Галерея Душ

Валентина Южан

Пам’ять людини схожа до сейфа, як ото в міліційних відділеннях, де в темних шухлядах зберігаються одинакові теки із кримінальними справами, старими, новими, чи давно закинутими. Так і людські спогади, щось ми витягуємо з тих шухляд переглядаємо, прокручуємо, знову і знову, а дещо в глибинах тих наших внутрішніх шафок так припадає пилюкою часу, що вже й ні сили, ні бажання не маємо туди зазирати. Так час за часом наше минуле тоне і зникає під шаром годин, років, століть, під павуками та їх слиною, мухами та мотлохом, який ми впускаємо у свій мозок, та інакше не може бути, що віджило, того вже не повернути, смерть має тільки один шлях, навіть смерть спогадів.

З часом я помітила, як спогад про лікарню в Каневі помаленьку пройшов, час узяв своє, промайнуло наше літо. З допомогою мого батька, та зв’язків Вальдеза ми із Соломоном поступили в Київську Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури. Тут у коридорах та аудиторіях, при постійному навчанні, постійній зайнятості збіг рік, провівши літо ми приступили до нового навчального року, за вікном блищало яскраве вересневе сонце. Та, це не радувало, я відчула дивну зміну в Соломоні, велике місто, нові знайомства й товариство компаньйона мого батька, наче стерло цього добродушного милого хлопця, яким я його пам’ятала ще з лікарні. Мій батько підтримав бажання Соломона водити машину. Він відвів його в автошколу, де той справився з усім і склав на відмінно тести з водіння. Але отриманими правами він так і не скористався, адже возив нас в академію водій батька.

Соломонів талант до малювання ріс на очах, він прогресував із не баченою швидкість і за рік давно вже перегнав своїх одногрупників. Це напевне також вплинуло на нього, на його характер, він став гордий і чванькуватий, наче вже був генієм світового масштабу, та я не могла не симпатизувати йому, за цей рік він змінився й зовнішньо, став високим із чорними кучерями, які він завжди зачісував на зад, його обличчя стало тепер схожим на мармур біле і величне, мені він чомусь нагадував скульптуру Давида Мікеланджело. Його довгі білі пальці завжди стискали якусь теку для малюнків, з якими, здавалося, він ніколи не розставався, а в його мигдальних очах тепер часто можна було помітити дивний блиск, який нагадував божевілля, проте воно було більш творчим, а не психічним. Біля нього можна було помітити дві три його шанувальниці з його, або паралельної групи. Проте він завжди привітно усміхався мені і весело розповідав про те, що з ним сталося за той час, що ми не бачились.

Мені здавалось, що Вальдез вирощує в Соломоні щось. Якийсь свій плід. Він повсякчас зустрічав його в коридорах після лекцій, запрошував на свої вечірки, різні заходи, знайомив зі своїми друзями, мистецтвознавцями й художниками. Але я помітила й інше, те, чого сам Соломон помітити не міг. У Вальдеза був слуга, його звали Анхель чи Азаль я не пам’ятала та й не це важливо, він був смаглявим із чорними, як безодня очами й неприємною усмішкою. Цей слуга ніколи не відходив далеко від Вальдеза й навіть жив у комірчині біля нашого дому. Проте зараз він ховався по подвір’ї академії, рискав навколо слідкуючи за Соломоном. Уперше я його побачила на подвір’ї з вікна аудиторії, де я була на лекціях. У Соломона тоді закінчились пари швидше, тому він пішов раніше. Слуга Вальдеза ховався серед купки студентів, коли Соломон вийшов з академії та пішов у напрямку нашої стоянки, де стояла машина, якою нас возили на навчання, той почекавши хвилю рушив за ним.

Відтоді я почала помічати його частіше й частіше. Він був наче якийсь потворний ангел-охоронець чи наглядач для Соломона. Мене тривожило це — тому я вирішила повідомити Соломона, але мені не вдавалось його перехопити. Він завжди був зайнятий, як не з Вальдезом, то на парах, чи здавав різні матеріали зі своїх предметів. Проте одного разу мені все ж вдалося перехопити його і сказати йому про це. Але Соломон відреагував не так, як я сподівалась. Він недовірливо глянув на мене і якось дивно відступив у бік, наче відсторонився від мене.

— Ти впевнена? — насторожено спитав він. — Така людина як Вальдез і якесь дитяче шпигування, навіщо йому це? Валентино, ти смієшся з мене?

Я здивовано витріщилася на нього, він говорив до мене з гострою недовірою, так наче з мого боку це було безпідставне звинувачення в шпигунстві.

— Ти не віриш тому, що я бачила?

— Ти бачила, — Соломон уважно глянув на мене. — Бачила ти, не я. Не знаю, для чого ти це вигадала, але це дивно із твоєї сторони таке робити. Ти заздриш тому, що я так багато часу проводжу з Вальдзом, через це зводиш на нього наклепи?

Ніяковість помаленьку переростала в мені в гнів:

— Ти хочеш звинуватити мене в безпідставній брехні? — мій голос майже зірвався на крик. — Я піклуюсь про твою безпеку, мене хвилюють ці дивні прояви захоплення тобою зі сторони Вальдеза. Він погана людина. Ти маєш бути обережним.

— Ти все сказала? — спитав він. — Мені треба йти, — він обернувся й пішов геть, залишивши мене в повному нерозумінні, гніві і тривозі.

Після цього я майже три дні не бачила Соломона, він наче ховався від мене. Після нашої останньої розмови, здавалось, що він уникає мене. Соломон навіть почав ходити іншою дорогою, щоби не зустрічатися зі мною. Це сильно тривожило. Така поведінка не була притаманна тому Соломону, якого я знала ще тоді в клініці. Але потрібно визнати одне, мій друг змінився й нічого не вдієш.

Дома Соломон весь час сидів у своїй кімнаті, яку йому відвів мій батько, запевнивши Віктора Артеміна в тому, що його син зовсім не буде тягарем для нас. Це була правда. Тому що особняк був у нас великий і тут могло поміститися ще п’ятеро таких, як Соломон. Але його батько все одно інколи приїздив провідати сина. Його кімната була простора, тож він міг там спокійно малювати й займатия навчанням.

Відтоді, як я розказала Соломону про слугу він майже не обзивався до мене. Це було не приємно, оскільки я відчувала до Соломона теплі, дружні почуття. А з його боку, здавалось, затягнуло холодом. Та не мені його судити. Те, як міцно він прив’язався до Вальдеза, не дозволяло йому піддавати сумніву його друга, навіть якщо це робить його близька знайома. Проте сталася подія, яка дещо розтопила цю холодну стіну неприязні.

Це був холодний, дощовий вечір. Рокотів грім і тріщали блискавки. Я якраз сиділа над конспектами і старалася крізь гул бурі щось запам’ятати, коли на подвір’я приїхала машина. На подвір’ї почулися кроки і хтось увійшов у дім. Виглянувши у вікно я встигла помітити сірий, улюблений плащ Соломона та жовте таксі, яке швидко від’їхало. На задньому сидінні мигнуло обличчя Вальдеза. Одну мить мені здалось, що він усміхнувся мені та вже наступної побачила, як він щось говорить шоферу й машина швидко зникає за рогом. Я вийшла з кімнати і спустилась у низ, де в холі роздягався Соломон. Він виглядав дуже приголомшеним. Обличчя в нього було блідіше ніж завжди. Помітно було, як легенько тремтять його руки. Не сказавши нічого він зник у вітальні. Я помалу пішла за ним слідом. Соломон сидів на дивані наливши собі склянку віскі, пляшка якої стояла на каміні. Він заплющив очі й думав здавалось про щось геть своє. Я тихо увійшла й сіла навпроти нього. Соломон рвучко відкрив очі:

— Тобі чого? — хрипло спитав він.

— Я бачила як ти увійшов, мені здалося, що ти чимось стурбований.

Соломон непевно махнув рукою кудись у бік:

— Тобі що, чи ти знову будеш починати свої шпигунські пристрасті? — проте в його голосі вже не було того холоду, що тоді, коли я розповіла йому про слугу. Він сидів бавлячись стаканом і дивився, як у ньому плюскається коричнева рідина.

— Ні, якщо ти не хочеш говорити я не наполягатиму.

— Почекай, — тихо, майже шепотом, сказав Соломон, коли я зробила рух щоби підвестись.

— Мені здалось, ти не дуже бажаєш спілкуватись.

— Мені нудно, — якось капризно сказав він.

— І я маю тебе розважити? — обурилась я.

— Якщо тобі не важко, ти ж для цього прийшла? — Соломон знову закрив очі.

— Я прийшла, бо подумала, що ти чимось стурбований.

— Можливо, чому ти цим переймаєшся?

— Тому що, — випалила я і відчула як червонію, добре, що очі Соломона й надалі були закриті. — Відтоді, як ти оселився тут, коли мій батько взяв тебе, як свого сина, давши присягу твоєму батькові, що не залишить тебе, ти став частиною нас і цього дому, а тут заведено турбуватись про тих, хто живе в цій сім’ї.

— Я це зрозумів, — несподівано для мене, тепло сказав Соломон. — Ваша родина зробила все щоби я почував себе комфортно. І ти також, — тепер він уважно дивився на мене.

— Де ти був?

— З Вальдезом, він ще поїхав по якихось своїх справах. Хто він? Він давно у вас? — в очах Соломона спалахнула дивна хвороблива цікавість.

