Галерея Душ

Валентина Южан.

Соломон тепер часто ходив задуманий, складалося враження, що він уже не злився на мене. Але про це він мені так і не сказав. Найбільше його вразив той факт, що хтось вкрав картину, яку він намалював Ромакову. Це таки було дивно, кому справді знадобилась ця картина. На це питання, навіть міліція поки не давала відповідей. Було лише відомо, що Ромаков покінчив життя самогубством, але перед тим, хтось проник у кімнату й забрав роботу Соломона, чи вже після, це залишалося загадкою. Міліція заявила, що замок був зачинений із середини, як і вікна, тобто проникнути чи вийти ніхто б у такий спосіб не міг. Залишалося ще питання чи помітив пропажу сам Ромаков, чи ні? Так чи інакше, а міліція таки порушила кримінальну справу через викрадення картини. З Ромаковим, за словами слідчого, усе ясно. Він став банкротом, загруз у боргах, а тут ще і крадіжка картини, ото його й накрила хвиля горя, та така, що бідака аж вліз у петлю.

Все виглядало саме так, тож поки ніхто ні в чому не сумнівався. Тривало розслідування. А ще цим уважно займався Вальдез. Не знаю, що його так цікавило в тому, але він дуже вже слідкував за всім, що стосувалося справи. А днями до нас завітав молодий чоловік. Я саме йшла до кухні коли у двері подзвонили. На порозі стояв високий блондин, одноліток Вальдеза, так мені здавалося. Він мав чіткі, гострі риси обличчя, на високому чолі не було ані зморшки, під широкими, світлими бровами блистіли голубі, наче небо, очі. Він був вродливий, на тонких губах грала загадкова, симпатична усмішка. Одягнутий він був у білий піджак і сірий плащ, оскільки вже у свої права вступила осінь і на дворі було холодно. Він простягнув руку для привітання:

— Доброго дня, я слідчий київського відділення міліції, звати мене Ігор Криловський, — я потиснула його руку з тонкими довгими пальцями. Шкіра була м’якою, як у жінки, яка щоденно ходить на різні процедури в салони краси. Інша рука витягнула з кишені піджака посвідчення й показала мені.

— Що вас привело сюди? — спитала я.

— Ну як, — його дещо здивувало моє питання. — Соломон Артемін проживає тут, хіба ні? А він один із тих людей, хто останнім бачив пана Ромакова в живих. Крім того, він малював цю злощасну картину, що пропала. Можливо він щось знає.

— Ви хочете сказати, що він її сам вкрав? — обурилась я. Криловський виставив у перед руки, наче хотів відсторонитись від мене.

— О ні, ні я нікого не звинувачую, мене цікавлять факти, а деякі з них має ваш друг, — його усмішка стала ширшою і привабливішою. — Я був би радий якби ними він поділився. Я можу увійти?

— Так будь ласка, — сказала я і відійшла в бік. Криловський впевнено ввійшов у коридор, саме в цю мить сходами до вітальні спускалися Соломон і Вальдез. Я чітко бачила обличчя Вальдеза. Воно скривилось, а в його очах зблиснула така лють, що мені здалося ніби з них посипались іскри. Та він зразу ж опанував себе й наче знічев’я вимовив:

— Ти то чого тут? — виходить Вальдез знав Криловського. Якщо й так, то сам слідчий не подав вигляду й тільки щиро усміхнувся Вальдезу. Тай Вальдез не розвивав тему, тільки пройшов повз слідчого у вітальню:

— Заходьте, мені цікаво що вас до нас привело.

Коли ми увійшли Вальдез сидів на дивані закинувши ногу на ногу. Він жестом, без слів, вказав на диван напроти нього. Коли всі розсілися на місця Криловський випередивши всіх сам заговорив:

— У день смерті ви були з Ромаковим, так?

— Соломон малював йому картину, не дивно, що він часто бував із нами, — мовив повільно Вальдез.

— Я розумію не дитина, — шовковим голосом сказав Криловський, але в ньому щось змінилось, там забринів метал. — Мене цікавить той факт, що вас бачили, коли ви у вечері виходили з Ромаковим і кудись поїхали, є два свідки, ваші сусіди з особняків напроти. Мене цікавить куди ви відправлялись. Скільки часу були із загиблим і чи може це хтось підтвердити?

