Галерея Душ

Віктор Артемін

(уривки зі щоденника Соломонового батька)

Цими днями, місцева преса почала мусолити події в домі відомого бізнесмена Владислава Южана, ось що писала «Дніпрова Зірка»:

«Три дні тому в домі головного бізнесмена України, власника «Авто-Тренд Уніон» відбулася жахлива трагедія, мало не загинула єдина його дочка Валентина Южан, зірвавшись, із вікна своєї кімнати. Маємо нагадати вам, що це трапилось одразу після похорону її матері Розалії Южан, яка померла п’ять днів тому, як повідомляла газета «Експрес» Розалія Южан була виявлена прислугою дому Южанів у своїй кімнаті на ліжку, після розтину констатували смерть від серцевого нападу. Й ось знову родину Южанів випробували, мало не загинула Валентина. Усе зводиться до того, що дівчина була вражена смертю матері й зробила спробу самогубства, але вчасно прийшов її батько і встиг зловити дівчину, тож вона обійшлася лише струсом мозку, і зараз перебуває в канівській районній лікарні, де проходить лікування»

Чесно кажучи, мені наплювати на те, що робиться в сім’ях багатіїв, як на мене, від надлишку грошей у них їде дах і вони витворяють усе, що прийде на їхній кволий розум. Однак, ця гучна подія стала першим кроком до того, що в наслідку сталося. Стан здоров’я мого сина значно покращився, він на превелику мою радість захопився живописом і годинами засідав на лавочці під деревом біля лікарні, малюючи. Це захоплення, наче вдихнуло в нього нове життя, він знову веселився, а очі блищали завзяттям, щоки час від часу покривав рум’янець. Моїй радості не було меж, я навіть частіше почав їздити до дому на довше. Проте одного разу я побачив, як Соломон розмовляв із молодою дівчиною, в якої була біла, аж порцелянова шкіра, я одразу пізнав у ній Валентину Южан, цю дитину багатств і забезпечення. Мені щось гулко тьохнуло в серці. Я не став говорити нічого й пішов до палати мого сина, він повернувся до себе через пів години, увійшовши, він жиро усміхався, а побачивши мене підморгнув і сів поряд! Я усміхнувся у відповідь і спитав:

— Скажи мені, коли це ти подружився з цією дівчиною?

Соломон здивовано глянув на мене:

— І коли це ти встиг? — сказав він, поправляючи, свої малюнки в теці. — Не пам’ятаю, може вже з тиждень чи два. А чого ти питаєш? — він зацікавлено подивився на мене. Я замислився, хвилинку ми так і сиділи, тоді я обережно мовив:

— Соломоне розумієш, ця дівчина не наш клас, вона зовсім інша я…

Соломон розреготався:

— Ти говориш так, наче я прийшов до тебе і сказав, що одружуюсь, — на його обличчі розквітла мегаватна, сліпуча усмішка. — Це тільки розмови, її тісно оберігають, усе обходиться декількома словами, — Соломон обняв мене. — Не переживай, я ще довго буду грати тобі на нервах.

Я усміхнувся, спокій знову вернувся до мене. Соломон радісно показував мені різні малюнки, які він встиг намалювати за час моєї відсутності. За пів року перебування тут він зміцнів, вітаміни й різні підтримуючі препарати, відновили все втрачене ним у дитинстві, коли він днями просиджував у бібліотеці не виходячи на сонце!

Так минали дні, лікар Васильчук уже говорив про те, що зовсім скоро Соломона випишуть і він зможе повернутися до дому, попри те, його дружба з цією дівчиною продовжувалась. І я навіть почав вловлювати дещо тісніший зв’язок.

— Це ваш син? — пролунав з-за спини чийсь голос. Я обернувся, щоби глянути, хто говорить і побачив двох мужчин, одного з них я знав із газет, його фото тепер часто з’являлося в газетних хроніках, це був Владислав Южан, іншого чоловіка я не знав, він був високий, стрункий із чорним густим волоссям і пронизливими голубими очима.

— Так пане Южан, — ніяково вимовив я

— Перестаньте, — він в’яло махнув рукою. — Я проста людина, яка щось добилася в цьому житті й не достойний усіх тих величань, це Віктор Вальдез, а ви.

— Віктор Артемін, а це мій син Соломон, — пан Вальдез підійшов ближче і простяг свою бліду руку з довгими тонкими пальцями, такі я бачив хіба що у фільмах про високопоставлених людей або аристократів. Рука виявилася холодною, його обличчя розтягнулося в посмішці, від якої в мене поза шкірою пробіг мороз і дивна тривога зародилася в серці. Пан Віктор глянув у бік мого сина і сказав:

— Він часто тепер спілкується з моєю дочкою і я якось помітив, як ваш син малює.

— Та щось трохи, але не думаю, що це дуже важливо в його житті.

