МЕЙРЕЛЛІШ

ㅤ– Звичайні смертні, – повторила Лорел. Кеймрон помітив у її погляді хижий блиск, ніби вона згадала про щось невимовно приємне. На мить її профіль осяяла ця дивна внутрішня втіха, але, вловивши реакцію чоловіків, дівчина миттєво відвернулася.

ㅤСуцільна мовчанка змусила Кеймрона згадати про обов'язки. Під холодним зором срібноголового найманця він відчув те саме гостре сум'яття, що й під час їхньої першої зустрічі на складі. Той не мав ані гучних титулів, ані особливих відзнак – Кеймрон був просто людиною, якій пощастило вчасно зникнути в тіні.

ㅤ«Хвала Майлзу, що взяв мене в долю, а не пустив кулю в лоб, хоча цілком міг…»

ㅤРозправа – авантюра швидка. А от розплата? У неї зазвичай не вірять ті, кому ще нічого у своєму житті не довелося платити. Люди, які ніколи ніким не були. Їм простіше грати в життя, ніж намагатися його змінити. Куди легше переконувати себе: «Я сам собі пан». Але який з тебе пан, коли твоє життя належить іншому?

ㅤТакі думки снують у голові, аж поки не постукає справжня біда. Тоді вже не до роздумів – варто діяти. У своїй ситуації, водночас безглуздій та почасти відчайдушній, Ґалстед усе поставив на одну карту, промовивши лише три слова: «Так, я згоден». Ця фраза стала незворотним вироком його минулому життю.

ㅤТой Майлз, яким би він не був увіч, не розкидався корисними людьми. На відміну від тих, хто сидів у нього «на гачку», цінні кадри отримували захист – доки допомагали йому зірвати черговий куш.

ㅤСеред своїх ходила похмура приказка: йти у справу з Майлзом – це стати його продовженням, його зором і слухом, адже цей чоловік, здавалося, знав кожен твій подих. Нехай це й залишалося на рівні чуток, та Кеймрон відчував цей невидимий повід на своїй шиї.

ㅤВідтепер – жодних помилок. Навіть у разі тріумфу його смерть, імовірно, стане лише частиною належної розплати. Та найгірше – розплата могла порушитись уже сьогодні.

ㅤТільки не сьогодні!

ㅤНехай його розплата тягнеться, наче ця нескінченна ніч, а потім – зникне зовсім. Прийде час, і Майлз окреслить нові правила гри, а доти… варто бодай сумлінно виконувати обов'язки.

ㅤНі! До біса ці думки!

ㅤЗгадувати про нього зараз – найгірше, що можна вигадати. Вони з Джейсоном у грі, і наразі існує лише справа. Решта – тільки марення, побічний ефект страху.

ㅤСтраху перед життям... чи перед смертю?

ㅤ– А тобі пощастило бути в їхній команді, – раптом мовила Лорел. Її голос прозвучав солодко й водночас різко, як мед із гострим лезом. – Може, частково це вони тобі винні. А якби ти відмовив? Що було б тоді, га, Кею?

ㅤЦе питання приземлило Кеймрона краще за будь-який холодний душ. Той не відповів, лише ледь помітно посміхнувся – мовляв, відповідь буде. Та не зараз.

ㅤПустир за огорожею обривався біля чорної стіни лісу. Світ навколо поглинули морок і тиша – короткий перепочинок перед тим, як усе полетить під три чорти. У цій глухій пітьмі голос напарника прозвучав особливо гостро.

ㅤ– Тобі випав шанс, Кеймроне. Твій єдиний шанс, – Джейсон виділяв кожне слово, наче випробовував терпіння Ґалстеда. – Дій. Як тільки закінчимо, усе змі...

ㅤ– Рушаймо. Зараз.

ㅤ– Яка поспішність, – хмикнув той.

ㅤ– Менше слів. Усе інше – потім. Якщо бодай це «потім» для мене настане.

ㅤ– Хапаю на слові. Інакше як провалишся, Ґалстеде, – тобі відріжуть яйця… І повір, опісля смерть буде не найгіршим варіантом.

ㅤДжейсон жартома штовхнув напарника в спину, але той залишився незворушним. Натомість у відповідь срібноголовий миттєво отримав кулаком у вухо – звідти, з темряви, в яку той пильно вдивлявся. Лорел застережливо поглянула на Стенгоупа.

ㅤ– І закарбуй собі, Джейсоне, – голос дівчини пролунав сухо, мов постріл. – Це воля Майлза.

ㅤСтенгоуп зціпив зуби. Весь його зухвалий вигляд миттєво зник. Тепер найманець мав подобу побитого пса, якого щойно відшмагали за непослух.

ㅤ– Воля Майлза… Хай йому грець.

ㅤЧас вийшов – вони рушили до воріт. Майлз завжди знав, кого і для чого він наймає. А Джейсон собі відчував, що стає частиною якоїсь складної схеми, і це відчуття йому навряд подобалося. Втім, його єдиним бажанням було вийти з цієї гри без зайвих дірок у спині. Випатрати кілька людей для нього не проблема, хоча щось дораджувало: ця спроба не буде такою тривіальною.

ㅤЦя ніч дихала тривогою.

***

ㅤПри свічках, як зазвичай, говорили мало – та геть не про справи. Пили, як у давні часи, їли буженину з перцем і курили люльки. Затим, добряче вмостившись, спостерігали, як з-за фіранки повільно виповзає місяць.

ㅤВін мовчав…

ㅤТьмяне світло заливало все навколо – від підлоги до стелі. Усе видавалось немов уві сні: за мить до того, як прокинутися. Ніч була безвітряною, у печі жарко потріскував вогонь, і його тепло розходилося кімнатою, а ледь вловимий запах лоскотав ніздрі. Гасова лампа слабко жевріла: вона блимала й чадила, та зараз це було якраз доречно. На довгій стіні висіли клапті пошматованого килима, від яких тягнуло смолою, а під ногами хлюпала мокра підлога, частину якої вже встигли засипати тирсою та землею.

ㅤОселя, яку облюбували собі брати Макбрайди, зовсім нещодавно обвалилася у кількох місцях – заваленими виявилися два суміжні льохи, а на підлозі залишилися великі калюжі бруду. Справжнісіньке місце недавньої бійні – власне, так воно й було.

ㅤЗі щілин у стіні тягнуло вогкою гниллю. Щойно туди падало світло, у кутку кімнати ворушилася чиясь тінь. Вдаряло хропіння, за прочиненими дверима гупали кроки й голоси, та вони аж ніяк не могли відвернути Якоба, найстаршого за кастою, від «споглядання». Коли-не-коли чоловік вигукував щось незрозуміле, і тоді світло лампи мерхнуло: у темряві було не розгледіти, як він протирає очі. Чи намагався той удати, що нічого не помітив, дивлячись крізь запилене скло, чи це справді було так?

ㅤНадворі, неподалік хижи, терпляче чекали, поки Макбрайд заспокоїться. Найманцям дали чіткі інструкції: щойно опіум і алкоголь зроблять свою справу, тих двох слід пустити в розхід. Джейсон у відповідь на запитливий погляд Кеймрона лише посміхнувся. Цього було достатньо – той усе зрозумів і мовчки уп'явся у вікно.

ㅤТим часом молодший брат уже почав клювати носом. Його рука мимоволі сіпалася, ніби він раз у раз намагався зняти з обличчя невидимі окуляри. Такий ось солодкий полон опіуму, дурман – віддатися йому було так само легко, як бути п'яним до нестями й зважитися на будь-що. Та немає нічого гіршого за спроби опиратися тягучій владі. Тіло зраджувало його новими судомами.

ㅤ– А-а-ра-аххх! – протяжно видихнув він, ковтаючи сльози. Подоба крику розірвала тишу, та вже за мить розчинилася у жалюгідному буркотінні.

ㅤІзнов Якоб узявся прорікати свої мантри, і його губи викривила ледь помітна посмішка – реакція на безглузді рухи брата. Щойно Мурад Макбрайд важко перевалився на інший бік, ватянка задерлася. З-під неї виткнулася нога в м'якому чоботі з одворотом, оголивши бліде тіло, поцятковане синіми прожилками та плямами. Фіранка ледь здригнулася. На підлогу лягла стороння тінь… Ось вона ворухнулася знову, і тієї ж миті Якоб, усвідомивши, що настає вирішальна мить, різко повернув голову до вікна.

ㅤ– Най його. Ну… А-а!

ㅤТертися об смердючий матрац, судомно підмахуючи в такт хрипкому диханню старшого Макбрайда – видовище було радше жалюгідним, аніж еротичним, та воно давало Мураду коротку ілюзію забуття. Проте навіть зараз він не міг повністю втратити пильність. Звичка бути напоготові, аби за потреби вирвати з пащі небезпеки і себе, і Якоба, в'їлася йому під шкіру. Та цього разу дурман виявився сильнішим: голова безсило подалася назад, а з горла вирвався стогін. Опіум явно не годився для того, щоб кінчати в ліжку. Тим паче – на брудних нарах.

ㅤСаме зараз Якоб мав би скомандувати «стоп», але він тільки тривожно змахнув рукою в бік вікна. Знадвору знісся глухий удар, ніби в стіну врізався кругляк. Повітря загусло в передчутті. Різкий свист – і за вікном хтось важко звалився на землю. Якоб шарпнувся, ледь не відбивши братові руки, з жахом відсмикнув фіранку і повільно, немов у напівсні, витягнув з-за пазухи кинджал. Найманці, що, затамувавши подих, пасли задніх крізь щілини та косяки, теж потягнулися до зброї.

ㅤ– Не поспішай. А-а… Оу! Кхрраааайя! – дурман і далі тримав молодшого у своїх лещатах, змушуючи його судомно вигинатися вбік. – А-а… Гой, капость! О-о-охх!

ㅤЯкоб різким жестом наказав підійти. Молодший Макбрайд ледь посунув до нього, похитуючись і спираючись на стіну. На ватних ногах він марно силкувався зберегти рівновагу й хоч якось підтягнути штани, які вже сповзли на підлогу, виставляючи напоказ волохатий задок і набрякле пахвиння. Не чекаючи, поки той впаде, Якоб мертвою хваткою вчепився братові в комір, немов сліпому кошеняті, і рвучко потягнув його за собою вглиб кімнати.

ㅤВона раптом потонула в різкому світлі. Сяйливий промінь розітнув темряву, і тієї ж миті знадвору гримнув постріл. Шибка здригнулася, миттєво вкрившись густим павутинням тріщин. Одразу захлинулися гавкотом собаки, а за дверима почулися квапливі кроки. Мурад, нашвидкуруч прикриваючи голою рукою пахвиння, згріб із підвіконня рушницю. Два рвучкі кроки до вікна – і він уже звів цівку.

ㅤЗі стіни сипонулася штукатурка, гидкий скрегіт піску під важкими чобітьми змішався з роздратованими криками та брудною лайкою.