— Так, уже двадцять два роки, вони з батьком співпрацюють, познайомились ще до мого народження, — відповіла я мимовільно здригнувшись, запитання Соломона нагадало мені ті питання, що їх Вальдезу задавала моя мама в тій розмові, яку я підслухала, «Хто ти?» питала тоді вона.

— Дивний він трохи, поводиться так, наче світ це його творіння, власність, наче він керує всім! — мені здалось, що в голосі Соломона промайнула заздрість. Він змінив позу і зробив ковток віскі. Я мимовільно замилувалась його очами, чорним волоссям, яке так вдало контрастувало до білого обличчя.

— Маючи такі статки мимовільно так думаєш і поводишся, хіба ні?

— Не знаю, — Соломон глянув на вогонь, що тріщав у каміні. — Гроші це, як фундамент, а от бачення, думка, це вже особисте, людина стає людиною по своїй волі хіба не так?

— Можливо, але саме багатство може зруйнувати людину, це як у гончарстві, чим більше ти виробляєш глину ти скоріше вона кришиться. Якщо багато грошей, то здається, що можеш усе, а потім через безпечність втрачаєш те, що так наживав. А втративши все переживаєш крах. У першу чергу моральний, бо коли перестаєш помічати інших людей поряд, то це вже не відворотній шлях до втрати будь-якої честі.

— Можливо. Думаю ти в чомусь права, — Соломон допив вміст бокалу, встав і підійшов до каміна, поклав бокал біля пляшки, розвернувся до мене й мовив. — Дякую що підтримала розмову, але я б зараз хотів трохи відпочити, тому піду до себе, — по цих словах він вийшов геть.

Хвилю посидівши я також пішла до себе, здавалось, що стіна, яка так різко виросла між нами дала слабинку і тріснувши швидко осипалась. На такій радісній думці мені вдалось доволі швидко заснути, але пережити спокійно ніч не вдалось, тому що мені наснився дивний сон, фігурантом якого був хтось із друзів Вальдеза, він декілька разів приходив до нас, та я не пам’ятаю, як його звали. Здається Соломон щось для нього малював. Він сидів у батьковому кабінеті з паперами та гарячково їх перебирав:

— Не час, не час, не час, — шепотів він, божевільно вирячені очі щось вишукували між підписами, актами, звітами. — Не час, не час, не час.

Я сиділа на м’якому дивані поряд. Через хвилю він, здавалось, щось знайшов зірвався й підбіг до мене. Упав навколішки й закричав:

— Ось, ось скажи йому, я ще можу, маю час… — у його руках була картка з ім’ям та підписами, щось схоже на контракт. — Я ще встигаю…

У ту хвилю навстіж прочинились двері, на порозі стояв Вальдез, за його спиною не було нічого, пуста, бездонна порожнеча. Він підійшов до згорбленого на землі чоловіка, вдарив пальцями по контракту і сказав:

— Пізно, — контракт спалахнув. Чоловік верескнув і кинув лист, та це не допомогло, пожадливий вогонь перекинувся на рукав його одягу, язики полум’я швидко поглинли тіло і я з жахом дивилася, як згоряв цей маловідомий мені об’єкт. Плоть обвуглилась та кавалками падала на землю, розлазились вени, лопалась шкіра. За мить тіло стало попелом. Вальдез обернувся й пішов закривши двері, а я прокинулась у холодному поту.

Проте на рано мене очікував ще один сюрприз, у ранковому номері «Експресу», на першій шпальті, йшлося про дивну смерть у номері готелю одного зі збанкрутілих підприємців Віктора Ромакова. Усе б нічого, але фото померлого кинуло мене в жах. Там був чоловік із мого сну. Коли я підвела очі і глянула на Соломона, який якраз читав газету за сніданком, то він усміхнувся

— Що з тобою? — спитав він. — Ти ніби примару вздріла, ти знала Ромакова?

— Ні, — сказала я.

— А я знав, тиждень тому він, через Вальдеза, замовив у мене свій портрет, учора забрав його, хоча у світлі останніх подій, він йому навряд чи знадобиться.

Соломон Артемін

Що вона собі думає? Так говорити про людину, яка зробила вже так багато для мене. Що це за нагла брехня про те, що за мною слідкує посланий Вальдезом слуга. Декілька днів мене не полишав гнів на Валентину через її слова. Я помітив, що вона зі шкіри пнеться щоби знову зустрітись зі мною. Тому почав ходити іншою дорогою, часто закривався в кімнаті, щоби не бачити її намагань, хоч якось мене зачепити. В один із тих днів, коли ми бавились у ці безглузді хованки до мене подзвонив Вальдез і повідомив про бажання одного з його друзів, зустрітись зі мною.

— Для чого? — здивовано спитав я.

— Він давно мріє про добре виконаний портрет у середньовічному стилі, ну пиха людини довела його до стану, що він уявив себе герцогом, от це й переросло в бажання навік закарбувати себе в такому образі.

— А чому я?

— Ну Соломоне, не будь настільки скромним, ти ж добре знаєш, що твій талант прогресував на стільки, що твої картини просто вражають, тому я насмілився порекомендувати тебе йому! Він хоче зустрітись із тобою в ресторані «Введенський» для того, щоб обговорити деталі. То що йому передати?

— Я прийду звичайно! — таку можливість втратити було б гріхом.

— Хлопче, спокійно! Одягайся, а я приїду по тебе, — і в телефоні запікали короткі гудки.

Я почав ритися серед свого одягу щоби знайти дещо підхожий для такої зустрічі. Мені на очі попав чорний атласний смокінг, який мені недавно презентував Вальдез пояснивши це тим, що на екзаменах у мене має бути чарівний вигляд. Я швидко одівся, проте так і не знайшовши краватки, тому вирішив залишити верхній ґудзик розстібнутим. Така собі недбала елегантність. Я саме укладав комір сорочки, коли почув сигнал машини і виглянув у вікно. З машини помахом руки мене покликав Вальдез, я швидко вибіг на вулицю:

— Сідай хлопче, маєш чудовий вигляд! Я не помилився з вибором смокінга, він тобі личить.

Я широко усміхаючись сів біля нього й подав йому руку для привітання:

— До ресторану «Введенський»! — скомандував шоферу Вальдез і машина стрілою помчалась вулицею. У грудях приємно лоскотало від хвилювання. Оцінили мене, мій талант і вперше я вийду в широкий загал, як художник. Моя робота буде висіти в домі багатія, його друзі будуть оглядати її та питати про мене. Це буде успіх. Вальдез задумано дивився на доми, що мелькали на швидкості зникаючи за поворотами. У його очах відбивалася вулиця, що миготіла за вікном. Погода погіршувалась, на небі з’явились чорні грозові хмари, які погрожували шаленою бурею. Вітер шмагав крони дерев, здираючи зелене листя та шпурляючи його на проїжджі машини.

Коли ми приїхали до ресторану, то на вулиці вже йшов дощ. Ми швидко перебігли тротуаром до теплого приміщення. Вальдез широко посміхаючись попростував до чоловіка, що сидів за одним зі столиків. Відверто кажучи, мій дорогий читачу, типаж не зовсім художній, скоріше кажучи геть не портретний. У нього були коротенькі ніжки й ручки, що кріпились до огрядного, схожого на величезний сміттєвий мішок набитий жиром, тулуба. Зверху на цьому безформному тілі кріпилась голова, шиї в цього чоловіка майже не було, здавалось голову хтось просто туди поклав чи приклеїв. З його товстих щік дивилися такі маленькі сльозливі очі, що їх заледве було помітно позад довгих, якихось жіночих вій. Смішним було те, що він майже не мав брів, на тому місці стирчало тільки декілька волосинок схожих до пір’ячка курчати. Волосся в нього було так нагельоване, що виглядало ніби поклали на цю чудну голову пластмасову перуку у формі зачіски. Він підвівся на зустріч Вальдезу, зсунувши своїм пузом стіл. Вальдез потиснув пухкеньку ручку чоловіка й сів навпроти. Чоловік обернувся до мене.

— Це Соломон Артемін про якого я тобі говорив — відрекомендував мене Вальдез. — Він просто чудово малює! Та ти й сам переконаєшся в цьому.

Чоловік простягнув руку й заговорив, голос у нього виявився тонким і писклявим:

— Мене звати Віктор Ромаков, — рука в нього була м’яка й мокра від поту. — Вальдез багато говорив мені про тебе. Багато розказував про твій талант, тож я вирішив звернутись до тебе за одним питанням. Присідай. Я вже зробив замовлення і для вас також. Думаю ви не відмовитесь від сібаса й дорадо та філе «Міньон». Тут їх прекрасно готують.

Вальдез весело засміявся і звернувся до Ромакова:

— Ти то в нас любиш попоїсти смачного! О, Соломоне, цей дядько відрізнить смак окуня від тріски за одним тільки нюхом. Та не про це наша мова.

— Так-так, — Ромаков енергійно помахав головою, проте його волосся навіть не хитнулося. Він весело заплескав у долоньки, коли з’явилися офіціанти й принесли замовлення. Після того, як усі страви поклали на стіл, Ромаков зразу ж накинувся на них смачно поплямкуючи, моя уява тут же ж намалювала образ кнура, що смачно копирсається в помиях. Коли чверть його тарілки звільнилось він звернувся до мене:

— Соломоне, Вальдез казав мені, що ти маєш хист до малювання, я от знаєш завше мріяв мати у своєму домі портрет, як у древніх графів, навіть мріяв започаткувати таку традицію, малювати портрети членів родини. Отож я б хотів, щоби ти увіковічив мою скромну персону у вигляді портрету. Що скажеш?