— О не кажіть, — голос пана Віктор, що здавався ще холоднішим, ніж його рука, пролунав у повітрі. — Вміння гарно передавати почуття в кольорі, полонити мить, плин чи навіть душу в полотно, неабияка цінність і високо оплачується в сьогоднішньому світі, — його очі пильно вивчали мене і я почув дивну порожнечу в грудях, наче хтось витягнув звідти щось важливе. Пан Віктор відвів погляд, а відчуття раптом зникло.

— Підійдемо й познайомимось із вашим сином ближче, — і не чекаючи моєї згоди, він попростував до лавочки, де сиділи наші діти. Я й пан Южан рушили слідом. Мій син підвів голову, коли ми порівнялися з його лавочкою:

— О батьку, — усміхнулася Валентина. — Ви з Віктором уже приїхали, як почуття? — вона звернулася до батька, у мене виникло дивне відчуття того, що вона всяко уникала зустрічі з поглядом пана Вальдеза.

— Добре доню, зараз набагато краще, — Пан Владислав усміхнувся й погладив доньку по голові. Віктор Вальдез присів поруч Соломона. Він уважно розглядав малюнок мого сина, його чорні зіниці виблискували на сонці:

— Скажи мені, — тихо, майже шепотом сказав він. — Чи є ще малюнки, тут у тебе.

Соломон щиро усміхнувся:

— Так ось, — і він простягнув пану Вальдезу теку, де тримав усі свої малюнки. Той повільно взяв та розкрив її. Його очі бігали по малюнках уважно, вивчаючи кожний штрих. Раптом його рука зависла в повітрі, тоді він із жмута аркушів виловив один і довго розглядав його:

— Це обличчя, — його бліді пальці ковзали папером, а губи беззвучно шепотіли. — Скажи хлопче, де ти бачив це обличчя, — пан Вальдез обернувся до мого сина й мені на мить здалось, що в його очах майнув жаль.

— Воно мені приснилося, — дещо зніяковів Соломон. Пан Вальдез якось дивно дивився на мого сина, він хотів його щось попросити, але не наважувався:

— Ти чудово малюєш хлопче, у тебе неабиякий талант, — Пан Вальдез вказав на малюнок. — Чи міг би я його забрати собі.

Соломон усміхнувся:

— Так, звичайно, але він не вийшов у мене таким, як у вві сні, — пан Вальдез якось дивно усміхнувся:

— Не вийде так, для того заслаба в тебе душа, хоча час пройде й ти все зможеш, дякую тобі за малюнок.

Пан Владислав також підійшов до теки й уважно розглядав намальоване. Я уважно спостерігав за його обличчям і бачив, як цікавість поступово змінила здивованість. Він ствердно кивнув головою і присів біля Соломона:

— Знаєш хлопче я дещо тямлю в художньому мистецтві, адже коли був таким, як ти, то навчався в академії мистецтв у Варшаві. Ти, справді, гарно малюєш. У тебе є чуття, як казав мій викладач живопису професор Войцек Коспинський: «Маш духа до тей струї нєбєской», тобто маєш зв’язок із тим світом прекрасного. Соломон, так? Я скажу тобі, що не потрібно втрачати цей зв’язок і подумати про навчання в образотворчих закладах.

Я мимоволі усміхнувся, уявивши, як мій син навчається в престижному виші й думає про забезпечене життя, але я не міг дозволити собі оплату навчання.

— Я сказав щось смішне пане Артемін? — запитав пан Южан.

— Ні-ні, що ви, — я замахав руками. — Просто, я занадто просторобочий для того, щоби забезпечити синові настільки престижне навчання. Я живу сам із сином і старою матір’ю, заробляю невеликі гроші.

— Пане Артемін талант вашого сина, справді унікальний, — Віктор Вальдез усміхнувся, він обернувся до Соломона. — Ти розумієш, що твоє майбутнє в мистецтві?

Соломон зніяковів:

— Ну я ніколи не задумувався про таке, я тільки почав малювати, це тільки спроби.

— І дуже вдалі, — пан Южан уважно дивився на мого сина. — Тобі, справді потрібно подумати про навчання.

— Але пане Южан, гроше… — почав було я, але пан Вальдез обірвав мене на півслові.

— Гроші це лиш метал і папір пане Артемін, талант людини важливіший за речі, які можуть згнити чи заіржавіти. Соломоне, я готовий запропонувати тобі навчання в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Ректор цього закладу дещо мені винен, тож я можу замовити йому словечко.

Соломон, здавалось, закам’янів, але я помітив, як заблищати його очі. Признатися всередині мене щось тихо тьохнуло, мій син матиме майбутнє, чи пан Вальдез просто сміється? Ні, його лице було серйозне, а голубі очі пильно дивилися на мого сина.