ㅤКеймрон із Джейсоном були напоготові. Хтось із Макбрайдів різко смикнув двері зсередини, і вже за мить дерев'яне полотно тріснуло під свинцевим градом. У шибці знову майнув відблиск світла. Пролящала добірна лайка, і чиїсь кроки швидко віддалилися вздовж паркану. Натомість у двері почали гатити з такою силою, що вони аж ходили ходором. Тоді Джейсон зарепетував щосили:

ㅤ– Розорюй, курво, поки не висвердлив!

ㅤНесамовитий гавкіт анітрохи їх не бентежив: навичку перекрикувати одне одного тут не втратив ніхто.

ㅤ– Ану жвавіше! Оглухла сука!

ㅤВажке дихання та схлипування поступово стихали, аж раптом дризнув скрегіт іржавого засува. Грянув постріл – і в двері знову загупали.

ㅤ– Хто ти є, чуєш, га? Котись звідси! Допетрав, паскудо?

ㅤТієї ж миті в передпокої щось із гуркотом завалилося. Зчинився ґвалт, а за мить знадвору рознеслася така добірна лайка, яка могла народитися хіба що на безкраїх просторах американських прерій.

ㅤ– Від'їбись, гнидо! Нам із округу аж сюди навіяли, там акт треба складати!

ㅤ– Та вали ти, я тобі кажу, бл..! Здрисни-но звідси! Уже хріна з два – сам його в сраку запхни, виродку поганий! Хоч х… смокчи, мені однаково насрати! Недойобок, ось ти хто! – Якобу вже увірвався терпець. – Чуєш чи ні?

ㅤМить абсолютної тиші. Затим – низка химерних звуків: різкий тріск, короткий кашель, шипіння та глухий хлопок, наче хтось вибив корок із пляшки.

ㅤ– Чую, сто чортів у печінку! Відкрий ти нарешті, мати твою за ноги! Млять, уб'ю, погань, покоцаю всіх! Голота, чорт забирай! З округу справа!

ㅤ– Сволото, вайло смердючий! Проґавили все, агей, протоколи ганебні складають, виродки! Та я… я в прокурора ордер на х… забув.

ㅤ– Де? – хрипко бовкнув молодший брат, навіть не усвідомивши, що бовкнув це вголос.

ㅤ– Пропаде, щоб йому!

ㅤІ тут ніч за вікном вибухнула. Двері рознесло на друзки, під вікнами з гуркотом рухнула дерев'яна драбина. Двоє найманців, відштовхнувши Якоба, вдерлися до хати, і в повітрі різко засмерділо порохом.

ㅤУмить Мурад ледь не рвонув на них із рушницею, та Кеймрон зреагував миттєво: обманний рух – і постріл молодшому Макбрайду прямісінько в живіт. Той із помутнілим розумом осів рачки, затуляючи голову руками, і відчув, як на спину й потилицю обрушився град важких глухих штурханів. Та його брат уже встиг натиснути на спуск.

ㅤ– Хай йому біс, у кого він влучив?!

ㅤВочевидь обмилився: Джейсон дав ворогу час на постріл. Та рука Якоба вмить здригнулася, і куля пішла повз. За своє зволікання стрілець поплатився тієї ж миті – отримав Кеймронів копняк ногою в пах. Ґалстед одразу ж підскочив до напарника.

ㅤ– А я казав, валити його треба було одразу.

ㅤ– Знав би, що він такий верткий, не цяцькався б! – Джейсон зневажливо сплюнув просто в обличчя тому, хто лежав долілиць. – Як заборгував Майлзу, так і віддавай. Ану, взяли його разом!

ㅤ– Зупиніться! – щосили закричав старший Макбрайд.

ㅤПісля третього чи четвертого удару він припинив пручатися. Залишилися тільки глухі схлипи, коли чобіт знову і знову вганявся в його ребра. На лобі виступив густий піт, рот перекосило, очі запливли сльозами, а з губ зривалася просто в пилюку біла піна. Макбрайд лежав на спині, здригаючись усім своїм важким тілом, і тихо скиглив. Тоді затих та лише ледь помітно ворушив пальцями, наче чужими. Спробував відповзти – та Кеймрон не дав.

ㅤ– Пізно вже хендехохати. От і все, американіше швайн, – пролунав зверху голос срібноголового. – Ну, зараз, суко, я тобі влаштую… Суко… зараз ти в мене…

ㅤ– А-а-а-а! – несамовито загорлав боржник: тупий кінець лопати з розмаху вгородився йому в пах. Він навіть не встиг усвідомити, що сталося, як услід його голова полетіла в куток. Лезо лопати, на превеликий подив Джейсона, таки знесло йому шию.

ㅤВраз стеля хижи тріснула по швах, випустивши густий дим з-під розірваного шиферу. Дикий крик Мурада змусив найманців миттєво розвернутися.

ㅤ– Я віддам усі свої… свої кревні, їй-богу! – заридав переляканий до нестями чоловік, ховаючи обличчя.

ㅤСкалічене тіло пекло вогнем, нутрощі зводило від болю – здавалося, живіт просто лусне від тваринного жаху, що переповнював його. Погляд наткнувся на криваві патьоки, що сповзали стінами на підлогу. Усвідомивши свою долю – або принаймні здогадавшись, – Мурад почав гарячково задкувати поповзом.

ㅤ– Дружині звелю, щоб вона, в біса, все до нитки витягла! Навіть село спалю, ясно вам?! І корову! І три сосни в саду! Чуєте?! Засічіть, дурні, інакше сам прикінчу! На шматки порву!

ㅤТа його вже майже дістали, витягуючи за ноги з-під лавки. Той устиг лише заплющити очі, коли масивна лопата опустилася чоловікові на голову.

ㅤ– Клянуся всіма, кого знаю, не пробачу! А тоді…

ㅤЧерговий копняк обірвав його крик на півслові. Залишки стелі над головою загриміли й обвалилися донизу. Шматки штукатурки та цегляна крихта змішалися з густою курявою, що валила крізь вікно. Раптовий порив вітру вдарив в обличчя з такою силою, що простір утратив обриси: земля і стеля злилися в один суцільний хаос.

ㅤ– Одною сракою на два базари. Ох ти ж йо… – розрізав тишу чийсь голос, а за мить розкотився такий заливистий тріск, що аж заклало вуха.

ㅤВидовище було моторошним. Долілиць лежав понівечений труп, наскрізь проштрикнутий сталевими прутами та гострими уламками шиферу. Мозок із розтрощеного черепа витік просто на підлогу, змішуючись із шаром пилу. Кеймрон, ледве розтуливши зціплені зуби, важко підвівся й побрів до порога.

ㅤЗапала довга, мертва тиша. У повітрі висіла густа сіра мряка з пилюки, що дерла горло своїм їдким запахом. Тіньові силуети на ґанку нарешті заворушилися.

ㅤ«От бляха… Хто б міг подумати…» – хрипко кинув один із найманців, після чого з лайкою і гуркотом вибрався надвір. Подвір'я прочесали ще раз, але тільки вітер відповів їм порожнечею.

ㅤГлухий стукіт важких черевиків по дошках поволі стих. З-за паркану почулося стривожене іржання коня, а за ним – два чоловічі голоси: «Гаразд, гаразд». Судячи з інтонації, вони підкорилися чиємусь безмовному наказу. Забралися геть без зайвих слів. Їхні кроки швидко розчинилися в нічній темряві. Усе було скінчено.

ㅤДумати про те, який жах тут щойно розігрався, не хотілося зовсім.

***

! УВАГА: ТЕКСТ ДАЛІ – КОЛИШНЯ І НАЙПЕРША ВЕРСІЯ З ОПОВІДДЮ ПОДАЛЬШИХ ПОДІЇ. НАРАЗІ РОЗДІЛ РЕДАГУЄТЬСЯ, ОТОЖ ЧИТАТИ "ПОГАНУ ВЕРСІЮ" ЧИ НІ – ВАШЕ ПРАВО.

"Борг сам себе не сплатить, тоді його ніхто й ніколи не матиме" – прислів'я, що живе з людьми пліч-о-пліч уже стільки років, раптом сказало новий рядок.

"І справді..." – подумав чоловік у кріслі. – "Світ навколо поступово починав змінюватися. Одне життя поступово витіснялося іншим, перетворюючись на безглуздий ланцюг подій. Смерть ставала для всіх випадковістю. Іноді одна людина зустрічала іншу, іноді – ні. Але що б не відбувалося, кінець був один."

– Назад важко повертатися.

У своєму кріслі сидів керівник, один із найвисокопоставленіших чиновників держави, і уважно дивився на людей, які зібралися в кабінеті. Це був високий стрункий чоловік із мужнім обличчям, яке дещо псували, як казали люди, зайва підозрілість і навіть зарозумілість, що проглядали в його погляді. Прозорі очі шефа дивилися ясно і відкрито. І ті, хто добре знав цього чоловіка, називали його просто "Майлз".

Майлз Ґолденґерст, вельми важлива персона у своєму штаті, був професійним банкіром, який опікувався винятково грошима, наскільки це було можливо в процвітаючому демократичному суспільстві. Від інших тем його діяльність відрізнялася тим, у що вона була вбрана. Зазвичай хтось із його гостей вголос висловлював якесь божевільне побажання, після чого починалися перемовини, здебільшого доволі важкі, унаслідок чого важлива й серйозна особа ухвалювала рішення і робила вчинок, про який оточення довго потім згадувало з тугою та здивуванням. Деяких, за чутками, цей банкір перетворював на слухняних пішаків, а інших, чиї запити виявлялися надлишковими і надмірними – на гальмівні колодки.

Така ось і інша сторона життя була властива керівнику однієї з великих фінансових структур. Донедавна він і справді мав дещо дивний вигляд, з'являючись у ресторанах і казино або розповідаючи на вечірках про те, чим він, власне, займається. Однак факт залишався фактом – ніколи раніше світ не бачив такого фінансового гуру. З ним не ризикували сперечатися, його боялися і поважали, перед ним схилялися. І ось люди, які збиралися біля його столу, знали, чого від нього можна чекати – скандалу, гнівної одповіді чи простої людської радості від факту спілкування з людиною, яку він колись... Утім, про це краще не згадувати. Прості смертні до такого не опускаються, навіть якщо їх гризе заздрість і ненависть, властиві всім людям.

Його партнери по бізнесу знали Майлза, звикли до його манери говорити і, мабуть, ставилися до нього майже з презирством – але боялися як вогню. Один із них давно говорив, не соромлячись у висловлюваннях, про те, яка сволота цей Майлз, іншому з цього приводу навіть довелося втратити солідну суму, коли йому стало відомо, яким чином переводять і збавляють гроші. Старий друг, Ґрей Торнвейл, розповідав, сміючись, деякі подробиці – на щастя, у нього був час порозказувати і просто поговорити про минулі дні. А ось історія з пожежею в тому клятому будинку... Підігрітий спогадом про лихо, що обрушилося на його голову, Льюїс Едом, завжди тримавший себе в руках, тільки скривився і нервово забарабанив пальцями по столу. Своєю чергою, сам Майлз, здавалося, зовсім не вважав все, що сталося, чимось страшним.