— Мені це не тяжко, я весь час малюю портрети, вони мені найкраще вдаються. То ж я можу приступити до цієї роботи, — сібас тут і справді був смачний, подумалось мені, хоча я ніколи його не їв, майнула в ту ж мить друга думка, невже це так починається успіх?

Ромаков знову сплеснув долоньками:

— Так це просто прекрасно, скажи, як тобі буде краще працювати?

— Я малюю швидко, протягом дня фарба може підсихати, а по вечорах я можу працювати, тільки вам доведеться щовечора приїжджати до нас до дому, бо саме там я і працюю.

— О, так це не тяжко, — замахав ручками Ромаков, зараз він скидався на нереально роздуту жабу, яка не може дотягнутись лапками до землі щоби пересуватись. Це виглядало сміховинно, проте я зміг стримати себе. Загалом Ромаков справляв враження бездушного поросяти, у якому ще десь трохи проблискувала доброта, не людська вже, така чисто свиняча ради себе самого, доброта егоїстична.

За вікном уже не так сильно лив дощ. Ми довго говорили про різні насущні проблеми бізнесу. На мій подив картину ніхто вже не згадував. Склалося враження, що цьому кулястому, егоїстичному чоловічкові було все одно до мене й того, як я буду малювати, він знайшов свого раба, який виконає все, що скажуть. Було якось дивно, ні-ні не прикро, просто дивно. Наче ти просто робот, якому задали параметри. Цей світ не сприймав нижчих, тих, хто не був таким, як він, здавалось Вальдез відчував мої думки, тому, що на його лиці блукала хитра задумлива посмішка і він час від часу поглядав у мій бік. Ромако, здавалось, давно забув, що біля Вальдеза хтось сидів. Коли сонце вже добряче сховало свій лик за домами Вальдез чемно, у властивій йому зверхній манері, сказав, що нам пора вже до дому. Ромаков спитав чи міг би він завтра прийти для позування, я дав йому ствердну відповідь і через хвилину ми вже їхали вечірнім Києвом до особняка Южанів. Вальдез деякий час мовчав, а тоді тихо засміявшись спитав:

— І як ти ставишся до пана Ромакова, — дивна усмішка не сходила з його лиця.

–.Е-е… важко сказати.

— Нагадує свиню, правда? — усмішка стала ширшою.

— Ну я думаю така його сутність.

Вальдез голосно розреготався. Його сміх був гострий, металічний, можливо через втому, але мені здалось, що я чую, як цей сміх ехом розходиться в його ж горлі відлунюючи сотнями таких звуків. Я струснув головою щоби відігнати дурні думки. Вальдез розтягнувся на кріслі й далі перебуваючи в гарному настрої.

— Так мій юний друже. Правда. Проте ти помиляєшся в одному, це не його сутність, це він є, усе просто Соломоне, свиня така, як вона є — це Ромаков у всій красі. Деякі люди, як би вони не старались, сховати свій образ не можуть. Ромаков один із них, він старанно видає із себе зразкового джентльмена, але при першій ж нагоді лізе в корито, як справжня свиня всією своєю мордою, — Вальдез пильно глянув на мене. — Такі люди тільки так і уміють.

— Він багатій, хіба йому не дозволено бути таким?

Вальдез голосно розсміявся:

— Багатим так, напевне, проте Ромаков не багатий, мало того він ніколи ним і не був. Усе його багатство — це боргові розписки, кредити, позички. А коли ти у великому бізнесі, то брати кредити — це різати гілку на якій сидиш. Тут кредит — це як продати душу Дияволові, рано чи пізно на смертному одрі прийде посланець пекла й забере її в темні коридори підземелля, а твоє тіло залишиться пусте й холодне. Так і кредит, скільки б не брав, рано чи пізно прийдуть за виплатою, і тоді всі твої старання на марне, — Вальдез статечно розтягнувся на кріслі й задивився у вікно. Я тихо сидів і думав про своє. Світ побудований на виплаті, подумалось мені, кожна дія є паралельна протидії, зло приносить зло, ненависть відповідно ненависть, а добро й любов відгукується добром і любов’ю. Ніщо не діється просто так, якщо народилась гусінь, то напевне десь помер метелик. Якщо хтось помер, неодмінно десь у світі з’явилось нове немовля. А якщо відбулось вбивство? Який відповідник має бути протиправній дії? Чи вбивство протиправна дія? А якщо це захист, чи все ж позбавити життя в результаті є неприйнятним в кожному разі? Але ж не захищаючись втратиш життя саме ти! А якщо не в результаті захисту, а просто ради розваги, чи для задоволення похоті ти позбавляєш життя, то чи не буде відповіддю на це втрата власного життя? То чого тоді скасували смертну кару в більшості цивілізованих країн? Чи може, довічне ув’язнення дає привід людині змінитися? А як же ж тоді відповідь, протидія до завданої дії? Запитання роєм шугали в моїй голові та мало з’являлось відповідей.

З роздумів мене вивів скрип гальм. Наша машина зупинилась на подвір’ї дому Южанів. На вулиці було прохолодно. Я зіщулився щоби зберегти залишки тепла, які ще не видув вітер з-під мого піджака. Вальдез усміхнувся і сказав:

— Біжи в дім, а то застудишся мені не потрібен хворобливий художник, — він закрив двері машини. Я перетнув подвір’я особняку й постукав у двері. Уже в середині дому, знімаючи взуття почув, як рушила машина. Я піднявся до себе в кімнату. Знайшов серед полотен, що стояли біля стіни, потрібне поставив його на мольберт і швиденько олівцем накидав перші обриси майбутньої картини. Потім роздягнувся і впав у ліжко. За вікном знову розійшовся дощ. Вітер шмагав шибки мого вікна з неймовірною силою. Потоки води, що стікала склом, кидали химерні тіні на стіну та стелю, ці змінені місячним світлом обриси малювали дивні лінії й хвилі, що подіяли на мене як лава-лампа Едварда Крейвена Вокера і я провалився в сон.

Сон обірвався так само швидко, як і нахлинув. Крізь штори пробивалися промені вранішнього світла, що з’являлося з-за обрію, як рум’янець на щоках у цнотливої дівчинки від вульгарного жарту недбало кинутого їй невихованим кавалером. Вітер уже не дув, а крізь розчинені мною штори сонце щедро заливало кімнату своїм світлом. Я одягнувся і спустився в низ, навмисне затримавшись щоби не зустрітися з Валентиною, яка завжди йшла скоріше на навчання. Швидко поснідавши я вийшов на вулицю глибоко вдихнув повітря, що було по особливому свіжим і чистим після зливи. Машина яка відвозила нас до академії вже вернулась, значить Валентина вийшла сьогодні ще скоріше ніж завжди, можливо хотіла перехопити мене. Я широко усміхнувся сам собі сідаючи на заднє сидіння авто. Зараз мене розвеселило намагання Валентини під'юдити мене, щоби знову розказувати про свої шпигунські таємниці. Мене це вже менше дратувало. Проте, відновлювати діалог із нею я ще не бажав. Машина швидко проскакувала квартали минаючи пробки й пішоходів, що спішили по своїх справах. Я подякував шоферу, коли машина зупинилась не далеко від академії. На вулиці стало ще тепліше ніж коли я виходив із дому. Студенти брели на лекції, дехто сидів на сходах і щось перечитував. Я зайшов у середину й попрямував на свої лекції. Відверто кажучи мені не дуже хотілося там бути, теорія була такою нудною, таблиці і плани, які доводилось складати для конспектів. Та, одначе, дітись було нікуди. Я зайшов в аудиторію й сів на своє місце, витягнув свій зошит, ручку й налаштувався чекати викладача. Він прийшов хвилин через п’ять після мене. Розклав свій конспект та почав лекцію. Кожен, хто вчився у вищих навчальних закладах добре знають, як це терпіти невимовно нудну й повільну лекцію. Коли старий лектор закінчив половина групи майже спала. У шибку билась якась заблукала муха і вона була єдиним джерелом шуму, який порушував цю смертельну тишу. То ж усі з полегшенням видихнули, коли продзвенів дзвінок сповіщаючи, що наступив кінець нашим мукам.

Найгіршим було те, що сьогодні був весь день таким, чотири лекції, нудні й довгі. На мій превеликий подив у коридорі опершись на підвіконня стояв Вальдез. Широко всміхаючись він привітався зі мною:

— Як справи? Бачу цікавість цієї лекції бажає кращого.

— Це так помітно? — спитав я.

— Годі тобі, — весело махнув рукою Вальдез. — Я також вчився колись, суворі викладачі, монотонні голоси, нудь, — він потягнувся. — Та то таке, я от до вашого ректора заходив у гості, так перекинулись словами, справи, — усмішка стала ще ширшою. — Сьогодні у вечері має прийти Ромаков, ти готовий до роботи?

Я виструнчився, як солдат перед генералом приклавши руку до лоба голосно заявив:

— Завжди готовий!

Вальдез зареготав:

— Завжди любив людей із почуттям гумору, — він поплескав мене по плечу. — Ну гаразд я маю ще декілька справ, а ти вчись, — сказав він і рушив до виходу потім легко розвернувся на порозі зобразив сумне обличчя та мовив. — Співчуваю, — і зник у темряві коридору.

Чесно кажучи я дуже хотів почати, це бажання горіло в мені на зразок ватри, спалюючи із середини, наповнюючи всі мої м’язи енергією, якій треба було вивільнитись на полотні. Та до вечора було ще далеко, тому довелось неохоче плестися на наступну, не менш нудну лекцію.