— Я.я н-не знаю… не хочеться вас обтяжувати, — Соломон почервонів. — Я не знаю, як вам відплатити.

Пан Вальдез дивно засміявся:

— Ну про це ми поговоримо тільки тоді, коли ти будеш, справді, готовий до цього. Знаєш що, зараз нам із Владиславом треба йти, бо нас чекають справи, ми будемо тут через три дні, ти добре подумай над моєю пропозицією й тоді поговоримо, домовились?

Соломон ствердно кивнув. Пан Вальдез підвівся і вони з паном Южаном у супроводі Валентини пішли до виходу. Я дивився в слід цьому Віктору Вальдезу й дивне відчуття, що доля мого сина в руках цього високого блакитноокого чоловіка не покидала мене.

Соломон Артемін

Я лежав у ліжку й дивився в стелю. Те, що сталося сьогодні в обід потрясло мене до глибини душі, невже цей Вальдез не жартує. З одного боку, я не бачив у своїх здібностях нічого надзвичайного, а з другого… з другого в мені заговорило самолюбство, похвала людини, яка займала настільки високе положення в суспільстві пробудило в мені дивну гордість за себе особисто, це відчуття надавало мені якесь значення у світі, наче робило мене кимось. Я згадав мою розмову з батьком:

— Чого б це йому так несподівано тобі помагати? — бубнів батько, стоячи біля вікна й це чомусь мене дратувало, я мав шанс чогось досягти, а його потягнуло на підозри.

— Ти що його не слухав? — крикнув я трохи за голосно. — Він похвалив мене, я сподобався йому, він просто хоче допомогти.

Батько пильно подивився на мене:

— Зрозумій синку, такі люди, як Вальдез не дарують нічого просто так, час мине і він захоче чогось від тебе! — голос батька зірвався, він хвилювався, я це помітив.

— Невже ти не хочеш, щоби твій син був забезпечений і мав хороше майбутнє?! І хай там що, я зможу відплатити Вальдезу!

Батько обернувся до вікна, у моїй голові майнула думка про образу, ну й хай, я багато втрачу, якщо помилюся!

Батько тихо запитав:

— Ти щось вирішив?

Я задумався.

— Батьку, ти розумієш, що з Вальдезом і Южаном я зможу багато…

— Ти хочеш сказати йому «так»?

Я вагався.

— Вальдез пропонує дуже багато…

— Ти хочеш сказати йому «так»? — голос батька прозвучав тихо, тихо.

— А що якщо так? Хіба це зле? Мені двадцять я вже можу сам вибирати свій шлях, навіть якщо я скажу «так», то це буде мій вибір!

— Подумай краще синку! — сказав він і поїхав залишивши мене сам на сам із думками і мріями. Ну думаю я, думаю. Уже голова болить. Хіба гріх бути щасливим? Навіть якщо коштом іншої людини? Я тільки хочу робити те, що мені до душі, що тут поганого? У грудях було гірко. Що це? Совість? Ні я таки можу мати краще життя! Це моя доля й моє рішення! А батько? А що батько, він не зумів змінити свою долю! Я не він, мені дають шанс змінити все. Я скажу «так»!

З такими думками я й заснув. Проте спалося погано. Я то прокидався, то засинав. І коли з ранку вийшов на вулицю, щоби трошки помалювати на лавці, то мене знемагала легка втома. Я саме малював, коли до мене підійшла Валентина, вона була дочкою Владислава Южана й лікувалая тут після якогось випадку в її домі. Вона перша підійшла до мене, коли побачила, як я малюю. Потім ми часто сиділи разом, говорили про мистецтво, архітектуру, сучасну літературу. От і зараз побачивши мене вона усміхнулася й сіла поруч.

— Що ти вирішив? — несподівано запитала вона. Я задумався, тож відповів не зразу, вона покірно чекала.

— Я схиляюся до позитивної відповіді.

— Розумно з твого боку, — вона відкинула голову, підставляючи його сонячному промінню. — У тебе справді талант, і було б не розумно закопувати його в цій глибинці, де ти живеш, — вона пильно глянула на мене. — Проте таке відчуття, що тебе щось стримує.

Я скривився:

— Мій батько, він боїться Вальдеза каже, що той може попросити згодом занадто велику ціну! Ти теж так вважаєш, ти його краще знаєш він ж компаньйон твого батька?

На мій подив Валентина здригнулась у її великих очах промайнуло щось, що я розцінив, як страх:

— Вальдез не проста людина, — обережно промовила вона. — Проте, він тобі запропонував сам, це його ініціатива, але він таки попросить якусь послугу в тебе, такий уже він є. Та якого роду послуга буде, я не зможу сказати, від нього можна різного чекати.