– Ти б усе ж таки розслабився, якщо ти такий... справжній, хоч трохи. – Ґрей Торнвейл поморщився і потер пальцями скроню. На його обличчі був вираз нескінченної втоми, наче ця розмова була для нього болісною і безнадійною справою, хоча він і розумів, наскільки вона важлива, якщо Майлз наважився зібрати в кабінеті таких необхідних осіб.

Спостерігаючи за його обличчям, Льюїс, що стояв біля стіни, неспокійно переступив з ноги на ногу. Останні кілька днів він жив у постійній напрузі, чекаючи, чим закінчиться справа про змову між сепаратистським повстанським урядом і опозицією. За два дні він написав близько сорока статей, що закликали Техас до боротьби за свої права, і тепер йому кортіло поділитися висновками з Торнвейлом, якому він довіряв куди більше, ніж соратникам-консерваторам. Проблема була в тому, в якому місці статті слід згадати проблему, адже думка, навіяна політикою, справді частенько виявляється суперечливою і розмитою.

"Бачила б це моя Сьюкі..." – з тугою подумав Льюїс, згадавши про свою дружину, де б вона зараз не перебувала в цьому чортовому окрузі Матагорда, позбавлена можливості подавати звістки про себе навіть родичам. І тут йому сяйнула думка.

Для чоловіка найголовніша цінність, яку можна знайти в житті, це не скільки грошей, а скільки пам'яті про кохану жінку. Побачивши якось у газеті фотографію листоноші, Едом хотів написати розповідь про якийсь старий добрий гумор, який все ще живе в американських пенсільванських селах, можливо навіть, про сільське кохання. Нечасто доводилося йому зустрічати людину, чиї думки були настільки співзвучні з його власними, тому історія виходила такою простою і геніальною. Тільки кому він розповість цю історію зараз, коли його самого запросто можуть прихлопнути, наче настирливого комара, просто тут, біля краю свого крісла?

Утім, ця думка змусила його посміхнутися, бо в запропонованому випадку комар, щоб вийти з-під удару, міг встати на задні лапки, лягти на черевце, подивитись вгору на красу природи й подумати: "Ми надто розумні для таких людей", – після чого впасти на тлінну землю. Не до сміху – до сліз... Останнє було б, напевно, смішно, якби Льюїс не перебував у стані постійного стресу. Прикривши очі, він напружено вдихнув і видихнув, дозволяючи думкам піти в потрібному напрямі, після цього розплющив очі та втупився в людину навпроти.

– Я вважаю, – почав керівник, намагаючись, щоб його голос звучав твердо й чітко, – що становище, яке склалося в країні останнім часом, пов'язане з посиленням авторитету Ендрю Джонсона як президента... але що з тими повстанцями в Техасі? І взагалі... мені здається, що якщо зброя, спрямована проти чинної влади, може слугувати втіхою для тих, хто сьогодні стежить за розвитком подій, то для простих людей це радше покарання. Ти мене чудово розумієш, Ґрею. Люди нашого кола не люблять... ні, не так. Просто не можуть собі уявити, яким чином один вид людей, що заробляють на життя чесною працею, здатний усе зруйнувати, викликати голод, війну, хаос і смерть.

– Такі вони ось покидьки, ці сепаратисти.

– Звісно, на боці тих заколотників завжди буде насильство, запекле і нещадне. А варто тільки цьому насильству доторкнутися до кого-небудь із простих американських людей... І згадаєш, дорогий Льюїсе, згадай, яку сумну пісню ти співав нам тоді, перед розривом зв'язків зі Сьюкі? "До біса все!" Не хочу навіть думати, у що все це може вилитися...

– Та пісня і зараз допомагає мені в роботі, чорт забирай! – майже закричав Льюїс. Його обличчя спотворила гримаса болю. Він ткнув у бік співрозмовника розчепіреним пальцем.

Ґрей опустив голову, почухав пальцями перенісся, помовчав трохи, мабуть, прикидаючи щось в голові, потім повернувся до столу, відсунув від себе стопку паперів, яка лежала на ньому, дістав з шухляди зім'ятий аркуш і поклав його перед Льюїсом.

– Воно?

– Воно, рідне, точно воно... Ось, дивись. – Торнвейл розгорнув листок. Це була маленька листівка, написана від руки від кута і до краю: – Якийсь схиблений імпресіоніст малював бидлячку, сподіваючись, мабуть, продати таку саму за двісті чи триста доларів... Я просто вирвав цю листівку із записника, тисну її на ніготь великого пальця, одразу ж дивлюся на зворотний бік...

– Припини, заради Бога. Мені огидно слухати про це лайно... У твоєму викладі це просто вираження почуттів якоїсь дурної повії!

І справді, зміст листівки був наскрізь вульгарним і огидним, через що несподівана поява в кабінеті секретарки Валері Солгрейв ледь не стала причиною непритомності у всіх присутніх.

– У своїх почуттях я взагалі не зобов'язаний звітувати ні перед ким, включно зі своїми колегами по роботі. Тож можеш назвати мене імпресаріо!

– Ти можеш називати себе ким завгодно, хоч цим злиднем, тільки прибери від мене свій драний палець, інакше я його тобі зламаю, сучий пес... – слова Валері ще не встигли завмерти в повітрі, Льюїс повільно підвівся з крісла, повернувся і попрямував до виходу.

– Не звертай на них уваги, Льюїсе... Знаєш що? – Майлз спробував було взяти його за руку, але той різко відсмикнув її вбік і вийшов у коридор.

Керуючого немов пронизало струмом, потім він заплющив очі долонею, відвернувся і кілька разів глибоко зітхнув. За спиною в нього пролунав нервовий сміх.

– Прикрий цю блудливу... – різко почав було Ґрей, але не встиг договорити.

Повисла мертва тиша. Ніхто не наважувався вимовити більше ані слова, доки не грюкнули вхідні двері й не затихли важкі кроки, що віддалялися коридором.

Ґрей відкрив було рота, збираючись відповісти кому завгодно й одразу, і раптом почув ззаду голос Валері: "На сьогодні все?" Повисло довге мовчання.

– Льюїса я розумію, до того ж наскрізь... Розумію і навіть поділяю його почуття, тому що сам виріс у подібній атмосфері. І цілком згоден із тим, у якій ситуації він опинився, – слова самі зірвалися з язика Майлза. Мабуть, це відбилося на його обличчі, оскільки Валері зблідла і з тихим стогоном сіла на підлогу біля стіни. – Сьюкі була для нього всім на світі. Тепер її немає. Можливо, з нею щось трапилося, а можливо, вона просто забилася в якусь темну щілину і більше не з'являється. Я не знаю...

– Але чому ти не спробував її знайти? Адже вона насправді була... нашою співробітницею...

– Я остаточно цього не заперечую. Проблема в тому, Ґрею, наскільки складно було це зробити. Сепаратистські "осередки" всюди – і в банку, звісно. Під час свого першого візиту до Г'юстона я говорив з одним із них, який тепер обіймає посаду міністра фінансів.

– І ти хочеш сказати...

– Так, я справді впевнений, хоча ніколи в цьому не зізнаюся. Президент є маріонеткою, живою лялькою, яку смикають за ниточки дві серйозні людини. Але хто з нас має право розв'язати війну в Штатах? Я чи ти? Це, як то кажуть, кому що Господь дасть. Не мені, так іншому. Особисто я вважаю, що настав час закривати скамницю, – сказавши це, Майлз перевів подих, знову опустив очі й уткнувся чолом у долоні. – Я поверну Сьюкі. Нехай спробують її шантажувати, влаштувати за нею стеження. Усе, чого я хочу, щоб її не вбили, зрозуміло? А потім знайду цих негідників і вб'ю особисто, кожного окремо...

– У сенсі, голими руками.

– Ні. Насамперед за горло.

Тривожні хвилини минули, над притихлим офісом лунав тільки далекий гул обладнання, що працювало в сусідніх корпусах. Повисла незручна пауза, ніхто не знав, куди подіти очі. За хвилину з боку кабінету керуючого почулися кроки, двері відчинилися, на порозі з'явився посильний Джером Шатлворт, коротко кивнув Ґрею, пройшов до столу, що стояв у центрі кабінету, і почав перекладати якісь папери. Секретарка Валері тихо вийшла в приймальню, щільно прикрила за собою двері, постояла хвилину в задумі, неуважно глянула у вікно і зникла за поворотом коридору.

Зараз треба було терміново переключитися на іншу хвилю і перевести розмову в більш спокійне русло. Молодий хлопець, що виконує роль посильного, закінчив нарешті зі своєю поштою, засунув шухляду столу, сів у крісло і повернувся в бік Майлза, продовжуючи роздивлятися його впритул.

– Джеррі, якщо не помиляюся? Правильно?

Забарився лише на мить, потім зітхнув, випростав плечі й кивнув. Майлз і сам вже здогадався, з ким має справу, хоча все це виглядало досить несподівано. Найбільше його бентежило те, що зовнішність цієї людини була звичайнісінькою – від людини з такою зовнішністю, як правило, так чи інакше віяло фанатизмом. Він виглядав занадто юним для того, щоб мати великий досвід роботи, і занадто молодим для добре оплачуваної посади.

– Правильно, правильно, містер Ґолденґерст. Прийшов ось доповісти, багато важливих справ... – Джером говорив так тихо, немов боявся порушити тишу в приміщенні. Явно порушував. – Тут ось телеграма прийшла... з ранчо Стеллана Шера. Він велів нагадати, щоб ви якось зазирнули до нього на вечерю. Сказав, не терпиться поговорити щодо відшкодування боргу. Дату вказав. Ви знаєте, де це? Він прямо так і написав – "Стеллан". Я почитав – щас, думаю, черкну ось, раптом щось цікаве... А там виявляється, у вас із ним якісь справи.

Ґрей піднявся, обійшов стіл і взяв телеграму. Пробігши її очима, він повернувся до молодого чоловіка, який застиг на місці. Кілька секунд він дивився йому в очі, а потім знову перечитав написане. Востаннє.

– Справи, і серйозні, треба сказати, справи, Джеррі. Борги, значить, пробачив?

Майлз лише посміхнувся.

– Чи пробачив я? Зроду такого не було, Ґрею! – ніколи раніше керівник не бачив, навіть у п'яному вигляді, такої відчайдушної образи на обличчі Джерома, яка межувала з паралічем. Придивившись, він зрозумів, чому. – Чесно кажучи – ворогові не побажаю... Довірлива ти людина, їй-богу. Сам теє давно на ранчо працював?

– Га, кілька днів тому. Ну так, зовсім нещодавно. Тільки побачив, який розкішний будинок у Стеллана Шера, от і вирішив зазирнути.

Розсмішив цей комічний порив, подіяв як каталізатор – на змученому обличчі Майлза на мить промайнула подоба посмішки.

– Мене звати Майлз Ґолденґерст, ми з тобою ніби як земляки, так? Ми з однієї вулиці.

– І обидва – власники ранчо, ха-ха!

Сміх Майлза перейшов у нервовий кашель. Джером поклав на стіл пакет із лососем і встав із крісла. Ґрей зробив маленький вдих, але теж встав, мимоволі простягнув руку і спіймав його долоню. Обидва завмерли.