Лекція страшенно мене вимотала, якби не те бажання, яке так наповнювало мене енергією, то я б впав у летаргічний сон. Дякувати небу, день минув, лекції закінчились і всі заспішили по домівках. Уникаючи Валентини я вийшов у двір, цілком можливо, що вона разом із деякими своїми подружками пішла на факультатив, який був сьогодні в неї. Перспектива їхати в одній машині мене поки не радувала. Не скажу, що я погано ставився до Валентини, навіть попри ці шпигунські пристрасті, вона була близькою для мене. За цей рік життя в одному домі вона стала мені наче сестрою. До мене часто підбивали клинці інші дівчата з групи й навіть з інших курсів. Та сам я дружньо ставився тільки до Валентини. Признатися чесно, їхні симпатії не дуже цікавили мене, багато дівчат та хлопців із моєї групи вже водились разом, у тихих закутках тискались та обжималися, мене ж таке не приваблювало, як залежний я зациклився лише на малюванні, воно забирало в мене більшу частину вільного часу. Маю визнати той факт, що багато дівчат кидало в мій бік пожадливі погляди, зі скритим молодечим бажанням. Для мене не був секретом те, що багато моїх одногрупників уже вкусило той солодкий плід тілесних утіх. Вибравшись із глибинки, деякі з головою занурювались у нетрі «богемних» вечірок, де злягались із тим, хто більшими купюрами вимахував перед їх обличчям. У п’яному шалі, де володіли інстинкти й хіть, вони прокидались на невідомих квартирах, гуртожитках чи домах, і тоді в дзеркалі крізь нетрі похмілля прорізався образ людини, яка соромно ховаючи очі потай від усіх тих, що валом спали в різних частинах приміщення, зникав, щоби через декілька тижнів, знову прокинутись так, де інде. Напевне, я не був романтиком, мій милий читачу, радше скидався на мізантропа[2], установлена новим суспільством система не приймала мене, та і я не горів бажанням проникати в її тенета, найбільше був прив’язаний до того чим займаюсь. І мріяв розвинути його до не бачених висот. Для цього доводилось цілими вечорами просиджуючи за малюванням. Єдиною людиною, що мала дружні, по-справжньому близькі, стосунки зі мною, був Вальдез. Хоча і він поки, що з’являвся тоді, коли потрібно було щось йому. Я мимовільно подумав про Валентину. Чи були в мене якісь відчуття до неї? Як було сказано вище, у мене було почуття схоже до того, що його відчуває брат до своєї сестри. Чи у своєму житті мені доводилось відчувати любов? Ні. Це почуття поки було чужим для мене. Мій дорогий друже, буде великою помилкою з твоєї сторони вважати, що в мене узагалі не було уявлення про те, яким взагалі має воно бути. Признатись чесно я вважав любов дещо ідеалізуючим, але не хворобливим почуттям, як на мене воно має вчити сприймати близьку людину такою, як вона є з її мріями, недолікам, та помилками, вчити миритись із ними та разом долати перешкоди. Я не вважав любов’ю той кількахвилинний шал та злиття на задньому сидінні машини тим, що можна було б класифікувати як кохання чи любов. Мені взагалі хочеться сказати світові:«Навчіться любити, бо ви це вже забули!». Та світ безумний, він збожеволів у своїй свободі. Сексуальні революції не дали, по великому рахунку, нічого. Вони лише допомогли винайти дієвіші ліки від венеричних хвороб. СНІД — це результат перемоги людського, дикого бажання над любов’ю справжньою. Саме страшніше те, що божевільних більшість, а ті, що намагаються наставити їх на шлях істини, сприймаються ними за несповна розуму. Коли більшість втрачає глузд, то ті, що залишаються з раціональним мисленням будуть вважатися божевільними. Як у тій казці про королівство в якому отруїли колодязь і всі, хто випив із нього збожеволів. Король цієї держави мав особистий колодязь, із якого пив він, і його сім’я, тому божевілля його не торкнулось. Він не міг зрозуміти бажання свого збожеволілого народу. Король намагався доказати людям свою правоту, але все було марним. Тоді дії короля сприймалися, як намагання знищити народ. Натовп узяв в облогу замок, та хтось доповів королю, чому всі так поводяться. Король усе зрозумів. Він не збожеволів тільки тому, що пив із власного джерела в середині замку, яке не було зв’язане з місцевим. Тоді король дав наказ принести йому води з міського джерела і випивши тої води став таким, як усі. Народ заявив, що король одужав від свого безумства й королівство зажило своїм новим звичайним життям.

В наш час також є багато отруєних джерел, телебачення, Інтернет. Для умільців це пульт щоби керувати масами, а ті, що говорять інакше ніж по телевізору потрапляють у становище того казкового короля. Тоді їм залишається єдиний вихід пити з джерела або прийняти долю божевільного й до кінця віку бути переслідуваними, рідними, здавалось би, людьми. Та, що тут поробиш суспільство вирішує, хто збожеволів, а хто ні не дивлячись на себе.

З такими роздумами я прийшов до стоянки, де на мене вже чекало авто. Валентини не було проте особливої радості в мене так і не виникло. Ми мовчки приїхали до дому Южанів. Уникаючи Валентини я піднявся до себе. Там у кутку стояв мольберт, де красувалися перші нариси майбутньої роботи. Ромаков хотів бути зображеним на зразок древніх герцогів. Я закрив очі намагаючись уявити майбутню картину. Коричневий камзол, накидка із шерсті дорогих тварин, у правій руці щось схоже до символу влади в лівій сувій із наказом, який, нібито він щойно написав. Проблема була з лицем, в уяві в мене вперто виникало свиняче рило. За вікном знову розпочалась гроза. У низу грюкнули двері. Це напевне Валетина повернулась із занять. Я ліг на ліжко й постарався в уяві ще раз намалювати картину, над якою працюватиму. Та несподівано для себе заснув. Не пам’ятаю, що саме мені снилося, якийсь вінегрет із картинок, обривків спогадів. З цього всього потоку несподівано виринув чоловік у чорному балахоні. Капюшон закривав його обличчя, на комірі чітко виднілися мокрі сліди та явно пахнуло тинню і тліном. З глибокого темного, наче чорна діра, вирізу капюшона пролунав голос, на мій жах він лунав так, наче хтось намагався сказати слово в той час, як його хочуть задушити.

— Тук — тук… тук — тук… уже тут, — я побачив, що по гнилих руках стікає брудна вода і скрапує на землю.

— Слухай вони вже тут, тук — тук… тук — ту… — я здригнувся, хтось стукав у двері моєї кімнати.

— Хто там? — спитав я зриваючись на рівні ноги.

— Це я Соломоне, зі мною Ромаков, ми прийшли, щоби почати роботу над картиною.

— Уже відчиняю, — відповів я нашвидкуруч приводячи себе в порядок. Підбіг до дверей і відкрив:

— Прошу заходьте, — Вальдез спокійно ввійшов і сів у крісло, яке стояло біля вікна. Ромаков увійшов повільно оглядаючи кімнату, усміхнувся й сів у м’яке крісло, що стояло в куті кімнати.

— Наскільки я бачу певну роботу ти вже проробив, — сказав Вальдез роздивляючись мої замальовки. Ромаков виглядав задоволеним, йому імпонувало те, що до нього поставились із належним розумінням.

— Ну що ж, думаю ми можемо починати.

Я швидко махнув головою й поліз у шафку, де в мене були фарби, пензлі та розчинники. Справившись із цим усім зайнявся Ромаковим, виставив, по можливост, освітлення, потім попрацював над його позою намагаючись надати великому жирному хр’якові хоч якийсь вигляд аристократа. Не без особливого успіху, мені все ж таки вдалося надати Ромакову гідного вигляду графа. От тільки моя уява й надалі вперто затуляла обличчя товстуна великим рилом. Я помотав головою відганяючи нав’язливу думку і взявся за пензлик.

Люблю масляні фарби, у них наче міститься життя, така маленька капелька, а варто лиш мокнути туди пензлик, як усе вибухає кольорами, наповнюється чистим, вільним духом справжнього не фальшивого, прекрасного. І пензлик стає наче ключем, що проводить художника у свій світ, де він може вивільнитись, очиститись і в цьому своєму світі дати шлях душі та всьому тому, що так сидить за рамкою, яку старається на творчість натягнути суспільство. Це все зникає. До дідька ж приємно відчувати політ пензля по полотні. Відчуття народження, творіння видива, марева того, що так глибоко сидить у художнику і яке так тісно зв’язане з ним. Те, що в цей момент прокидається і веде руку творця даючи життя картині. Мій милий читачу, художник бог, ні — ні, не треба обурюватись, на ніщо я не зазіхаю, релігія залишиться релігією. Згадай у книжці, так саме в тій єдиній, де на думку мільйонів є доказ існування Бога, написано, що Великий Творець із нічого творив усесвіт. Ти вловив мою думку? Я говорю про те, що на голому полотні, чистому, як перший сніг на дахах гаражів, художник створює образ того, що мав у своїй уяві, робить його реальним, хіба у своєму світі творіння художник не буде богом? Хіба талант творця не надає йому певного вищого щабля в піраміді людей? За рік мого перебування тут я дійшов до цієї думки, пройнявся нею й упевнився в її правдивості. Це стало моїм певним кредо, за якими я вирішив жити.

