МЕЙРЕЛЛІШ

Поява сепаратистів у низці американських міст і масова еміграція звідти є ніби прологом повстання. Людей переконують, що причиною цього є невміння уряду достеменно реагувати на революційні події, які досягли в Америці небувалого розмаху і загрожують національній безпеці.

Руїни чужої демократії: марширують вулицями погано вдягнуті люди, що символічно зображують натовп, який два дні скандує "Вейнрайт, Вейнрайт", а на третій просто виїжджає з країни. Багато хто з них нещодавно брав участь у марші протесту й бачив, хто саме керує цими процесіями, а інші просто мають із цього свої гроші. Маніпуляцію громадською думкою широко використовують у передвиборчих кампаніях – як інструмент просування свого кандидата в губернатори, як це трапилося, наприклад, із колишнім "постачальником м'яса з Техасу" Реджисом Вейнрайтом.

"Ти маєш кращий вигляд, ніж колись", – говорили йому перед виборами, і він щиро вважав, звідки йому було знати, скільки доведеться платити його душі – нехай навіть вона і в нього самого, прости Господи, паршивенька.

А про те, де закінчується брехня і починається правда, він давно не пам'ятав, не те що в колишні часи. Його оточував натовп брудних і напівголих наркоманів, які брали участь у студентських збіговиськах і прозивали його губернатором, поки сам Вейнрайт присягав у вічній вірності Трокмортону, який домагався якщо не рівноправності, то хоча б прав меншини.

Це стосувалося, зрозуміло, їхньої расової більшості, але не було першим словом правди. Вірити йому вже ніхто не збирався. Зате можна було як завгодно довго апелювати до невідомого початку і нових часів, прославляючи найкращих у країні людей, залишаючи абсолютно байдужими, якщо ці люди були зображені такими, якими ніколи не були насправді. Поліг Трокмортон, замість нього прийшов Реджис, звів свої функції до того, щоб наставляти слабаків, спокушаючи їх обіцянками великих грошей.

Потім його повстанці знайшли величезний ринок збуту своєї продукції – після жахливих терористичних актів і триденних стихійних лих багато людей стали охоче брати напрокат у великих банках пачки отруєного героїну, щоб випустити його на волю, знаючи, яка ціна і кому в результаті буде сплачена. Вулиця знайшла нових споживачів.

Це було головним приводом до початку заворушень у Техасі й усій Америці, але ні ті, ні інші не знали, куди докласти сили. Вейнрайт, який очолював повстанців, зібрав навколо себе невелику групу вцілілих бізнесменів і почав пробивати собі юридичну дорогу до влади, спираючись на свої зв'язки з широким спектром людей, які виявилися не в змозі розібратися в тому, що відбувається. Рішучого повороту було досягнуто на другому тижні після початку заворушень, коли він переконав вищих політичних чинів Техаської законодавчої влади подати у відставку і створити наднаціональний уряд, який взяв владу у свої руки, не чекаючи перемоги революції. Колишню Систему, хитку, дезорієнтовану і майже готову розпастися, було, по суті, змито хвилею погромів і втечі людей з її табору.

Відтоді з військового погляду Техасу майже ніщо не загрожує – саме ця стратегія і призвела до перемоги повстання, успіх якого дав змогу Вейнрайту висунутися до "великої п'ятірки" політиків і авторитетів, традиційно пов'язаних узами співпраці. Сам він і його партія зіграли ключову роль у перемозі – революція і нова економічна політика допомогли їм залишити за собою практично всі промислові зони, що стали фактично чимось на кшталт резерву багатих лібералів на користь влади. На цій основі новий режим і переміг у техаських виборах, показавши всьому світові, на що здатна демократична держава, яка зуміла за короткий термін прийти до відчутних результатів.

***

На узбіччі пустельної дороги, втупившись у стовпчик із збляклим папірцем, стояв напіврозкладений труп вівці. Навколо валялися зім'яті консервні банки, обривки газет та інше сміття, яке вітер зносить у придорожню канаву. Каламутна калюжа, спричинена нещодавньою зливою, доходила до пояса, забарвлюючись у червоний колір чи то від крові, що стікала з розірваного горла тварини, вже потемнілої й укритої зморшками, котра кілька тижнів трималася з останніх сил, підставляючи під сонячне проміння свій посмугований дрібними виразками бік, проте сил уже не лишилося – а в небі ліниво кружляла ворона.

Десь поблизу голосно затріщали кущі, почувся тріск гілок, хрускіт і хрупіт, немов хтось ломився крізь них напролом – спершу дуже обережно, потім усе швидше й швидше. За кілька хвилин, що здалися вічністю, з кущів з'явився худий і високий хлопець у брудній куфайці, одягненій на голе тіло, за його спиною стирчали руків'я ножів, якими, мабуть, щойно було скоєно якийсь злочин.

Він біг підтюпцем, дивлячись прямо перед собою і важко дихаючи, висунувши від натуги язик, так, ніби за ним гналися одразу кілька десятків ворогів, серед яких були і ведмеді, бультер'єри, і навіть два індіанці. Усе це, зрозуміло, було перебільшенням, та й навряд чи він встиг би бігти в такому темпі до найближчого рятівного гаю, тож можна сміливо сказати, що з усіх потенційних переслідувачів тільки крук і врізався в його запалений мозок, змусивши напружитися, наскільки дозволяли широкі м'язисті груди. Нарешті хлопець вискочив на відкрите місце, різко зупинився і повільно повернувся, озираючись на всі боки та намагаючись розгледіти хоч що-небудь у мряці, що панувала довкола і здавалася такою реальною, а страхітливий шурхіт, що пролунав зовсім поруч, навіть цілком реальним.

– Щоб я ще раз погодився ходити в цьому чортовому лахмітті, тягнутися в таку далечінь тільки для того, щоб ось так стояти тут і витріщатися на мертву вівцю, яку вбили якісь виродки, в яких навіть нормальної людської мови немає, – пробурмотів він собі під ніс і, витягнувши ножі, кілька разів із силою змахнув ними, зображуючи удари невидимого супротивника. При цьому він наспівував якусь пісню, дуже швидко і не дуже складно. – Жити тут можна тільки в труні, тихо і спокійно, потягуючи хорошу марихуану, і жодна сволота не буде нишпорити по окрузі, виглядаючи, чим би поживитися. Можна подумати, тут мало кнурів. Ну вже ні. Не вийде. Таке життя мене не влаштовує. Набридло бути останнім доходягою. Ось так і буває, завжди одне й те саме.

Не встигнувши закінчити свій монолог, він помітив неподалік, метрів за десять від себе, слабкий відблиск світла. Хтось зовсім недалеко від нього палив багаття, чулися голоси і іржання коней, які часто можна почути ночами в преріях.

Через тіні, що згустилися, зрозуміти, хто це такі, не було жодної можливості. Але в тому, як поводилися невідомі, відчувався впевнений у собі ватажок. Їх було шестеро, вони здавалися бадьорими і веселими, хоч і під шофе. П'яниці підкидали в багаття сухі гілки і вели якусь жваву розмову, більше схожу на дружню суперечку.

"Та й як тут не розвести вогнище в безлюдному степу, якщо по всій окрузі майже немає жодної живої душі. Одні тільки мертві хричі. Отож-бо, виявляється, можна", – подумав він, прислухаючись до голосів, що лунали з темряви.

Кожен із тих, хто говорив, був п'яний. Потім раптом пролунав вибух гучного реготу, через що стало зрозуміло: відбувається щось незвичайне, тому що з цим не можна було жартувати. Поступово голоси стали чіткішими, перетворившись на нерозбірливе ревіння безлічі глоток, причому це бурчання швидко наростало, поки не перетворилося на справжнє оглушливе виття.

– Нє, ну що за народ. Це ж треба, таке придумати. Ні, я розумію, може, вони там і справді такі, як про них говорять. А може, тут усе набагато серйозніше.

Проводжаючи очима черговий силует, що розчиняється в темряві, хлопець раптом пригадав, де він уже чув ці гучні голоси, хоча впізнав би їх серед тисячі голосів у будь-якому штаті країни.

– Я тут недавно розговорився з одним таким... Як його... Мадсом, здається. Він із Юти. Так він мені розповідав про цих, якихось... Ну, про Техас... Ці, казав, їм мізки промивають. І взагалі, кажуть, там нещодавно великі заворушення були. Півміста спалили, когось зарубали, загалом. Я цьому придурку тоді навіть на долар не повірив, вирішив, дурня валяє. Але коли я дізнався, хто їх кришує, одразу зрозумів, як це все серйозно. Чули? – звернувся він до супутників, які тихо перемовлялися між собою. – Усе ви чули? І ніхто з вас не сказав мені навіть слова? Я-то думав, ми тут як нормальні мужики, ділимося думками, пісні співаємо... А вони мене просто скинули в степ і забули. Накапостили, як срака навиворіт. Прикро, пахолки, боляче прикро.

З хвилину п'яниця постояв у роздумах, потім різким рухом запхав руки в кишені й покрокував геть. Вибравши місце посушливіше, зручніше сів на землю, схрестивши ноги по-турецьки, підклав руки під голову і втупився в нічне небо. Навколо, як і раніше, було тихо, нічого не змінювалося в навколишній природі, ніщо не ворушилося і ніщо нічого про себе не нагадувало. Був час думати, але нічого путнього в голову не приходило.

