Галерея Душ

Отець Юрій.

Цей ранок не сильно відрізнявся від інших таких ранків. Осіннє, уже навіть дещо зимове, сонце проникало в середину невеличкої церквочки в селі Халеп’я. Промінь цього сонця мінився різноколірними плямами на підлозі. Такий ефект створювали вітражі, з яких були складені церковні вікна. На вулиці не було вітру, лише чиста пізньоосіння погода. Суцільну синяву в небі дещо розчиняли клуби сірих хмар. Та навіть вони дощу не віщували. Усе вказувало на чудову погожу днину.

Сьогодні довелося рано вставати. Завтра неділя, тож треба дещо приготувати до Богослужіння. Я перетнув подвір’я церкви, дістав ключі і відчинив двері до Захристії. Перевірив скільки нарізано проскур. На вішаку в шафі висів одяг священник, його недавно прали, та все ж я ще раз оглянув його. Усе було готове до Богослужіння, тож мені нічого не залишалось як вийти через бічні ворота в церкву.

Крім мене тут не було нікого. Мирна тиша церкви завжди заспокоює. З душі йдуть усі негаразди і світські переживання. Тут завжди світло від великих вітражів. Серед високих стін та ікон із чистими ликами, витає добро й мир.

Та сьогодні було по-іншому. Щойно я переступив поріг воріт, як дивна тривога проникла в моє серце, так, наче вміла медсестра штрикнула туди гострою голкою і впорснула дозу чорної отрути. Усе навколо було якимось похмурим, зазвичай добрі й щирі лики святих зараз дивилися грізно з певним осудом. Я здивувався такій своїй думці. З чого б це мені бачити осуд у цих очах? Та попри все, така думка зринула в моїй голові. Спроба думати про щось інше нічого не дала, тривога посилилась. Щоби зайняти себе чимось я підійшов і почав витирати ікони на Тетраподі під великим дерев’яним розп’яттям. Цілуючи їх люди залишали сліди губ і помади на склі. Відверто кажучи мені було незрозуміло, для чого багато йдуть у церкву наче на гулянку. Я часто бачив щедро розмальовані обличчя наче в індіанців, що вийшли на стежку війни. Для таких похід на Службу Божу був далеко не смиренням та подякою Богу за прожитий тиждень, а можливістю похизуватися новим одягом, макіяжем чи новим чоловіком. Мене це засмучувало. В очах чоловіків проступала хіть, що прокидалась у них під час Богослужіння, коли вони крадькома споглядають на цих розмальованих жінок. Тут у храмі має бути лише смирення. Усвідомлення того, що ти віч-на-віч із силами більшими за тебе. Й ігнорувати їх, заради якоїсь розмальованої земної жінки, не варто. Та людська природа завше прагне бути вище свого Творця. На жаль.

Сам цієї миті мені вчувся легкий порух позаду. У мене тілом пробіг мороз. Я різко повернувся. Підлогою промигнула дивна тінь, наче за вікном пролетіла птаха. Знову почувся звук схожий до шелесту пташиних крил, звучав він позаду. Тепер уже мені довелося повертатися в інший бік. За різьбленими Царськими Воротами зблиснула пара полум'яних очей. Тихий сміх, наче подув вітерцю, полинув церквою. Я панічно оглядався сторонами. Очі далі були там і дивилися на мене.

— Боже, спаси нас, — прошепотів я.

— Ти в цьому впевнений? — сказав тихий голос, весь жах був у тому, що голос звучав у моїй голові. Мою увагу привернула одна з ікон. Її лик спотворився так, наче хтось вилив на неї сильнодійний розчинник, фарба розплилася й потекла в низ. З чорних, розмазаних очниць заструменіла червона рідина, що так чітко нагадувала кров. Я переводив погляд з однієї ікони на іншу і всюди повторювалося те саме. Лиця спотворювались, а з їх очей текла кров. Розп’яття над вівтарем теж змінилось, ніколи ще мені не доводилося бачити такого болю і благання в очах Христа. З його ран текла кров і капала на ікони, що лежали під ним. Світло у вікнах потьмяніло, натомість запалені лампадки спалахнули червоним полум’ям, у цьому світлі спотворені розтерті лики виглядали ще страшнішими.

Бутафорськи страшними.

Різко, настіж розтворилися Царські Ворота. У темнім проваллі дверей стояла постать. Висока, могутня, страшна до неможливого й так само вродлива. Її обличчя прикривала тінь, було видно лише блиск очей. Та дивовижним було інше, за спиною могутньої постаті розкинулися великі, чорні, мов обпалені вогнем, крила. Могутніми руками вона обіймала юнака, що стояв на колінах перед нею, лицем до мене. Бліде красиве обличчя юнака обрамляло чорне волосся, очі були заплющені. Це обличчя було знайомим. Довгі, тонкі пальці стискали його горло і груди так, наче це була найвища цінність. Жах пойняв мене. Я у відчаї закричав.

Подув пекельно-гарячий вітер. Здавалося земля тріснула навпіл аж до пекла і блиск демонічного полум’я кидав потворні тіні. Вони зміїлися в просвітках на стіні. З’являлися примарні темні крила, чулося сичання змій, але волосся дибом ставало від голосіння та плачу тисяч людських голосів.