– Що ж, якщо із земляками, можна й поговорити, так. Тож ти кажеш, худоба в нього хороша?

– Славна худоба. Єдиний недолік – дуже гаряча.

– А це – прибрати, напевно, доведеться? – Майлз кивнув на двері в кабінет. Відповіді не було.

Пригорнувши співрозмовника за плечі, керуючий зробив кілька кроків у напрямку дверей, так само дивлячись у підлогу. Дорогою Джером встиг прихопити пакет і тепер тримав його перед собою, ніби зброю. Дивний якийсь. Ніколи раніше таким не був. Вражає, до чого взагалі людина може змінитися відразу.

Ґрей тепер смутно відчував, про що зараз думає Льюїс, відчував його внутрішню боротьбу, пригнічувані емоції. За останні дні йому довелося стільки читати думок, мати справу з великою кількістю людей, безнадійно втратити найкращого друга... Досить чи ще? Чоловік поставив собі це питання тільки раз.

***

На ранок, коли над затокою вже нависли сірі досвітні сутінки, до вершини пагорба, на вершині якого стояла система осель Майлза, під'їхав вершник на запряженому коні, у формі податкової інспекції. Прив'язавши коня до дерева, інспектор підійшов до головного будинку і постукав у двері. Через деякий час за ними почулися кроки.

– Входь, відчинено, – пролунав зсередини холодний голос Ґрея, від якого чомусь у тремтіння кинуло людину з податкової.

Здивування вершника було цілком щирим. Відчинивши двері, Торнвейл став назустріч і простягнув уперед обидві руки. Інспектор пом'явся на порозі, переклав пакет з однієї руки в іншу, підніс його до обличчя, ледь понюхав і ледь усміхнувся. Потім рішуче простягнув його наміснику. І одразу ж дістав легкий удар по потилиці, після якого негайно ж звалився на килим із неправдоподібною швидкістю.

Повозившись у килимі, догори вилізла голова в пом'ятому мундирі, готова до подальшої битви, проте в останню секунду прийшла до тями і розпласталася на килимі як миленька. Однак атакувати вже не було кому.

– З чого б це раптом інспекція, га? Я так розумію, документи перевіряти прийшов, мати їх так, порядків наших не знаюча? Так от немає там нічого протизаконного, хе-хех... Правильно я вважаю, ти за цим сюди і приперся, ні? Усе викладай, нахабна пика. Або поріжу, якщо сил не вистачить.

Готуючись до непростої бесіди, Ґрей завбачливо привчив себе до гумору і спробував зобразити гнів насправді – що виявилося дуже складно через напружену шию і тремтячу нижню щелепу. При цьому не попливло в очах, бо всі емоції були заховані всередину, під сухий язик і закріплені довгим досвідом.

– Пощадіть, пане наміснику, за що?

– За те, що ти не вчора на світ з'явився, щоб зі мною в глядєлкі гратися, бюрократе!

Жвавий крик служителя закону було перервано тихим ударом плазом по голому заду – здається, це було перше, чим закінчилася його вистава. Перекотившись килимом, чоловік підхопився на ноги і швидко покрокував до дверей. На порозі він на хвилину зупинився й обернувся.

– Я зараз за отцем Асліфієм збігаю, батюшка сам під'їде, ви вже вибачте, якщо не на часі.

Хльостаючи за вітром полами кітеля, чоловік метнувся до воріт. Незабаром пролунав його голос:

– Під'їду, чекайте! – і звук копит остаточно стих.

Такі неочікувані візити вранці не рідкість, вони трапляються від розладу з приводу податків, якими дорожчає скарбниця, або коли черговий шулер тікає від податківців, викравши гроші з каси. Кожен прибулий забирає особисто в намісника всього кілька хвилин, намагаючись зам'яти справу, і робить це, не бентежачись можливістю покарання. Порядок було відновлено.

Льюїса не видно було в жодній із кімнат, тож Ґрей знову вибрав кабінет, де снідав. Цього ранку Майлз вирушив на річку, прихопивши з собою заряджений дробовик – за чутками, він часто до напівсмерті лякав рибалок у тих місцях. Однак був і один недолік цієї нічної прогулянки: треба було усунути наслідки нічного побоїща, а зробити це можна було тільки одним способом – отримавши від життя максимальну насолоду.

Так думав Ґрей, сидячи за столом і пережовуючи лосось. Погляд його блукав стелею, повільно перетинаючи декоративні тріщини, які чомусь називалися "площинами", і зупинявся на кожній вибоїні.

"От і роби після цього добро людям", – з філософським спокоєм подумав він, машинально водячи пальцями по стільниці, видаючи відблиски на годиннику, що стояв у коридорі.

І справді, рідко зустрінеш будинок, схожий на барак, якими його зазвичай зображують в історичній літературі. Коли Майлз ще тільки зажився на світі, складські приміщення були розосереджені по великих територіях – про всяк випадок. Не знаючи розташування приміщень, не можна було як слід замикати двері і таке інше. До повної реконструкції приміщення залишалося одним цілим, тож його доводилося обладнувати безліччю дрібних секретів, які допомагали уникнути неприємних сюрпризів. Чи були вони скликані саме для цього випадку? Щоб заспокоїти ворогів? Не виключено. Хоча навряд чи.

Валері приймала душ. Милом пахло приємно – мабуть, саме тому Ґрей так і розчулився, побачивши мокре голе тіло жінки, яка прочинила двері ванної кімнати. Утім, замилуватися Валері так довго не вийшло, оскільки вона одразу відвернулася, загорнувшись у рушник. Довелося відвертатися самому.

Дешеві будні. Але й трапляються в них непогані миті. Ось наприклад, така – коли можна ось так неспішно мружитися, перебираючи в голові події дня, ні на кого не звертаючи уваги, наспівуючи під ніс невигадливу мелодію і час від часу перевіряючи годинник. Ґрей не помітив, як підійшов Льюїс.

– Ось так проводиш дні: ловиш законників на власній території і думаєш про тлінність буття, друже, так? – запитав Едом, сідаючи навпроти. Деякий час вони мовчки їли, потім хтось із них натиснув на кнопку, що блокувала роз'єм зливу води в туалеті, ніби збираючись справити нужду, але все ж таки не рушив із місця. Зрештою Льюїс кивнув головою і продовжив: – А взагалі, я б здивувався, якби щось сталося. Убити можуть у будь-який момент. Особливо вночі, у темному дворі.

– З Техасу все пішло, – промовив Ґрей. – У них там маса розумних ідіотів, їм просто мізки тиснуть, ось вони і намагаються жити по-іншому. А до чого тут ми? До нас це жодного стосунку не має. І взагалі забудь. Ти вже втретє за тиждень згадуєш Техас. Розумію – думки неоднозначні, коли вони стосуються твоєї дружини. Пробач.

– Ніхто не хоче зв'язуватися з техасцями. Якби можна було, ми б їх взагалі уникали – дуже вони ці… людожери. А моя Сьюкі…

Головний біль став сильнішим, змусив заплющити очі й стиснути зуби. Гострий біль звів щелепи, від чого на очі навернулися сльози. Намагаючись дихати глибше, Льюїс пригадав, яку лють викликають у нього інколи чиновники, усілякі Мортіфори та інші нехороші особистості, яких розвелося останнім часом так багато.

Торнвейл зітхнув. Бажання говорити стало майже нестерпним. Едом подумав, чи варто ділитися проблемами. Потім згадав про неприємне й ганебне, прокляв себе за балакучість, підхопив уривки думок про Техас і викинув їх з голови, одразу ж повернувшись до теми своєї ідіотської розмови. Ґрей кивнув, даючи зрозуміти, що слухає.

– Іноді я намагаюся уявити, що може відчувати людина, яка вчинила тяжкий гріх. Тільки це не виправдання, розумієш? З власного досвіду знаю, наскільки це страшно – що тебе постійно переслідуватиме відчуття, навіть коли ти у справі. Мені навіть слухати ці проповіді нудно. А Сьюкі – зовсім інша людина. Вона ніби випромінює позитивну енергію. Легко дивиться на речі, багато веселого і світлого. Пам'ятаєш, на самому дні народження ми влаштовували вечірку з хорошим вином, квітами, закусками. Просто так, для душі. Щоб увечері поговорити. Випили, закусили. Проявили чуйність. Жартували і сміялися. Сью сказала – скоро життя зміниться, все буде по-іншому. Чого вона тільки не наговорила! А потім почався її... Ну, простіше сказати, її депресняк. Навіть плакала, уявляєш? Я не думав, вона до такої міри змучена. Почала боятися темряви, дивних людей, незрозумілих подій. Каже, ледь з розуму не зійшла, поки ходила вулицями. І в цей момент її покликав до себе Майлз...

– Хочеш сказати... – Ґрей пильно подивився в очі Льюїсу, намагаючись розгледіти в їхній глибині черговий уривок думок. На жаль, нічого там не побачив, крім втоми. Зітхнувши, намісник опустив очі.

Атмосфера в кімнаті вже стала нервовою, і будь-які слова були зайвими. Можна було закруглятися. Тож Торнвейл вирішив згладити розмову, вдавши, ніби нічого не сталося. Кивнувши на склянку із залишками віскі, він продовжував занурюватися у світ власних думок, інколи відчуваючи на собі погляд співрозмовника, тоді він піднімав голову і з усмішкою дивився йому в обличчя, причому обличчя у відповідь теж швидко ставало привітним.

Так починався важкий день. Так закінчився. Такий він і є – день, сповнений метушні та болю, сліз і безмовної жалості до самого себе. Льюїса мучили ті самі думки, тільки пов'язані зі сторонніми проблемами і сумнівами. Його думки були гіркими, його емоції – занадто жорсткими. Начебто треба було поспішати або просто знімати напругу. Адже спокій без цього не настане ніколи.

Треба обов'язково щось робити, щоб світ знову став прекрасним. Або хоча б таким, яким був, після того як... після падіння. До чого ж усе несправедливо! І все так клопітно... Не страшно навіть уявити собі, чим усе скінчиться – або ось-ось має закінчитися.

На губах застигла похмура усмішка, очі ховалися під навислими бровами – з кожною миттю в голові ставало дедалі світліше й світліше, а біль вщухав, поступово перетворюючись на безмежну печаль. Найсумнішим у цій сцені було те, з якою регулярністю вона повторювалася. Немов вона справді була дзеркалом душі й показувала, який ти насправді – у всіх деталях.

***

Біля річки, де глибоко внизу текла темна й холодна вода, виднівся маленький човен із рибалкою, який відчалив на дальній берег і накинув вудку на інший бік. Акуратно несучи сітки, чоловік час за часом пірнав, витягаючи їх за мотузку, піднімаючи назад і знову опускаючи. Але коли він підняв очі, до нього донісся тихий-тихий звук. Рибалка примружився, нахилився вперед і кілька секунд вслухався в тишу. Звук повторився – цього разу його було чітко чути.

– Давай до берега, старий, справа є, підгрібай! – крикнув рибалці голос, що наближався і здався знайомим.