Ромаков тримався з гідністю, хоча було видно, як тяжко було йому сидіти в одній позі ось уже третю годину. Вальдез, що займав крісло біля вікна не зводив із мене очей, я навіть почувався дещо не зручно, було відчуття, що він тримає мене за руку, яка виводила цю картину. Але страждання мого товстого замовника не було даремним, перші чіткі обриси вже вказували на елітність майбутнього творіння. Так, як я досі бачив в уяві рило, тому більшу увагу приділив рукам, в одній красувалась держава, так я знаю, що графи або герцоги ніколи не могли б бути з цим знаком у руках. Я таким чином вирішив підкреслити особливу любов до влади пана Ромакова. В іншій руці був згорток прикрашений печаткою. Скіпетра я навмисне не зобразив, таким чином вказавши на те, що Ромакову попри все прагнення, влада не дістанеться і він те й може, що стискати примарний символ у долоні. Я прекрасно знав, що Ромакову не хватить клепки зрозуміти це, навпаки його самолюбство буде задоволене тим, що його зобразили з отою штукою, яку дають королям. Також я попрацював над одягом, коричневий камзол обшитий діамантами й рюшами з красивим соболиним коміром і червоною шовковою накидкою. Також я встиг накидати задній фон, біла мармурова колона й бордова груба штора схожа на ту, що закриває в театрі сцену. Самим примарним залишалось обличчя, як я вже казав мій мозок вперто настоював на рилі замість пухлого лиця Ромакова. А в загальному картина була сирою й роботи залишалось вдосталь. Ромаков мене не підвів, його захопила держава в руці так, що він прорік:

— Саме так я собі це уявляв, ти молодець, мені дуже подобається, але на сьогодні досить, — поморщився він. — Мені ще треба налагодити деякі справи. Завтра продовжимо.

Ромаков потягнувся і вийшов у коридор, Вальдез на хвилинку затримався й усміхнувся:

— Вдало ти зіронізував із символом влади, хоча я й не сумнівався, що Ромаков не зрозуміє твій тонкий натяк на його недолугість, як володаря того, що він має. Я так само його бачу як і ти. Таке відчуття ніби я сам її намалював. Але тут твоя заслуга, — він ще раз усміхнувся і вийшов за Ромаковим.

Признатись чесно, слова Вальдеза мене вразили. Як я згадував вище, під час малювання відчував на собі уважні погляди Вальдеза й у мене з’являлось відчуття наче він водить моєю рукою по полотні. Та знову ж, я швидко відігнав від себе дурні думки. Було вже досить пізно, тому я склав фарби, відсунув у куток мольберт із картиною й пішов до ванни щоби помити руки, які обтер ацетоном щоби змити фарбу. У коридорі я таки натрапив на Веленину, але швидко пройшов повз щоби не дати їй хоч якийсь привід для розмови. Вернувшись у свою кімнату побачив, що мигає кнопка автовідповідача. З динаміка залунав голос мого батька, коли я натиснув ''відтворити».

— Синку, думаю я скоро приїду до тебе, тут нічого не міняється отож я вирішив провідати тебе, ну все до зустрічі, я ще передзвоню сказати коли саме приїду.

Не знаю, чому, але мені захотілось справді побачити батька, поговорити про його роботу. Я спокійно ліг спати ловлячи себе на думці, що я чекаю на дзвінок батька.

Віктор Артемін

(уривки зі щоденника Соломонового батька)

Я поклав телефонну трубку. Щойно говорив із Соломоном, сказав, що збираюсь завтра приїхати. У голосі сина чувся легкий сум, звичайно мені було зрозуміло, що Соломон дещо злився на мене, цей холод відчувався в його голосі. Я його розумів, така нагода випадає раз у житті, а коли випадає, то треба хапатись за неї руками й ногами. Звичайно, йому молодому й гарячому важко зрозуміти тривогу батька, діти рідко розуміють своїх батьків. У їх гарячій крові кипить прагнення дій. А ми лишній раз хочемо подумати над наступним кроком. Саме тому, інколи так важко порозумітись двом поколінням, перед якими урвище з років. Але не буду про сумне. Соломону було добре там і моя радість за нього була щирою. Він багато дзвонив до мене, розповідав про те, що йому добре вдається малювати, що він прогресує все більше й більше. А не давно розповів, що якийсь бізнесмен замовив у нього свій портрет, обіцяючи плату за нього. З його розповідей я зрозумів, що той часто його й пана Вальдеза запрошує в нічні клуби й бари. Признатись чесно це сильно тривожило мене, але знаючи Соломона, я чесно вірив, що він може все проконтролювати. Та все ж таки, саме ці слова про нічні клуби прискорили мій приїзд до сина.

Поробивши все по дому я приготовився лягти спати, щоби завтра встати з ранку й на автобусі вирушити в Канів, а звідти до Києва, де мене мав зустріти Соломон. Перед сном у мене є звичка почитати, отож я вмостившись у ліжку, відкрив старий добрий роман про Східний експрес і заглибився в читання, з юності в мене була любов до детективів. Вона тягнулась із того часу, як уперше прочитав Дойля. Мало по малу мене здолала втома і я закривши книгу хотів покласти її на комод біля ліжка. Та мою увагу привернула темрява за вікном. Спочатку все ніби було добре, ніч як ніч, обриси та силуети. Та раптом одна з тіней набула форм людського тіла. У неї не було обличчя, воно було пустим як провалля. Я відсахнувся і книжка впала на землю. У тіні наче щось перемінилось, у тій частині голови де, зазвичай, у людей є рот з’явився розріз, здавалось наче хтось із розмаху різонув там скальпелем. Розріз ширшав. І ширшав. Тепер він був схожий на чорну, бездонну діру, густа непроглядна темрява, химерним оком дивилась на мене. Діра що була чорніша ніж сама тінь, ширшала все більше. Здавалось, цей чорний привид заходився беззвучним криком. Тінь підвела чорну примарну руку і ткнула в скло пальцем. У тому місці, де торкнувся палець побігли тріщини. Я з жахом помітив, як із тріщин цівками потекла кров, вона тягнулась довгими, тонкими нитками наче слина бульдога і крапала на підвіконня. Не знаючи, що робити я шарпнувся на ліжку й на мить відвів очі від вікна, а коли знову туди глянув, там уже нічого не було, ні тріщин ані крові, а тінь була лиш від гілля дерев. У кімнаті пахло сіркою. Я підняв книгу й поклав на комод. Тої ночі мені так і не вдалось заснути.

З тривогою сідав я рано на автобус, мене непокоїло дивне видиво, а ще, коли я чекав на вокзалі в Каневі, у мою сторону весь час дивився дивний чоловік. Зовні він був наче безхатченко, подерта сорочка та пошарпані старі, сині «Левіси». Густа, сива борода й довге, скуйовджене волосся посріблене сивиною не викликало довіри. На чолі в нього була дивна пляма наче від доторку пальця, от тільки вона була зміщена лівіше, наче власник плями старався уникнути пальця, що її ставив. З цим усім контрастували й небесно голубі, чисті не затуманені дешевим самогонним спиртом, як у тих безхатченків, що сплять у під’їздах, очі, мудрі й уважні. Здавалось він хоче звернутись до мене, та навіть, коли під’їхав мій транспорт він не ворухнувся. Аж коли автобус повертав при виїзді з вокзалу я помітив, що старий дивиться мою сторону. Це тривало мить, а потім він зник за поворотом.

Всю дорогу я думав над цими дивними з’явами, старий і чорна тінь, що це мало означати? Мимоволі пригадався випадок, коли мій син лежав хворий, тоді також з’явилася тінь, пахло сіркою. Холод пробіг моїм серцем, хтось подає знаки мені

(добрі чи погані?)

не варто подовгу зациклюватись на чомусь, щоби воно не стало параноєю й одного прекрасного ранку тебе не запекли в лікарню з руками зав’язаними по заду. Але, коли ти найбільше стараєшся не думати про щось, воно, гадство, так і лізе тобі до мозку роз’їдаючи його із середини, як іржа, що точить крило старого авто під фарбою, блискучою і здавалося б новою, а потім просто розсипається на порох. Так може бути й з розумом, що раз по раз обертає одне й теж.

Мої тривоги розвіяло усміхнене лице Соломона, який зустрічав мене в Києві на автобусному вокзалі. Коли я вийшов до нього, він мене міцно обійняв і вказав рукою на дороге авто:

— Сідай тату, ми поїдемо до Южанів цим авто, воно є власним таксі для родини. Воно нас швидко доставить без заторів і щонайкоротшим шляхом.

Признатись чесно я зрадів за сина, він був оточений такою розкішшю, мав те, чого мені б не вдалось йому дати. Та поруч із радістю сусіднім був сум, а що з рештою міг йому дати я? У мене виникла якась батьківська заздрість до людей, що опікувались сином, вони могли дати йому все, а я був лише простою людиною. Бідним. Не забезпеченим. Був зрештою ніким. І це мучило понад усе, я майже не слухав розповідь Соломона про те, що картину він уже майже закінчив і що сьогодні, можливо, передостанній раз коли той багатій прийде позувати. Тут я почув, що моє гніздо опустіло і єдина пташка випурхнула у свій політ, вибрала свій шлях і відтепер його доля тільки в його руках. Це було чи не найсумніше, прийти до думки, що твоя дитина доросла й самостійна, після такого, з’являється порожнина в середині так, наче хтось витягнув пазл із цілої картинки. І тепер цей пазл творив свою картину.