Я заплющив очі та благав припинити це. Благав у святих, Бога, Діви Марії і її Сина. Ще мить тривав шум, а тоді все стихло. Розплющивши очі я побачив, що все зникло. Легенькі промені сонця проникали в середину. Ікони були як завжди добрими й чистими. Ніякого сліду того, що я бачив. Благодатна й мирна тиша стояла всюди. Але не в моєму серці. Там залишилася тривога. Я згадав, чому обличчя юнака таке знайоме мені. Я знав його. Він був із нашого села. Потім поїхав у Київ вчитись, як розказував його батько. А недавно він з’явився в телевізійних новинах на «1+1», там був сюжет про загиблого бізнесмена, нехай Бог спасе його душу, а ще про картину, яку вкрали.

Боже мій я знав його від малого. Соломон Артемін.

І він у небезпеці, я маю щось зробити.

Валентина Южан.

Тепер Соломона навіть упізнавали на вулиці. Часто перепитували про події, що були освітлені в сюжеті новин. Слава, хоч і не масштабна та все ж, звалилася на нього. Мені здавалось, що його не сильно це тішить, але певне задоволення від уваги до себе він таки мав. До нас до дому приїжджали з ТСН та робили окремий сюжет про Соломона. Тому про нього дізналися на теренах України. Він тепер багато працював над своїми картинами. В основному йому замовляли пейзажі чи натюрморти. Як не дивно, поки що єдиним портретом був той для Ромакова. Та, як на мене, це не сильно засмучувало Соломона. Уже сама можливість малювати робила його щасливим. Він став набагато м’якшим зі мною. Ми тепер були такими ж друзями як і колись. І це приносило невимовне щастя в моє серце.

Та бочку меду таки споганила ця славнозвісна ложка дьогтю. Сумна новина прийшла одного ранку, якраз почав йти невеличкий сніг, були перші дні зими. Саме в цей ранок продзвенів дзвінок, це був батько Соломона, він дзвонив сказати, що його мама, а Соломонова бабуся померла. Новина страшенно засмутила Соломона, він довгий час сидів сам у своїй кімнаті. А коли вийшов, то виглядав сильно задуманим і сумним.

Дорогою до його рідного села він мовчав. Інколи він відповідав на Вальдезові або батькові запитання, але завжди коротко й в тему. Сніг побільшав і посипав сильніше. Зима брала наш світ свої ніжно-холодні обійми. Ми приїхали до невеликої, білої сільської хатки. Контрастом невеличкого дому було велике подвір’я. Зараз тут було багато людей. Усі хто знав померлу, прийшли попрощатись із нею. Двері були відчинені. Весь час, то заходили, то виходили люди. Ми пройшли в дім. У середині також було багато людей, деякі сиділи на кріслах і лавках, інші стояли біля стіни. У кімнаті, де лежало тіло, було задушливо попри те, що на дворі похолодало. Горіли свічки. Витав запах смерті, як і у всіх кімнатах, де присутній її дух, а ще, був легенький запах ладану й диму. З боків стояли лавки заповнені людьми. Дехто приносив квіти й клав їх у вазу біля дверей. Справивши молитву ми вийшли на двір залишивши Соломона з батьком. Сніг уже вкрив землю й дахи. Одягнені в білі шуби дерева, грізними велетами здіймалися над благенькою хатиною.

З хати вийшли Соломон разом із батьком. Віктор Артемін здавалося постарів за той час, що я його не бачила. Додалося більше срібного волосся і зморшок. У сумних очах проглядалася втома від життя. Мені стало його жаль. Я пам’ятала, які в мене були почуття від утрати мами. Вони були такими чіткими наче це сталось учора.

— Прийміть мої щирі співчуття, — сказав Вальдез потиснувши руку Артеміну старшому. Мій батько теж привітався потиском руки.

— Мої співчуття, — сказав він.

— Дякую що ви приїхали, — втомлено мовив батько Соломона. Вальдез сперся плечем до стіни й дивився в небо щулячись від снігу, що падав йому в обличчя.

— Зайдімо в дім, там присядемо в іншій кімнаті щоби не стояти під снігом, — усміхнувся Віктор Артемін. Мій батько стряхнув зі свої плечей сніг, що вже достатньо там нападав і погодився з ним.

Ми знову зайшли в дім. Віктор Артемін провів нас у невеличку кімнатку. У кутку стояв стіл із лавами замість крісел. Під стіною, до самої стелі, був громіздкий стелаж закладений книгами.

— Моя дружина, царство її небесне, любила читати, те все вона назбирала — вказав на стелаж батько Соломона.

— Мої перші книги, — зніяковів Соломон. — Перші свої знання я здобував тут.

— Похвально мати книги в домі, — сказав Вальдез сідаючи на стілець біля стіни. — Книга, вона як двері, відкрив їх і ступив у світ, що так манить до себе.

— Я теж любив читати, — мій батько витягнув із полички томик Єсеніна відкрив у середині і прочитав:

Я усталым таким еще не был.

В эту серую морозь и слизь

Мне приснилось рязанское небо

И моя непутевая жизнь…

— Хороший поет, правдивий, — батько про щось задумався.

— А я от люблю Блока, — промовив Вальдез. — Така містична романтика.