Я задумався, моя рука на мить завмерла на аркуші, Валентина подалась уперед і заглянула в мій малюнок, я зробив спробу сховати його, але було вже пізно, вона побачила малюнок:

— Ой гарно як! І схоже дуже, приємно! — вона вихопила аркуш із моїх рук і розглядала свій портрет, який я щойно малював. — Ти талановитий Соломоне і Вальдез це побачив, він не випустить тебе, він великий шанувальник мистецтва. І багато зробить, щоби не втратити твій талан.

— Ти справді так вважаєш? — спитав я.

— Так, — вона не відривала очей від малюнку, я акуратно його забрав:

— Він ще не закінчений.

— Коли закінчиш я можу чекати його в подарунок?

— Якщо справді цього хочеш?

— Дуже, — вона засміялась. — Мені він страшенно сподобався.

Я знову взявся до малювання, Валентина слідкувала за моїми рухами. Несподівано вона обняла мене й зашепотіла на вухо:

— Соломоне, ти незвична людина і твій дар — це твій скарб, ти не повинен втратити його! Але прошу тебе, бережись Вальдеза, бережи себе, уважно слухай, що він проситиме, він наче інший, інколи він просить таке, що інші люди й не думають про те, пам’ятай, що гроші для нього нічого не значать! То ж і проситиме він не гроші. Обіцяй!

Я зніяковів:

— Обіцяю, — прошепотів я.

Валентина відпустила мене, почервоніла і встала:

— Мені треба бігти, — вона усміхнулась і пішла геть. Я дивився їй у слід і нічого не розумів. Уперше в мене в душі з’явилося відчуття тривоги, але я відігнав його. І твердо вирішив, я зроблю все, щоби не втратити своє вміння та дотриматися обіцянки.

Увечері лежачи на ліжку я думав про події, що трапились вранці. Мені було дивно чути те, що говорила Валентина, чому вони всі напосілися на Вальдеза? Для мене в ньому була лише перспектива, моє майбутнє. Цими думками я мовби відгородився від попереджень, бачив себе гордого і великого. Вальдез був моєю путівкою в інше життя і я осліп від сяйва, що освітлювало моє майбутнє. У цих думках я й заснув. У сні мені примарився Вальдез, він сидів на троні та єхидно усміхався, навколо його трону лежали, сиділи, повзали сп’янілі люди, вони голосно вигукували щось, чого я не міг розібрати, коли він помітив мене, то простягнув руку. Його усмішка стала вищиром, зіниці очей усе ширшала й ширшала, аж поки не вкрили всі очі. Уста скривились і зронили слова:

— Приєднуйся, ти ж мрієш про це!

Я ступив крок і протягнув руку.

Валентина Южан

Я не переставала думати про Соломона, чому Вальдезу так припав до душі той малюнок, для чого він запропонував не відомій людині таку допомогу. Вальдез був не простим, щось у ньому навіювало жах, проте до нікого так не прив’язувалися люди, як до нього. Складалося враження, що він магніт. який притягує до себе особистості. Мені Вальдез нагадував ляльковика, що смикає за мотузочки тих, хто його оточує. Найгірше було те, що мій батько був однією із тих ляльок. Я бачила, як він залежить від свого компаньйона, Вальдез завжди вирішував усе. Мені не хотілось, щоби Соломон став одним із цих рабів. Та коли він сказав мені, що хоче дати Вальдезу ствердну відповідь я зрозуміла, мені його вже не відмовити тож залишалося тільки молити Бога, щоби Вальдез не зруйнував життя цього хлопця.

Сьогодні мали, знову, приїхати батько та Вальдез і Соломон тільки про це говорив. Ми стояли у двох біля лікарняних воріт та чекали, коли приїде машина мого батька. Соломон переступав із ноги на ногу. Він хвилювався. Він аж підстрибнув, коли з-за рогу з’явився чорний батьків мерседес. Він повільно їхав до нас. Соломон поглянув на мене й усміхнувся. Проте мені не було радісно, туга забралася в душу й не бажала покидати свій теплий сховок. Вона тільки посилилась, коли з машини вийшов Вальдез у чорному блискучому піджаку й білій, мов сніг, сорочці, яку вінчала чорна краватка-метелик. Моє серце здригнулося, коли його бліді довгі пальці потиснули руку Соломона:

— Не кажи нічого хлопче, — широко усміхнувся він. — Я бачу по твоїх очах те, що ти хочеш мені розповісти. Як тільки побачу твого батька обговорю з ним деякі питання. А також можливість твоєї підготовки до вступу, у мене є якраз дуже хороший вчитель, який введе тебе в тонкощі живопису.

— Чому ви так впевнені, що я скажу? — спитав Соломон.

— Ти хочеш сказати, що я помилився? — Вальдез пильно глянув на Соломона. Його очі, як рентген, пронизали усе тіло хлопця.