Тим часом машина прибула на подвір’я Южанів. Соломон швидше за мене вийшов із машини, тому відчинив мені дверці й допоміг вилізти. Мене вразив великий, білий особняк із колонами біля вхідних дверей, півкруглими вікнами та високою баштою ліворуч, що плавно переходила в будинок. На даху башти в небо здіймався шпиль, такі були й на інших трьох кутах будинку увінчуючи схожі на конуси випуклості даху. У середині він був не менш величним, дубові лаковані сходи з різьбленими поручнями, широкою спіраллю підіймалися на другий поверх. У коридорі на стінах висіли картини різних художників, я не знавець мистецтва й навіть віддалено не знайомий із ним, але не міг, не захопитись картиною із зображенням молодої, голої жінки, що стояла у великій мушлі на морських хвилях.

— Це тільки копія тату й не найкраща, — засміявся Соломон.

— Так, я не розуміюсь на цьому, для мене воно й так дуже красиве, — зніяковів я.

— Ходи до моєї кімнати батьку, там зможеш оцінити мій портрет, — стримуючи усмішку сказав мій син.

Ми піднялись на другий поверх, де була простора і світла кімната мого сина. Красива з великим, півкруглим вікном та дерев’яними, різьбленими стелажами, на яких я помітив багато книжок про мистецтво. У кутику кімнати стояв мольберт із портретом товстого чоловіка в плащі. Картина справді була вже майже закінчена, бракувало кількох елементарних штрихів, декілька складок на плащі й на запоні, що була позаду персонажа. Соломон усміхнувся і вказав на крісло біля вікна:

— Сідай тату, — сказав він. — Може чогось вип’єш? У мене тут є трохи віскі у флязі дум, а ду, дум, а да.

Я засміявся, у мого сина було почуття гумору, не велике, але таки було. Зрештою йому вже двадцять і це його справа мати в друзях старого Джоні, чи ні[8]. Як би я не старався, мені вже його не переробити, у нього була власна голова на плечах. Тому все, що мені залишалось, це хитнути головою на знак згоди. Соломон дістав із шафи пляшку бурштинової рідини й влив трохи до широкого бокала. Я пригубив напій і заплющив очі. У своєму житті того напою мені доводилось куштувати лише декілька раз, якось мій батько з дідом привезли того пійла зі Штатів, де після війни вони були емігрантами, а коли тут усе владналось, вони приїхали назад у свою рідну глушину прихопивши із собою декілька ящиків віскі, правда як їм вдалось перевезти все це, так і залишилось секретом. А все-таки, дещо із цих запасів пощастило спробувати й мені, коли мій вік був такий, як зараз у Соломона. Смак цього напою був м’який і ароматний, добре смакував. Я знову глянув на сина:

— Дякую, хороший напій.

— Тут інших не тримають, — усміхнувся Соломон. — Але ніхто не переходить норми, хорошого, як то кажуть, по трохи.

— Хороша думка синку, це збіса хороша думка!

— Тату! — докірливо вигукнув Соломон.

— Вибач, вибач малий, — всміхнувся я. — Це стара робітнича звичка припхати до розмови слівце по міцніше.

— Я розумію тату, але тут інші люди, не те, щоби тебе не зрозуміли, просто ніяковітимуть, від того розмова не розвиватиметься.

— Все гаразд малий, я старатимусь.

— Я знаю, — Соломон виглянув у вікно. Він уже геть дорослий, сильно змінився, підтягнутий, з красиво укладеним волоссям, інший погляд, глибший, грізніший, більш чоловічий. Змінилась і статура, тримався він гордо, навіть гідно, з ледь піднятим підборіддям. На обличчі пробивалась перша, ще м’яка, але вже вперта, юнацька щетина. Скоро, зовсім скоро він ступить у світ, де плавають акули, помирають овечки, живуть вовки, де ти можеш як їсти, так і бути головним блюдом вечора, світ дикий і жорстокий, як джунглі, з хижаками й жертвами, кусай, якщо не хочеш, щоби тобі вп’ялися у твій апетитний зад. Ну що ж сину, щастити тобі, тримай удар як чоловік.

Подальшу частину дня, Соломон розказував мені про навчання, сесії, перегляди робіт, конспекти, нудні лекції, усе що стосувалось студентського життя. І мені було цікаво, я навіть мимоволі згадав свою юність, перші дівчата, перші бійки через них, перші розтавання й нова любов. Перший алкоголь. Перші п’яні ночі. Світ — це колесо і воно завжди вертає на початок, здається так писав Стівен Кінг?

Коли сонце потроху скотилось за гору до Соломона прийшли. Одного звали Вальдез, як я пам’ятав, а інший був тим замовником, що приходив позувати для портрета. Бундючний, презирливий із малими пацючими очима, він мені зовсім не сподобався. Та це було не важливо, головне те, що він може допомогти моєму синові вивести у світ його першу картину. Це саме найважливіше.

Я дивився, як мій син працює над картиною. Зосереджений, весь у своїй роботі, здавалось, що він потрапляв у свій світ, як у колбу і пробитись до нього, тим, хто був зовні, було нереально. Та й для чого, там йому було добре, там він був у себе дома, як і мріяв, займаючись улюбленим заняттям він віддихав. Чарівливе видовище, наче стиха підглядаєш за тим, як створювався світ.

Час від часу, Вальдез перемовлявся з паном Ромаковим, говорили вони, як правило, про різні їхні справи, ведення бізнесу, сучасні тенденції й інше. Та деколи Вальдез звертався й до Соломона, хвалив його, дещо підказував, поправляв. Та не це було дивним, а те, як він говорив про картину, не треба було бути сильним психологом, щоби не звернути увагу на його власницьке ставлення до картини, так наче він малював її сам. І як горіли його очі коли він дивився на неї. Це виглядало дивним.

Соломон відклав пензлик і повідомив, що залишилось зробити ще декілька мазків, потім їй потрібно буде підсохнути й він її полакує, тоді нова порція висихання, а вже опісля, власник зможе забрати її. Ромаков заплескав у долоньки скидаючись на дитинку, якій повідомили, що куплять довгоочікувану іграшку.

— Що ж Соломоне, — сказав Вальдез. — Нам ще треба зробити певні справи, то ж ми вас із батьком покинемо.

Ромаков легенько вильнув головою і сказав своїм дитячим голоском:

— Так звичайно, ми б радо ще потеревенили з вами, та нам час, прошу вибачити, було приємно познайомитись, — останнє адресувалось мені. Я схилив голову виявляючи повагу:

— Взаємно.

Вони пішли, я повернувся до Соломона й хотів було щось сказати, але не став. Соломон виглядав якось дивно, він стояв торкаючись картини, тих місць, де фарба вже підсохла, легенько кінчиками пальців, а на його обличчі відбивалось здивування.

— Щось сталось? — спитав я. Соломон здригнувся, так, наче я його розбудив зі сну і струснув головою.

— Ні, ні нічого, так, здалось просто, — на його обличчі різко засвітилась усмішка, а вираз здивування зник. — Все добре, пора нам віддихати.

— Гаразд.

Ми ще декілька годин балакали про різні речі, а потім Соломон провів мене в кімнату для гостей і показавши, що де лежить пішов геть. А я роздягнувшись ліг спати і зразу ж провалився в сон.

На ранок, Соломон поснідавши зі мною на кухні попрохав ще залишитись, та я сказав, що мені завтра знову на роботу, та й бабуся його там сама, хоч я й попрохав сусідку приглянути за нею, але все одно хвилювався. Соломон пообіцяв, що в такому випадку скоро приїде сам. Він відвіз мене на вокзал тією ж машиною, що і вчора. Ми тепло попрощались і я сівши на автобус повільно від’їжджав із вокзалу. Мою увагу привернув чоловік, що стояв віддалік, старий одяг, сині порвані джинси, пляма на чолі. Я пізнав його. Той старий, що дивився на мене на вокзалі в Каневі був тут і уважно розглядав Соломона.

Соломон Артемін.

Картину вже було закінчено, у напівтемряві кімнати я сидів і дивився на свою роботу. Дивні відчуття переповнювали мене і я вже не знав, де реальність, а де моя уява, бо як збіса це можна назвати? У той день, коли приїжджав мій батько, сталася подія, про яку я поки не наважувався навіть заїкнутись, кому не будь. Річ у тім, що тоді увечері мені вдалось дещо відчути, і тепер, мені здавалось, що майже збожеволів. У той вечір, коли Вальдез та Ромаков пішли, я вирішив спробувати на скільки підсохли ті місця, які були вже намальовані, як тільки мої пальці торкнулися полотна то, … Боже милосердний…, то вона була тепла, як та рука жінки, що торкає твоє голе тіло. Не нагріта сонцем чи ще чимось, а як плоть, що випромінює тепло, як ніжна людська шкіра. Я вражено торкав пальцями вже не тонкий шар фарби, а живу теплу шкіру. Мій батько тоді спитав мене що сталось, та я вдав ніби все гаразд, і сказав, що мені просто дещо здалось, але ж ні… Господи Боже мій… аж ніяк не здалось. Я чітко відчував плотське тепло, що йшло від цієї картини. Воно й зараз було, але менше аніж тоді, та все ж було. Мені навіть здавалось, що я чую як божеволію, думка за думкою, поволі, але успішно. Це аж ніяк не було плодом уяви, бо я відчував це кожного разу як торкався полотна. Мені здавалось, що рамка, в яку я поставив картину теж стала теплою. Сьогодні за картиною має прийти Ромаков, а якщо і він це відчує? Може сказати йому про це? «Ага, щоби він прийняв тебе за божевільного», прошипів уїдливий голос у моїй голові. Краще зберігати мовчання. Так, це найкраще, якщо не говорити нічого, то ніхто й не сприйме тебе таким. Така суть цього довбаного світу, якщо не хочеш проблем, то співай у загальному хорі, соло номери рідко стають популярними…

Я заплющив очі щоби зібратись із думками, у ту хвилину на вулиці почувся шум шини. Вальдез і Ромаков прибули. Я чув як вони підіймаються сходами на гору, повертають по коридору до моєї кімнати. Мить тиші. І стук у двері.