– Співом горю не допоможеш, треба працювати. Чим, до речі, зараз Барт займається? Раніше він завжди співав. Навіть зараз. Що ж, заспіваємо і ми. Як там далі було? "Don't give me breath from the beat..." - п'яно заспівав виголений наголо шатен. - "Heft my best wings. I shall strike him again. Then that will get turned home to me. For her. It's very likely to think it would be…"

Доволі безглузда мелодія знову й знову повторювалася у вухах, розгойдуючи вміст голови в такт нехитрому мотивчику. Хлопець у куфайці сидів на самоті біля маленької кам'яної глиби, ледь підслуховуючи неголосні розмови, які вели всі інші. Утім, судячи із запаху, що долинав від багаття, пили справді не дешеве віскі з дешевих льохів, інакше навіщо це було б вихлюпувати стільки грошей на пиво. Говорили голосно, надто голосно. Щоб розібрати слова, доводилося напружувати слух.

– Та ось, власне, про що ми, братва. Адже нам це без різниці, що ділити, доларовий папірець або шматок землі. Хоч слону – яйця, хоч свині – копита, по барабану. Головне – щоб нажите тяжкою працею добро лежало. Тобто було записано на наше ім'я, так?

– Так! На наше, – лунало кілька голосів.

– А ось Мадс мені якось сказав, мовляв, його батько до самої смерті не знав, на кого його донька спокусилася, а тому переживати нема про що.

– Так воно і є! – крикнули у відповідь. З галявини долетів гуркіт сміху. Співак підняв очі на того, хто говорив, і поморщився.

– Ні на що це дівчисько не годилося. Мовляв, вертихвостка вона ще та. Зі своїм хахалем у неї – цілий дурдом. Плювала вона на мужиків, усе життя собі відмовляла. Якої немочі ще потрібно, питається? Але річ навіть не в цьому. Хахалю вона вже до лампочки. А брат її, цей самий Мадс, силоміць її змусив у ліжко лягати, злидар такий. Надерся, позбавив і сестру цноти – все честь по честі. А вона його, уявляєте, полюбила, навіть згодна була за нього заміж вийти.

Трохи помовчавши, слухачі неструнко відгукнулися:

– Бреше, напевно. Давай далі.

– У мене вже язик заплітається. Та й хто ж від такого відмовиться. Ось, значить, вигнав батько сина з власної хати, затиснув йому все, до чого зміг дотягнутися, та й сказав: "Забирайся, неміч, куди хочеш, тільки щоб я тебе тут більше не бачив". А Мадсу тоді двадцять два всього було. Поїхав на три роки, повернувся, землю купив. Тепер у нього тут ранчо, працює, гарує, намагається, щоб усе за законом було, жити хоче. Розумієте, чого він нам хотів сказати?

– Ти давай кажи, не темни, адже нам теж цікаво, чим справа скінчилася.

– Адже ми на чому зупинилися? На тому, що Мадс намагався захистити сестру. Від кого? Її цей татуньо бив, клепав, якщо чесно, і постійно змушував їй у всьому підкорятися. Скільки вона не просила, щоб він її відпустив, скільки не плакала, не стогнала, він навіть слухати не хотів. Її б воля, вона б узагалі з дому втекла. Тільки куди їй, злиденній, бігти-то? Приходить потім і сам брат, як ні в чому не бувало. Застає дівку з цим старим пеньком у ліжку – та, зрозуміло, брикається, волає на все горло, хапає старого за пельку, ну і... Брат, звісно, рве та мече, намагається встати на захист сестри, батько по пиці отримує, та Мадса вже не зупинити. Усе йому по хріну. Сам старому морду начистив, ще попхав ногами, поки той у відключці був, потім розбив усі меблі і повибивав усі зуби. І що, думаєте, після всього цьому виродку потрібно було сказати, браття?

– Кидай уже, кінчай пургу гнати.

– Ні, ви мені скажіть, хіба нам потрібні такі люди? А? Чи, може, мені плюнути на все це і піти від гріха подалі? Адже кажу вам – після цього кошмару вона до кінця життя замикалася в спальні, іноді навіть на ключ зачинялася, сиділа там, ридала на всі боки, молилася й молила Бога тільки про одне – щоб брат скоріше поїхав назад до себе на ранчо і більше ніколи не повертався.

Присутні в гурток заворушилися, зашушукалися. Дехто сьорбнув пива, усі з цікавістю дивилися на голеного в куртці.

– Знаєте, одного чудового дня мені навіть стало її шкода. А що Мадс тоді їй сказав? Він сказав... Слухайте, досить вам уже гоготати. Розвели тут, розумієш, цирк. Я до того кажу, пропонує він їй усе кинути й поїхати з ним на його ранчо, життя там налагодити. Вона, дурепа, каже: мовляв, спасибі, але не можу, все своє ношу із собою.

– Дурепа вона, ця дівуля, – хтось зі слухачів у серцях сплюнув на траву. – Поїхала б і зажила, мабуть, приспівуючи. Не захотіла, бачте. Звичайно, у багатих свої примхи. Але як би не так.

Сходить сонце, світло його не наздоганяє. Воно просто піднімається вище, стає дедалі гарячішим, яскравішим, гострішим. Стає видно, хто з полеглих ниць першим схопив свій порожній глечик. Тривалий час над полем стоїть повна тиша, над галявиною – рідкісне, убоге кудкудакання курей, попереду – нескінченне море хмар. Усі думають про своє, ці думки абсолютно чужі й незрозумілі іншим.

Хлопець у куфайці вирішив порушити тишу: він втупився в один бік і почав запекло чухати потилицю, обдумуючи своє наступне запитання. Присутнім його було не чути. Раптом усі помітили, де він сидить: злегка розсунута трава приховала його кінцівки майже до колін. Хлопець схопився на ноги, повернувся обличчям до тих, хто сидів, і підняв догори стиснуті кулаки. На його обличчі застигла гримаса гніву й ненависті.

– Правильно дівка відповіла, правильно! І не смійте її за це засуджувати, їй тепер від себе самої нізвідки діватися. Що їй у цьому житті світило? Правильно, це ми про своє життя можемо судити, можемо, на те в нас і життя!

Пронизливо свиснувши, хлопець одним стрибком подолав кілька метрів, що відокремлюють його від групи чоловіків, схожих на перегодованих котів. Ті, здавалося, були в повній розгубленості. Вони навіть позадкували.

– Хто цей хлоп? – запитав один із них. За парубка заступився літній чоловік у сірому костюмі, який вийшов на галявину.

– Нехай говорить, коли прийшов. Ви, молодь безмозка, про що б не сперечалися, завжди обговорюєте чужі проблеми. Слово за слово, дивись, дійшли б до бійки, а так – раз – і розійшлися. Давай, хлопче, ближче до справи. Ти хто?

– Я... – молодик кинув на землю свій рюкзак, узяв його за ремені й жбурнув на середину галявини.

– Він із техаського кордону, дідок – відповів за нього хтось із незнайомих. Обличчя присутніх пом'якшилися – видно було з усього, їм було шкода незрозумілого хлопця. – Дід його начебто тут раніше жив, на прізвище Пікетт. Схожий на нього, щоправда, зовні.

Куфайка скинула з себе зі стуком важкий ремінець і впала на повалене дерево. Двоє чоловіків встали, нахилилися і дбайливо переклали з неї на розстелений біля багаття піджак якусь велику деталь. Той, кого назвали старим, підійшов до хлопця, обійняв його і потягнув до вогню. Решта залишилися сидіти на траві, ніхто не поворухнувся.

– Я не онук Пікетта цього, так, підкидьок. А чого ви в мене питаєте, якщо й самі все знаєте? Звідки ви взагалі знаєте, що я є на світі?

Осушив свою чашку, похитав головою, подивився навколо і несподівано підморгнув тим, хто сидів біля вогню, – один раз, другий, третій.

– Усі ви тут щось знаєте. Де народився, куди йду, навіщо йду... А в саму точку потрапили, молодці. Та тільки не скажу я вам нічого.

– Ти Кіран? І чого ж ти в чужих краях робиш? Бандит, напевно? Тому й не хочеш повертатися до своїх? Але ж у Джорджа є гарніше містечко, ніж тут разом із нами бовтатися, слушно ж?

– Ну, припустимо. Тільки тобі-то яке діло? Понаїхали тут усякі, небо коптять. Вирішили, головне, довести мені, яке життя гарне, коли в них грошей багато... У кожного своя, між іншим, радість.

Різкий рух, що відбився в його очах, зробив його схожим на шкодливого хлопчиська – усі заухмилялися. Навіть старий, який щосили намагався виглядати навченою життям людиною, дозволив собі посміхнутися.

– Гаразд, пожартував я. Іди сюди, пригощу чаєм.

– Чаєм?

– А Майлз Ґолденґерст п'є чай? Якщо так, я йому сто центів готовий поставити, не покрививши душею. Якщо ні, то ми в шоколаді. Ну то як, будеш чай пити чи битися?

Питання завмерло в повітрі. Шмигнувши носом, Кіран підійшов ближче і простягнув незнайомцю свій кухоль.

– Я, взагалі-то, з привітом, містер Ґолденґерст. У гості не напрошувався, просто подалі від п'яних вас шукав. Напевно, день важкий був. Піду, поки вони вгамуються.

– Сідай, зараз ще чаю дамо. Сказав же – зараз пригощаю. – Майлз сів на своє місце і підморгнув Кірану, як найкращому другові, немов попереджаючи, щоб той не надумав розігрувати ображену невинність. – Значить, на ранок у гості до Джорджа збираюся, обстановку дізнаватися. Підемо разом, подивишся, чого в нього у світі нового.