— Ні, звичайно, вибачте, просто я здивувався, що ви так впевнені! — засоромився Соломон.

— Любий хлопче, те, що я запропонував тобі, це велика можливість добитися чогось у житті, обрати життєвий шлях, звичайно, більше шансів є в позитивного варіанту аніж у негативного, проте я зрозумів те, що ти хочеш сказати мені, коли побачив, що ти чекаєш на мене.

Вальдез виглядав на стільки впевненим у тому, що говорив, ніби вже все давно вирішив ще до того, як попобачив Соломона. Мій батько приязно усміхнувся Соломону й нахилившись поцілував мене в щоку. Вальдез жестом показав нам пройти в парк:

— Соломоне, твій батько є сьогодні в тебе? — спитав він за декілька хвилин.

— Він також скоро приїде, бо обіцяв, що сьогодні буде, — Соломон щиро усміхнувся. — Мені стало на багато краще і я готовий до виписки. Думаю за декілька днів вернусь до дому.

Мій батько обняв Соломона за плечі і сказав:

— Я радий це чути, зможеш вернутися до своїх країв.

— Так, дуже скучив!

— О рідна домівка, там де родився, де вперше глянув на світ, як прекрасно вернутися туди, — сумно сказав ці слова Вальдез.

Мій батько якось дивно глянув на Віктора Вальдеза, у його очах майнуло мовчазне питання, та Вальдез не дивився на батька натомість він сказав:

— Моєї домівки для мене нема, о помилки тих древніх днів, — загадково сказав він, тоді весело вигукнув. — Ну й нехай, мені тут краще аніж там!

— Соломоне, то що ж ти вирішив? — спитав мій батько.

— Я згоден на все, готовий важко працювати, щоби здобути щастя і визнання!

— Постій мій милий хлопче, до того шлях важкий і багато води витече допоки ти досягнеш справжнього бачення через душу, а не через твій розум, — Вальдез широко усміхнувся.

Ми пройшли парком до головного входу, там біля дверей стояв батько Соломона:

— Здоров синку, — Віктор Артемін ніжно всміхнувся. — Чи могли б ми поговорити з тобою на одинці.

— О так, звичайно, батько із сином завжди можуть говорити так, як вони цього бажають, — за Соломона відповів Вальдез. Віктор Артемін стримано кивнув, а Соломон усміхнувшись повів батька в середину лікарні, на прощання він спитав:

— Де я можу вас знайти?

— О, ми будемо в палаті Валентини, — усмішка Віктора Вальдеза стала схожа на маску. Соломон кивнув і вони з батьком пішли до входу, я махнула рукою, прощаючись, Соломон відповів тим же.

Соломон Артемін

-Соломоне, — батько повільно присів на ліжко, коли ми зайшли в палату. — Я погарячкував із тобою тоді в розмові, я був не правий, Соломоне, я хочу, щоби ти зрозумів, що важливішим за тебе в мене немає нікого. Ця пропозиція дасть тобі багато, я хочу сказати тобі, що і я погоджуюсь на це.

Я щиро здивувався, почувши такі слова, але щось у мені пробудилося таке, що не давало повністю пробачити моєму батьку. «Хай вибачається, заслужив», майнула в мене в голові холодна думка. На словах я постарався виразити вдячність:

— Дякую тобі, я знаю як ти любиш мене, бачиш, ти теж зрозумів усю широку можливість того, що мені пропонує Вальдез — батько промовчав він тільки важко кивнув головою.

Я тріумфував, доля несподівано дала мені ще один шанс після того, як мало не вбила мене, я переміг, не підкорившись волі батька почав свій шлях до успіху. І тепер ми йшли коридором до палати Валентини Южан, де я мав остаточно, твердою ногою, ступити на свій шлях у гору. Я вже грівся в променях слави, уява моя малювала мені світ блаженства й абсолюту! І я осліп. Саме так мій милий і дорогий читачу, осліп, хоча очі мої бачили бездоганно і йшов я впевнено, але сліпо, бо мою душу закрила темрява гордощів за себе, за те, що досяг і досягну ще в майбутньому.

Коли ми ввійшли в палату, лице Віктора Вальдеза засвітилосядивним світлом, наче із середини, а в очах блиснув золотистий блиск, мені здалось, що навколо його голови блиснув німб, але був він, ніби зітканий із чорного диму й тіні. Та, це тривало секунду і я подумав, що то, просто гра моєї уяви в не дуже освітленій палаті. Владислав Южан жестом запросив нас. Мій батько ніяково сів на крісло, що стояло в кутку палати, а я примостився біля Вальдеза. Валентина усміхнулася мені:

— Батько сказав, що мене приймуть у Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури на факультет Теорії та історії мистецтв, якщо ти згодишся, то ми разом будемо вчитися в одному ВУЗі.

— Чудово, — сказав я.