— Увійдіть.

— Радий тебе знову бачити, — засміявся Ромаков потискаючи мені руку. — Як там моя картина?

— Повністю готова, — я боязко глянув у куток, де стояла моя робота. — Чекає свій зірковий час.

Ромаков побрів туди, підхопив картину й поніс до світла, я чекав, що він ось, ось скрикне, і впустить її на землю, та нічого не сталося. Ромаков захоплено розглядав її сміло торкаючись полотна пальцями, я таки збожеволів, тому що він не відчував абсолютно нічого…

— Чудово, — іскрився щастям товстун. — Просто прегарно, я таким щасливим не був відтоді, як гигнувся мій татусь і залишив мені той свій бізнес у спадок.

— Таки чудова картина Соломоне, — не відриваючи очей від Ромакова з картиною, промовив Вальдез.

— Ну хлопче, важливий момент, — на мить мені здалось, що він скаже '' тадам'', як фокусник у цирку, але він просто витягнув свій гаманець. — Це перший твій заробіток як художника. Ти постарався на славу, думаю двох тисяч гривень це варто, — широко усміхнувся він. У мене очі полізли на лоба, отак просто дві тисячі в кишені.

— Ну що ти, — розплився в усмішці Вальдез — не будь таким старим скнарою, ця картина варта всіх чотирьох, хлопець чудово попрацював, і це вперше для себе, а не на різні там заліки чи перегляди, уперше не змушений малювати хоче він того чи ні, а за власним вибором, особистим бажанням.

Я мало не втратив свідомість, чотири тисячі, це ж не сотня гривень, це вже гроші. Ромаков ніяково усміхнувся:

— Ну гаразд, ти правий, вона варта цього, — він витягнув із гаманця потрібну суму і простягнув мені. Признатись чесно, руки не тремтіли, тремтіло щось у середині, як струна, що її хтось торкнув пальцем. Проте Ромаков довго не сумував:

— Це подія, яку треба відсвяткувати, я думаю за стаканом рому й картами, як ти на це? — він звертався до Вальдеза. Той задумався на мить:

— Я думаю Соломон заслужив також відпочинок і міг би поїхати з нами.

— Я згоден, — звеселився Ромаков. — Давайте спочатку завеземо картину до мене, а тоді відправимось туди, де зможемо віддихнути.

— Тоді я зможу взяти трохи щойно зароблених грошей, — заявив я, на що отримав гучний і щирий регіт від обох моїх знайомих.

— О ні, ні Соломоне, залиш його на більш потрібні речі, — сказав Вальдез.

— Так, так сьогодні все нашим коштом для митця, — поплескав мене по плечу Ромаков, я почервонів. — Ну що ж у дорогу.

І вже через мить ми мчали крізь Київ до Ромакова, щоби залишити там мою роботу. За вікном мелькали плями ліхтарів, розмиті постаті поодиноких перехожих. У небі вже на повну світили зорі та бундючний, блідий місяць. У мене щось клекотало в грудях. Уперше мені вдалось заробити гроші своїми руками, тим, що було любе моєму серцю. Я відчув себе значущим, то було відчуття ніби мене оголосили творцем всесвіту. Мене переповнили почуття пихи, величі, це було перше моє вагоме досягнення. І це досягнення відкривало мені великі можливості. Тепер усе в моїх руках, усе. Тепер я навіть небо зможу прихилити до землі.

Ромаков трохи вовтузився в дома, усе ж людині з його вагою не так легко збігати туди й назад, не застрягнувши в ліфті. Та зрештою він вибіг, хоча це виглядало ніби він просто вивалився з дверей під’їзду елітної багатоповерхівки в центрі Києва. Коли він сів у машину, то хекав так, що аж вікна запотіли й нам довелось зупинятись щоби їх протерти. Зрештою ми щасливо приїхали на околиці Києва, де стояв не надто показний особняк. В одному із вікон світилося світло. Ми підійшли до вхідних дверей і Вальдез легенько постукав кісточками пальців. Спочатку відповіддю на його стук була німа тиша, але за мить почулися швидкі кроки:

— Хто там?

— Ті, кого цікавить дама чорного серця й кому вона буде милостива, — сказав з усмішкою Вальдез. Двері відчинились і на порозі з’явися високий чоловік із чорним як смола волоссям і такими ж очима. Його гостре лице розплилось у радісному вищирі, він відступив у бік даючи новоприбулим дорогу. Вальдез зайшов першим.

— А що казино вже не модне, — спитав я Ромакова.

— У казино сотні очей, яким не потрібно багато чого бачити, тут світ лише для тих, хто хоче просто пограти, від усіх очей якомога далі, тут сім’я споріднена на одному ділі, покері чи бриджі. Ти сам обираєш у що грати. Тому тут усім, хто приходить сюди краще і… рідніше чи що, це світ гравців. Вальдез тут уже, як генеральний директор, як власник казино, — сказав мені Ромаков і ступив слідом за Вальдезом. Мені не залишалось нічого іншого, як слідувати їх прикладу.

Я сподівався побачити кубло із п’яними, зарослими завсідниками, але те, що відкрилось моєму зору не було нічим схожим. Кімната була умебльована дорогими речами з чорного дерева. А на стінах не висіли обдерті, дешеві шпалери, натомість там були дорогі, акуратно наклеєні, зроблені під вікторіанський стиль. На стіні висіла красива, величезна люстра, на якій горіли всі три лампи. Єдине, що дещо псувало все це, клуби сигаретного диму, що звивався навколо тих, хто сидів за столом. Чоловік із чорним волоссям запросив нас у середину. Він і прийняв гроші та обміняв їх на фішки. Вальдеза зустріли радісними криками, а от Ромакова й мене наче не було в кімнаті:

— Його завжди так зустрічають, — зашепотів мені на вухо Ромаков. — Він єдиний, хто викликає такі емоції, усі інші тут просто гравці.

Мені лоскотало в очах від диму й хотілось чхати, та попри їдкий сигаретний дим, тут витав ще й ароматний і незвичний запах, який наштовхнув мене на думку, що тут курили не тільки сигарети й сигари, а й дещо міцніше. Двоє чоловіків підвелось, Вальдез уклонив голову вітаючись із ними:

— Прошу сідати, — сказав один із них, відповідаючи Вальдезу схожим жестом. — Ми якраз збирались йти, тож ви можете нас замінити.

Інший на знак згоди, чи то вітаючись, просто хитнув головою, і вони вийшли. Вальдез зробив знак рукою щоби ми сідали й звернувся до мене:

— Візьми собі крісло он там під стіною й сідай біля мене, просто розслабся, грати тобі ще рано, та й ти напевне не вмієш, — на знак згоди я махнув головою, це була не зовсім правда бо ми декілька раз, коли в нас були вільні пари, перекидались із хлопцями в покер, просто так без нічого, але тут явно були профі, до яких студентам першокурсникам було далеко. — Ти поки просто насолоджуйся грою.

Коли ми розсілися по своїх місцях, то той, що виконував роль круп’є перетасував карти й почав роздавати їх усім, окрім мене, тому що Вальдез попередив його, що я не гратиму. Мені зразу стало зрозуміло, Вальдез не ликом шитий у покері. Він чудово розбирався в гравцях, знав, де вони блефують, роблять обманну ставку, хитрують. Першу ж гру він виграв комбінацією три карти, туз бубен, три дев’ятки, хрестова, пікова, бубнова, та сім хрестова проти двох пар десятки хреста й бубен, дві двійки бубен і піки та вісімка пік. Наступну він переміг зі стрит-флешем. Дві інші виграв сивий чоловік поклавши на стіл найвищі комбінації за свого суперника. Ще одні вдалось здобути Ромакову.

Я розімлів від диму і світла, що пробивалось крізь нього. Це було достоту дивне відчуття, тіло моє стало млявим і сонним, але не очі, бачив я як ніколи гостро. Раптом дим немов спинився, було таке відчуття немов завмер час. Клуби диму застигли в химерних візерунках, крізь них мені було видно обличчя гравців, що зосередились на картах. Мить і вони жахливо спотворились та стали гарними водночас. Це тяжко пояснити, те видиво ні одне слово не передасть. Очі їхні перетворились у палаючі вогники на зразок тих, що їх можна побачити в ночі над болотом. Риси наче розмились, з них йшло мертвотне голубувато-срібне сяйво, губи стали червоними як кров, з під них стирчали білі гострі ікла. І попри це все вони манили до себе, заворожували, обволікали, чарували. Бліді як туман, з темними западинами навколо очей, чорне розпатлане волосся обрамляло ці дикі й у водночас сумні лики. Довгі кістляві руки з темними потрісканими нігтями тримали карти, які набули гнилого кольору так наче вже давно пролежали в землі. З усіх нормальними лиця були лише у Вальдеза та Ромакова, ну і звісно я надіюсь, що в мене. Інші стали наче примарні тіні, але з плоті й крові, їх одяг теж наче зітлів і клаптями звисав на тілі.