Раян Сейлор, невисокий повний чоловік років сорока п'яти, жив у зеленому сільському будиночку, приліпленому до обриву над річкою. Щоранку він йшов до води і довго стояв біля човна, дивлячись на поплавці. Віднедавна ця тиха сонячна погода стала його неодмінним супутником. Раніше він майже не вилазив із дому – через астму, що забезпечувала його киснем, – але зараз міг годинами мовчки стояти на березі, слухаючи тишу, ловити в річці сонячне проміння, розглядати хмари в небі. Це було не просто споглядання, це була внутрішня робота, яку Раян виконував, не особливо звертаючи увагу на те, що відбувається навколо. Річка часто відкривала йому свої таємниці, над якими не замислювалася сама.

Піднявши очі на голос і зустрівшись з його володарем очима, рибалку сильно хитнуло назад, але він устояв на ногах і навіть встиг обернутися до того, хто наближався. Він одразу впізнав високого чоловіка, що йшов попереду берегом. Те, як він поводився, видавало в ньому тверезу людину, яка все своє життя проводить у вирі справ. Побачивши Раяна, чоловік різко зупинився, зняв капелюх і вклонився, знявши таким чином частину вантажу з душі рибалки. Той вдячно кивнув.

– Схоже, справи в тебе все ще гірші, якщо ти просто хочеш подихати чистим повітрям, стоячи біля річки. Не пам'ятаєш, коли востаннє мене зустрічав? – чолов'яга усміхався, хоч у його очах застиг втомлений вираз, що був радше схожий на смуток. Раян поклав руку йому на плече. – Не відповідай. Адже я тебе наскрізь бачу.

Прийшлий був не хто інший, утім, уже відомий нам Майлз Ґолденґерст, одягнений у дивне вбрання: коричневу шкіряну куртку з безліччю ґудзиків, білу сорочку з короткими рукавами і високі червоні чоботи. Взуття складалося з темно-коричневої стьобаної шкіри і ремінців на халявах, що кріпилися за допомогою довгого срібного дроту. Воно ніби покривало більшу частину ступні й повністю охоплювало ногу, створюючи якусь подобу величезного античного черевика.

Прийшов гість у справі. Хто його знає, наскільки вона термінова. Говорив він мало, більше слухав, обмінювався зауваженнями і зрідка кивав на знак згоди. Майлзу, таким же впевненим і холоднокровним, можна було передати будь-яку проблему. Що він все-таки і зробив. Причому настільки швидко, що Раян нічого толком не встиг збагнути.

– Є одне місце, куди їхати треба, та от не знаю, чи вдасться. Техас цей... Нечисто там, відверто нечисто, клянуся. Одні сепаративні психи навколо, наїжджати хочуть. Адже твоя сім'я там живе, ну або хтось із близьких. Питання одне – їхати чи не їхати? Ось і хотілося тебе попросити поради. Справа така, делікатна. Якщо, звісно, можеш.

Раян запитально підняв брови. Розмова пішла по колу, присвяченому різним речам, і на язиці вже крутилося "no problem", коли в бесіді прорізалася проблема, заради якої, власне, вони і зібралися в такий ранок, під час яскравого сонця і чистих синіх небес. Рибалка нарешті вирішив витягнути з води свою вудку, кілька разів смикнув її за волосінь і швидко закинув вглиб.

– Одні латиноси там оселилися, весь час чи то напиваються, чи то наркотики якісь нюхають. Зворотний бік у них такий, розумієш. На вигляд усі наче нормальні люди, нічого поганого про них сказати не можна, нікого не зачіпають... А насправді... – рибальський погляд пішов за річку, загубився у спогадах, за кілька миттєвостей повернувся і втупився на співрозмовника. – Ті, хто з ними близько знайомий, часто потім не можуть пояснити, чому вони перестали з цими людьми спілкуватися, немов хтось заговорений якийсь... Ось так буває.

– Щось не помічав за собою схильності до спиртного. Мені здається, у цьому питанні я можу повністю тобі довіряти, старий.

Випивши на двох лимонаду з великої склянки, Сейлор одразу повеселішав і тепер базікав без угаву, а Майлз уважно слухав його впіввуха, раз у раз повертаючи до співрозмовника напружену спину, роблячи вигляд, ніби поправляє вудки. Вставши на ноги, він потягнувся, розім'яв м'язи.

– Чи будуть федерали тиснути на повстанців? Цього я не в змозі передбачити, друже мій, тому не хотів би, щоб ти надмірно радів. – Раян замислився, погладжуючи підборіддя, насупився і деякий час мовчав, поступово приходячи до якогось рішення. – Чорт знає що відбувається. Кругом одні змови, змовники... Гаразд. Скажи мені ось що. Ти в курсі, за що цих латиноамериканців женуть із Парагваю? За що до влади прийшли? Чому у всіх революціонерів один і той самий одяг? Що взагалі таке "революціонер" іспанською? І не кажи, гаразд, про історію, я розумію. І про солідарність.

Перебіг розмови несподівано сповільнився, став млявим, запитання вийшли дещо недорікуватішими і втратили сенс. Щоб відновити бодай якусь подобу теми, довелося осушувати чергову склянку лимонаду, голосно лузгаючи насінням. Коли склянку спустошили наполовину, рибалка заклопотано примружився і важко зітхнув.

– Я не став би втручатися в чужі справи, – заговорив він знову, ледве перевертаючи язик, у нього починалася звична відрижка, яка тепер рідко його покидала, поки співрозмовник був у гарному настрої, зрозуміло було, через що. – Але те, про що ти говориш, дуже на мене схоже. Ось уже справді: хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Хочеш, значить, допомогти – допоможи. Але тільки знаєш, друже, всі мої відмовки давно вже відрепетировані, одне й те саме мені щотижня доводиться повторювати. Турботи лізуть з усіх щілин, голова обертом іде. Можливо, Господь над нами зглянеться? Мовляв, потурбуйся за цих обдарованих, адже їм так погано, того й гляди остаточно розплачуться, правда ж? Тільки не проси мене від цієї відповідальності відійти. Ні за себе, ні за них, нікому з них нічого від мене не треба.

– Не бери в голову, старий друже. Тут тобі ніхто не суддя, як і нікому іншому. Чи візьмуть повстанці владу ще десь, залежить тільки від них самих. Пам'ятаєш, ти казав мені, які великі неприємності з Мексикою будуть?

– Усі біди звідти, від цього злого Максиміліана, який там править. Спочатку на Гуантанамо напав, потім повернувся – а там тепер таке почалося... Минулого разу його революціонери ледве було до себе не прийняли, тож як винагороду пообіцяли щось на кшталт пустелі на заході – де всі католики одразу б передохли.

– Ти перебільшуєш, Раяне. Згадай тільки, скільки часу вони розгрібали те лайно, яке навколо них виросло. Усе тільки починається, повір. Я вже нічому не здивуюся, якщо ці анархісти справді змінять владу, хоч мені й огидно в це вірити.

Потягнувшись, Майлзу набридло прикидатися і більше не ховатися за важкою спиною друга. Кілька разів глибоко вдихнувши, готовий ось-ось зірватися на роздратований крик, але встигнувши стриматися, змахнувши кілька насінин у каламутну воду, що оточувала ногу старого, почав повільно пробиратися до берега, зрідка роблячи великі паузи, коли йому потрібно було перевести подих. Відійшовши подалі, сів навпочіпки і закинув руки за голову.

– Дружин, чи що, захотілося? – сам себе запитав Майлз і підтягнув до грудей коліна. Загула довга бамбукова вудка. – Знавав я одну сальвадорку, теж любила позасмагати і прилягти на траву. Одного разу засиділися ми з нею допізна, і стала вона мене проситися в підсобку зайти. "Мені, каже, страшно самій тут, двері підперті, раптом хто увійде, та за мною й ув'яжеться... На людей навіть подивитися не можу, вся тремчу..." Я і кажу: "Тебе хтось налякав, раз ти таку нісенітницю говориш. Тут повно людей, ми ось поруч, заходь, чого соромитися... Та чого ж ти тремтиш-то?". Загалом, зайшла вона. Годині об одинадцятій прокидається, ще не зовсім оговталася, повертає голову до мене – і в сльози. А я так поруч сиджу, обіймаю її, гладжу по голові... І як тільки я її тоді втримав, сам не зрозумію. Така гарна дівчинка, слухняна, ніколи б не подумав. А ніжки в неї просто шалені, маленькі такі, акуратні, просто диво. Іноді погладжував їх і не міг надивитися. Вона і зараз у мене в голові. Люблю її. Ну а потім, посміявся, зітхнув із хвилину, поцілував на прощання – вона навіть заперечувати не стала. Уявляєш? Зовсім дівчисько... Незіпсована, щира, вірила у світле майбутнє. Померла...

***

Кабінет Майлза, хоча й був схожий на всі інші кімнати великих чиновницьких будинків, вирізнявся з-поміж інших тим, чим зазвичай вирізняються кабінети поліцейських комісарів, – мінімумом меблів, більшими труднощами доступу до секретних документів і цілковитою анонімністю місця, де проводиш більшу частину часу. Нині все це йому належало, вікна були щільно завішені, на столі горіла гасова лампа, щоб не здавалося, ніби він зовсім один.

По один бік столу сидів месьє Ґолденґерст, по інший – його помічник, Льюїс Едом, такий самий високий і худий, тільки волосся його було ледь русяве, а очі – карі. Схилившись над столом, другий писав на клаптику паперу, час від часу скошуючи очі в той бік, звідки долинала нерозбірлива мова. Нарешті він поклав пір'яну ручку і що було сил вдарив нею по папері. Майлз задоволено посміхався, дивлячись на свого співрозмовника. Обидва не наважувалися заговорити, знаючи, наскільки небезпечно бовкнути зайве. Тому мовчання було довгим і незграбним.

– Я прошу про звільнення, сер, у зв'язку зі змінами, що відбулися в мені, – нарешті зважився Льюїс. Похитавшись секунду, він продовжував: – І я хотів би просити вас про поблажливість. Ми були з вами друзями, містер Майлз, ви обіцяли, з мого боку буде проявом вірності, гідним вашої довіри, говорити про те, про що я тепер змушений мовчати... Присягаюся честю... Я глибоко поважаю вас і... У мене була репутація людини, готової служити істині з холодною головою, суворої та прямолінійної. Але так склалися обставини, бачити які було моїм обов'язком. Мені здається, їхній результат був вирішений.

Відвівши погляд, Льюїс смикав край одягу, що лежав на його колінах. Похилившись уперед, господар кабінету поставив лікті на стіл і поклав підборіддя на сплетені пальці. Його очі були холодні, губи щільно стиснуті. Чоловік чекав відповіді. Едом хотів було повторити своє прохання, яке вже виголосив, не ризикуючи піднімати очі, однак він відчув, точніше, зрозумів за стиснутим кулаком на склянці, кинутий на нього погляд і знову замовк.