Чоловік встав і вийшов із кола, до якого весь цей час були звернені всі обличчя – на секунду Кірана обдало моторошнуватим холодом, але він одразу ж зрозумів, у чому річ – світло вогнища відбивалося від блакитних очей чоловіка і надавало їм хижого виразу. Розвернувшись, він підійшов до молодика, що сидів на землі.

– Ці хлопці якраз раніше теж бандитами були. Нещодавно ось двох пришили, просто в їхньому ж сараї. Мабуть, мало крові попили. Вранці разом підемо, наловимо тобі риби. Якраз про це місце Джордж говорив. Ги-ги, – похмуро засміявся ділок. Мабуть, жартував не він один. – А то ти так звик на крадену нажиратися, ну й почнеш наліво підробляти. Усім гірше буде, зрозумів?

– Та у вас, хлопці, ложки не випросиш, аж огидно. Подивлюся я, скільки ви наловите, раніше сядете, чесно. Я до ваших дрібних базарів не дуже то прислухаюся. Скажіть краще, дідусь мій що робить? Все сидить, бідолаха, свої трави тріскає?

– Зараз він якраз хворіє. Йому місяць залишився, скоро дуба дасть. То що в тебе, друже, справ ніяких немає? У таку глушину забрів, відпочити навіть ніде. Крім як із цими тут на призьбі... Ось, значить, і сходи до діда, може, згодиться чимось... Тільки потім не скаржся, аби чого не вийшло.

***

Видніється вже в просвіті між деревами лісова галявина, серед якої стоїть затишна колиба, що являє собою поєднання колод, глини і тинів. Далі йде пологий спуск, порослий рідкісною невисокою травою, а за нею вже видно край широкої річки, що йде кудись за горизонт.

На протилежному боці, біля самої води, вимальовуються напіврозвалені дерев'яні пристань і сараї, що нагадують оброслі мохом руїни. Спускаючись стежкою вниз, Кіран озирається – біля самого берега, метрів за десять, лежить нерухомо, розкинувши руки, ще одна людина, одягнена в болотно-зелену рясу з капюшоном. Вітер перебирає його довге сиве волосся, грає пасмами бороди, де-не-де запеченими кров'ю.

Майлзу тут подобається, незважаючи на страшний безлад, що панує навколо. Молодий чоловік зупиняється біля пристані й відпиває з фляжки, поглядаючи на широку ледачу річку. Незважаючи на похмуру погоду, її вода здається якоюсь теплою і рожевою, водорості тягнуться до поверхні, де грають сонячні відблиски.

– Що тут і казати – жити можна, якщо захочеш, звісно, особливо якщо якийсь святий поруч із тобою буде. Ось як Джордж, наприклад, – Ґолденґерст робить кілька ковтків із фляги і махає рукою в бік дерев за річкою. Звідти до нього повільно рухається згорблена сива фігура. – Зараз, думаю, повернеться, закінчить свої справи і до нас. А він он як обернувся. І я ж не раз попереджав його – перебирайся на Аляску, там тобі на старості буде добре. Але він завжди як дитя мале був – раз перечитав чого-небудь, тоді й на тобі.

Зупинившись біля краю берега і склавши долоні ковшиком перед обличчям, Кіран піднімає погляд на Майлза і щось говорить, енергійно киваючи головою.

– Ви ж самі казали, що я виріс у неправильних традиціях. Вони мені все життя понівечили, та й вам, напевно, теж, якщо ви тут переді мною сидите. А баба ця, що мене виховала, я заради неї ж і кинув школу, хотів у ченці піти, тільки вона мене за це ненавидить так, словами не передати.

Велика кількість слів бентежить молодого чоловіка – уперше в житті він дозволяє комусь втягнути себе в розмову. Він відвертається, підходить до човна і починає вивантажувати з нього продукти.

– А зараз ти вчинив би так само? Усе заради матері, так?

– Ви дуже прониклива людина. Заради матері? Хто ставатиме ченцем заради цієї старої калоші? – Кіран крутить у руках пляшку з мінеральною водою. Не зводячи погляду з Майлза, помічає на його обличчі легку усмішку. – А грабувати, вбивати й різати – будь ласка. Хоч щодня!

На мить хлопець завмирає, чекаючи, чи не скаже ще чого ділок, потім хитає головою і повертається до розвантаження човна. За кілька хвилин він уже причалює до берега, вздовж якого ростуть кущі, прикрашені яскравими квітками. Постоявши кілька секунд у задумі, Майлз починає незграбно підійматися вгору по зарослому мохом схилу. Кілька разів він зісковзує вниз і кілька разів чіпляється за гілки – але врешті-решт досягає вершини й замовкає, важко переводячи дух.

– Пішли? Мене вже зачекалися. Джордж особисто прямо сказав, щоб я сьогодні тут заночував, відпочивати велів. Ніби як забобон, коротко кажучи.

Люди, що повільно бредуть лісом, зупиняються. Над галявиною, немов клуби туману, розсіюється холодний туман, що розганяється вітром, який піднімається від річки. Попереду на великому пні, вкритому ялиновою корою, сидить міцно збитий бородатий чоловік у сірій ризі. Побачивши процесію, що наближається, він піднімається на ноги і, вийшовши на галявину, неквапливо прямує до людей.

– Поганий вигляд маєш, друже. Схоже, совість зовсім замучила.

– Так, каюся, грішив, знаєте. Якщо ви не поспішаєте, то пройдімося, поговорімо. – Джордж добродушно посміхається і простягає Майлзу широку долоню. Той обережно тисне її – вона майже без опору проходить крізь стиснутий кулак. – Кіран? Е-е, та ти зовсім змарнів. Втомився, мабуть. Та й весь чорний якийсь, дивитися страшно. Здається, несолодко довелося, коли ти з міста змився. Як ти зумів, цікаво? Не те що ми, прості люди. Розуму не прикладу.

Міцно збите тіло старого немов випромінює жар. Кірану раптом стає ніяково під його проникливим поглядом, але він робить вигляд, ніби нічого не помічає.

– Я й не приховую, як усе було. Гроші знадобилися. Так що є, є гріх на душі, – він кидає косий погляд в обличчя Майлза. Той не відповідає на нього, продовжуючи нерухомо стояти біля стовбура дерева.

– Воістину кажу – грішимо. Що насправді від того змінюється, думаєш?

– Є речі, які змінюються з часом, Джордже. – Майлз повертається до річки. Його обличчя вже не виглядає серйозним, в очах – задумливість. – Куди люди, туди й ми. Не можна повернути час назад. Чи не так? Що буде, то буде і після, на всі часи.

Сказане несподівано для самого чиновника набуває глибокого сенсу, і в голові виникає неясне поки що відчуття, схоже на промінчик надії. Відвернувшись від Джорджа, який за інерцією продовжує щось говорити, чоловік знову дивиться на річку й додає:

– На долю не треба сподіватися. Потрібно просто пам'ятати, хто ти є.

– Амінь. Ну так пішли. Досить по галявині прогулюватися. Ночуй у нас, тут тобі нічого поганого не зроблять.

– Вірю. Я ж усю цю нечисть уже давно перебачив, давнісінько. Усе в душі її знаю. Думаєш, чого вони тут в'ють? Проповідують.

До хатини веде протоптана в густих кущах вузька стежка. На півдорозі вона роздвоюється і йде в зарості, з яких лунають голоси і сміх. Повернувши на звук, співрозмовники зупиняють погляд перед оздобленими яскравими стрічками дверима, зробленими з соснових дощок, зв'язаних мотузкою. Вони трохи прочинені, а зсередини доноситься дівочий голос. Майлз робить знак Джорджу, який, як і раніше, стоїть біля дерева, простягає руку і обережно штовхає двері.

– Візит ввічливості, всього лише. Ранок добрий, місіс Пікетт, і тобі доброго ранку, міледі Раяс, виросла – просто наречена! – Майлз заходить всередину і стає поруч із Джорджем – тепер вони разом дивляться на дівчину в червоній сукні, яка сидить на краю ліжка і грає на маленькій скрипці. Схилившись над струнами, вона напівголосно наспівує якусь старовинну пісеньку. Довге пасмо волосся падає їй на обличчя, закриваючи очі. – Сказати по правді, давно не бачилися, довше, ніж хотілося б, особливо з тобою. Тільки дедалі гарнішаєш і гарнішаєш. Адже ти все така ж гарненька, я ж бачу. І все так просто.

Вітальня в будиночку – простора кімната з камінним помостом, витоптаним пухнастим килимом на підлозі, двома високими вікнами, що виходять у сад, де крізь гілки дерев видно квітучі яблуні, кілька печей і багато-багато квітів у величезних глиняних вазах. Скрізь розвішані пучки трав, пучки сушеної малини, сушені гриби, маленькі витрішкуваті жаби та інші дрібні тварини – загалом, в усьому відчувається вишуканість і прямо багатий будинок.

Раяс часто посміхається у відповідь на слова Майзла, дивлячись на його комічно суворе обличчя і темні кола під очима, що стирчать з-під капелюха, який він не зняв з голови. У куточку кімнати на колінах сидить Джордж, обличчя якого теж виражає не стільки доброту, скільки глузливість. Він мовчить – і тільки зрідка бурчить на доньку, від якої з самого ранку не відходить. Та, здається, вже встигла набриднути батькові, чого не скажеш про дружину старого – той постійно жартує над нею і постійно твердить, намагаючись її розсмішити. Покінчивши з їжею, всі розсаджуються навколо каміна.