Вальдез презирливо скривився, у його очах знову зблиснула злоба. Та як і першого разу він без зусиль це приховав. Криловський переводив свій погляд із Вальдеза на Соломона. Тяжко було сказати, що він думав, як і Вальдез він прекрасно це приховував.

— Пан Ромаков забажав відвідати деякі заклади щоби відсвяткувати закінчення його картини.

— Хтось може засвідчити це?

— Так, офіціант, що нас обслуговував.

— Що було на картині? — запитав слідчий.

— Його портрет, — відповів Соломон.

— Які заклади ви відвідували?

— Нічний клуб для тих, хто себе любить1, — усміхнувся він, здається Криловський його чудово зрозумів.

— Я відвідаю цей заклад сьогодні для більшої інформації.

— Як вам буде завгодно, — незворушно кинув Вальдез.

Криловський був трохи розчарований, проте запитувати не припинив.

— О котрій годині ви покинули пана Ромакова?

— Близько дванадцятої вечора, він там залишився, ми ж із Соломоном поїхали додому, о пів на першу були тут, Соломон пішов у дім…

— Це я можу підтвердити, — випалила я, Вальдез уважно глянув на мене й усміхнувся. — Ми ще деякий час розмовляли.

— Отож бо, — продовжив Вальдез. — А я поїхав у офіс до пана Южана, він це вам підтвердить, ми всю ніч працювали з деякими паперами. Оце все.

Криловський був незворушний, йому вдалось успішно приховати всі емоції. Якусь мить він посидів мовчки, а потім погортавши щось у блокноті спитав:

— Ви не знаєте чи були в пана Ромакова вороги?

— Він мав численні борги й позики, захоплювався азартними іграми, багато програвав, а потім не віддавав, зрештою він уже місяць був майже банкрутом, як ви гадаєте, можуть бути в такої людини вороги чи ні? — Вальдез явно зловтішався. Криловський тільки доброзичливо посміхнувся. Але от його очі стали схожі на два круглі шматки льоду. Він ще полистав свій блокнотик потім вкинув у кишеню плаща.

— Поки що це все, — він глянув в очі Вальдезу, ніхто інший не витримав би такого погляду, а от Вальдез тільки здвигнув плечима. Його погляд у відповідь був не менш проникливим. Потім він повільно, карбуючи кожне слово, сказав:

— Якщо буде ще щось, то заходьте, ми з радістю вам допоможемо тим, чим зможемо.

Криловський встав, підвівся і Вальдез, вони обидва були одного росту. Обидва мали голубі як небо очі, чіткі, красиві риси обличчя й аристократичні довгі пальці. Їхні руки зійшлись у прощальному потиску. У цю мить у мене виникло відчуття, що повітря в кімнаті пульсує, навколо аж пашіло дивною енергією, наче хтось включив велетенський рубильник привівши в рух гігантські турбіни, що були десь під нашим особняком. Потім вони розчепили руки і все зникло, хоча й не зовсім, залишилось якесь дивне відчуття втоми, як після довгих занять у спортзалі.

Слідчий також потиснув руку Соломону і приязно всміхнувся мені. Потім швидко вийшов геть. Усі залишилися на своїх місцях, Вальдез про щось думав, задуманим був і Соломон. Першим порушив тишу Вальдез:

— Не люблю цих слідчих, всюди пхають свій ніс, усе їм подавай. Гидкі люди.

— Така вже в них робота, — неуважно сказав Соломон. — Але ми ж не винні, ми лишили його задовго до смерті.

— Ясна річ, — пирхнув Вальдез. — Всі засвідчать це.

— Як ви думаєте, кому знадобилася ця картина? — спитала я.

— Та кому завгодно Валентино, — доброзичливо всміхнувся, Вальдез. — Ромаков мав боргів більше аніж жиру на своєму нікчемному тілі, ті, що прийшли за розплатою вирішили, можливо, що ця картина перекриє хоча б половину боргів коли, вони її продадуть. Напевне в той час бідолаха Ромаков уже вчинив собі смерть. Тож вони вирішили компенсувати цю втрату прихопивши картину. Так, як більшість цінного він уже встиг закласти в ломбардах, щоби хоч якось перекрити свої борги в покері. Нажаль із нього був кепський гравець.