Так ми сиділи деякий час обговорюючи різних поетів і прозаїків. Пізніше прийшов священник щоби розпочати похорон. Він був уже достатньо старим. Мав кощаве бліде обличчя з кошлатими бровами з під яких зиркали на всіх сірі пронизливі очі. Довгий орлиний ніс здавалося торкався підборіддя. Ріст у нього був високий у молодості, та тягар років і сану пригнув його, зсутулив, стис, і від того він скидався на старого, хижого птаха, а чорне, священицьке вбрання тільки підкреслювало цей образ. Як сказав мені Соломон, звали його отець Юрій, він знав його з дитинства. Отець Юрій на мить затримався в кімнаті, де були ми і глянув на Соломона, мені здалось, що він хотів йому щось сказати, та через велику кількість людей присутніх тут не наважився. Через мить він розвернувся й пішов геть. Батько Соломона провів його в іншу кімнату щоби той зміг переодітися в одяг для служіння.

Сніг дещо припинився, коли процесія вирушила на цвинтар. Повільно колона людей ішла за машиною, на якій стояла труна з вінками і квітами. Час від часу машина зупинялася біля місць, де жили родичі померлої, щоби справити символічний акт прощання з рідними.

Цвинтар був як і у всіх селах, старим і порослим травами, з перехнябленими заржавілими хрестами та новішими, проте, де-не-де тріснутими, мармуровими плитами з фотографіями тих, хто там похований. Між могилами вели невеличкі, протоптані стежки, що їх зробили жителі села, ходячи до померлих рідних.

Машина зупинилася біля церковних воріт. Четверо дужих чоловіків зняли труну й понесли до місця поховання. Біля глибокої ями стояло, впершись на лопати, двоє гробокопів у старій, замурзаній одежі з мутними, як мені здалось, п’яними очами. Священник розпочав останню частину похоронної відправи. Усі навколо стояли із сумними задуманими обличчями. Важкі сталеві хмари затягнули небо й нависли над нами як велетенська, темно-сіра подушка. Виникало химерне відчуття наче хтось гігантською рукою, що тримає цю подушку, намагається придушити набридливих комашок-людей. Від того в мене навіть пробігли мурашки по тілу.

Чоловіки, що несли труну протягнули шнурок попід дерев’яне дно й опустили її в яму. Труна дещо хитнулась і в мене виникло химерне відчуття наче хтось стукає по кришці гробу із середини просячись на волю. Гріб хитнуло ще раз і знову із середини тук… тук-тук… тук, о Боже, це моя уява, чи що? Труна лягла на глиняне дно ями. Я нашорошила вуха, але протягом двох хвилин не пролунало жодного звуку, окрім розмов і голосу отця Юрія. Тим часом священник узяв декілька грудок землі та тричі вкинув у яму, а потому висипав туди попіл із кадила. Підходили рідні кидали грудки землі в яму. Коли все було закінчено, гробокопи взялися за роботу, швидко закидаючи яму землею.

Тепер усі повертались у дім для того щоби справити поминальний обід. У просторій кімнаті, де перед тим було тіло, тепер стояли столи зі стравами й напоями. Люди повільно заповнили їх. Батько Соломона сказав слова подяки й запросив до трапези. Повільно тиша суму переросла в неспішний шум. Алкоголь, що почав поступати в кров людей, робив свою справу. По декуди вже чулись веселі голоси й голосна розмова. Я ніколи не любила оцих лицемірних поминальних застіль. Сум з очей людей вивітрися як вранішній туман перед сонцем, там уже поблискувала радість. Так було завжди, усе це тільки показуха для сусідів. Тут приходили щоби поїсти та випити, після п’ятої, шостої чарки вже не всі пам’ятають, хто помер. Від цього ставало сумно й гидко, завжди стає гидко, коли ти стикаєшся зі справжньою людською природою.

День хилився до закінчення, люди повільно розійшлись, думаючи кожен про своє. На вулиці до нас приєднався Соломон і сказав, що залишиться на сьогодні тут.

— Так звичайно, — сказав мій батько. — Залишайся стільки, скільки треба. Я проінформую про це в академії.

— Та я не думаю, що буду довго, — Соломон виглядав стурбованим. — Просто хочу підтримати тата трохи. Якщо потрібно буде щось більше я подзвоню й попереджу.

— Добре, ми тоді поїдемо, — простягнув для прощання руку Вальдез. Соломон потиснув його та батькову руку також і ми поїхали. Виглянувши в заднє вікно побачила, що Соломон далі стояв біля дороги і я помахала йому рукою. Він усміхнувся, уперше за весь день. Соломон помахав у відповідь, а тоді ми завернули й він зник із поля зору. Та за мить до того я побачила, як у небі пролетів чорний ворон і сів на гілку прямо над головою Соломона. Скрутивши голову в бік, він одним своїм чорним, як намистина, оком дивився на того, хто стояв під ним так, наче точно зав хто це такий.

Соломон Артемін.

Коли закінчили з прибиранням усі остаточно розійшлись. Уже споночіло і знову почав йти сніг. Мій батько ліг відпочити й задрімав. Я вирішив трохи пройтись. Тому написав батькові невеличку записочку, де повідомив, куди я зібрався і вийшов під хуртовину.