– Їжа у вас чудова, містер Пікетт, ви дуже добропорядна людина. Тут дійсно мало що змінилося. Але ж минуло всього кілька років. – Майлз переводить погляд на Раяс. Тепер у його голосі більше теплоти, зовсім немає тієї холодності, якою він був сповнений вранці, та й сам голос робиться тихішим, через що його промова звучить ще ласкавіше. Дівчина видає глибоке зітхання, відриваючись від свого заняття, піднімає очі й мрійливо усміхається. – Повернув я Кірана, правильно? Ну, звісно, повернув. Бідоласі взагалі-то неслабо дісталося – за його словами, він пережив достатньо кошмарів, щоб розповісти їх мені за стаканчиком доброго вина. Адже це були моторошні ночі, чи не так?

Старий Джордж навіть хрюкнув від несподіванки, хоча зрозумів усе з півслова. Раяс лише кивнула, нітрохи не здивувавшись, лише посміхнулася трохи ширше. За вікном, над річкою і гаєм, злетів у небо гучний пташиний клекот. З лісу пролунав відповідний рев, схожий на хрип вмираючого звіра. Скрипнули дошки підлоги.

– Я, знаєте, не зі зла, чесне слово. Просто знав, до чого це може призвести, якщо продовжувати в тому ж дусі.

Дівчинці нарешті вдалося зловити смичок, що ковзає по струнах, але вона не поспішає грати. М'яко посміхаючись, повільно вимовляє:

– Безглуздя, ось як це називається. Однак я не звинувачую тебе, Кіран, – чесно кажучи, важко звинувачувати того, кому довелося пережити таке. Здається, ти прийшов до цього не один раз, наскільки я можу судити з тону твоєї розповіді. Ні, тепер мене не лякає твоя зустріч. Це частина тебе.

Найкраще було б перевести бесіду на що завгодно інше, однак, судячи з облич присутніх, це неможливо. Дружина Джорджа знову зітхає і повертається до внучки:

– Візьміть ще шматок пирога, гості з лісу. Чай уже готовий. Пиріг із яблуками та смородиною. О-о-ох... А?

– Я вже наїлася, ба, дякую.

– А мені хотілося, місіс Пікетт. Завжди радий тому, хто поділяє мої погляди. Особливо тепер, коли поруч така мудрована людина, як он наш старий.

Закінчивши своє прохання, Майлз бере чашку з чаєм і робить кілька ковтків. Потім робить ще кілька рухів із чашками, створюючи паузу в розмові, поки всі, вклонившись, виходять із кімнати.

– Раяс... – зітхає старий, дивлячись на тацю. Дивиться довго й уважно.

– Злюка вона, ваша Раяс, у чомусь. Ох, злюка.

Усе чує дівчисько, чує, корчить смішні пики, мило хмуриться – а то як же. З Майлзом вони часто так спілкуються – тільки, бачте, "розуміють" одне одного трохи інакше. Дівчинка вдає, ніби зовсім не підслуховує їх, а робить щось на кшталт вправи на розвиток слуху. Але, мабуть, її виверт розкрито, і гостю доводиться повернутися до неї.

– Пам'ятаєш ту історію з водою, Раяс? – запитує він, простягаючи дівчині тарілку. – Пляж, злива... Ти мене тоді дуже виручила. Напевно, мені треба було тобі подякувати.

– Я знаю, про що ти думаєш!

– Ну? Продовжуй. Чи ти нічого не пам'ятаєш? Як ти вискочила з води в голому вигляді, вся мокра, прямо мені під ноги? – засміявся Майлз. Дивна річ, незважаючи на веселість, погляд старого насторожений і уважний – немов би йому привиділося щось. – Звісно, нікому про це й слова не сказала.

– Соромно було. Не в цьому річ. Пам'ятаю, пам'ятаю. Усе пам'ятаю, просто соромно було зізнатися. Ось тільки чому мені здається... Ні. Спочатку ти мене образив, обізвавши нетямою. Потім Кірану дісталося, тож краще б вам забути про цю історію. Як ви обидва вже зрозуміли, я ніколи не назву вас поганню.

– Яке красномовство. І як умієш постояти за себе. Думаю, тобі й самій було невтямки, яка ти тямуща. Зізнатися, у тебе на рідкість виразні очі. Такий погляд має справляти сильне враження. Тільки я ніяк не можу зрозуміти, звідки він у такої крихітки.

– Не чіпляйся до дитини, Майлзе, – з насмішкою відповіла дівчина. Ділкові ці слова, схоже, здалися образливими. – Ти давно мені не розповідав про свої пригоди. Хоч щось новеньке трапилося? Не хочеш розповісти?

Атмосфера в кімнаті дещо змінилася. Старий намилився до виходу, злегка нахилившись уперед. Майлза немов придавила стеля кімнати, змусивши завмерти на місці. Дівчина посунулася ближче, поклала долоню йому на лікоть і легенько погладила. Цього виявилося достатньо, бо гість скинув її руку і пішов до дверей. Уже тримаючись за ручку, розвернувся, подивився на Раяс – і відвів очі, наче не в силах винести її погляду.

– У мене свій обов'язок перед ближнім, крихітко. Утім, щодо вчорашнього непорозуміння ти, напевно, маєш рацію. Дуже хочеться проїхатися лісом на самоті. Мене навіть крапелька ностальгії відвідала.

– Тоді тобі слід було мовити "крихітко Раяс". Так не кажуть. Хоча мені подобається. Скільки ж іще ти збираєшся ось так подорожувати?

– Мені здавна треба, звісно, повернутися до нормального життя, стати серйозною, посидючою людиною, яка не боїться життєвих бур, знає, що сказати, щоб отримати те, чого хочеш. Та й робота теж. Але не переживай, часу в мене вдосталь. Для тебе завжди знайдеться.

Посміявшись над цією темою ще трохи, гість зітхнув. Коли він уже ступив за поріг, дівчина несподівано прошепотіла йому вслід:

– І щоразу ти кажеш це щиро, хоч і дражниш. Ти навіть не уявляєш, скільки радості й задоволення мені приносиш... Але я, як і раніше, чекаю від тебе чогось більшого. Чогось зовсім нового.

Майлз розвернувся і зобразив на обличчі щось схоже на посмішку. Раяс задоволено кивнула, на її щоках навіть з'явився легкий рум'янець.

"Сьогоднішній день - це просто шанс. Сьогодні якраз відповідний день для подібних одкровень. Ми не пропустимо жодної секунди. Адже правда?"

Двері за Майлзом зачинилися, залишивши Раяс наодинці з її думками.

***

Постачання макулатури йдуть через кожні два місяці. У Ґрея багато роботи, його положення в банку змінюється щосекунди, але зараз, на його думку, є можливість трохи покращити своє матеріальне становище. Краще за рахунок чужих доходів, аніж за свій, до того ж ризику менше. Тому зараз він як ніколи серйозно розмірковував про можливу угоду. Треба тільки уточнити деталі.

Прибуття Майлза має очікуватися завтра вранці, не пізніше шостої. Якщо нічого непередбачуваного не трапиться, угода не зірветься через складнощі, що несподівано виникли, то за чотири години у Ґрея буде вже інформація про суму грошей, що зберігається в банківському осередку, з якої можна буде зняти п'ять тисяч доларів на необхідні витрати. Валері, напевно, також буде присутня при угодах, навіть якщо сама не займеться їх проведенням. Це додає додаткової впевненості.

"Отже, за справу!" – з такими думками Ґрей завершив черговий етап "розумової розминки". Затримуватися у вітальні не мало сенсу – справи вимагають швидкої реакції, без зволікання. Завтра.

– Гарних сновидінь, містере Торнвейл, – чи то зі збентеженням, чи то з ніжністю посміхнулася йому дівчина, коли він вийшов із кімнати. Чоловік помахав їй рукою, відповів на уклін дівчині, яка посміхнулася, і зробив вигляд, ніби нічого незвичайного не сталося.

"Келлі часто вечорами засиджується допізна, а то й зовсім не приходить додому до ранку. А тут раптом такий пильний інтерес до моєї персони. Незрозуміло".

Остання думка була зовсім невеселою. Сварка з начальником, малоприємна сварка із завідувачем Сінклером, непрочитаний роман на дивані перед каміном – останній особливо додав сил. Ця безпросвітна туга могла перерости в нескінченну депресію, з огляду на нещодавні переживання і теперішній занепад духу. Ситуація ускладнювалася тим, у якому становищі він опинився – Льюїс просто залишив його в спокої, надавши займатися тією справою, якою він вирішив зайнятися, і відгородився від нього невидимою стіною.

На щастя, сон на деякий час узяв своє. Двері зачинилися за спиною, голова впала на подушку, повіки зімкнулися, дихання стало розміреним і глибоким. Упевнившись, для вірності, ще раз, Ґрей провалився в глибокий сон без сновидінь. Легкий аромат парфумів донісся до його ніздрів.

– Розбирати коробки мені наодинці? Як романтично... – за дверима почулося приглушене хихикання. Сміючись, голос вимовив: – А ти Ґрея будити збираєшся чи як? Я вчора стільки всього вичистила для сьогоднішнього приїзду, ледве з глузду не з'їхала. А він?

