МЕЙРЕЛЛІШ

Атож лячно, коли посеред галасливої компанії, серед яскравих піджаків і шовковистих краваток, тебе раптом охоплює бажання стати таким самим невидимцем, як той чоловік за столом, якого ти ніколи не бачив і, певно, вже ніколи не побачиш. Бажання просто зникнути. Стати прозорим, як він. А коли всі підуть з цього світу… що залишиться тоді?

У себе, в просторому кабінеті, оздобленому в стриманих чорно-білих тонах, одна людина полюбляла довго розмірковувати. Тут завжди панувала похмура тиша, лише ледь вловимою хвилею витав запах м'яти. Повітря було важке від пилу й старого паперу – запаху давніх книг, що в'їдався в ніс.

Світло в кабінеті коливалося від блідо-зеленого до глибокого темно-коричневого. Лише в центрі, на низькому столику, тьмяно мерехтіли дві свічки.

Чоловік сидів на краю стільця, схрестивши ноги в чорних шкарпетках, а руки закинув за голову. Зібравши навколо себе тіні знайомих облич із фірми, він зосередився на їхніх образах, немов на двосторонній телеграмі, та почав повільно перебирати в пам'яті, хто де зараз і чим займається.

Постукуючи кісточками пальців по столі, Джеремі вирішив почати зі старших – тих, кого вважав найбільш авторитетними, хоча в реальному житті навіть не був із ними знайомий. Він обвів поглядом місіс Корн і міс Гізер, підвів очі до стелі, ніби на мить замислився, а тоді повернувся до решти.

– На мою думку, це неможливо… – розпочав чоловік і раптом замовк, поглядаючи на них уже з новим, гострішим інтересом. – Я багатьом із вас справді дуже зобов'язаний. Але ось що я скажу. Мене глибоко засмучує, що ви так переймаєтеся цим питанням. Навіть якщо я погоджуся, це не матиме жодного практичного сенсу. Мені не потрібен такий досвід – я й так отримую все, що мені потрібно. Однак…

Він явно вагався. Йому кортіло відповісти прямо: той не бажає випробовувати долю. Але якби все було так просто, то він не був би Джеремі Вінтропом. Можливо, саме через цю його рису чоловік і вважався одним із найщасливіших людей у фірмі. А можливо, в його житті було щось таке, чого бракувало всім іншим.

Зібравшись із думками, Вінтроп знову повернувся до місіс Корн.

– Я маю на увазі, що неможливим є саме те, з якими речами нам доводиться мати справу. Про появу фірми на світ ми можемо говорити лише в загальних рисах, адже ніхто достеменно не знає її справжньої історії. Проте, коли я працював у промислових центрах і науково-дослідному інституті – а це було вкрай давно, – у мене з'явилося чимало часу, щоб вдумливо й неупереджено розібратися в наших внутрішніх процесах.

Хоч у країні й існує культ невидимих, він не має майже нічого спільного з тим уявленням, яке ми маємо про людей, що складають наше ядро. Це здебільшого ті, кому вдалося вийти далеко за межі звичайного людського досвіду. Ви вже складаєте повну картину, чи не так? Добре.

Свічка за його спиною раптом спалахнула яскравіше. Джеремі ледь помітним рухом пальців повернув її до себе. Полум'я освітило його обличчя, яке тепер було добре видно всім присутнім. Темрява, що раніше скупчувалася над ним, відступила, перетворившись на бліду тінь, яка злилася з рештою кабінету.

Розповідь, яку він щойно розпочав, уже потроху захопила слухачів. Вінтроп відчув, що тепер його ніщо не зупинить. Якщо вже чоловік узявся за цю тему, то краще довести її до кінця. І поготів, йому зовсім не хотілося, щоб його вважали невігласом.

– Ви знаєте, що попервах своєї історії фірма була нічим не примітною, як і більшість інших, що спеціалізувалися на виготовленні меблів та іншої дрібниці, – Джеремі помітив раптове здивування на обличчях деяких слухачів, але не зрозумів його джерела. Той просто вирішив, мов щось прогледів. – Так… спочатку Майлз керував роботою приїжджих столярів, але незабаром його захопили ідеї щодо перепрофілювання ресурсів – так би мовити, на ширший лад. Він полюбляв і всілякі таємні операції, але не будьмо поки заглиблюватися в подробиці.

– Що ж саме сприяло переходу фірми на цей шлях? Ви ж, містере Вінтроп, уже згадали про таємні операції…

– Не поспішайте, міс Гізер, – Джеремі різко змахнув рукою, і полум'я свічки нервово мигнуло. – Таємні операції, мабуть, і дали перший поштовх. Але справжній перелом принесли повоєнні роки: смерть Лінкольна, різкий поворот у внутрішній політиці… Економіка вже була не та, що раніше. Треба ж було якось заробляти в цих нових реаліях, правда? Тож фірма Майлза пішла тим самим шляхом, який ми бачимо сьогодні. І не просто пішла – вона його створила. Ось у цьому й полягає головна таємниця нашої фірми.

Він збрехав. Щоправда, лише частково.

Знявши піджак і підкачавши рукави сорочки, Джеремі почав механічно перебирати ґудзики. На його грудях тьмяно заграло відображення свічки.

– Варто згадати, що надовго тут ніхто не затримувався, – продовжував Вінтроп. – Причини були різні: хтось не витримував стресу, хтось просто боявся. Але найчастіше люди йшли через той особливий режим, який створили саме для них. Для нас усіх, якщо вже бути чесним.

– Ґолденґерсту вдалося дуже тонко й грамотно створити атмосферу, в якій ми всі виросли й стали такими… невидимими, – неголосно додала місіс Корн, піднявши очі до стелі. Джеремі зітхнув, затим обвів поглядом присутніх.

– І, як я бачу по ваших обличчях, ви навіть не замислювалися над цим. Даремно. Ми були першими, хто взяв на себе відповідальність за ці зміни. Я, Ґрей, Льюїс, Чейз, тоді – Карвер, Ділан, Сьюкі, Орман, Банш… ще, мабуть, кілька людей. У такій компанії починали. Та якби ми були звичайними працівниками, навряд чи вистачило б сил пройти цей шлях. Але ми пройшли всіма сходинками.

Місіс Корн ледь похитала головою. Джеремі помітив це й посміхнувся – саме це його завжди розважало.

– Не всі пройшли, – зауважив він. – Ґрей, Банш, можливо, Льюїс – ось хто зараз нагорі.

– Ти забуваєш про Сьюкі, Вінтропе…

– Я – не ви. Я не вірю в її повернення. І не вірю, що місія Майлза може бути завершена. Ось у чому біда.

Повисла важка тиша. Ніхто не наважився її порушити. Різні думки промайнули в головах присутніх, але після досить песимістичного погляду Джеремі всі дружно опустили очі.

Це був кінець.

І він теж був похмурим, майже безнадійним.

Усі думали про одне й те саме – про нього.

Про кінець.