Було зворушливим повернення до рідних місць. Я пам’ятав кожен закапелок, кожен кутик там, де провів дитинство. Спогади тінями блукали в моїй голові так. наче хтось увімкнув там кіноплівку. Чітко згадалося моє невдале намагання втопитись у Дніпрі й те, що мені там привиділось. Знову згадав тепло, яке йшло від картини. Мені стало моторошно. На вулиці вже було достатньо темно, я було вирішив вертатися до дому, коли побачив, що в церкві, попри неї якраз пролягав мій шлях, горить світло. Я згадав старого священника, який мав тут службу, мені стало цікаво як він там, зразу по тому прийшло рішення зайти.

Важкі двері були прочинені й тужливо рипнули, впускаючи мене до середини. Отець Юрій стояв біля розп’яття протираючи ікони. Почувши. що хтось увійшов він повернувся. Його сірі очі трохи примружилися стараючись розгледіти прибульця. Впізнавши мене його обличчя пом’якшало, він усміхнувся, але мені здалося ніби тінь чогось схожого на тривогу, ледь помітним серпанком майнула на його лиці.

— Соломоне, як добре, що ти зайшов, так давно ти вже не бував у наших краях.

— Так отче, геть став міщанином, — засміявся я.

— Ай перестань мене так називати, ти прекрасно знаєш, що Отець єдиний на небі, можеш звати мене на ім'я.

— Ви набагато старші за мене, — знітився я — І звати вас на ім'я, як однолітка, якось не зручно, а по батькові якось буденно тож краще я нічого не мінятиму, а щодо єдиного отця, то ви самі знаєте, що я сумнівно ставлюсь до чогось подібного.

Старече лице пастора спохмурніло. Він випростався й уважно глянув на мене своїм гострим, сірим поглядом.

— Знаю хлопче, ти від малого піддавав сумніву існування Творця. Та інколи треба змінюватись і приймати розуміння того, що сили неба є й нікуди не дінуться.

— Поки що, я не доріс до цього, — це була іронія.

— Прийде час і ти сам усе зрозумієш, — пропустив повз вуха мої слова священник. — Важливо те, що ти зараз у небезпеці, повір старому з досвідом життя не тільки як служитель Бога. Усі ці історії з загибеллю бізнесмене, украденою картиною…

— Картину знайшли.

— Не перебивай мене — грізно сказав старий — це все не з добра. Зло дуже близько від тебе. Втирається в довір’я, лізе у твою душу. Бережись хлопче.

— Старатимусь.

— Обіцяй! І не бійся звертатися до світла. Пам’ятай, якою б густою не була темрява досить лише променя світла щоби її розвіяти.

— Добре.

— Твій час розуміти ще прийде, я буду молитися за тебе, — стареча рука міцно потиснула мою. — Ти ще заїжджай, буду завжди радий тобі.

— Добре, до речі, запишіть номер телефону Южанів, там я зараз живу. Якщо щось трапиться, ви зможете спокійно туди дзвонити, — я продиктував номер і ми розпрощалися.

Коли я вийшов у двір уже геть потемніло, сніг і далі сипав на землю. Була красива зимова ніч. Зробивши спробу глибше залізти у свій одяг я пішов до дому. Дув досить прохолодний вітер. І вщух він лише тоді, коли мій дім вигулькнув із темряви. Обтріпавши плечі, шапку і взуття я увійшов у дім. Батько й далі спав, тому я вкрив його теплим покривалом і пішов в іншу кімнату. Там роздягнувся й заліз у прохолодну постіль. Якийсь час ще тривала моя боротьба з холодом, а потім жар мого тіла переміг і сон поглинув мене.

Ранок прийшов із почуттям легкої втоми. За вікном була погожа зимова днина. Сніг під сонцем блищав наче бите скло тисячами кристаликів. На кухні щось булькало і шкварчало. Відчувши як голодно пискнув мій шлунок я одівся і причесавши скуйовджене волосся побрів на кухню. Звідти смачно пахло сніданком, що його робив мій батько. Він вправно підсмажував м’ясо і яйце, помішував суп у каструлі.

— Доброго ранку, не погано справляєшся, може тобі піти на «МастерШеф»?

— Не блазнюй, — сказав він, але його губ торкнула усмішка. — Кому там потрібні такі старі пердуни як я. Їм не вистачить порохотягів щоби прибирати пил, що з мене натруситься.

— Перестань, ти говориш про себе так, наче ти вже встановив рекорд по довголіттю у світі. І тебе годують із ложечки та міняють дорослі памперси. А ти все, що робиш то, їж, гадиш під себе та плутаєш імена внуків із правнуками. І всі диву даються, як ти ще не гигнувся, а твій дух тримається в такому немічному тілі, що вазон на підвіконні й той виглядає живішим.

— Яке чудове майбутнє ти мені описав, — розреготався він.

— Це я іронізую, ти в мене ще той перець, можеш і в «Кубі»8 гідно виступити. Або на «Україна має талант»9.

— Годі тобі знущатись із немічного старого. Краще сідай за стіл, зараз тобі дам сніданок, ось і вода закипає, будеш чай?

— Так, дякую.

Батько подав мені тарілку з підсмаженим стейком і яєчню. Пахло апетитно, у мене навіть слина почала набиратись у роті.

— Там салат ще є в мисці на столі, я рано нарізав, візьми собі.

— Дякую тату.

— Смачного.