– У ваших словах, Льюїсе, є певна логіка, заперечувати яку було б нерозумно. Особливо в тому контексті, як ви їх виклали. Зізнатися чесно, я не знаходжу в них нічого такого, за що варто було б вас звільнити. Ви виявилися дуже корисним співробітником, багато чому навчилися і, зрозуміло, заслуговуєте на більше. Моя совість чиста. Що стосується вашої ситуації...

– Я не прошу поблажливості, пане Майлз, мова про інше. Є люди, яких я зобов'язаний захистити, поки не пізно. Вам я можу зізнатися в цьому. Такі часи настали, від щирого серця прошу, повірте, незабаром і у вас теж почнуться важкі часи.

Похмуро подивившись на співрозмовника, чоловік за столом продовжив:

– Одного разу мені довелося стати свідком вельми сумної події. Якийсь американець, голова великої міжнародної компанії, розслідував справу про зникнення однієї дівчини. Серед безлічі паперів, які він перевернув, було кілька, що містили незвичайну інформацію. Тоді це здалося мені цікавим, але пізніше стало зрозуміло, навіщо була зроблена ця знахідка, – зітхнувши, Льюїс продовжив розповідь. – Жертвою була дівчина на ім'я Росалінда Лайонс, двадцяти двох років від роду, яка служила в одній із корпорацій як...

– Як секс-іграшка, будьте так ласкаві, – грубо перервав Майлз. Посмішка зникла з його обличчя. Він насупився і встав з-за столу, нервово походжаючи взад-вперед. – Досить! Ні за які пряники я більше не стану слухати цю маячню. Утім, якщо ви хочете додати що-небудь, викладайте, іншого шансу не буде. Отже?

Льюїс нервово провів рукою по волоссю, погляд його ковзнув по стінах і зупинився на гравюрі, що висіла над робочим столом. Обличчя керуючого застигло, немов кам'яне. Кілька секунд він мовчав, збираючись із думками, потім заговорив, обережно добираючи слова. По його обличчю було видно, що він намагається говорити не так, якими були раніше його промови.

– Прошу вас, дослухайте, інакше ви подумаєте, що я намагаюся вас розжалобити або збентежити... Можливо, у цих людей залишилася сім'я, яка потребує їхньої допомоги? Або... Або це справа суто конфіденційна? – він розгублено замовк. Побачивши на обличчі господаря кабінету гримасу невдоволення, зібрався з духом і продовжив. Мабуть, прийнявши рішення, Едом відчув себе впевненіше. – Отримавши лист на своє ім'я, який я тоді збирався надіслати до Державного департаменту, відправивши туди ж іще один, адресований якомусь сенаторові, ми все ретельно перевірили й переконалися, так воно і є. Лист у його конверті було надіслано з підписом того самого адресата. Містере Майлз, такого в нас ніколи не траплялося.

– Ще б пак, навіть коли ти говориш про це так... М'яко кажучи, незвично.

– Ви маєте рацію, іноді і я хвилююся, думаючи про місце, куди звертаюся у справах. Інакше я давно б збожеволів, поступившись бажанню побачити... Звісно, немає жодних доказів того, хто насправді надіслав листа, зате є інші, більш конкретні вказівки.

Розкривши перед собою якийсь папірець, чоловік вказав на підпис внизу. Майлз вдивився в нього, довго дивився, повільно переводячи погляд з одного рядка на інший, і врешті-решт ледь помітно кивнув головою. Едом відчув полегшення. Розмова набувала сприятливого для нього обороту, хоча бос був налаштований досить похмуро.

– Я буду більше корисний на пошті, ніж тут, бо просто не зможу працювати, бачачи, кому... Кому... – Льюїс ледь не задихнувся від ненависті до самого себе. – Наприкінці моєї роботи, коли я думатиму про людей, які віддали стільки сил і старань, щоб припинити безглузде кровопролиття... Коли моя голова буде зайнята однією тільки цією проблемою, а не хтивим божевіллям політиків... Заради Сьюкі...

Уривки думок і почуттів миготіли в голові керівника, перш ніж сенс слів, що долетіли до нього крізь гул у вухах, дійшов до його свідомості. Поставивши на аркуш паперу загнутий мізинець, він задумливо дивився на овал із написом, намагаючись підібрати потрібні слова, якими висловив би те, чого не могла висловити його душа. Не маючи змоги підняти очі на Льюїса, розбудженого несподіваним спалахом емоцій, Майлз подивився у стелю.

– Заради Сьюкі... – повторив він слова співрозмовника повільно і дуже тихо, майже про себе. На його обличчі з'явилася усмішка, холодна і зла. – А! Вже ви-то без неї точно не залишитеся, голубчику. Шкода тільки, мені доведеться прийняти вашу пропозицію якомога раніше. Це заспокоїть вашу совість, адже ви розумієте, про що я говорю.

Очі Льюїса розширилися від подиву. В одну секунду він усвідомив усе, глибоко зазирнув у душу Майлза і побачив те саме, чому ніяк не міг підібрати визначення. Погляд співрозмовника раптово став холодним і важким. Однак керуючий не встиг нічого сказати. Раптово його очі звузилися, на губах з'явилася презирлива усмішка. Зірвавшись із місця, Едом кинувся до дверей, відчинив їх і закричав:

– Спасибі, спасибі!

Радісний від того, що знову відчув себе чоловіком, керівник почав спускатися сходами, тримаючи лист у руці. Відійшовши на кілька кроків, обернувся, спіймав погляд Ґрея, що стояв біля сходів, завмер на мить, роздумуючи, потім підняв руку і помахав йому долонею. Його обличчя пом'якшилося, стало трохи розгубленим і добрим. Що не сказати про очі Торнвейла, в яких з'явився вираз презирства й ненависті. Ще мить вони дивилися в очі одне одному, після чого керівник раптом різко почав заводити руку назад, розпускаючи масивний золотий хрест, що висів на його шиї.

– Щасливо залишатися, сивочолий друже! – прощебетав він ніжним голосом і збирався вже повернути до виходу, як раптом чиясь рука зупинила його. Майлз побачив бліде обличчя і неприродно розширені очі товариша, що стояв біля сходів. Здригнувшись, той зробив крок назад.

– Скажи, ти часто згадував про мене останнім часом? Думаєш про те, якими злими словами обсипав мене за тими дверима? Бачу, думаєш. – Ґрей важко дихав. Діставши з кишені зім'яту пачку, він прикурив від сірника і глибоко затягнувся. – Ну то згадай, подумай і скажи, чи багато ти мені зараз, тут і взагалі, винен.

Майлз розгублено дивився на товариша і нічого не говорив. Ґрей ще раз затягнувся і, випустивши цівку диму в обличчя керівника, люто видихнув.

– Наше спільне бажання з Льюїсом абсолютно збігалося. Ми обидва хотіли одного й того самого, обидва прагнули однієї й тієї самої мети, разом викорінювали порок і гріхи.

– У чому саме полягали ці ваші бажання? Працювати разом?

– Хіба цього мало? Хіба наші життя не склалися б зовсім інакше, якби нам обом була дана можливість вибирати? Невже ти так і не зрозумів, чому я сказав тобі правду?

Кожен завмер у мовчанні. Повз пройшли якісь люди, кілька разів здивовано озирнувшись на Ґрея, зайнятого розмовою. Нарешті керуючий зважився.

– Відтоді, – сказав він неголосно, але так, що його слова почув навіть Торнвейл, який значно підвищив голос, розтягуючи слова і шиплячи ними в гніві, – відтоді я усвідомив, наскільки дурний твій намір, Ґрей. Спільний бізнес – це одне, балачки про нього – зовсім інше. Хіба ти забув, яким способом заробляєш свій капітал? Я говорю не про гроші, які за твоїм наказом забирають у людей. Я маю на увазі роботу і працю, заради яких люди викладають свої життя. І те й інше придумано не тобою, воно завжди було в людях і йде разом із ними. Тож залиш свої покаяння і більше не роби їх мені. Чуєш? Ніколи більше їх не повторюй, у всякому разі, при мені, інакше ти ризикуєш...

– Вгамуйся! Ти не знаєш і половини того, через що я став таким, яким я є зараз!

Роздратування, що прорвалося крізь маску смирення, знову затопило його обличчя. Поглянувши в бліді очі співбесідника, сповнені божевільної ненависті, управителя охопив страх.

– А, вже почав шкодувати... Гаразд. Зате тепер я знаю, хто винен у тому злі, яке коїться у твоїй конторі. Залишається тільки пожаліти тебе самого, оскільки покаяння – одна з твоїх людських слабкостей, яку ти покриваєш лицемірним лицемірством...

Майлз позадкував і раптом відчув, ніби його тягнуть за рукав. Він хотів було обернутися, щоб подивитися, звідки ця невидима рука, однак не зміг. Доводилося слухати до кінця, не відводячи очей від чорних зіниць співрозмовника.

– Я розумію, наскільки нерозумно з мого боку було вважати тебе своїм другом, і щиро шкодую про це.

– Що ти маєш на... увазі? Чому ти мене жалієш? – прошепотів приголомшений Майлз. Усе в ньому застигло, немов він почув щось надприродне. Час немов зупинився. – Чому я повинен тебе жаліти? Усі ми жертви мерзенного лихварства, що виникає на ґрунті нашої спільної роботи, ми занепалі створіння і мерзенні егоїстичні тварюки. Мені соромно, чесно соромно за себе, за тебе, за всіх... – він зробив паузу, збираючись із силами, підняв голову і подивився на співрозмовника, намагаючись зазирнути тому в саму душу. – І за всіх тих бідолах, над якими ти смієшся, вдаючи, нехай навіть абсолютно невинні, гроші. Яких ти змусив страждати й озлобитися, хоча жодного стосунку до них не маєш... Ти навіть не уявляєш, скільки всього ми втратили. Не уявляєш! Ти називаєш себе справедливою людиною? Ну тоді скажи мені... Скажи мені що-небудь!

– Але в мене немає вибору… Ті двоє на нарах, що корчилися від болю, це, по-твоєму, справедлива угода? Скажи! Відповідай мені! Заради чого, чорт візьми, мені жити, знаючи, кому дістанеться найбільш ласий шматок? Ти задоволений своєю долею, весь із себе такий чудовий, поважний, вірний, чесний. Але що залишиться з тими, кого ти змусиш страждати? Тільки тлін, а ти навіть уявити собі не можеш, на що схожі ці страждання!

– Від чого ж не можу, можу! Хтозна, може, саме це і є моя єдина розрада. Крім того... Аж надто ти правильну пісню заспівав. Загалом, так. Або ми залишаємося разом, або я вибуваю з цієї історії просто зараз. А тобі доведеться знайти іншу роботу, я маю право на такий розклад, хоч ти і жахливий негідник і тиран. Ти ще легко відбувся, моя тобі порада. Міг би відбутися куди гірше. Схоже, всерйоз за своє свавілля взявся.

Крики за спиною змовкли, зате сходами покотилося щось металеве і врешті-решт упало зовсім поруч із Ґреєм, вдаривши його в ногу. Той вилаявся, махнув рукою і відвернувся. Зараз він найбільше переживав за Льюїса, що перебуває на другому поверсі. Перехопивши погляд керівника через плече, він раптом зрозумів: незважаючи ні на яку перемогу, залишатися одному в усьому цьому світі йому зараз зовсім не хотілося. Піднявши з підлоги металевий стрижень, що вискочив зі стіни, чоловік стиснув його обома руками.