Відчиняти двері – серйозна помилка, про яку потім пошкодуєш. Або зовсім втратиш свідомість. Кулак Валері влучив йому в живіт після пролому у власну кімнату з такою силою, якої він не очікував від цієї тендітної на вигляд дівчини. Голова відкинулася назад, шию пронизав гострий біль.

– Ш-ш-ш...– зашепотіла секретарка, погладжуючи Торнвейла по щоці. – Вони чекають на вулиці, треба швидше встигнути. Пішли, пішли. Не час валятися на підлозі. Допомогти тобі встати?

– Та я ніби тримаюся. Нічого собі... Синяк буде... А Майлза немає? – запитав потерпілий, морщачись від болю. Відповіді не було. Підтягнувшись, він сяк-так піднявся на ноги. – Ходімо, пустиш мене вперед. Мені ж не звикати на диванчиках валятися.

Сміх у секретарки в голосі викликав у ньому обурення.

"Бач, шурує попереду, як ні в чому не бувало."

А на вулиці й справді стояла ціла делегація, чоловік десять у костюмах. Ці, щоправда, виглядали акуратно і доглянуто – молоді люди в чорних костюмах, чорні сорочки, сірі краватки. І все як годиться. Один навіть зняв темні окуляри і впритул роздивлявся Ґрея, тож тому про всяк випадок довелося заховати руки в кишені. Демонструвати оточуючим свою відвагу було вже пізно.

Дали вказівки, що і як робити. Пролунали короткі крики, хтось почав показувати складні жести, сенс яких чоловік не розумів, потім йому на плече опустилася чиясь рука. Він скосив очі і зустрівся поглядом із людиною в темному костюмі.

– Проведемо невелику демонстрацію, месьє, я так хотів би, щоб це стало для вас сюрпризом. Але, на жаль, цього ніяк не уникнути.

Якийсь незнайомець запропонував Торнвейлу тримати в лівій руці великий рулон тканини (якого саме матеріалу, згадати було неможливо), а у правій – металеву ручку. Потім він кілька разів повернув її між долонями співрозмовника і поновив у зворотний бік. Пролунало клацання.

– Це відсотки від цінних паперів, які ми з вами будемо розміщувати, мій друже, отримувати або продавати. Називайте це як вам завгодно. Цілком можливо, наші заробітки співпадуть, адже справа прибуткова...

– Усього-то? – буркнув Ґрей. Його злегка здивувала точність незрозумілих слів. – Рулони і ручка, ха-ха. Дякую за спробу підняти мені настрій. Ну, починатимемо. Коли очікується потяг? Скоро? Пропоную ближче до справи, тому що мені ще потрібно придумати, куди я подіну оці ваші рулони.

Макулатури цього разу було більше, аніж заздалегідь було обумовлено. Компанія "Development Revolution" – вантажна контора, що спеціалізується на перевезеннях незатребуваних товарів, не дуже й поважала високі комісійні. Ґрей знав, наскільки щедрими бувають господарі контрактів, але навіть уявити не міг, на що може піти їхня фірма заради прибутку. Тож виходило, вся ця гра була з розмахом: цілий вагон дрібної макулатурної гидоти. Поки що все йшло за планом.

За кілька годин вагони, призначені для цих цілей, завантажували – по одному на кожен бік вагона, до кожного вели по п'ять широких доріжок, вистелених дрібними сталевими листами, покритими дошками, що імітують підлогу. Таке розвантаження вимагало багато рук, були вже люди, які втратили пальці, або дуже вже слабкі. Торнвейлу довелося особисто бути присутнім на всіх процедурах, крім того, чого він зовсім уже не хотів. Було дуже неприємно бачити, з яким похмурим задоволенням поводяться ці люди. Відчуття безпорадності відразу отупило його.

Валері трималася на задньому плані, підходячи тільки для того, щоб простежити, чи багато барахла, винесеного з її кімнати, осіло у вагонах. Це сміття вони не спалили – тільки склали в дуже акуратні купи в самому кінці платформи. Туди ж полетіли сотні папок з паперами – частину треба було кудись вивантажити, частину – заховати на складі, де щодня переглядали бланки клієнтських актів, позначені адресою і датою. За цим заняттям жінка, сама того не розуміючи, спостерігала дуже уважно.

Товарний поїзд, від якого було поки що відібрано менше половини коробок, уже вдруге прогримів на головній вулиці. Крадькома перевівши подих, щоб не закашлятися, вся компанія рушила вперед, повз будинок Клайда, який ще спав, і на сусідню вулицю, туди, де вгадувалася тьмяна червона смуга лампи, що горіла над рівниною. Дійшовши до околиці, вони звернули за ріг і одразу ж побачили людину в коричневій куртці та капелюсі, яка неквапливо прогулювалася узбіччям. Здавалося, людина нікуди не поспішає, просто походжає, дивлячись на небо і прислухаючись до невиразної розмови, що йде навколо.

– Це ви містер Ґолденґерст? – запитав, підходячи, головний із зустрічаючих. Чоловік у капелюсі кивнув. – Тоді прошу за мною. Я відведу вас до решти. Ті вже завантажують останній вагон, точніше, складають частину коробок у нього. Зараз пройде команда, підпишемо контракт і зафіксуємо все інше. Друга частина – за вашими замовленнями. Ви готові?

– Не те слово, – посміхнувся прибулий Майлз і без зайвих слів пішов слідом за головним у пункт призначення.

Закінчують завантаження швидко, часом із криками і лайкою, якщо щось йде не так, і таємними сигналами успіху, коли всі розуміють, у яку авантюру їх штовхають. Нарешті, потяг завантажується повністю, замикається перший і останній склад, завмирають останні рейки. Потягнулися довгі секунди.

Прибулий начальник провів по обличчю долонею, немов стираючи піт. Решта теж озиралися на всі боки і перемовлялися пошепки, мабуть, обговорювали процес, який щойно закінчився. Але не Ґрей, який не наважувався видати навіть легкого шереху, навіть кашлянути, розуміючи при цьому, як важливо залишитися непоміченим.

– Чотирнадцять сотень коробочок, вісімнадцять тисяч рулончиків. Усього сімнадцять десятків упаковок. Ще помножимо все на десять, не рахуючи листів. Дідько, сподіваюся, жоден не пропав.

– Пане Майлз... – боязко почав хтось із тих, хто чекав біля залізничної колії. І було видно, до чого їм не по собі, якою холодною спиною гуляє тремтіння. – Ми все-таки хотіли б дізнатися, що за договір ви підписали з... З людьми, які збираються на... Гадаю, нам би це стало в нагоді.

Переводячи погляд з одного на іншого, керівник теж зовсім по-вовчому примружився: мабуть, обмірковував, говорити чи ні. Потім рішуче кивнув, підняв голову і голосно вимовив:

– Угода про співпрацю. Запам'ятайте, письмово це оформити не можна. Формально – до неї потрібен спеціальний дозвіл, підписаний вашим власним шефом. Ось його я вам і даю. Питання? Немає запитань.

Повільними кроками присутні навколо розходилися геть. Дивитися на цю процесію було дуже моторошно – усі йшли в мовчанні, проводжаючи поглядами тих, хто залишився. Пішли, здавалося, всі до єдиного. Пункт призначення, що знаходився за кілька кварталів, зник з поля зору.

Зате стало набагато темніше. Моросив дрібний холодний дощик. Стало ще холодніше. Під дахом веранди тепер, напевно, ще незатишніше – тут було б зовсім моторошно, стоячи на одному місці і дивлячись, тобто думаючи, вниз. Накинувши шарф, Ґрей став міряти кроками веранду, обмірковуючи все побачене. У розмову він більше не вступав, а стояв на місці, слухаючи дощ, стукіт дощових крапель по даху, тиху розмову... І, звісно ж, напружено прислухався, намагаючись уловити хоч слабкі відгомони якого-небудь шуму, видаваного людьми на маленькій вуличці.

– І тоді я подумав: "Не буду я цю капость робити, точно". А щойно осмислив, так одразу й зробив. Тридцять хвилин на роздуми. Стільки часу вам вистачило? Отже...

– Ідіть звідси, містере Ґолденґ...

– А, Ґрей... Можна? У принципі, тепер мені однаково, але ось тоді я нічого не знав. Навіщо я тільки погодився? Залишимо цю розмову.

Слова були сказані зовсім нещиро, майже жалібно. Торнвейл підійшов до вікна і глянув униз – туди йшла вулиця, така ж темна, безлюдна і страшна. Дощ став трохи сильнішим, невидиме світло, що пробивається крізь хмари, стало здаватися трохи яскравішим.

– Що, моторошно там? – немов розпізнавши думки Ґрея, запитав Майлз. – Бувають і гірші.

– Ні, не особливо, тільки холодно. Гроза буде, чи як? Я що хотів сказати. Про договір. Є ймовірність, м'яко кажучи, негативна. Для жодної людини ця угода не матиме успіху. Нікому від цього не стане легше.

– Само собою, ми це враховуємо, приятелю, повір. Однак це потрібно було зробити, є закон. А в закону мають бути обов'язки. Підвищення ставок ми вже провели. Вартість життя – теж. Витрати вже окупилися. Тому ось я такий спокійний. Адже ми не божевільні, слушно?

Вітер зовні посилився, стало ще темніше, краплі дощу боляче били по склу. Кількома хвилинами пізніше двері веранди з тихим скрипом відчинилися, з'явилася чиясь тінь і... Це була, звісно, Валері, мокра до ниток. Вона увійшла в кімнату, зачинила за собою двері й сіла в крісло біля стіни. Розмова враз стихла.

