бліде наблизилось до мене. – Як в снах, захотів і полетів, – він усміхнувся і пі-шов в дім так і не отримавши відповіді на запитання. В домі було багато людей всі висловлювали свій жаль мені і батькові. Всі вони говорили роб-лячи скорботні обличчя, проте чекали, що буде далі, яку пам’ять про свою дружину влаштує їм Владислав Южан. Вони прагнули свята, наплювати їм було на наше горе, їм потрібна була їжа для пліток. Мені стало против-но, я відчула втому тому підійшла до батька:

– Можна я піду до себе, я стомилася хочу відпочити.

– Доню, може побудеш хоч трошечки.

– Я краще відпочину, мені так надоїли всі ці люди і їхня дволикість.

– Добре доню, іди відпочинь, – батько всміхнувся прекрасно мене ро-зуміючи. Я піднялася на гору і впала на ліжко, в голові вертілася дивне питання Вальдеза, про що він? Літати? Я не розуміла нічого, перед очами з’явилася картина з розмови матері і Вальдеза свідком якої чотири роки тому стала, тоді мені було тільки п'ятнадцять. Втома звалилася на мене, і я заснула в тих тривожних думках.

Я стояла на вершині скали, вздовж невеличкої стежки виднілися чорні хрести, один за одним вони тягнулися вдаль поки не зникали в тумані. Страх обкутав мене липкими обіймами. Я рушила вздовж тих хрестів шу-каючи виходу. Туман колихнувся і зіткався в постать мало помалу він тра-нсформувався в людину:

– Мамо, – зашепотіла я. – Що ти тут робиш? Ти ж померла! – я трем-тячи рушила до неї. Мати позадкувала геть від мене:

– Лети доню, ти також продана! – мати усміхнулася, Боже мій усміш-ка, її усмішка була тою, яку я бачила завжди на обличчі Вальдеза.

– Ні, ти не моя мама, – я ступила крок на зад. Обличчя примари тріс-нуло наче суха земля на сонці, шкіра шматками обсипалася відкриваючи обличчя батькового компаньйона. Він стояв усміхаючись і простягнув ру-ку:

– Вмієш літати? – я не відповіла. – То лети!

Я побачила, що стою на краю провалля, а заді підходив Вальдез. Я за-кричала і прокинулась. Переді мною розверзлась бездна відкритого вікна. Бушувала буря і шугали блискавиці. Нічну сорочку тріпав дикий вітер. Я стояла на підвіконні однією ногою ступаючи в провалля. На мій крик в кі-мнату вбіг батько. Я хотіла було кинутись до нього та підсковзнулась і по-летіла в темряву. Останнє, що мені запам’яталось це чіпкі, чоловічі пальці на моєму зап’ясті.

Тоді удар і темрява.