– Ти обов'язково знайдеш Сьюкі, чуєш? І тоді я порахуюся з тобою, покидьок! Тебе спіймають і випатрають, повільно і довго, кожен день, який ти проведеш в ув'язненні сепаратистів! Кожен день! Прощавай, людино. Можеш вважати мене останнім мерзотником на землі. Мені на тебе наплювати. Ти готовий був створити собі в'язницю з таких самих, з тією тільки різницею, де тобі доведеться сидіти. Можливо, незабаром ти вийдеш звідси вільним і усвідомиш усю безглуздість свого становища. Адже тобі не звикати. Може, тобі вдасться врятуватися втечею. Тоді я вб'ю тебе... Прощавай.

Звук кроків стих, у коридорі теж настала тиша. Ґрей кілька разів ударив стиснутим у руці металевим прутом по сталевій поверхні, після чого з силою відкинув його геть, вклавши в цей удар усю ненависть і презирство до самого себе. Потім він упав на підлогу і, закривши обличчя руками, заплакав від безсилої люті.

Майлз довго сидів у кутку, приходячи до тями. Поступово в його голові почав складатися план подальших дій. Ось тільки радості від цього плану він не відчував. Щось усередині протестувало, протестуючи проти самої думки про неминуче повернення до безпросвітного рабства, настільки важкого, що це буде схоже на смерть.

Завтра важкий день. Потрібно багато чого встигнути. Важлива зустріч із боржником. Потім – застілля у старого Джорджа, все як завжди. Найкраще виїхати на весь день – не треба нікому заважати, ніхто не заважає. Можна навіть завалитися спати, залишивши про всяк випадок двері на замок, як зазвичай. Келлі обіцяла масаж. Так приємно, коли не треба ухвалювати жодних рішень, треба просто довіритися цьому зеленоокому янголу... Не забути б послати Келлі квіти, добре, якщо з орхідеями...

Хай буде так. Майлз змикає повіки, забувши про все, занурюється в сон і нарешті звільняється від своєї ноші...

***

Ранок був темним і похмурим. Дощ усе не закінчувався, лише зрідка з хмар падав каламутний сонячний промінь, вихоплюючи з темряви розмиті обриси дахів, самотні дерева і мокрі кам'яні стіни. Повітря було просякнуте вогкістю й ароматом диму. По небу неквапливо пливли хмари. Перехожі йшли поспішно, ховали обличчя в коміри, тихо пересварилися і крадькома хрестилися, щоб не наврочити того, хто наважився кинути їм у спину камінчик або вістря ножа.

Гомін і метушня на вулицях виявилися просто неймовірними, немов усе місто з усіма його вулицями і провулками просто переїхало в інше місце. Скрізь навколо були поліцейські, і хоча вони майже не розмовляли, їхні очі, однаково похмурі й зосереджені, були націлені не на те, що відбувається навколо, тобто не кудись конкретно, a постійно вишукували нових жертв.

Житловий комплекс Майлза, розташований на самій околиці Арканзасу, був однією з найзахищеніших точок сектору, причому останніми роками йому вдалося пристосувати під себе житлові споруди, перетворивши їх на укріплені пункти, влаштовані з великою винахідливістю та старанністю, вони також давно вийшли на планову потужність, особливо з огляду на величезну кількість персоналу, який тепер незалежно від наказів центру вимагав від нього максимальної ефективності.

Тут головна кімната слугувала кабінетом, оточеним столом, шафою і диваном із синім покривалом. Окреме приміщення утворювалося стіною, за якою знаходилася ще одна кімната.

В одному ліжку спали двоє: сам Майлз, який розвалився на спині і прикрив очі рукою, яку він підклав під голову, та Келлі, яка тремтіла поруч і стиснулася в грудку. Судячи з усього, вона щойно прокинулася, ще не зовсім прийшла в норму і не вставала з ліжка. Щоб струсити з себе сон, чоловік зробив кілька ковтків соку з високої склянки, що стояла на підвіконні, наповнив склянку з іншої і підійшов до вікна, що виходило на вулицю.

– Не зачиняйте, – сказала з-під ковдри Келлі, відчувши його рух, спробувала повернутися і зі стогоном відкинулася на подушку. – Я просто трошки прихворіла. Дивіться, яка погода... І дощ... Поговорімо краще... Я вчора не встигла у вас запитати, ви так швидко лягли...

– Ні, ні, поспи ще, сон – найкращі ліки, а поговорити встигнемо, обов'язково.

Потягнувшись через спинку ліжка, Майлз узяв зі столу якийсь згорток, розгорнув його і вийняв із нього довгий прямий цвях, до половини вкритий коричневим воском. Проткнувши ним коробку з препаратами, він кинув її на стіл. Дівчина злякано заплющила очі.

Вулиця за вікном жила своїм життям. Скрипіли рідкісні колеса возів, чи це тільки здавалося так через гуркіт дощу за вікнами? Хтось пробігав мокрою бруківкою, квапливо махаючи руками. Загрозливо й глухо стукали копита по вимощеній бруківкою дорозі. Невгамовно іржали коні в стійлах, вимагаючи їжі, поруч верещав півень.

Сьогодні був запланований візит до боржника, який мав підписати кілька паперів. Стеллан Шер, звісно, вже чекав на Майлза, стояв біля дверей свого будинку, вбраний у сірий довгий плащ і крислатий капелюх із маленьким металевим пером. Усміхнений, по-своєму елегантний, готовий до будь-яких випробувань, але твердий у своєму намірі тримати його до кінця.

Шер добре знав, чого хоче ця людина, яку він зустрічав у десятках різних облич. Він усе робив, не відходячи від договору, хоча й отримував від лихваря певну суму, достатню для безбідного існування. Але те, на що зрештою перетворювався його спосіб життя, було гірше за будь-які злидні. Чого йому коштувало одне лише постійне безсоння! Але він усе-таки тримався, намагаючись, наскільки це було можливо, зменшити незручності, які приносить життя. І щойно йому вдавалося хоч трохи заснути, далі все було в руках цієї людини.

У далині пролунав удар дзвону. Ще один віз зупинився біля воріт, двері відчинилися, на вулиці пролунали крики візника, невдоволені й примхливі, вони швидко стихли, грюкнули двері, зі стуком повернувся масивний залізний замок. З воза вилізла громіздка постать, одягнена в просторий коричневий бушлат із капюшоном, що приховував обличчя. Шер квапливо відійшов до столу, згріб папери, що лежали на ньому, абияк запхнув їх назад і присів у крісло.

– Прошу вибачення, містере Шер. Я не міг прибути раніше. Справи. – Майлз влаштувався навпроти. Його ноги в запорошених чоботях упиралися в пощерблену дерев'яну підлогу, тож йому доводилося доволі згинатися. – Сподіваюся, що ви не будете дутися, якщо я трохи пройдуся вашими угіддями? Мені потрібно подивитися, чи все гаразд.

Хода його була якою завгодно, тільки не неквапливою, трохи дивною та сповільненою, начебто він мав справу з чимось неймовірно важким, пересувався він із невластивою йому обережністю, глибоко засунувши руки в кишені й ледве підвертаючи ногу.

– Що це за черевики? – поцікавився Шер замість відповіді. – Для такого, як ви, відповідне вбрання. Ви одягнені за останньою модою.

– О, це свого роду захист від мозолів. Моє взуття – найкраща оборона, тому воно для мене таке цінне. У старі часи такі човганці були надто великою розкішшю. А це так – зручно.

Переглядаючи відділи із зерном і худобою, яких була більша частина у сховищах, закуплених для різних потреб, і роздивляючись господарські споруди та склади, для яких нічого не збереглося, щоб хоч щось зрозуміти. Майлз здебільшого мовчав, іноді щось бурмочучи собі під ніс.

Нарешті, огляд було завершено, угоду здійснено, грошей отримано достатньо, можна було на якийсь час забути про образи і проблеми. Обернувшись, Шер виявив, у чому справа. Тільки тепер він помітив, куди дивиться його співрозмовник.

– Частина ваших володінь увійде в угоду, гадаю? Це буде непоганий завдаток. До того ж я керуватиму ними особисто, адже їх тепер нікому буде охороняти. Тож самі розумієте. Отже, – чоловік підвівся, підняв руку із затиснутим у ній капелюхом, зсунув її з чола на потилицю і вклонився, одночасно простягаючи руку Шеру, показуючи, ніби хоче її потиснути. – Ми одне одного зрозуміли? Крім того, всі землі на цьому відрізку кордону ретельно охоронятимуть мої люди. Домовилися?

Не на такі умови хотів, мабуть, іти Стеллан: з таким супротивником спритний, хитрий і холоднокровний боржник ще ніколи не стикався, та й не сподівався, мабуть, упоратися в недалекому майбутньому. Зустріч із Майлзом хоча б показала, якою може бути ціна такого кроку.

– Добре, ваша воля – закон, я підкорюся. Зачекайте кілька хвилин, будь ласка, подихаю свіжим повітрям.

Дощ посилюється. Щойно за Шером зачиняються двері – легше не стає. Знову спалахує блискавка, грім перекочується по дахах і стихає – видно, небо швидко прояснюється, скоро знову вигляне сонце.

Мокрою від дощу дорогою їде візочок, повний стиглих вишень – єдиний зелений кущ у всьому місті. Шлунок починає бурчати, а втома й туга навалюються, немов кам'яні блоки. Пошепки вилаявшись, чоловік у капюшоні хапає обома руками голову, втягує її в плечі, розгойдується, монотонно повторюючи якісь слова.

– Пройдіть зі мною. Ми зібралися тут не для того... Ах! Давайте їсти вишні, поки вони ще свіжі.

Простягнувши руку, Стеллан бере кілька ягід із кошика, що лежить перед ним, надкушує, ставить кошик назад на землю і з хрускотом з'їдає кілька штук. Потім бере іншу і знову береться за їхній солодкуватий сік. Гість вичікує. Кілька миттєвостей вони мовчки їдять, потім Шер запитує:

– А що ми з вами робитимемо далі? Залишимося тут? Тут теж знайдуться свої потреби. Чи, може, поїдете у свій маєток? Тепер, коли...

– Я залишуся тут на одну ніч, потім поїду. У мене скоро свої балачки, але я постараюся зустрітися на хаті у старого Джорджа, ще раз перевірити всі деталі. А ви? Ви куди? Повертаєтеся в Бентон? Чи в Нью-Джерсі?

Шер знизує плечима. Їм обом байдуже, хто чого хоче і що робить, їх відокремлюють одне від одного нерозуміння і байдужість – навіть ближче, ніж презирство і ворожість. Набагато ближче. Чого завгодно можна від них очікувати – але тільки це не їхніх рук справа, надто вже різне в них виховання, спосіб життя.

– Влаштуюся у вас у сараї. Буду сторожити ваші зерна, гній та інший скарб. Є ще пара зайвих оберемків сіна, спати зможу, не звалившись із лавки.