Я вже встиг забити свій писок повністю, тому просто махнув головою. Страва виявилася справді смачною. Та це не було дивним. Після смерті мами, тато часто сам готував. Коли молодшою була бабця, то вона робила їсти, а потім ця функція повністю перейшла до батька. Як готувала мама я поняття не маю, тому що, як ви знаєте, вона померла зразу після мого народження. Батько часто розказував, що мати була хорошою господинею і все те, що він готує це по її рецептах, блокноти стояли в шафці на кухні, їх мама записувала, коли була жива.

— Дякую тату, — сказав я коли поїв і взявся за чай.

— На здоров’я. Ти кудись ходив учора, я бачив записку на столі.

— Та так, просто прогулятися, подихати зимовим повітрям.

— Зрозуміло.

Допивши чай я вийшов на вулицю, просто щоби пройтися подвір’ям. Біля дороги мені пригадався прощальний помах Валентини. Від цієї згадки мені стало якось дивно. Не те щоби сумно, просто захотілось її побачити. Мені ще не доводилося любити, ну не те щоб узагалі, були певні симпатії ще в школі, але то було як тіні, пройшло і все. Не скажу що й зараз було по інакшому. Але дружба, що відновилась у нас із Валентиною після тої сварки, по моєму, відновилася дещо в іншій її варіації. До сьогодні правда я цього не помічав, але відстань відкрила нові аспекти в моєму ставленні до Валентини, воістину «Лицом к лицу, лица не увидать, большое видится на расстоянье…» Мені стало цікаво чи Валентина відчуває схожі почуття чи ні. У дружбі між чоловіком і жінкою поганий лише один момент, рано чи пізно одна зі сторін робить наступний крок тоді як інша залишається там, де й була. У дружбі між чоловіком і жінкою взаємна лише дружба, після дружби щось інше взаємним не буде, зрештою, як і не буде взаємною дружба після кохання. Тому в тих не багатьох випадках, коли в мене були якісь відносини я, після розриву, завжди відмовлявся від дружби, не хотів когось прив’язувати до себе чи самому прив’язуватися до когось. Тому з важким серцем я палив мости, розривав зв’язки, стирав пам’ять і йшов вільним далі, благо, як я вже казав, мені ще не доводилося любити на справжньому, тож усе це давалося мені достоту легко і я швидко забував свої пасії.

Чи було моє теперішнє почуття любов’ю я ще не певний, але те, що дружба змінила свої барви було очевидним. Упевнитись остаточно можна буде тільки при зустрічі. Саме вона вирішить, що насправді робиться в мені. Тому годі вгадувати, в якій руці цукерка, прийде час і вона лежатиме переді мною розгорнута. У житті на все свій час. На все…

Сонце стало ще яскравішим, на морозяному, ранковому повітрі дихалося легше і я глибоко вдихнув, прислухався до трепету у своїх грудях і… чорт забирай, та це таки кохання. Наче пришелепуватий я розплився в усмішці сам до себе. Вітру не було й тепле ранкове проміння ніжно торкалося моїх щік, моя уява перетворила їх на Валентинині пальці та… хай йому грець, мені стало тісно в штанах. Дурнувата усмішка знову розпливлася на моєму лиці як плями жиру на білій сорочці. Ще хвилину постоявши на вулиці, я вернувся в дім.

— Ти чого такий щасливий? — вдав підозрілість мій батько.

— Погода гарна.

— Ти думаєш я вже геть ні на що не годний? Соломоне, я постарів, а не отупів, таке обличчя зовсім не від погоди буває, — на його губах мінилася лукава усмішка.

— Ти про що? — вдав здивування я.

— Ти світишся так, наче до твого заду під'єднали високовольтну лінію. Ти б гідно замінив один із прожекторів на Old Trafford. Так хлопче світяться, коли в крові бурлять різні хімічні речовини викликані симпатичним дівчачим личком — лукава посмішка стала ширшою. Мені здалось, що я червонію, принаймні вершечки щік стали гарячими.

— В тебе багата фантазія, — тримав оборону я.

— Ані трохи, — батько вже відверто сміявся. — Кохання як вітрянка, тільки потрапить у кров одразу лізе на зовні. А в тебе вже інкубаційний період пройшов, скоро з’являться симптоми захворювання, приємнішого аніж вітрянка.

— Та ну тебе, — стіни моєї фортеці почали тріщати як старі джинси на товстих сідницях.

— Хто вона малий? — батько пустив у хід таранні споруди, ворота мого замку тужливо затріщали.

— Та нема нікого, — непереконливо зазвучав мій голос. Замок на воротах тріснув і загарбники ринули в середину. — Тобі то нащо?

— Ну я не сусід твій, по моєму, — він зрозумів, що фортеця капітулювала. — Я твій батько, маю невелике право знати це.

— Тобі моя відповідь не сподобається, — захисники моєї фортеці вийшли з білим прапором.

— Спробуй.

— Валентина, — я стишив свій голос майже до беззвучного шепоту. Усмішка батька, як я й підозрював, трішки потьмяніла. Проте, усе було не так погано, як думалось.

— Вона красива дівчина Соломоне, мені дивно, як у неї ще не було черги кавалерів — задумано сказав батько.

— Бояться певне її тата.

— А ти?

— Він дуже люб’язний до мене, можливо в нього є там певні плани щодо Валентининого майбутнього, не знаю, але мені хочеться спробувати потрапити в них.