— Саме так, — сказав Владислав Южан. — Дуже важливо розумітися в мистецтві, вміти відрізнити шедевр від… так би мовити, мазанини, дати оцінку картині. У майбутньому, надіюсь, Валентина працюватиме мистецтвознавцем в академіях чи музеях світу.

— Тобі ж, — звернувся до Соломона вже Вальдез. — Світить факультет Образотворчого мистецтва, де тобі покажуть та введуть у світ тонкощів живопису, тобі покажуть техніку всіх видів малювання, там ти зможеш набратися досвіду, відчути всю суть мистецтва й у майбутньому працювати в будь-яких організаціях, де потрібна робота з дизайном, мистецтвом чи приближеним до цього, або бути вільним художником і творити собі в задоволення.

— То, що Соломоне, яке твоє рішення?

Я глянув на батька, він опустив очі, відчуття перемоги знову розлилось медом у моїх грудях:

— Так я згідний на це, цей світ чекає на мене і я готовий туди йти. Це моя ціль та мрія, робити щось, чогось прагнути!

Віктор Вальдез стримано посміхнувся:

— Це благородна ціль, варта того, щоби за неї боротись.

Я ніяково посовався на стільці. Похвала такої людини, як Вальдез імпонувала мені, я відчув себе воїном, що готовий крізь пекло пройти ради своїх ідей. Мій батько тихо вимовив, пильно дивлячись на Вальдеза:

— Мій єдиний син — це все, що в мене є, я хочу йому долі тої, якої не було в мене. Я не хочу, щоби він, як і я страждав у бідності та смутку за тим, чого так і не здійснив. Проте прошу вас, як шляхетного пана, подбайте про нього, як про свого сина.

Я б мав відчути смуток, хіба ні? Але нічого не сталося, серце моє билося шалено, але тільки через те, що я вже зараз бачив своє майбутнє! Вальдез щиро усміхнувся:

— О, і не сумнівайтесь, та все залежить тільки від нього, його шлях почато, крок він зробив, тепер по переду дорога, коли час його прийде і він буде на роздоріжжі, то тільки він вирішуватиме, що робити тоді.

Здається, не тільки я не зовсім зрозумів, про що Вальдез говорить, але і всі, що були в палаті. Проте це, здавалось, не сильно хвилювало його. Віктор знову заговорив так само широко всміхаючись:

— До речі, мій добре знайомий повідомив мені, що в Києві в Національному художньому музеї України буде виставка копій відомих робіт митців Ренесансу. Пане Вікторе, — звернувся він до мого батька. — Чи не міг би я сьогодні взяти вашого сина на цю виставку?

Щось промайнуло обличчям мого батька, сум чи страх я не зміг розібрати, але мені було байдуже, перспектива побачити копії легендарних робіт затьмарила геть усе.

— Ну я думаю у світлі теперішніх подій, моєму синові не зашкодить такий досвід, — тихо сказав батько.

— Чудово, — лице Вальдеза сяяло.

— Проте це треба обміркувати з його лікарем.

— О, я вже говорив із ним і він не був проти, тож ми можемо вирушати, виставку відкриватимуться о п’ятій, — у мене знову виникло відчуття, наче Вальдез знав, що батько погодиться й на перед про все домовився. Але та думка зникла геть, коли я сів до просторого салону Южанового авто. Батько помахав мені рукою на прощання, у відповідь я непевно ворухнув головою на знак прощання й машина швидко рушила геть. Одинока батькова постать ще не встигла зникнути за поворотом, як я вже думав про те, що повинен побачити сьогодні.

У місті Києві на вулиці Грушевського розміщується один із найбільших музеїв міста, ця масивна споруда кінця ХІХ століття, що була спроєктована московським архітектором Петром Бойцовим у неокласичному стилі та допрацьована Владиславом Городецьким, вивищувалася над вулицею німим гігантом, що бачив на своєму віку не один натовп цікавих туристів. Скульптурним оздобленням фасаду цього велета займалася майстерня Еліо Саля. Тут італієць виконав фронтонну композицію та фігури левів на вході та грифонів на кутах будівлі. Цей гігант серед будівель спирається на шість масивних колон, що, наче королівська придворна охорона берегла вхід до скарбів мистецтва. Леви, що сиділи біля входу, доповнювали цю ілюзію охоронців цінностей. Тут упродовж двох століть збиралися твори мистецтва різних періодів і стилів, стародавнє мистецтво, мистецтво ХІХ, XX та XXI століть. У численних кімнатах висіли картини, скульптури, роботи відомих творців України.