Намагаючись висушити мокрий одяг, дівчина скинула туфлі й вичавила поділ сукні; її зазвичай прямий і різкий профіль тепер виглядав неуважним, з чола стікала самотня крапля. Деякий час вона мовчки дивилася на Ґрея, потім зітхнула. Відвернувшись від вікна, Солґрейв підійшла до каміна, опустилася в сусіднє крісло і втупилася у вогонь. Мовчання затягувалося.

– Я була у Льюїса, мене проводили, – її голос звучав приглушено і глухо. Повернувшись до Майлза, жінка подивилася йому в очі й насупилася. – Нам теж довелося попрощатися. Він дав свою згоду на цю угоду – причому абсолютно добровільно. Його душа була в цьому договорі як на долоні. Я запитала: "Чи не будуть нам заважати люди, які бажають змін". Відповідь була негативною. Питань більше немає... Ми загалом усе підготували, а потім...

– Чому про все це я дізнаюся тільки зараз? Що за договір, про який ви говорили?

– Тобі треба мати на увазі... Додаткові поставки можна буде здійснити через фонд сільськогосподарської продукції, через який відбувається кредитування деяких виробництв. Чи як там це називатиметься... Неважливо.

– Але чому саме за це відповідає Льюїс? Чому б не використати ті кошти, які вже на відкритому ринку?

– Найімовірніше, це якраз те саме "неможливо" – саме тому, щоб скоротити витрати і створити максимальну віддачу. – Валері невесело усміхнулася. Щоправда, усмішка вийшла якась вимучена, неприродна. Потім вона встала з крісла і підійшла назад до столу. – Саме так, Майлзе, в даному випадку і працює закон – парадокс. Але Льюїс на це не пішов. Тому ситуація на ринку не змінилася.

Дивний звіт щодо угоди, який вона виклала, несподівано уявлявся Ґрею неправдоподібним – принаймні йому здалося, що з її слів випливає, начебто Льюїс ставився до ідеї як до вкрай безглуздого жарту, – адже це, по суті, була б спроба від неї відмежуватися. Утім, сумнівів не залишилося, коли він почув, як докладно і стисло Валері описала досвід, свідком якого їй довелося стати. Майлза відверто схвилювала його реакція, і по обличчю колеги, блідому у відблисках вогню, пробігла легка судома – колись це було неможливо побачити, якщо не дивитись на нього впритул.

– Діяльність Льюїса сильно полегшить нам процес упровадження низки ідей, продуманих мною особисто, іншими довіреними особами і навіть однією практиканткою, яка перебувала під моїм прямим контролем і яка робить кар'єру в одній досить великій адвокатській конторі.

– Валері, ти мене дивуєш. І про звільнення Льюїса теж знала наперед, навіщо все так спрощувати?

– Ці питання не стосувалися справи, Ґрей. У мене немає бажання вдаватися в подробиці, адже тільки в одному ти можеш мене звинуватити. У тому, на що ти маєш усі права.

Майлз похмуро потер підборіддя. Щось тихо бурмочучи, він ходив кабінетом, покусуючи губи і зрідка поглядаючи на Валері. Минуло ще кілька хвилин, за час яких Торнвейл встиг подумати, чи про того, про кого вона зараз говорить, чи не про нього, чи про них обох одразу. Поки що він не бачив жодного просвіту.

***

Намотувати волосінь на коток було нудно і виснажливо – навіть крізь каламутну сітку, яку збирав сильний вітер, видно було, яка нескінченна кількість дрібних мошок обліпила її з усіх боків, кілька десятків вчепилися в штанину і нещадно її кололи – а тому Майлз сильно посмикав, кілька разів підводячись з місця і даючи їм такого стусана, після чого вони зі свистом зривалися вниз і на деякий час зникали з поля зору.

Згнітивши серце, він змирився з очевидною необхідністю цього заняття – але, відійшовши вбік, зажадав від Ґрея звіту про стан справ. Той не дуже вправно розгорнув складену вчетверо мапу і доволі точно позначив маршрут, яким мав намір вести експедицію – так, щоб надалі потрапити в потрібний пункт і вийти до водоспаду. Ближче до кордону з Техасом він велів зробити зупинку на кілька днів – про всяк випадок, поки старий кінь зовсім не видихнеться.

Сніданок із молоком, кавою та рогаликами перетворився на невеличкий ритуал, під час якого вони обмінювалися інформацією, немов нічого не сталося. Справа відбувалася в крихітній придорожній харчевні, підлога якої була встелена соломою – ніхто з подорожніх не потрудився навіть застелити її. Навіть салуни тут були рідкістю – жодна не відповідала таким убогим стандартам, та й сам обслуговуючий персонал був украй небагатий.

Зменшили темп і найледачіші. А якщо говорити точніше – вони взагалі припинили рухатися, зупинившись на узбіччі, біля чиєїсь занедбаної ферми. Коні зовсім вибилися з сил, йти було важко, швидко їхати – важко. Довгі години, що минали на одному місці, завжди важко давалися Баррі, жеребцеві Майза, тому він одразу опустився на всі чотири ноги, перейшов на легкий біг і почав активно підшукувати місце для стоянки.

– Ось уже й старий друг втрачає форму, зовсім здав, так не можна, відпочиваємо і повертаємося, назад і знову назад... – невиразно пробурмотів Майлз, взявши собі третю галету і маленьку фляжку з м'ятним чаєм. – Час починати думати про майбутнє, Баррі. Причому не в надто райдужних тонах.

Натяки його були зрозумілі – давно стало ладом, наскільки скрутне становище склалося в експедиції, незважаючи на те що на всіх вистачало найрізноманітніших медикаментів, їжі та зброї. Але не завжди було до кінця зрозуміло – як довго вдасться протягнути. Хоча наразі в них уже були гроші, але нічого особливо видатного вони не зробили – у всякому разі, не на погляд торговців або влади.

На ранок ледь повзучі коні перетнули кордон володінь Моррісонів і зупинилися. Місця навколо були майже безлюдними – найближчий населений пункт був за п'ять миль на захід. Шлях від нього до ферми проходив широкою звивистою улоговиною, порослою густим чагарником, з обох боків оточеною невисокими пагорбами, що були густо зарослими деревами – і ще якимись колючками, схожими на білі шипи. На протилежному краю влоговина переходила в зарості невисокого очерету, а далі була тільки прерія – у цій частині більше не було нічиїх слідів, навіть сміття і куп звалених у безладді дощок. Десь вдалині здіймався дим – чи то в якомусь селищі, чи то вже в окрузі, де панувала конюшина й полин. Жодних інших орієнтирів не існувало.

Самих Моррісонів вони виявили за півмилі до їхнього житла – ті, вигрібшись із сараю, відв'язували коней, щоб відвести їх до струмка й напоїти. Побачивши Майлза і Торнвейла, вони помітно зажурилися.

– Ви вже вибачте за заподіяне занепокоєння, – глухо вимовив чоловік у капелюсі, роблячи крок назустріч. Те саме зробили інші, закриваючи обличчя руками. – Ми у своїх справах, ні в що не втручаємося. Можу я попросити вас про невелику люб'язність? Салун тут який-небудь неподалік є? Або, можливо, трактир? Ми хочемо купити по кухлю пива, омити ноги і перепочити. Якщо можна, швидше. Нам би не хотілося затримуватися.

У словах Майлза прозирало багато сарказму, і його помічник був змушений відповісти теж дуже вагомо і з гідністю, крижаним тоном звертаючись до всіх інших:

– По-перше, я прошу нас вибачити, якщо ми здамося вам настирливими. По-друге, у нас немає часу на різні дурниці, ми тут не відпочинок робимо. Ваша допомога могла б виявитися неоціненною, якби ми її обрали. Тому не будемо даремно витрачати слова, візьмемося за справу. Час на очікування не гумовий, нам зараз кожна секунда в нагоді. Згодні? Ось і чудово.

Ґрей майстерно зобразив на обличчі крайній ступінь втоми й апатії, насупився і, різко повернувшись, пішов до конов'язі. Інформація з розряду незрозумілих. Що робити? Рішення було в тому, що необхідно знайти який-небудь заїжджий двір, бажано із залом для постою коней і сніданком. Найгірше, коли готель і корчма закриті через підвищену завантаженість – тоді треба починати пошуки самим, залишаючи коней з ким-небудь із компаньйонів, які почнуть їх напувати і погодують.

Одноповерхова будівля, до якої вони підійшли, здавалася нежитловою. Двері були замкнені, віконниці зачинені. Майлз смикнув двері – ті відчинилися, заскреготівши проржавілими петлями, – і всі троє опинилися в напівтемряві обідньої зали з потемнілими дерев'яними столами і лавками. Промінчиком надії освітився вихід у коридор – десь поруч були комори. І тут же із задньої частини закладу пролунав обурений рев, сповнений болю і люті, перемежований звуком ляпаса.

– Заплачу втричі, плачу не торгуючись! Чого ти стоїш як нерідний? Відводь коней! – надривався чийсь голос. Чути було погано, заважав якийсь дзвін. Ще мить, інша – все стихло.

– Очікуйте, пане, десять хвилин, якраз не поспішаючи обмиємо угоду, пропоную замовити вам пиво, сосиски і пу...

– Заціпся, вишкребок! Коней мені віддай, швидко! Бігом! Чекати, виродку, або всіх тут угроблю!