Батько уважно подивився на мене. Він мить про щось думав, а тоді повільно сказав:

— Бачу тебе добряче гахнуло, — знову з’явилась усмішка. — Зрештою, якщо не спробуєш, не знатимеш.

— Ти правий тату.

— Знаєш, може колись я б тебе відмовляв чи злився, усе ж таки, вони не з того світу, що ми, але в житті буває все. Не доречно перечити тобі. Це твій вибір, то роби все щоби привести його до успішного завершення. Хай тобі пощастить. Як і мені колись.

— Ти любив маму правда ж?

Я побачив як його лице поволі затягує ширма смутку. Він присів на крісло. Деякий час він мовчав. Потім тихо проказав:

— Як тільки чоловік може кохати жінку, так я кохав твою матір. І це було взаємним. Пообіцяй мені Соломоне, якщо Валентина не відповість взаємністю ти закинеш спроби завоювати її раз і назавжди.

— Обіцяю тату, якщо вона мене відшиє я зроблю все щоби її забути.

— Добре.

— Тату залишитися тут із тобою на довше? Я подзвоню Вальдезу і скажу що побуду ще.

— Ні-ні малий, я не місячне немовля, яке не здатне перетравити грубу їжу, приготовити сніданок чи підтерти собі зад. Я не пропаду, ти їдь тобі треба вчитись, і приготовитися завоювати серце або відступити назавжди.

— Я хотів допомогти тобі справитися зі смертю бабці.

— Синку, я пережив смерть жінки, в якій душі не чаїв, то справлюсь і тут. Тепер коли я й сам уже наблизився в притул до цієї межі, стало легше розуміти те, що смерть неминуча в цьому гівняному житті. Така вже його природа, рано чи пізно воно має закінчитись, усе закінчується. За мене ти не переживай, я ще міцний горішок, гнилим смердючим зубам старої кістлявої смерті мене так просто не здолати. Прийшов твій час будувати своє майбутнє, тому не впускай ні одного шансу його забезпечити.

— Може все ж передумаєш?

— Ні, усе чудово, можеш їхати, а будеш опиратися, то ще й дістанеш

Я розсміявся.

— Ти мене ніколи не бив.

— І не вдарю, тепер уже я не зможу тебе ударити. Тебе битиме життя, кожному біля тебе захочеться ударити тебе. Пам’ятай одне Соломоне, тільки одну річ. Життя жорстоке, якщо не бити у відповідь. Розумієш? Навчись захищати своє не тільки кулаками, але й ментально. Розумом, своїм єством, усім. Тоді тобі не буде страшно робити вибір.

— Дякую тату, ти впевнений, що все окей?

— На всі сто малий, і перестань кидатися тими словечками, ти не в Америці.

— Добре тату, — виправився я.

Ми ще деякий час говорили, а потім я зібрався й пішов попрощавшись із батьком. Мені було сумно їхати геть із відси, та там був мій новий світ і втікати від майбутнього в минуле це геть уже по дурному. У перед, тільки в перед, це шлях тих, хто готовий мінятись. Раз і на завжди забувши те, що було.

В автобусі було холодно. Тому я щільно закутавшись дивився у вікно на миготіння домів засипаних снігом. Думалося мені про те, що чекає на мене з приїздом. Уявляв собі відчуття, коли побачу Валентину. Цікаво, як вона там? Що зараз робить? І як мене зустріне? Трясучись у холодних нутрощах, схожого до кита, автобуса я думав тепер про те, що буде зі мною в найближчому майбутньому. Прихильною буде до мене Валентина чи навпаки мені доведеться зіткнутися з холодним великим муром дружби. Байдуже, ризик робить життя цікавішим, сповненим шампанького. Не спробую, не знатиму й мучитимусь усе життя з думкою «а що якби». Якщо нічого не вигорить перетерплю й рухатимусь далі. Так і має бути.

Київський вокзал привітав мене холодом і вітром. Трохи постоявши я витягнув свій «LG'', набрав номер телефону шофера, який привозив нас із навчання і вже майже натиснув клавішу виклику, коли за спиною пролунав хриплий, тихий голос:

— Перед тим, як зробите дзвінок, дозвольте поговорити з вами?

Я обернувся на звук голосу й обімлів. Опершись на стіну стояв той, кого мені так і не вдалося вислідити кілька місяців тому. Сині старі джинси, де-не-де посивіле волосся, дивна родима пляма на лобі й голубі, зовсім не притаманні бомжу, чисті очі. Це був той незнайомець, що тоді виглядав мене і Валентину з іншого боку вулиці. Тож Валентина не помилилась, йому таки був потрібний я. Незнайомець повільно підійшов до мене. Простягнув руку й усміхнувся. Я завагався.

— Не хвилюйтесь, якщо я був би маніяком, Ви були б мертві. Справді, я прийшов не для того щоби вам нашкодити.

— Хто Ви? — я так і не потиснув простягнуту руку. — Що вам треба від мене?

— Та так, старий знайомий деяких Ваших друзів, — здивовано глянув на свою простягнуту руку невідомий, а тоді опустив її. — Хотів перекинутися декількома словами з Вами.

— Мені немає, про що з Вами балакати, — почав потроху дратуватись я.

— Давайте я про це судитиму, — старий стояв на своєму.

— Мені Вам ще раз повторити…

— Не варто, — перебив він мене. — Я все прекрасно почув першого разу.