Мій дорогий читачу, уяви собі мій побожний стан, коли я проходив із кімнати в кімнату споглядаючи все, відчуй внутрішнє тремтіння мого єства, коли Вальдез зі знанням справи вправно оповідав мені про ту чи іншу роботу. Та, разючим для мене був зал на другому поверсі, де розміщувалася виставка копій шедеврів ренесансу, Ботічеллі, Перуджино, Да Вінчі, Гоцоллі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело й інші. З усіх, найбільше мене вразила робота Сандро Ботічеллі «Карта Пекла». Ця масштабна й детальна робота раннього відродження, створена під враженням ще одного масштабного літературного твору, «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Ця докладна картина так захопила мене, що я навіть не зміг дивитися на щось інше. Вальдез підійшов до мене і став поруч, уважно вивчаючи мою реакцію:

— Сандро Ботічеллі, вразлива душа й талановиті руки, — сказав він уважно дивлячись на копію. Я здивувався його словам:

— Ви говорите так, наче знали його особисто.

Вальдез щиро засміявся, поблискуючи своїми очима:

— На бога хлопче, невже я виглядаю таким старим? — спитав він, не перестаючи сміятися.

— Ні, звичайно, — усміхнувся я. — Просто ви настільки тепло відгукнулися про нього, так говорять про людей, яких знають дуже близько.

Вальдез підійшов до картини ставши спиною до мене:

— Я його знав, — я здивовано втупився в спину Вальдеза. — Читаючи про нього стільки робіт та досліджень, я став, наче його другом, — закінчив він.

— Ця картина, — ніяково почав я. — Вона така детальна і справжня, невже там так… отак страшно й безнадійно.

Вальдез різко розвернувся й пильно заглянув до моїх очей, мені здалось, що хтось нахабно проникнув у мою душу, спиною пробіг холодок і я мимовільно здригнувся. Вальдез відвів очі й зітхнув.

— Уява, — сказав він. — Ми інколи створюємо ілюзію того, чого самі хочемо побачити. Ми створюємо образи жахіть пекла, голі тіла, сірка, фекалії, бруд, грішники, яким припалюють язики, видирають ребра — це наше намагання виправдати бездіяльність тут на землі. Тобі ніколи не здавалося безглуздим думка, що грішника покарає тільки пекло, ефемерне не матеріальне покарання, про яке, ми навіть не здогадуємось, коли, натомість тут, ми — я або ти, можемо зупинити діяльність того чи іншого маніяка, вбивцю, наркомана. Самим покарати того, що вчиняє зло. У Данте є фраза у творі: «Найспекотніші місця в пеклі залишені для тих, хто в часи найбільших моральних потрясінь зберігав нейтралітет». А, може, пекло — це сама людина, те, що вона робить тут, її помилки й біль — це і є шлях очищення, біль втрат і є пеклом на землі? — Вальдез уважно дивився на мене.

— Так, напевне, — ніяково промимрив я. — Але чи нам дано вирішувати, хто робить зло, а хто ні.

Вальдез втупився в стелю й мовчав, а тоді повільно проговорив:

— Уявимо собі, що немає всього цього, — і він вказав рукою на картину розп’яття. — Не має добрих сил і злих, що стане злом? Люблячий батько, що вдарив сина за провину, чи дружину, бо та не зварила їсти, ти вкажеш на другий варіант, але уявімо, що вона не зварила їсти тому що, була в сусіда й розважалася поки чоловік працював, тут у нас зло так? Але додамо двох дітей та заберемо сусіда і дружина не встигла зварити їсти, бо доглядала двох маленьких людей, то те, що зробить чоловік буде злом? — Вальдез опустив очі. — А от тобі перший випадок, батько, що вдарив сина, це зло? Але ж син виявився нечемою й батько врівноважив його, але що, як син просто не збагнув тих слів, які схотів йому сказати батько чи не бажав, то де тут буде зло? Проте життя коригує потік подій, глянь ось батько б’є сина за те, що той його не розуміє, замість того щоби поговорити й розібратися, чому його син пропадає з поганими хлопцями, у результаті через помилку батька син стає злочинцем і скоро помирає від наркотиків чи його вбиває хтось із банди. Батько залишається зі своїм страхом і болем на все життя, чи це не його пекло? Його уділ думати та відтворювати картини того, як він міг усе зробити інакше, але вже пізно й залишається один лиш біль, що вогнем випалює із середини. Хіба це не достойне покарання? Повторення єдиної події нескінченно, абсолютне замкнуте коло!

Я уважно глянув на свого співрозмовника, він схрестивши на грудях руки, стояв і вдивлявся в роботу Ботічеллі. Мене вразили такі відкриття, думка про те, що найстрашніша подія в житті людини стає для неї пеклом у безсмертному колі, де треба переживати одне й теж вічність, викликала в мене нову порцію мурашок на шкірі.

— Але ж відповідати має сама людина за свій вчинок, от цей хлопець, той що не послухав батька, де його кара за нерозуміння, це ж легка смерть для грішника бути застреленим?