Так закінчилася їхня розмова, що почалася, напевно, набагато раніше і закінчилася так само, без надії на що б то не було, навіть без суперечок. Точніше, спочатку Шер спробував щось пробурмотіти на прощання, похмуро дивлячись на гостя, однак одразу ж затулив рота і відвернувся, похмуривши плечі.

Наближався вечір. Гроза вже не так гуркотіла по даху, поступово стихав шум дощу, за стіною сараю стало тихо, світло вже померкло, потягнуло холодним вітром. Десь за хатою замукала корова, відгукнулися вівці. Навіть вогонь у вогнищі згас, хоча Стеллана це мало турбувало.

Майлз збирався заснути. Але сон не йшов до нього. Це було не схоже на головний біль, яким він страждав із самого ранку, ні, справа була в іншому. Слова Ґрея знову і знову спливали в пам'яті, нові й несподівані, складалися в дивну мозаїку. Вони не мали стосунку до майбутнього, до якоїсь конкретної мети – просто приходили в голову – і так без кінця. Голос напарника так само продовжував лунати в нього у вухах. І це починало здаватися, що все це відбувається з ним насправді.

Часи Громадянської війни і революції – люди стали ворогувати з найрізноманітніших причин. Здавалося б, суцільні протиріччя і чвари мали б об'єднувати людей, змушуючи їх без роздумів узятися за зброю, замість того щоб шукати цапа-відбувайла. Зараз би це назвали великою трагедією...

У XIX столітті, території Північної Кароліни, що раніше перебували під окупацією Конфедеративних Штатів Америки, стали одними з найбільш рабовласницьких. Після відставки губернатора Сема Г'юстона, який виступав проти приєднання Техаського регіону до нової держави, Конфедеративні Штати Америки призначили нового правителя. Рішення це викликало скандал – від імені техасців до суду було подано кілька позовів, і всі вони були відкинуті. Губернатора незабаром було вбито, протистояння набуло інших форм – тепер Північ звинуватила Південь у зраді, учасники якого підтримали рух, названий новою формою конфедеративного ладу, що передбачав насильство, викрадення людей та смертну кару.

Ця подія стала початком ери беззаконня на прифронтових територіях, що згодом перетворилися на справжній Дикий Захід, готовий будь-якої миті вчепитися одне одному в горлянку. Загони заколотників на чолі з колишніми офіцерами армії Конфедерації, що роз'їжджали по пустельних просторах, часто з'являлися на околицях Вірджинії, де фермери і ковбої тримали оборону від бандитів, які влаштувалися в занедбаних фортах.

Йшла гонитва за невловимими індіанцями, що ховалися в заростях буша; ліс ставав для багатьох бандитів пасткою; банди, з одного боку, переходили на бік конфедерації (для захисту від індіанців), а з іншого – влаштовували криваві рейди по тилах армії Союзу. Загін найманців під командуванням Тіма Евергарта за один тільки рік знищив триста сорок три бандита, знищив точно, нещадно і жорстоко, розстрілявши впритул із вінчестерів, від яких не можна було сховатися, оскільки бандити вискакували на відкриті простори, тримаючи в руках довгі жердини. Евергарт був важко поранений під час цієї операції – куля прошила йому руку навиліт, залишивши криваву борозну на шкірі.

На шляху до Північної Кароліни найманці несподівано зустріли цілу армію конфедератів, чоловік під двісті; і там була зовсім інша війна, ніхто не став приймати бій, а відразу відступив на південь. У тих місцях було багато міст, трохи менших за розміром, у них могли жити люди, і люди ж могли дістатися і до плантації, звідки починався їхній шлях, тому загін Евергарта, який у перегонах провів цілий тиждень, почав розділятися на невеликі групи, що відводили від переслідувачів тих, кого вже не можна повернути до життя, – хтось ішов у джунглі, інші розбрідалися по полях і кюветах. Тім, уже неабияк пошарпаний, як і інші групи, майже повністю зник з поля зору; він навіть перестав віддавати накази і, дотримуючись принципу "Не страшно вмирати, страшно жити", непомітно згас. Його слід загубився в болотах біля пагорбів на берегах Потомака, куди він пішов один, ніби вирушаючи на небеса.

Решта були самі за себе. Серед останніх, тих із живих, кому вистачило сміливості повернутися у своє місто, був і Майлз. Згорнувши на узбіччя Вірджинії, недалеко від Аппалачі, він натрапив на маленький табір, що складався з кількох возів, кількох вершників і десятка коней. Одразу кілька голів повернулися в його бік, коли він під'їхав, але той був спокійний і дуже худий, тоді як обличчя навколо були сповнені переляку й болю. Спочатку він нічого не зрозумів. Коли ж його оточили і втупилися на нього палаючими очима, Майлзу довелося пустити в хід перше, чого він навчився у свого колишнього наставника – зберігати цілковиту нерухомість. До нього підійшли, хапаючи за руки, почали мацати, заглядати за спину – він уже знав, чим усе скінчиться. Невдачливого мисливця знайшли, потім найманця почали оглядати, обмацувати, прикладати до його грудей руки – кілька людей намагалися навіть влізти йому в штани; коли все закінчилося, його обшукали, покрутили всі м'язи, зазирнули в усі дірки, перетрусили і жбурнули в найдальший віз, на задній частині якого був кинутий мішок зі сміттям.

Оброблятися довелося самому; мішки заощаджень, вкрадені в найманців, були віддані без жодних питань. Тоді-то і почалися його поневіряння преріями, що стали вже звичними. Гроші – єдине, за що не треба було турбуватися, хоч Майлз і залишив колишніх товаришів майже ні з чим... Аж раптом серед усіх цих колотнеч і халепи він відчув на своєму плечі чиюсь руку й почув тихий голос: "Майлзе, ти ж це не через гроші, чи не так?" Він підняв очі, проте його співрозмовник уже розчинився в темряві.

Зрадник вирушив жити своїм життям, відкинувши цей епізод із життя вбік і дозволивши подіям йти своєю чергою. Життя в новому світі було примітивним і простим; але кожна людина з часом освоює його досконало, набуваючи досвіду і характеру, якого до цього в неї не було, по-іншому вже просто не можна. Справи за свободи йшли тільки вгору. Майлз розбагатів завдяки лихварству, відсоткам і готівці, до того ж, керуючи кількома компаніями з різних постачань, задовольняв здебільшого свій апетит і залишався дуже задоволеним собою – водночас він чудово розумів, що, якби не було цих якостей, сталося б щось зовсім інше. Завзятість у житті не залишається без нагороди – за це він і був винагороджений.

Незабаром той став одним із головних фінансових ділків, вкладаючи свої гроші в різного роду проєкти і підтримуючи своїх партнерів по бізнесу – і так само, через партнерство, досяг успіху в багатьох інших справах. Незабаром до Майлза повернулися колишня обережність і обережність, яких він раніше ніколи не знав. Він розумів: ці дві якості були його покликанням, і він не повинен випускати з поля зору нічого з того, що відбувається навколо.

Минуло кілька років, минуло ціле життя – Майлз став нарешті вельми відомою особистістю. Він побачив світ, ніс у собі пам'ять сотень живих смертей, бачив, здавалося, всіх, хто жив колись на землі, – але, як не дивно, найбільше у світі йому хотілося знову зануритися в безодню хаосу, щоб життя поверталося до нього завжди й одразу... Цей запит він висловив тим, чиє існування якраз і виявилося неспокійним та найважчим, – всього життя, що він проживав, виявилося б замало, якби це життя колись і колись ішло в небуття... Те, чого хотів Майлз, здійснилося; минуле життя відпало, розчинилося в минулому, що залишилося далеко позаду – як він хотів би ніколи і ні за ким не ганятися, повністю сховатися в природі, лише зрідка визираючи з її листя, бачачи рух життя...

Відкинувши спогади, немов страшні сни, про які він звик не згадувати, занурений у свої думки, стомлений роздумами, зазвичай не надто збадьорюючими, пізно вночі Майлз не помітив, наступив він на що-небудь чи ні, чи, може бути, це було щось величезне й сховане в темряві, що підкралось до воза, щоб його схопити.

Він вирішує підпалити смолоскип, а потім піти перевірити наявність господарства і що там не гаразд – не встиг він нахилитися за ним, вчасно помітивши рух біля своєї руки і відскочивши назад, заскрипіли колеса; невідомо звідки поруч з'явилася білосніжна коза і почала бити його рогами в груди. Майлз відчайдушно замахав руками, намагаючись відігнати її, в голові промайнуло кілька думок, усі вони були пов'язані з можливістю щонайменше однієї з них збутися: поки що нічого, окрім козячих рогів, у цієї неприємності не було.

У цей самий момент вона перестала бити його рогом і стала тертися об його ноги. Це було незвично; побачивши, як по його тілу повільно розливається щось тепле, схоже на олію, кров у жилах Майлза голосно застукала – його бажання почали виконуватися буквально й негайно – біла кізонька стиснулася, ще сильніше напружилася й почала відпускати його член дедалі далі й далі, доки йому не вдалося повністю проникнути їй усередину. Коза голосно загорлала і перейшла на гучні солодкі вигуки, від яких у Майлза внизу живота стали накопичуватися судоми. Останнє, найголовніше, бажання, що чітко оформилося в самому корені його істоти, нарешті знайшло своє втілення: він скінчив. Кізочка постояла трохи і раптом повалилася на нього, жадібно заковтуючи залишки його насіння. Більше ніщо її не хвилювало.

Крики, що були до того, стихли, проте Стеллан Шер не спав, прислухаючись до того, що відбувається, і намагаючись відновити в пам'яті попередні події. Ще раз обміркувавши те, що відбувалося, він переконався в тому, чим це могло закінчитися – він усе ж таки почав наближатися до сараю – звісно, спершу неусвідомлено. Усі двері, що вели всередину, виявилися замкненими, але їх було небагато, тож увійти легко вдалося.

Озирнувшись на всі боки, Стеллан подумав, чи немає тут Майлза; вирішивши, втім, зробити це згодом, швидко оглянув приміщення і тільки після цього звернув увагу на те, до чого не одразу дійшло його розумове око. Залишки сперми були розкидані всюди, куди тільки діставало світло смолоскипа. Подекуди на підлозі було видно й краплі крові. Однак навіть ці обставини не викликали в його розумі жодних певних асоціацій.

Майлза ніде не виявилося. Повернувшись до своїх покоїв, Шер довго перевертався з боку на бік, згадуючи про те, що трапилося, – врешті-решт до цієї думки його підвів факт, що, щоправда, мав безглуздий і неправдоподібний вигляд, оскільки навряд чи міг підтвердитися. Після цього він заснув.

Неквапливо йдучи від підозр, гість потихеньку збирав усі речі, що залишилися після огляду, і незабаром опинився далеко від ранчо, вирішивши скористатися ранковою прохолодою, яка в цю пору року давала можливість зробити в дорозі кілька годин. Тепер він їхав уже звичними для себе місцями, знайомлячись з околицями.

"Серце Техасу, так? – усміхнувся Майлз. – Хто б міг подумати."