— Ну тоді забирайтесь до дідька звідсіля, — гаркнув злостиво я.

— Не варто, — повторив старий. — Я йому не потрібен, — у мене виникало відчуття, що той потішається з мене. Я відкрив було рот, але той випередив мене.

— Перед тим, як висипати на мене відро з образами, присядьмо й поговоримо, я справді хочу Вам дещо сказати. Крім того, якщо я Вас нічим не переконаю, то я заберусь із Вашого життя.

— Тут ми точно не присядемо, — роздратування трохи здулося як кулька, в якій погано зав’язали нитку. Старий вильнув головою погоджуючись.

— Так, ми можемо зайти хоча б в оце привокзальне кафе.

Я глянув на вивіску, довіри вона не викликала, але мені хотілося, чим швидше спекатися цього об’єкта, тому я погодився.

В середні було тепло. За двома столиками сиділи декілька людей, по розмитих алкоголем обличчях і розфокусованих поглядах можна було зрозуміти, що це постійні клієнти цієї забігайлівки. Я сів за столик, мій співрозмовник сів навпроти, у його очах читалося якась ніяковість.

— Я слухаю.

— Я б… е-е… ну Ви розумієте… не все є робота й нема грошей, а на вулиці такий собачий холод.

Чорти б тебе вхопили, у мене, що на лобі пише Мати Тереза? Подумалося мені. Але все ж поліз у кишеню, витягнув п’ятдесятку й кинув перед ним.

— Іди замов, що хотів і розказуй.

Незнайомець швидко побіг до барної стійки й за мить повернувся з невеличкою пляшечкою, в якій плескалося грам із двісті п’ятдесят прозорої речовини й двома схожими на наперстки стаканами. Поклав це на стіл і пішов ще раз, того разу приніс два біляші, такі жирні, що з них аж капала олія.

— Я не п’ю.

Здається це трошечки розчарувало дивака. Він мить ніяково посовався на стільці, а тоді хлюпнув собі в стаканчик-наперсток трохи пійла й перехиливши його випив. Швидко схопив біляш і відкусив шматок. На його губах зразу ж заблищав жир від олії. Я скривився.

— Мені довго ще чекати? — роздратування переходило в злість.

— Ні, я вибачаюсь звичайно, та я не можу не попередити Вас.

— Про що?

— Небезпеку.

— Ви що всі змовились? — злобно виплюнув я.

— Не зрозумів? — здивовано перепитав незнайомець.

— Ти вже другий торочиш мені про ефемерну небезпеку.

— А хто був перший?

— Тобі яке, у біса, діло?

— Ніяке, — безтурботно усміхнувся старий. — Просто запитав для цікавості.

— Послухай, ти трешся поблизу мене, тепер розказуєш про незрозумілу небезпеку, думаєш я повірю тобі. Дивному мужику схожому до бомжа?

— Надіюся, — перехилив другу чарчину-наперстину дивак. — Звати мене Коля, а прізвище смішне, як пародія на моє життя, Одинак. Коля, тобто Микола Одинак. Та ім’я моє це не головне. Головне те, що за тобою йде змагання. Людей, що оточують тебе, прагнуть до тебе, забрати хочуть скарб, що ти його маєш. Бережись синьоокого чоловіка, він тобою цікавиться, прагне бути близьким до тебе.

— В тебе також голубі очі, то що ти на те скажеш? Може то ти?

— Ні, — твердо сказав він. — Той недавно часто був біля тебе, він іще буде. Бережись його. Він зовсім не той, ким себе представляє, — третя чарка зникла в горлі Колі.

— Ти з глузду з’їхав, — сказав я. — Пропив усі мозки начисто?

— Ні-ні, я рідко, так при розмові.

— В тебе все?

— Ти думаєш я старий дурень, хлопче? А це не так, свого часу мене провели навколо пальця, того я не хочу щоби ти так закінчив.

— З якого дива я маю тобі вірити.

— З ніякого, певні… е-е… обставини не дозволять мені розказати тобі все, але застерегти не заборонять.

— Так я бачу ми вже на ти?

— Ти перший почав, — нахабно кинув стрий. У ньому не було і краплини від жебрака. Навіть попри випитий, уже четвертий келишок, у його очах не було й тіні сп’яніння. Рухи були чіткими й звіреними. Тим паче в його голосі не чулося ні м’якості, яка притаманна тим, хто вічно щось просить, ні безвольності. Натомість він чітко говорив, з впевненим твердим характером у словах. Якби я був агентом під прикриттям, то вже напевне, запідозрив би його в подвійній грі.

— Тобто тобі ні сіло ні впало, захотілося попередити мене?

— Мені стало жаль тебе, ти просто не розумієш, яка сила в тобі схована, сила яку потребують… м-м-м… інші.

— Хто це інші?

— Люди, — ухильно сказав той.

— Слухай у мене відчуття, що я балакаю з навіженим старим, якому всюди ввижається НЛО.

— Як собі хочеш, — знизав плечима Микола. — Це твоє життя, ти сам і обираєш, ким тут бути.

— У тебе все? — спитав я прослідкувавши як зникає п’ята чарка.

— Слідкуй за голубими очами, що дивляться за тобою, то все, — зронив він.

— А що мені робити, коли я їх впізнаю?