Вальдез ще якусь мить про щось думав а тоді приязно всміхнувся:

— Мушу відкланятися, маю деякі справи для вирішення, тож треба вас покинути, — він легенько уклонившись вийшов із кімнати. Ми залишились удвох із Соломоном. Він виглядав дещо стривожений, його чоло нахмурилось у якійсь гарячковій думці. Декілька хвилин мовчала і я, події, які так несподівано впали на нас вибили Соломона з колії, та таке кого завгодно шокує. Я вирішила легенько розпочати діалог, щоби вивести Соломона із роздумів:

— Ти справді думаєш що крадії вирішили виручити гроші з продажі картини?

— А для чого її тоді забирати, — неуважно сказав він. — Але я сумніваюсь, що за портрет можна багато виручити, тим більше роботи невідомого художника.

— Якщо він вправно намальований…

— Ромаков заплатив мені за неї чотири тисячі, не думаю щоби такі гроші щось там компенсували, — перебив мене Соломон.

— Все ж краще ніж втратити геть усе.

Соломон не відповів, він і далі сидів у своїх думках, зрештою він струсонув головою:

— Це все дурниці, хай цим займеться міліція, а ми запізнюємось на пари, — він рішуче встав і пішов у коридор. За мить він визирнув крізь двері:

— Ти збираєшся йти чи мені тебе силою тягнути?

Ця заява мене сильно вразила, до сьогодні, після нашого конфлікту, Соломон старався уникати мене щоби їхати на навчання самому, а от зараз хоче щоби я їхала з ним. Двічі мене просити не доводилось:

— Одну хвилинку тільки збігаю до себе візьму свої речі.

— Тільки швидко, я чекатиму на тебе в машині.

Коли я вибігла на вулицю машина вже чекала біля дверей, Соломон сидів на задньому сидінні й поглядав у вікно.

— Це в тебе швидко? — іронічно спитав він. Я завмерла біля відчинених дверей, він що знову сердиться?

— Сідай давай, — усміхнувся Соломон, а я зайцем вскочила в салон і зручно вмостилася.

— З відкритими дверима ми не поїдемо, а то ще випадеш — усмішка переливалася на його губах. Подумки я облаяла себе за дивну незграбність і захлопнула двері машини.

— Тепер рушай, — звернувся Соломон до водія, той махнув головою й ми рушили крізь ворота на дорогу. Машина рухалася швидко, повз вікна мелькали перехожі, вітрини магазинів, високі доми. Уже була зима близько, де-не-де відчувалось її дихання, повільно вставало сонце раз-по-раз ховаючись за купи свинцевих, дощових хмар. Наближалися наші другі зимові сесії, чергове випробування наших знань. Тепер багато студентів можна було зустріти в бібліотеці, за читанням різних книг, та спробами розібрати свої конспекти. Звичайнісіньке студентське життя.

Наша машина різко повернула і виїхала на вулицю, що вела до академії. Колеса машини прошурхотіли асфальтом і авто спинилось. Соломон вийшов перший і допоміг мені. Ми стояли вдвох поряд, коли наша машина від’їхала геть, саме тоді я запримітила цього дивного незнайомця. Він стояв з іншого боку вулиці й пильно вдивлявся в Соломона. Його голубі очі, що так контрастували з посірівшим від сивини волоссям, вдивлялися в кожен Соломонів рух. Незнайомець мружився на сонці і від цього морщилося дивна пляма на його чолі. Я ткнула Соломона під бік, від чого той легенько скрикнув:

— Що тобі є? — обурився він. Та я похитала головою і вказала на незнайомця.

— І що такого? — здивовано запитав він

— Цей чоловік не відриває від тебе погляду.

Соломон тепер уважніше глянув у бік дивака, на мить їхні погляди перехрестились, а тоді з гуркотом вулицею промчав туристичний автобус загородивши від нас незнайомця, коли він проїхав, дивного чоловіка вже ніде не було.