Двері залу зачинилися, дзвін тут припинився, запанувала тиша – якщо не брати до уваги різкого стукоту копит, що билися об нефарбовані дошки підлоги. Через десять секунд на підлогу впав стілець. Проходячи в кімнату, Майлз встиг помітити, які почуття застигли на обличчях у двох присутніх, ще до того, як двері за ним зачинилися, – особливо сильно це було помітно по спотвореному гнівом обличчю другого.

– Отже, панове, чим можу бути корисним? – запитав господар закладу, відсуваючи стілець, на якому сидів. На ньому був грубий фартух із довгими рукавами, з-під якого виднівся смугастий жовтий рушник, що розтягнувся по спині. Виглядав він молодо – мабуть, трохи старше тридцяти.

– Я... я думав... – Майлз обвів рукою кімнату. Вона виглядала як і належить приміщенню в обідньому залі – нічого особливого. – Мені сказали, тут є прилавок, за яким можна отримати випивку... Є й гарний кінь, якийсь дуже пристойний, та й грошенята в мене є... Загалом, усе, чого душа забажає!

Цікавий настрій – обличчя в господаря закладу стало спантеличеним, зовсім не таким, яким мало б бути. Він щось прикидав, ворушив губами, вдивляючись у аркуші паперу, затиснуті в руках, перекладав їх із місця на місце. Можна було чекати чого завгодно.

– Сер, залишився всього один кінь!

Помічник, схоже, подав голос одночасно з господарем. У нього був низький басовитий гуркіт, немов у тілі перекочувалися металеві кулі. Вони не віщували нічого доброго. Дивлячись на нього, утримувач випростався і перестав кланятися.

– Кобила?

– Вона сама, сер.

– Тоді дві сотні, готівкою.

Ґолденґерст, здається, здивувався – але не дуже сильно. Справа в принципі, а не в ціні. Дурневі було зрозуміло, який конкурент у нього в трактирі. Але формальності заради – навіщо псувати й без того паршиву бесіду? І господар простягнув йому листок паперу. Бізнес є бізнес.

– Я був першим, хто почав платити, сучий ти сину! Зараз я доплачувати не буду! Може, ти другий і позичиш гроші, тільки вони вже в кишені у Шибайголови! Ха!

Сміх конкурента був моторошним – або так здавалося з почуття самозбереження. Руки господаря тремтіли, обличчя було абсолютно білим – загалом весь його вигляд свідчив про страх і відчай. Саме в цей момент Майлзу й захотілося всадити цьому життєрадісному цуценяті кулю в голову. Особливо, подумав він, з огляду на той факт, наскільки косо він дивиться на його супутника. Гаразд.

– Раз на раз зазвичай не припадає, – сказав другий покупець, засовуючи аркуш із цифрами за виріз жилета, замість того щоб покласти його в кишеню, і переводячи погляд на господаря. Усі думки хазяїна корчми були написані в того на пиці, але про всяк випадок він усміхнувся. – У вас є нарди? Мені здається – так справа піде швидше. А то цей крикун уже починає діяти мені на нерви. Я сподіваюся, ви на мене не накинете догану за погане самообслуговування. Мені хотілося б... гм... внести ясність у наші взаємини. Так що?

– Розмажу по стіні і коня твого відведу, можеш не сумніватися!

– Ну що ж... Тоді називайте вашу ставку – хто першим прийшов, той і взяв. Думаю, п'яти сотень вистачить.

– П'ять сотень? Ха-ха! Заплати йому ще три, з іншого боку кімнати!

– Та будь ласка!

Гравці сідають за різьблений дерев'яний стіл, на якому лежить старовинна дошка для гри в нарди. На ній розташовані світлі й темні трикутники, що чергуються. У центрі лежать дві акуратно згорнуті шкіряні чаші для кісток, що нагадують мініатюрні роги достатку.

Гравці дбайливо розставляють свої фішки: одні чорні – для Шибайголови, інші білі – частка Майлза. Кожен бере свою кісточку. Повертаючись один до одного, вони вимовляють ритуальну фразу, сенс якої від них вислизає. Перший гравець бере чашу й акуратно струшує її. Кістки з легким стуком падають на стіл, визначаючи хід гри. Три до п'яти – той, хто запропонував, залишається в меншості.

– Я почав, я й закінчу, до біса!

Незадоволений тим, що так легко дав суперникові просунутися далі, Майлз бере кістки і знову кидає їх на дошку. Відбувається обмін звичайними підкиданнями – і тут Ґолденґерст збивається. Задумливий і зосереджений, він знову починає розставляти фішку за двір, не відриваючи очей від аркуша, що лежав перед ним. Суперечка стає спекотнішою – гравці починають бризкати слиною і переходити на крик. Стукіт пари зар об дошку поступово посилюється. Власник корчми з цікавістю дивиться на цю виставу, щиро дивуючись сам собі, коли кістки падають у центр столу. Здається, гра поки що на користь нахабного пронози.

Кожен спритно переміщує свої фішки, прагнучи обійти суперника, замкнути його в пастці або стрімко просунутися до заповітної мети, кожен намагається бути першим. Мало-помалу суперечка перетворюється на змагання розуму, "роботу", і на кону стає все більше й більше. У будинку у Шибайголови сім фішок, у будинку Майлза – чотири, мало що залишиться, якщо все пройде шкереберть для людини в капелюсі. Ситуація повністю в його руках – якщо він викине хоч щось не те, побитися не вдасться – та ніхто, скоріш за все, цього й не хоче. Тому він досі нерухомий.

Гра триває, оповита м'яким світлом гасової лампи і тихим шелестом листя. Темп гри збільшується – обидва гравці все рідше обмінюються закриттям фішок супротивника, зате активніше дивляться один на одного, примружуючись від сонця, що б'є прямо в очі. Чути тільки дзвін кісток і монотонне бурмотіння глядачів – крім цього, більше нічого не відбувається. Гра стає дедалі запеклішою – за цей час їм вдалося майже зрівнятися в рахунку, відправивши ледь не всі фішки собі в дім. І, нарешті, один із гравців піднімає голову і вимовляє:

– Усі дванадцять фішок на місці. Я зніму їх із дошки раніше, ніж ти доведеш фішки, що залишилися, собі в дім! Ґолденґерст, з тебе зараз шкуру здеруть!

З дошки падає фішка Шибайголови, за нею – друга й третя. Кістки, що посипалися слідом за ними, вирішують результат справи. На щастя Майлза проти його кривдника, противнику випадали одиниці, з чого випливав закономірний висновок, який напрошувався сам: зар підмінювався щоразу, коли на кістки випадала пара заповітних шісток. Це здалося власникові закладу дуже кумедним, особливо, згадуючи, яким розгніваним був Шибайголова під час останньої роздачі.

– Відчуваю тут якусь гру, без сумніву, нечесну! – пояснив він корчмареві, підозріло на нього поглядаючи, немов підозрюючи в бажанні списати виграш у свою кишеню. – Я думаю, тут... е-е... нечисто, ось! Колись давай! Розвів тут осине гніздо, гадина! Лайно, а не людина!

– І як же я тобі поясню? – майже покрив зал сміхом перший. Він був уже на ногах і нависав над столом, стискаючи кулаки. – Мені просто пощастило. Сідай. Треба буде ще дограти, гаразд? Ну... хто виграє, рахуй. Тепер мої кістки – твої!

Залишається зняти з дошки дві шістки, яких так ніхто й ніколи не бачив. Майлз упізнав їх одразу – ті самі, які вже потрапили в гру. Ніхто з присутніх не вірить своїм очам – але свідомість того, чому випадає ця пара, вже кілька секунд витає в повітрі. Дві додаткові фішки увійшли в гру до Шибайголови так, що ніхто з глядачів не помітив цього раніше. Перебір, однак, неминучий – Майлз знімає з дошки фішки одну за одною і кидає на стільницю. Дзвінко клацає підкинута ребром кісточка, всі свідки завмирають на якийсь час і дивуються їхній власній незграбності.

Останній кидок – четвірка на дошці. Переможець дивиться по обох сторонах, і що він бачить? У глибині залу біля стіни сидить сама Доля, піднявши вказівний палець. Усі на мить замовкають, занурюючись у містичні роздуми, одна думка змінює іншу, переводячи погляд із Ґолденґерста на Шибайголову і назад, потім усі відводять очі вбік, залишаючи в мовчанні лише того, хто програв.

– Ходімо, Ґрей, – шепоче Майлз своєму молодому товаришеві, але одразу ж лякається власної думки. За його спиною вже здійнявся галас – розмови стихають, обличчя зі здивуванням звертаються до нього. Жарт зайшов занадто далеко.

– Ваш кінь, сер, позаду. Всього доброго. Щасливо залишатися, містере, нехай не загубиться ваша доріжка в забутті.

Крадькома він озирається дорогою до виходу, оцінюючи довкружжя. Крім них двох і вишибали, що притискався до стіни, тут уже нікого немає. Двері виходять на алею, що веде до кута площі. Геть, подалі від цієї гнітючої і небезпечної близькості. Але ноги вже самі несуть його до провулку. Перехожі, трохи віддалившись, проводжають їх поглядами.

– Я, знаєш, дуже сумніваюся, щоб у Долі була звичка їздити верхи, тож буде цілком достатньо, тримай руки в кишенях, стрибай угору і приземляйся. Мені вистачить одного удару по голові, другого – навряд чи.

