МЕЙРЕЛЛІШ

Плин часу – нелінійна залежність. І ось маятник знову рушив, тільки цього разу – у зворотному напрямку. Перенесімося в минуле. У той день, коли Ґрей із Льюїсом увійшли до…

Біля прохідної й на ґанку, як завжди опівдні, не було жодних черг. Надворі стояв кінець лютого, але вже відчувалося дихання весни. У повітрі висіло передчуття чогось важливого, що мало ось-ось статися.

Уже навпроти воріт Ґрей, який крокував попереду й майже не озирався (на відміну від Льюїса, що плентався по інший бік паркану й бачив лише його потилицю), раптом різко зупинився. Те, що відкрилося перед ним у цю мить – не стільки через власне бажання, скільки завдяки раптовому пориву вітру з сусідньої вулиці, – змусило Торнвейла мимоволі видихнути: "Ти дивись…" Той одним ривком вискочив на огорожу, ледь не зірвався з метрових дощок, хитнувся, утримав рівновагу й кинувся в сніг.

Дістатися до воріт було справою непростою, і не кожен умів робити це правильно. Пройти від хвіртки до головного помістя по глибокому снігу й багнюці, раз у раз перечіплюватися об іржаві залізяки, що крутилися під ногами, і ухиляючись від їхніх гострих уламків, які зривалися вниз, – на це зазвичай витрачався час, який із куди більшим успіхом можна було б використати для чогось значно кориснішого.

Наші герої прибули працевлаштуватися, тож довелося обирати між обов'язком і зручністю. Готовність долати будь-які труднощі, коли постає вибір, – одна з головних ознак справжнього чоловіка. Ось вони подолали все і опинилися біля воріт саме вчасно. Далі було простіше – і ті увірвалися всередину.

Зустрічати їх вийшла невисока, повненька жінка в довгій білій шубі, підперезаній яскравою червоною стрічкою. Вона виглядала привітно й по-домашньому затишно, ніби зустріч цих двох не вимагала від неї жодних зусиль.

Коли чоловіки спробували пояснити, що їм потрібно потрапити до бюро працевлаштування й отримати протокол, їх одразу відіслали до кімнати для співбесіди. Та виявилася звичайним приміщенням зі столом і кількома стільцями. Усе було заставлено порожніми пляшками, від яких тягло спиртним і вчорашньою їжею. У повітрі стояв важкий, густий запах – немов просочений копитним маслом, – але принаймні було тепло.

Ґрей устиг кілька разів глянути на себе в дзеркало, перш ніж його запросили сісти за стіл і почати заповнювати анкету. Та він щось тихо бурмотів собі під ніс. Скаржитися на свій настрій цього дня не став. А й справді – на що тут скаржитися?

– Сумнівні життєві перспективи… Пробувати себе на новому терені, де навіть досвіду немає, – ось як би я це сформулював.

– А тобі аби когось на жалість взяти, – Льюїс навіть бровою не поворухнув. Напевно, це й була його головна чеснота: що б не трапилося, він умів не помічати неприємних обставин. Принаймні тоді, коли був у доброму гуморі. – Ну, це така справа… Я бачу, ти дорогою сюди двічі в рівчак устиг улізти. Хочеш жити – не шкодуй себе. Це твоя робота.

– Не туди звернув, Льюїсе. Роботою можна тільки користуватися. А життя, власне, це вже проблема.

– Проблеми бувають різні.

У чорнильницю поблизу дверей хтось недбало кинув зіжмаканий папір. Ґрей підвів голову й одразу помітив чоловіка в їхнім просвіті. На ньому був сірий костюм, жовта краватка, ватник, обшитий червоною шкірою, і чорні валянки. Але найбільше вразило обличчя: бліде, немов застигле, з тонкими губами й дивною, уже зниклою гримасою, яка все ще ніби відлунювала на ньому.

Саме цей чоловік стояв у дверях і мовчки спостерігав за їхньою розмовою. Він – управитель, якому, здавалося б, варто було б поговорити з людьми, що прийшли до нього працевлаштуватися. Помітивши погляд Ґрея, той ледь помітно похитав головою. І обличчя його враз змінилося.

Його звали Майлз Ґолденґерст. Виявилося, що розмовляти з ним про роботу було доволі приємно. Чоловік цілком відповідав духу часу: не пив, смалив люльку й висловлювався чітко й зрозуміло. Торнвейл, який колись читав у старих газетах, що на таких співбесідах спочатку обов'язково п'ють чай, а вже затим переходять до справи, спершу стурбувався: "От би не вшпарив у рило, а відразу взяв на роботу". Та швидко заспокоївся.

За кілька хвилин обидва приятелі вже сиділи в авдиторії з червоними стінами, серед столів, завалених паперами, і слухали Ґолденґерста. Ні, швидше – намагалися вловити небагато з того, що він говорив.

– Не все в цьому житті визначається грошима, хоча їхня роль, безперечно, значна, – почав Майлз. – Ось вам живий приклад. Сьогодні в Арканзасі відбувається чимало важливих подій, і наше завдання – допомогти людям заробити на кожній з них. Стабілізувати ринок праці, збільшити виробництво, створити умови для зростання добробуту – усе це вимагає зусиль і коштів. Але в чому ж головна цінність такої праці? – він поглянув на співрозмовників, і в очах його блиснув живий вогник. – Що дає людині змогу робити те, що вона робить? Виробляти те, що потім буде спожито? А що ж воно таке, власне, праця? Насамперед – це здатність добре виконувати роботу. Людина повинна займатися тим, що вміє найкраще за всіх. І коли у неї це виходить найліпше?

– Коли на цій справі заробляє, – спокійно додав Льюїс, зробивши паузу, щоб ковтнути зі склянки. – Перебив? Даруйте.

У відповідь Едом лише мовчки чекав продовження. Обличчя його залишалося абсолютно незворушним, без найменшого натяку на іронію. Майлз, не повертаючи голови, ледь помітно похитав нею: у його правилах не було відповідати на колючі зауваження. Тим не менш, а розмову він завершив конкретною пропозицією працювати разом. Вони швидко порозумілися й підписали папери.

– Ваша присутність – запорука успіху підприємства, – Майлз підвівся й простягнув руку. – А тепер ходімо, я познайомлю вас із людьми. Дехто з них стане вашими вчителями, дехто – помічниками. Десь ви будете вчитися, десь – навчати. Усе у ваших руках. Готові? – він усміхнувся. – Добре. Тоді за мною.