Соломон Артемін.

Це параноя у Валентини, я більш ніж упевнений. Для чого комусь, ну хоча б Вальдезу, слідкувати за мною. Вальдезу справді цього не потрібно тому що, він і так мене найчастіше бачить, а більше нікому я не потрібен. Чи ні? Але цей уважний погляд непоказного старого з плямкою на лобі, не давав мені спокою, такі холодні голубі очі, як у вбивці, чи маніяка. Від таких думок мене кидало в холодний піт. Щоб усе розкласти на свої місця, я вирішив стежити чи з’явиться ще цей незнайомець. Виходячи з дому чи з академії я озирався по боках у пошуках мого нового знайомого. Та поки що його не було. Мене навідала думка, що займаюсь безпросвітними дурощами. Але все одно кожен раз з’являючись на дворі я оглядався, це вже в мене стало звичкою. Та минув тиждень після цього випадку, а потім місяць, але нічого не змінилося, дивного незнайомця більше не було видно. Тож потроху я заспокоївся. Може і справді, це все тільки здалося.

Але довго ходити спокійним мені не вдалося, а сприяв цьому слідчий Криловський. Він зустрів мене на виході з академії, побачивши що я виходжу йому на зустріч він щиро усміхнувся. У мене ж навпаки, ніякої радості від цієї зустрічі не з’явилося. Чого йому тут треба? Ще все не винюхав?

— Як добре що я вас зустрів, — сказав він дивлячись на мене своїми голубими очима, я потиснув протягнуту руку. — Мені б хотілося дещо обговорити з вами.

— Чим ще я вам можу допомогти, мені здається ми вже все обговорили, — дещо різко сказав я. На мою грубість він тільки посміхнувся.

— Є речі, що їх я б хотів обговорити з вами особисто. Сам-на-сам, як-то кажуть, — у його очах промайнуло щось, що саме, я не зміг визначити.

— Боюсь у мене деякі справи, — відрізав я.

— Я розумію, — усмішка й далі прикрашала його обличчя. — У вас зараз підготовка до осінніх сесій, гори роботи, але я не займу багато часу, максимум півгодини. Це важливо для розслідування.

Цього реп’яха позбутися не реально, легше проїхати Хрещатиком у час пік. Доведеться таки поговорити з ним.

— Тут зазвичай не дуже хороше місце для розмов, — сказав я.

— Погоджуюсь, — Криловський махнув рукою кудись у бік. — Тут недалечко є маленьке кафе, може поговоримо там?

— Добре.

Це не далеко виявилось аж на іншому кінці вулиці, тож ми ще трошки прогулялись. Мене це почало дратувати.

— Я відвідав нічний клуб «Егоїст» і підтвердив інформацію про ваше перебування там у зазначений вами час.

Клуб «Егоїст»? Про що це він? Ах, ось що мав на увазі Вальдез, коли говорив, що ми були там, де люблять себе, але ж ми не були там, що ж тут відбувається? І яким чином хтось підтвердив те, що ми там були? Вальдез щось мені не договорює. При нагоді випитаю.

— І що я маю робити, поплескати в долоні?

— Намарне ви іронізуєте, — усмішку Криловського наче ластиком стерло. Тепер у його очах, під голубим тлом, проступав холод, наче з двох маленьких Антарктид. Кутики його чітких губ опустились вниз. Я побачив лице не слідчого, а лице воїна обвітрене походами, битвами, було щось у ньому лячне, спартанське.

— А що ви мені порадите? — я намагався стримати хвилювання, але здається в мене це не дуже виходило. Криловський це напевне помітив тому, що його губи легенько сіпнулись у верх.

— Допомогти мені, — впевнено сказав він.

— І чим вам допомогти? — здивувався я.

— Розказати все як було.

— Ми це вже зробили.

— Чи міг би я почути вашу версію?

— Вона нічим не відрізнятиметься від уже почутої вами.