— Тікай чим далі хлопче, це смертельний твій ворог, — у голосі старого прослизнули нотки страху.

— То все?

— Все.

— Мені здається ти просто старий, скажений параноїк, — злостиво пальнув я.

— Твоя справа, — байдуже парирував старий. Роздратований я вийшов на лютий мороз. Хвилинку постояв під снігом, а тоді набрав номер шофера.

— Забери мене з вокзалу, — коротко кинув я, уточнив де саме знаходжусь і відключив зв’язок навіть не дочекавшись ствердної відповіді.

Коли авто прибуло мене вже добряче пройняло морозом і обліпило снігом. Обтрусившись я заліз у теплі нутрощі машини. Шофер привітався і спитав куди їхати

— До дому звісно, — тихо сказав я насолоджуючись теплом. Машина пробуксувавши на снігу рушила крізь стіну снігу, що дедалі щільнішала. Чомусь із голови не йшли слова старого. Як гострий кілок вклинилися в мій мозок і там намертво засіли. Про які ще голубі очі він патякав? У Вальдеза голубі очі й що, треба тікати від нього? Маячня! Вальдез так мені допоміг, дав мені шанс. Допоміг із навчанням і тепер підкидує клієнтів для моїх картини. Жаль що поки ніхто не замовив портрет, але пейзажі приносять не менші прибутки й в цьому знову ж допомагає Вальдез. Голубі очі… голубі о… а не хай тобі, у Криловського вони голубі як літнє безхмарне небо. Та й він зараз нишпорить всюди. Після тої розмови в кафе, він ще разів три-чотири переставав мене на вулиці, питав про те, звідки взялася картина, про те, що робить Вальдез і ще багато питав про мене. Чортів лягавий, а що як старий правий. І той слідчий та сама людина? Може мені справді берегтись? Та ні, блін. Соломоне, ти стаєш параноїком, спокійно, не сци кип’ятком, усе чудово. Дався тобі той божевільний старий. Забудь!

Коли машина зупинилася на подвір’ї особняку я вже майже не думав про голубооких ворогів. Мені хотілося побачити Валентину. Я ввійшов у теплу прихожу, роздягнувся повісив верхній одяг і роззувшись хотів було піднятися до себе, але почув, що у вітальні працює телевізор, тому звернув туди. На екрані якраз Кейт Вінслет розтискала задубілі пальці Леонардо Ді Капріо й той поволі йшов на дно. Валентина сиділа на дивані й уважно спостерігала за цією сумною сценою. Побачивши мене вона радісно скрикнула й кинулася в обійми міцно припавши усім тілом. От дідько! Мені довелося відсторонитися від неї, бо в іншому випадку, ніяково було б нам обом.

— Щось сталось? — стурбовано спитала вона.

— Ні-ні, дай трохи віддихатись із дороги.

— Вибач, сідай.

— Дякую, — я все ж її обняв, але про всяк випадок не притискався, лише верхньою частиною тіла. Валентина весело усміхнулася, у мене серце стало від цього, мороз пробіг шкірою. Боже милостивий, яка усмішка, чого я скоріше її не помічав? Як я міг не бачити того, що завжди було переді мною? Просто сліпий бовдур, що тут скажеш.

Валентина сіла поряд на диван і просто сипала запитаннями.

— Ти так скоро вернувся, усе добре?

— Так звичайно, тато себе чудово почуває.

— Він нормально справився зі смертю твоєї бабці?

— Тато каже, що в його віці такі речі сприймаються простіше, коли ти сам уже близько до межі, приблизно такі слова я від нього почув.

— Коли багато прожив, смерть здається тільки входом до нового життя, ти як думаєш?

— Напевне, але я занадто молодий щоби думати про смерть взагалі.

— Як тобі повернутися в рідні краї? — цікавилася далі вона.

— Багато спогадів, — Валентина сиділа так близько, що я чув її тепло і від того мені аж у голові паморочилось.

— Не хотілося побути довше?

— Не знаю… напевне я… — у голові виринула думка все сказати, але тут таки зникла, усе має мати свій час. — Ти… е-е… не хочеш завтра трохи розважитися від навчання й пообідати зі мною в «Коте да Жур»?

Брови Валентини поповзли у верх, а в очах щось зблиснуло, щось дуже схоже на надію. Вона на мить притихла, запрошення захопило її зненацька. Та вона опанувала себе досить швидко.

— Це що побачення? — лукаво примружилася вона, а в мене мало серце не стало від хвилювання.

— Я не хочу здатися свинею… е-е… наче я користуючись вашою гостинністю на щось претендую…

Валентина розреготалась, сміялась із хвилину, навіть сльози виступили в кутиках очей.

— Ти смішний Соломоне, і занадто переймаєшся тим, як ми ставимось до тебе, ти став частиною нашої родини, а в такому випадку, — тут її щоки вкрили червоні спалахи. — Ти можеш стати навіть більшим для неї, — Валентина загадково усміхнулась. — Тільки тоді тобі потрібно буде залізти разом із нами до нашої шафи, в якій так багато тих скелетів, що публічні люди стараються сховати від інших.

— Не біда, я впораюсь, надіюсь на те, — Валентина знову засміялась.

— Тоді завтра зустрінемося, — мало не проспівала вона, а я відчув як всередині, біля серця, щось почало надиматися мало не піднімаючи мене в повітря.