З’ява тривала тільки мить, а тоді я почув наче клацнула секундна стрілка на великому годиннику, який висів на стіні і все зникло. Час знову зрушився. Я зачудовано дивився на цілком нормальні обличчя, що нічим не відрізняються від інших. Мій мозок знову запрацював. Зникла сонливість і млявість. Цілу мить у моїй голові налякано блукала думка про божевілля, а потім мені вдалось опанувати себе. Тут у кімнаті явно курили або марихуану або опіум, цей запах був присутній по мимо тютюну, не секрет, що нахапавшись самого диму з повітря можна оп’яніти не викурюючи сам продукт, ото ж бо й воно, я просто потрапив під дію цих галюциногенів і лише бачив ілюзію, яку створив мій мозок під їх впливом, ото й усе.

— Агов хлопче, ти трохи придрімав — зареготав Ромаков — уже пів години сидиш не рухаючись і витріщаєшся на стіну — ну от, так і є, я справді «попав під димок»

— Я трохи задумався, — ніяковіючи сказав я.

— Прораховуєш комбінації, — реготав далі вже добряче захмелілий Ромаков.

— Поки ти думав, Ромаков устиг профукати все, що мав поставивши на недостатньо хорошу комбінацію, тож я думаю ми можемо йти, — в’їдливо та якось не добре сказав Вальдез зробивши спробу встати. Та раптом Ромаков лупнув жирним кулаком по столі:

— Я хочу реваншу в тебе, — заревів він п’яним голосом. — Цей бісовий реванш, ти мене чуєш сучий сину, ти завжди найкращий, та я таки доконаю тебе, сядь і зіграй зі мною, — верещав він. Лице Вальдеза огидливо скривилось, він елегантно поправив поли піджака, дивним було те, що Вальдез пив ром на рівні з іншими, але це анітрохи не було помітно, очі в нього були тверезими як скло, рухи такими ж.

— Тобі нічого ставити, — презирливо кинув він.

— Я зіграю в борг, гроші в мене є ще, — шипів товстун.

— Нема, — голос Вальдеза був холодний як сибірські морози. — Ти банкрут, і прекрасно це знаєш, якщо не завтра, то за декілька днів твій бізнес, що його так плекав твій батько, лопне як мильна булька під вітром, ти втратив усе. Ти жебрак, привикай до цього.

Видно було що Ромаков усе це знав, його лице видовжилось і почало тремтіти від люті, пацючі очка свердлили статечний тулуб Вальдеза. А тоді він вибухнув:

— Так, чорт забирай, так я повний нуль, але ти зіграєш зі мною зараз, хоч душу свою закладу, а таки зіграю.

У Вальдезі наче щось змінилося, він уже не дивився на Ромакова з відразою, у його очах був жаль.

— Ще б ти її мав, — зронив він.

— Не блазнюй, — бризкав слиною Ромаков. — Ти прекрасно знаєш, що ніхто її не має, це все слиняві вигадки тупих священників, що тримають на прив’язі стадо людей, — презирливо випалив він.

— І ти готовий узяти в цьому фарсі участь? — Вальдез присів на крісло.

— Так, лише б надерти твій пихатий зад.

— І хто тут ще із нас блазнює, — іронічно зазначив Вальдез.

Він зробив ледь помітний знак круп’є й той узяв колоду карт.

— Кинь на кін те, що ти так вперто не визнаєш, — у його голосі вчувся метал. Ромаков якусь мить вражено дивився на Вальдеза, здавалось він ніяк не міг доперти, що той погодився зіграти з ним. А тоді він розреготався, його велике пузо колихалося як океан у бурю, а з рота бризкала слина, гидка картина. Напад сміху в нього так само різко зупинився, як і почався, коли він побачив серйозне лице Вальдеза.

— Роздавай, — зашипів крізь зуби він.

— Ти ще не зробив ставки, — Вальдез легенько всміхнувся. Товстун вирячився на нього:

— Ти здурів, як я можу поставити примарну річ?

— В що ти оцінюєш свою душу? — незворушно сказав Вальдез. — Те і став.

Ромаков ошелешено дивився на свого суперника. Тоді почав ритися у своїх кишенях. Зрештою його увагу привернув ґудзик на піджаку що ледь тримався на нитці. Ромаков схопив його, рвонув і кинув на стіл.

— Ось, хай цей бісів ґудзик буде фішкою, що символізуватиме мою душу.

Вальдез довго дивився на ґудзик, тоді легенько махнув головою на знак згоди й кинув на стіл свою ставку. Круп’є перетасував колоду та роздав карти. Ромаков схопив свої й гарячково їх оглянув обличчя в нього обм’якло і він всміхнувся. Вальдез також підняв свої карти. Його лице не виразило ні яких емоцій він просто глянув поверх них на Ромакова.

— Зробімо гру цікавіше, — сказав він і кинув на стіл ще фішок. — Підіймю.

— Ти ж знаєш, що я обмежений і підняти ставку не можу, — скривився Ромаков.

— Я прийму ставку твоєю картиною, — без емоційно сказав Вальдез. Лице Ромакова стало кольору квасного молока.

— Згоден, — процідив він. Вальдез зробив подобу усмішки й переклав свої карти формуючи їх по мастях. Ромаков зробив схожий рух.

Гра тривала по суті не довго, ще декілька разів Вальдез піднімав а Ромаков заставляв уже свою власність. Та ось Ромаков спинився, з його горла вирвався булькотливий п’яний сміх.

— Все, годі, — пискнув він. — Пора тобі програвати, розкриваємо карти.

— Ти перший, — тихо сказав Вальдез.

Ромаков одну за одною, тремтячими руками, клав карти. Спочатку туз хрести, потім хрестова десятка, дев’ятка, вісімка й сімка, стріт-флеш. Вальдез мовчав. Він дивився лише на свої карти.

— З’їв? Нарешті ти програв, ти нарешті дістав під зад.

— Мій дорогий друже, я ще не відкрився, — голос Вальдеса цвьохнув наче батіг і він кинув на стіл свої карти. Піковий туз, король, дама, валет та пікова десятка. Щелепа Ромакова впала йому аж на груди. Це було неймовірно, на столі стояла комбінація, яка попадається всього декілька раз у житті. У це було важко повірити, але так було, на столі лежав Роял-флеш[14], найстарша комбінація в покері. Ромаков затряс руками:

— Ти шахрай, ти махлював, так не може бути, не може, — репетував він. Мені й самому не вірилось у це. Такі комбінації більш ніж рідкісні. Але я спостерігав за кожним рухом Вальдеза, він нічого не міняв чи підкладав, більше того, його руки завжди були на столі.

— Тут кожен підтвердить, що я ні на мить не знімав руки зі столу. Нажаль ти знову програв, — Вальдез дивився прямо в очі Ромакову й на мить мені здалося ніби в його пацючих очках мелькнув страх, лице видовжилось, скам’яніло. Так наче він щось побачив, але це тривало мить, після цього Вальдез підвівся:

— Нам пора йти Соломоне, Ромаков і сам добереться, мені не потрібні всі ці речі, що ти клав на кін у цьому фарсі, залиш їх собі, єдине що я заберу, — він занурив руку в купку фішок і видобув звідти ґудзик. — Цю річ, це мій трофей, ходімо, — я рушив за ним до виходу. На порозі він зупинився і сказав до чорноволосого чоловіка:

— Гроші я заберу завтра.

— Як вам завгодно, — всміхнувся той. І ми вийшли.

Ми їхали мовчки, було видно що Вальдез думає про щось своє, тому мовчав і я. Поки ми грали розійшлась справжня буря, лив дощ і дув вітер. Машина їхала помаленьку, тож ми під’їхали до особняка Южанів досить пізно.

— Соломоне, я маю ще з’їздити за Валентининим батьком, він на фірмі в себе, просив щоби я сьогодні обов’язково заїхав, там треба певні папери перевірити. Робота на цілу ніч. Тож біжи в дім, а я поїду.

Мене обдало холодним дощем і вітром, коли я виліз із теплого салону. У дальньому вікні, де знаходилась кімната Валентини блимнуло світло. Хвилювання від побаченого наповняло мене і від цього навіть тремтіли руки. Наливши собі віскі з пляшки, що стояла на каміні у вітальні я сів на диван. Ковток віскі дещо розслабив і зняв напруження. Поволі спокій почав повільно повертатись до мене. Хтось ввійшов і сів на проти. Це була Валентина. На запитання, чого їй, вона сказала, що хвилюється, питала, де це я був. Моя відповідь була майже правдою, адже ми були разом із Вальдезом, а от, де ми були, це вже моя справа. Вона здається розізлилась і схотіла йти, але я її затримав, чомусь захотілось щоби вона була. Запитання про Вальдеза само злетіло з вуст. Валентина розказала, що він співпрацює з її батьком двадцять два роки вже, що вони розпочали співпрацю ще до її народження. Далі ми повели невеличкий діалог про багатство і гроші та їх вплив на людей Потім я допивши віскі, подякував їй за компанію й пішов до себе. І лише з ранку дізнався з газети про те, що сталося з Ромаковим. Як йшлося в статті, його знайшли повішеним у готельному номері. Оскільки вхідні двері були закриті із середини, то єдиною версією стало самогубство. Але була одна дивна річ, з його квартири зникла картина, яку за словами сусіда Ромакова, він заносив до себе на передодні смерті. Цей сусід розповів, що бачив його тоді, коли він був із нею, на запитання, що це за картина, Ромаков відповів, що це його портрет, який йому намалював якийсь молодий художник.