Я старався гідно витримати глибокий, допитливий погляд Криловського. У мене було відчуття, наче він щойно розкрив мої груди й безсоромно дивився, як горобцем рветься серце, як ховається в закутку душа, гола й не прикрита. І цей погляд не знав помилування, із точністю скальпеля він розтинав мій духовний світ, шар за шаром. І сховатися було не можливо. Я відчував себе безсильним перед цим поглядом і це мене дратувало. Ніхто, ніхто не мав права лізти мені в душу, ким би він не був.

— Приховувати правду неправильно.

— Справді? Тоді поясніть, звідки вас знає Вальдеза? — несподівано для себе я перейшов у атаку. Напевне зіграв роль той факт, що щойно порилися в моїй душі. Криловського не порадувало таке запитання. В очах його знову з’явився іній холоду.

— Є речі, які не всім треба знати, — мені здалось, що від його голосу аж похолодало в приміщенні. — Так я знайомий із ним, давно знайомий, та це моя з ним справа і вона даної теми не стосується!

— Зрозуміло. То ми закінчили? — я спробував зобразити здивовану міну. Криловський не сказав нічого, декілька хвилин він просто мовчав, а тоді промовив:

— Вальдез не та людина, за яку ви його приймаєте.

— Може ви мене просвітлите?

— Наскільки я розумію у вас із ним завязалась особлива дружба?

— І що з того?

— Вальдез не має друзів, — жоден м’яз на обличчі Криловського не здригнувся. — Він одиночка, для нього ви тільки засіб для отримання влади над певними людьми. Він переможець не зважаючи ні на що.

— І переможців не судять — сказав я.

— Судити це якраз пріоритет людей Соломоне, така суть людського єства давати оцінку всьому, бідний — багатому, кривий — здоровому, ідіот відповідно розумному, лити бруд особливість людства. Допоки світ рухається, усі брешуть і лихословлять один одному. Тільки смерть знає правду, перед її обличчям відчувають страх, про померлих погано не говорять, чули таке? Коли ти живеш, заздрять і пам’ятають зло, коли помираєш плачуть про важку втрату і згадують добре. Так було й завше буде.

— До чого тут Вальдез?

— Він суть цього, брехня і зрада його прибічники, усе що він робить, добром не було ніколи.

— Це просто осуд, як ви й говорили. Вальдез мені допоміг, витягнув із діри. Чому я маю вам вірити?

— Віра ефемерне поняття. Інколи вона не потребує доказів. Жаль не всі це розуміють. Тому й бачать добро там, де його немає. Добре мої запитання вичерпано. Був радий знайомству.

— Взаємно відповів я, Криловський підвівся й пішов геть. Мені залишилося розплатитися за свою каву й також покинути приміщення.

На вулиці дув прохолодний вітер, а на землі вже лежало пожовкле листя. Небом, де-не-де, пробігало стадо хмар. Хвильку постоявши я вирішив таки не йти на останню пару, тим більше, що вона вже йшла. Натомість мені захотілось пройтися трішки перед тим, як викликати нашу машину. Повагавшись мить, який шлях обрати, я рушив вздовж вулиці. Мені не вдалося пройти й пів дороги, як почувся голос позаду мене:

— Соломоне, це ви так? — голос належав високому статечному панові, він нагадав мафіозі з голлівудських фільмів, недавно мені вдалося прочитати «Хрещеного батька», цей пан виглядав так, як я уявляв собі дона Карлеоне. Каштанові розумні очі, кощаве обличчя з важкою нижньою щелепою, сиве волосся зачесане на зад і нагельоване. Тонкі довгі руки були схрещені на грудях. Навіть у верхній кишені піджака красувалася червона троянда.

— З ким маю честь розмовляти — здивовано запитав я.

— Ви мене не знаєте, — незнайомець підійшов до мене й подав руку, я потиснув її. — Мене звати Ігор Жидковський, — Я бізнесмен, у мене схожий бізнес як у вашого друга Владислава Южана. У світлі недавніх подій мені вдалося дізнатися ваше ім’я, про нього згадували деякі часописи, що освітлювали ці події, дивно те, що вони не взяли у вас інтерв’ю.

— Ну я ж не Клод Моне, — мій жарт викликав усмішку на обличчі Жидковського. — Тож поки що сенсації з цього не висмокчеш. Але давав інтерв’ю Віктор Вальдез.