— Так я згідний із тобою мій друже, — тихо майже шепотом сказав Вальдез. — Але, чи він готовий був померти, страх, переховування, роздуми, це теж покарання, також спокута, обом цим персонажам потрібно зустрітися і вибачитись, щоби здобути визволення від свого прокляття і звільнитись, та гордість чи доля грає злий жарт, полонивши їх у два кола мук і страждань. Та, це Соломоне тільки теорія, яка, як і цей малюнок, базується на моїх думках та переконаннях, як і в Данте чи Ботічеллі.

— Я не вірю в те, що стосується таких речей, немає нічого, — сам того не сподіваючись випалив я.

Вальдез засміявся якимось дивним іронічним сміхом схожим до скреготання металу, чи… як мені на мить здалося луною сліз і криків болю, та я похитав головою відкинувши таку думку як безглуздя.

— Отже, — він тицьнув у самий низ картини. — Немає диявола і, — він знову тицьнув пальцем у розп’яття. — Немає Бога?

— Ні, цього немає й бути не може, є ми ті, що творимо себе, — заявив я.

— А хто творить нас? — спитав Вальдез і я не знайшов, чого відповісти, на думку спали батьки, але моя мама давно мертва, а до батька я ставився дуже холодно у світлі останніх подій. Наче читаючи мої думки він продовжував. — Напевне ти скажеш батьки, чи не так, проте вся їхня функція в тому, щоби вони родили тебе й дечому навчили, а до того вони мали батьків, ті своїх, то ж хто став першим? Тут можна переходити на різні теорії й банальність, але питання залишиться, хто був першим? Усі науковці програють перед фактом єдиної події в житті людини, яку вона не здатна контролювати, це неминуча й безповоротна… смерть. А там що, по ту сторону ширми? Що чекає там? Темрява? Тоді нащо світло? — він обвів рукою навколо. — Світло таланту, для чого творити це все, якщо ти залишиш усе й абсолютно голим зникнеш із землі?

— Це лишиться поколінням…

— І покоління передадуть іншим, аж до… кінця так? Отут нове питання, якщо немає нікого, то де ж кінець? Рано чи пізно хтось має стати останнім? Уже зараз багато поширено хвороб, серед них і безпліддя, яке нищить населення! Усе має мати ціль, — Вальдез схилився до мене. — І свою ціну, усе зважене, — при цих словах я здригнувся й перед моїми очами виринула картина з зігнилим трупом, що говорив мені про душу, яку мають зважити. Та Вальдез наче не помітив змін на моєму обличчі і знову повернувся до картини. Я повільно підійшов та став поряд. Вальдез поклав руку мені на плече:

— Людина, це скарб, цінність, із силою, про яку сама не знає, — дивно, але в його словах я вчував лише смуток. — Вибір, власне його можливість, право обрати, дає людині здатність керувати невблаганною долею. Крок — це напрям мій друже, а людина вирішує, в яку сторону ступити. Та факт є фактом, на вибір можна впливати.

— Тобто ви хочете сказати, що бог або диявол ведуть нас, виступають статистами чи навігаторами в житті?

Вальдез пильно глянув у мої очі й усміхнувся:

— Ідея цікава звичайно… то ж логічно буде спитати, для чого?

— Щоби допомогти?

У Вальдеза вирвався дивний гострий сміх:

— Ні, мій хлопче, допомогти ти можеш собі сам, а що, як я скажу тобі, що вони суперники, які колись зрадили один одного не зрозумівши намірів спільних, а людина точніше не матеріальна її частина — це приз у битві за кращого!

— Ви про душу…

— О, душа мій хлопче, вигадка як і все, що міг створити людський розум, щоби дати пояснення певним речам, та сила, що цим людям, не банальна летюча кулька світла, а міць, що може зруйнувати світ та знову його відродити ще прекраснішим, ніж він є. Це найцінніше золото й найгарніший шедевр митця будь-коли створений.

— Шедевр?

— О так, ти ніколи не чув, що здатність митця вселяти у свою роботу частину сили, що зводить із розуму того, хто чує цей музичний твір, бачить картину, читає вірш, це і є достоту реальність, прикладом стане ця пані — він вказав на «Мону-Лізу» Да Вінчі — навіть після стількох століть у її очі не можливо дивитися без дивного тремтіння в тілі. А що, як душу можна всилити через митця в портрет навічно замкнувши її в болі й стражданні, тоді пекло стало б шедевром гідним раю! Та думаю на сьогодні годі, — раптово усміхнувся він. — Нам пора вертатись, — він узяв мене за плече й повів до виходу.

— Знаєш, це не біда, що ти не віриш у бога чи диявола, бо вони вірять у тебе. І ще одне, диявол великий знавець та поціновувач мистецтва, — засміявся він і ми вийшли геть із зали.