— І як вмілий бізнесмен він наче мимохіть згадав ваше ім’я та прізвище, думаю візит від ЗМІ до вас не за горами, Вальдез робить вам ім’я. Це він уміє робити. Я то його чудово знаю.

— Це його плюс, а от чим я можу допомогти вам?

— Вальдез зробив свою справу, ваша слава помаленьку випереджає вас. Буду чесним, мене зацікавила якість намальованої картини, ну так просто картини аматорів у вбитих не крадуть. До того ж, я чудово знав Ромакова, останній місяць у нього не було й цента за душею, а той факт, що картину забрали, як компенсацію за деякі борги свідчить на її користь. Правду кажучи це мене зацікавило, тут і стали мені в пригоді деякі знайомства на чорному ринку. Мені надали інформацію про те, що картини з портретами тут у Києві було продано тільки три, два з них копії якихось відомих авторів та тільки один, невідомого автора. Я вирушив до цієї людини й попросив показати картину, звичайно він добре знає мене, тож зразу виконав мою забаганку, як тільки я побачив її зразу впізнав Ромакова, право, ви втнули смішний жарт з отим символом влади, а сама картина викликала в мене задоволення, рідко коли художник може так чітко відтворити природність. Ця ваша картина зараз у мене. Я вже зв’язався з Вальдезом, він виявив бажання отримати її, та я наполіг на тому, щоб остаточним було ваше рішення.

— Нащо вона мені, — сказав я. — Якщо вона потрібна йому, то я не проти.

— Що ж, він зараз чекає на нас, то чи могли б ми з вами приїхати до нього.

— Ви маєте машину? — спитав я, а тоді зрозумів, яке дурне задав питання.

— Так звичайно, ось вона, — він вказав на срібний Мерседес С-класу. — Сідайте, — і він відчинив задні двері. Я з трепетом сів на біле крісло обшите м’якою шкірою. Жидковський закрив двері і звернувся до водія:

— До ресторану «Рішельє».

Машина плавно вискочила на дорогу й ми понеслися вуличками Києва. Водій у Жидковського був вправний, він навіть не зиркав на джипіес навігатор, а самостійно знаходив дорогу, де було мінімум машин. Я навіть не встиг добряче здивуватися такому повороту в цій усій історії, як ми вже зупинилися біля входу в ресторан. Жидковський пропустив мене вперед, кинув декілька слів водієві й увійшов слідом.

Вальдез сидів у підвальному приміщенні під стіною на салатових м’яких диванчиках. За його спиною поблискував освітленням штучний камін, а на стіні висіла картина кардинала Рішельє в золотій оправі. Стіни були обкладені плиткою стилізованою під пощерблену цеглу. Усе передавало дух Франції часів самого кардинала.

Ми присіли за столик. Вальдез щиро посміхнувся. Його голубі очі іскрилися дивним блиском. Своїми довгими пальцями він тримав кришталевий бокал із білим шардоне, пляшка стояла тут таки на столі. Прийшов офіціант із меню й ми зробили замовлення. Коли він пішов Жидковський розвалився на диванчику і сказав Вальдезу:

— Ну що ж, Соломон дав згоду щоби ти забрав картину.

— Та ну, — ігристі очі легенько звузились. — Це ж твоя праця.

— Так звичайно, але на біса вона мені

Жидковський зареготав, на його очах виступила волога, тому він поліз у внутрішню кишеню піджака за хустинкою і витер набіглі сльози.

— А хлопець із гумором, — весело сказав він. Вальдез кивнув головою.

— Так, ти бачив, як він познущався з Ромакова, з отою державою в його руці? Уже тоді він відчув, що товстун геть не той багатій яким прикидається!

— Так істинно, це просто чудово, через роки ця історія буде найбільш розказаною в музеях світу, — почувши це я став кольору штучного освітлення в каміні, що імітував вогонь.

— Цікава думка, — млосно кинув Вальдез. — Та я справді не можу просто так забрати її, усе ж таки, ти вклав у неї свої сили. Думаю я додам до тих чотирьох тисяч, що їх був заплатив Ромаков, іще три, — у мене мимоволі відкрився рот, зрозумівши це я поспішив його прикрити.

— Ні, ні, — запротестував я. — Вона не варта цього.

— Варта хлопче, — цього разу в голосі Вальдеза я відчув дивну серйозність, так наче він говорив про річ важливу йому як пам’ять, чи як його власність, яку викрали й повернули на місце. Мене це здивувало.

— Справді, тобі нічого відмовлятися, це символічна ціна, щоби не виглядало ніби Вальдез її в тебе забрав. Це нормально, чого ти!

— Ну добре, — здався я.

Вальдез усміхнувся, а нам принесли наше замовлення. Жидковський акуратно приступив до трапези майстерно працюючи ножем і вилкою. Я також взявся за своє блюдо. Жидковський відрізав шматок м’яса й ретельно прожувавши, запив вином.

— Отже, коли ви заберете картину?

— Ми можемо навіть зараз з’їздити до тебе, — зробивши ковток, сказав Вальдез.

— Як бажаєте, мені все одно.

— Ну тоді давайте поїмо і відправимось — запропонував я.

— Молодець, так і зробимо Соломоне — з усмішкою сказав Вальдез.

Десь через двадцять хвилин ми разом їхали в красивім мерседесі Жидковського. Позаду нас їхала особиста машина Вальдеза. Жидковський сидів на передньому місці і про щось вів розмову з водієм. Вальдез неуважно слідкував за перехожими на вулиці. У правій руці він тримав срібне «Зіппо» з гравіруванням у формі черепа. Він бавився нею відчиняючи й зачиняючи кришку.

— Не знав, що ви курите.

— Не зрозумів — виходячи з думок сказав Вальдез. Я вказав на запальничку.

— А ти про це, ні я не курю, запальничка просто подарунок, який став щось на кшталт талісману. Я майже не розлучаюсь із нею.

Вальдез усміхнувся і продовжив клацати запальничкою. Срібний мерседес виїхав на околиці Києва й зупинився біля дорогого, двохповерхового котеджу. Він відрізнявся від дому Южанів. Виконаний цей особняк був у темних тонах, коричнева плитка й темні рами вікон робили його дещо похмурим. Гострий дах із цікавим обрамленням помальованим у білий колір здіймався в небо. Від вхідних дверей до воріт тягнувся довгий живопліт. А на подвір’ї росли дві великі й густі ялини.

Жидковський провів нас красивою доріжкою між живоплоту до важких, дубових дверей, на яких висів дверний молоток у формі голови лева, а ручка мала химерний візерунок із різними кільцями й завитками. Коли відчинилися двері ми побачили не менш химернішу внутрішню частину котеджу. Перше, що зразу кидалося в очі, були величезні, просто масивні сходи з чорного дерева. Прикрашала першу сходинку широка колона, яка впиралась у стелю. На стінах висіли картини з копіями різних гравюр Середньовіччя в широких різьблених і позолочених рамах. На них було безліч зображень пекла та вічних мук різних авторів.

Власник цього цікавого дому запросив нас у вітальню. Там також висіли картини й також Середньовіччя, от тільки тут зображувалася смерть у різних іпостасях. У центрі кімнати стояв масивний камін основу, якого підтримували на своїх крилах двоє грифонів. На вулиці було холодно, тому в каміні палахкотів вогонь. Попри моторошні картини на стінах, тут було затишно. Господар усадив нас на білий м’який диван перед каміном. Витягнув із невеличкої шафки графин із віскі і три бокали. Розставив на столику та всім налив. У кімнату ввійшов дворецький, наче з детективних англійських фільмів у чорному смокінгу й білій сорочці з метеликом.

— Мені щось принести, чи сказати на кухні щоби приготували?

— Ні Юрію, принеси хіба цю картину, що в мене в кімнаті.

— Добре пане, зараз, — і він вийшов.

Жидковський сів на крісло поруч біля нас, відпив зі свого бокалу потягнувся і звернувся до Вальдеза:

— А для чого, власне, тобі ця картина?

Мені здалось, що Вальдеза це запитання застало зненацька. На його обличчі промайнуло роздратування. Він заклав ногу на ногу, надпив налите віскі, а потім усміхнувся.

— Як любитель мистецтва і його поціновувач, пройти мимо так би мовити, по справжньому талановитої роботи я не можу, як би не ці трагічні події дана картина мала б законного власника, та проте його не стало, а автор не горить бажанням повертати її собі — він вказав бокалом у мій бік, я махнув головою на знак згоди — тому я за домовлену компенсацію, готовий стати її власником і внести у свою невеличку колекцію.

— Розумію, — усмішка Жидковського нагадала мені Вальдезову. — Маю признатись у мене самого виникло бажання схоже до твого.

— Я був першим, — засміявся Вальдез, та в голосі я не вловив ані тіні, ба, навіть натяку на веселощі. Більше того, відчувалась якась незрима конкуренція між цими чоловіками. Змагання за щось, що почалось багато років назад.

Повернувся дворецький із картиною в руці. У цю мить я згадав те, що мене так вразило в цій моїй роботі. Тепло яке вона випромінювала. І те, що крім мене його ніхто більше не відчував. Мені захотілося перевірити це ще раз. Тому я піднявся на зустріч дворецькому. Коли мої пальці торкнулися полотна я зразу ж відчув це ніжне тепло людської шкіри. Мороз пробіг моєю шкірою. Не змінилося нічого. Тепло й надалі було в картині. Жидковський також встав. Він легенько взяв картину з моїх рук. Пробіг по ній пальцями. Я чекав, що він відреагує на тепло, та на його обличчі не змінилося нічого. Як і інші він не відчував тепла картини.

— Вона твоя, — він простягнув картину Вальдезу. Той узяв її своїми тонкими пальцями. Мить і на його обличчі з’явився задоволений вираз, іншої миті воно стало таким, як і було. Отримавши бажане Вальдез підвівся з дивана.

— Дякую, — він потиснув руку Жидковському. Ми попрощались із ним і вийшли.

Дорогою на додому Вальдез мовчав. Він наче продовжив думати про те, над чим думав ще по дорозі до Жидковського. Мені нічого не залишалось як зберігати мовчання, не хотілося переривати важливих думок мого друга. Наша машина завернула до дому Южанів і як тільки вона зупинилася до неї підбігло декілька людей. Вальдез схопив картину і вискочив на двір. Я взяв із нього приклад і понісся за ним. Та збутися чіпких людей було не реально. Одна із жінок тицьнула Вальдезу в обличчя мікрофон, на якому білими буквами на червоному фоні була написана назва «ТСН»6, інший із написом «Факти»7 маячив біля мого носа, трохи збоку від них стирчав мікрофон із цифрою п’ять.

— Як ви можете прокоментувати смерть одного з ваших партнерів, — проторохкотіла одна з них. Вальдез скривився так, наче йому дали спробувати щось надзвичайно кисле.

— Ці коментарі хай надає вам міліція, — жорстко кинув він і продовжив свій прорив до будинку.

— У вас є думка щодо того, хто міг скоїти цей злочин?

— Такі думки мають виникати лише в слідчих, що займаються цим ділом, — Вальдез ні на мить не переривав свою ходу. Я старався поспівати за ним. Один із репортерів тицьнув мені мікрофон під носа мало не розбивши губу.

— Як стало відомо нам, саме ви той молодий художник, що малював картину для Ромакова?

— Це не ваша справа, — тихо, але владно сказав Вальдез.

— Яким чином ви натрапили на цього молодого таланта й чи це не ця картина у вас у руках? Як вам вдалось її повернути?

— Кажу ж, це не ваша справа, — кинув востаннє Вальдез і захряснув перед їх носом двері.

Я сказав Вальдезу,що хочу побути у своїй кімнаті, він лише махнув головою й усміхнувся. Я піднявся наверх, увімкнув радіо, там грала пісня «Досі кохаю тебе»10. Через вікно було видно як на подвір’ї стоять купкою репортери. І найпевніше вони нікуди не збиралися, вони робили свою роботу, їх можна зрозуміти, такий у них хліб.

Що можна про це сказати? Лише одне…

Ось вона популярність, чорт забирай.