– Га! Слухай, звідки в тебе ці промови? У тебе голова, часом, не болить? Давай-но заглянемо в якусь таверну і вийдемо на свіже повітря. Чим далі звідси, тим краще.

– Баррі ти ж собі залишиш, правда? А то в мене виграш є, куди ж я без нього?

– А гроші – твоя голова? Тоді дивись, я її вже звик берегти...

***

Сортувати документи в офісі доводилося щоразу після обіду, коли начальство особливо боролося за чайові. Але нікого особливо не напружувало, що окремі співробітники при цьому думають – або не думають. Крім Валері, звісно. Раптом що, все має зійти за її розумову активність, до якої вона тепер вдавалася дедалі частіше й частіше.

Службові обов'язки виявилися нескладними – сиди собі з документами, позначай про себе заповнені бланки і через три чверті години діставай наступний, за списком. Утім, незважаючи на низьку платню, Марвін Геншоу, завідувач відділу інфраструктурного управління, незмінно залишав собі більше половини зайвого паперу.

– Може, тому що я вчасно зметикував, – пояснював він, немов пояснюючи дитині щось очевидне, але їй незрозуміле. – Справа ж не тільки в тому, щоб за день зробити більше, ніж за тиждень, а в умінні порахувати гроші, особливо чужі.

І справді, для нього кожен день був справою особливої важливості, і все інше уявлялося низкою непотрібних маленьких вигод. Напарнику ж було байдуже, за скільки працювати, його не цікавило навіть, скільки насправді коштує його робоча лажа. І тільки один раз Марвін припустився помилки, запитавши в нього по-нормальному, які категорії та найменування відповідають важливості та вартості того чи іншого виду документів, що підлягають перевірці.

– Ну дивись сам, у нас тут дещо на півночі контролюється, прибуток там чи ні. Зрозуміло, там дорого, простіше більше грошей узяти, ось я і ставлю запитання, який вид пріоритетніший.

– Хочу написати про це в податкову, щоб термін не зірвали. А з північної частини у них бюджет, здається, разів у п'ять більший виходить, – з ноткою дитячої хитрості пояснив Марвіну колега. Схоже, він думав, ніби солідність своєї посади бере не тим, як пахне від нього або як спить, абсолютно незрозуміло, від кого, просто спираючись на людську природу. – У моїх чернетках написано, хочеш, дам почитати?

– Я і без твоїх чернеток усі документи перед собою бачу. Та й не з цієї частини ти в бізнесі. Тож хоч за роботу не нарікай, кажу ж, це обов'язок бухгалтерії. До речі, подивися, чого вони тобі прислали.

Акуратно розгорнувши складені віялом кілька аркушів, схожих на глянцеві пластилінові фігурки-кішечки, Геншоу вказав на яскраво-синій бланк: напис над його серединою являв собою нецензурний вираз. У середині містився набір незрозумілих карлючок із купою пробілів і крапок між ними. Мабуть, позначення були дуже ємними. Переглянувши папір, колега прикрив очі й зблід.

– Твої клієнти ще гірші за тебе, Вінтропе, чесне слово, гірші, – він вийняв із кишені складений аркуш паперу, в якому був позначений обсяг простроченої послуги, отриманий у результаті призначення відповідних податків. – Валері та Ґрей ще не здогадуються, наскільки все погано. Макулатура, паперу одного більше чи менше – їм і справді чхати на все. Мало того, приповзають за першим покликом і клюють на будь-яку дохлу жабу. Їй-богу, подумають, дочекаються, поки їм ці папірці під ніс сунуть, тоді й накинуться. Що робити будемо, Джеремі?

– Хвилину, зараз збагну... Ох ти йо-йо-йо... Так, наша справа погана. Тут поки що тільки економіка, решта тільки замовники. Я тепер не розумію, на що витрачатися...

– На інфляцію.

– Ні, на інфляцію я не дам.

Ось так відбувалося в корпоративній системі одне за одним: ні той, хто готував рішення, ні інший не розуміли, яким чином можна за короткий термін навчитися підраховувати грошові потоки й укрупнювати гроші. Зате обидва знали одне: за кілька хвилин вони все збагнуть, потрібно лише трохи почекати.

– Ну пам'ятаєш, ти тоді залік у містера Ларрімора приймав? – запитав Джеремі, подивившись на годинник.

З вікна офісу вже виднілася невелика прямокутна ринкова площа. За нею починалася нерівна земляна пустка, яка під яскравими променями низького північного сонця, що зазвичай схожі на смолоскипи, здавалася майже чорною. Трохи далі знаходився не особливо примітний перевалочний пункт, де купували і продавали різний дріб'язок – драбину, клей, старі речі. Але сьогодні там юрмився народ – намагалися підлатати розвалений віз або роздобути грошей на випивку.

– Мені перездавати треба було. Пам'ятаю. Ти хочеш сказати, тепер я знаю, яка різниця між арифметикою і філософією? Елементарно. – Марвін постукав пальцями по повітрю. – А ось Валері не знає. Сьогодні вона пропиває всі наші гроші... Он, дивись. Ой, ні, знову завелася... Зупинімося, дай сам згадаю... Вона вважає, коефіцієнт економічного успіху – це відношення витрат до затрат... Слухай, цей перекупник, якого вона хоче обдурити, теж із банку, начебто говорив, імен не запам'ятав. Каже, скрізь усе однаково, перемнож на ступінь нахабства... З мене пляшка, якщо забуду. Вона нас обрахує, повір.

Вставши зі свого місця, від чого заскрипіли кволі офісні меблі, що стали майже доісторичними, коли вже майже будь-який предмет меблів можна було витиснути за сухої погоди, старший менеджер нервово заходив кімнатою, балансуючи на вершині високого барокового стільця. І майже одразу ж заговорив знову, роблячи великі паузи між словами. Ось тільки сенс його промови абсолютно не змінювався.

– Розумієш, жодних стосунків із цією шантрапою в мене більше немає... Є тільки домовленості з Майлзом, але я давно зарікся їх виконувати. Гаразд, не буду про сумне, мені себе шкода. Бачиш, що виходить. Ну гаразд, я винен, хоч і побічно, а що далі?

– Далі роби ноги, і нехай тобі розумні люди підкажуть, куди, скажімо, поїхати... – меланхолійно запропонував Джеремі. Він навіть не дивився на співрозмовника – бесіда і так складалася як треба.

Марвіна більше хвилювали незадані запитання, які, напевно, виникли б у самого невдачливого клієнта. Тому він навіть пригальмував, щоб зберегти плавність перебігу думок, яку, щоправда, вже навряд чи могла зберегти його зазвичай пряма і жорстка спина. Після від'їзду начальника відділ структурного планування занурився в меланхолію, тож тепер узяти ініціативу у свої руки було б найрозумнішою тактикою – робота тривала.

Колега Вінтроп продовжував наспівувати під високою стелею кабінету щось у риму, зрідка вставляючи в мелодію фрази на кшталт "вітром ледве-ледь хитнуло – отож здійснити подвиг треба" або "а ось я зараз раз, до себе й раз на дачу". Це почало діяти на нерви, тож Марвіну не залишалося нічого іншого, окрім як перервати колегу: тим паче, що справа наближалася до завершення – а було відомо, якою похмурою процедурою зазвичай завершувалися мозкові штурми.

– Нехай буде "розрулюй проблеми і залагоджуй справи", – пробурчав він, відчиняючи двері, з-за яких уже лунало спершу гуркіт посуду, який скидали зі столу, потім його дзенькіт, гуркіт й калатання; потім до приміщення увірвалися гамір, крики й п'яне іржання – схоже, компанія вирішила влаштувати веселу гулянку.

Валері ось-ось повернулася, привела себе до ладу, повернула на місце гнів і набула звичайної впевненості в собі – тепер і в Марвіна з'явилася надія отримати всі її відсутні уявлення про ситуацію. Була секретарка не одна – поруч із нею проходила зовсім молоденька дівчина з професійно блідим обличчям. На ньому виділялися надто яскраві очі – чи просто було таке освітлення, що надавали їй сумного вигляду. Солґрейв на ходу представила їй завідувача Геншоу, для чого дівчині довелося злегка нахилитися вперед, немов вона хотіла щось зловити на льоту.

– Не бачилися з вами вже скільки, як у вас там справи? – запитала секретарка, витираючи пальці об спідницю. З дивовижною для її комплекції швидкістю вона набрала в легені повітря і намагалася надати своєму обличчю справжнісінького бадьорого виразу. – Папери завжди підписувати встигаєте? Я ось собі ніколи не встигаю. Працювати ж не змусиш, правда? Моя ось теж поки придивлялася, та все ніяк не могла вирішити, до чого б себе прилаштувати. Хоч ви її роботою заспокойте, містер Геншоу.

Ймовірно, відповідь вона знала заздалегідь, бо раз у раз нахилялася до співрозмовниці й поправляла то пасмо волосся, то запітнілу склянку.

– Я все намагаюся зрозуміти, чим поганий бізнес, якщо в ньому є такі співробітниці, здається, вони і є мій приз, за який я маю боротися... Ноелін, адже правда?

– Клеїтися треба до таких... з такими... м-м-ну не знаю... формами, божественними рисами обличчя і... е-е-е... бажанням працювати, яке повинно творити дива, – Вінтроп ніколи особливо не червонів, на відміну від Марвіна, який після такої заяви ще півхвилини буравив колегу поглядом. Зрештою Солґрейв твердо вирішила пробачити цю витівку, вирішивши, мабуть, питання риторичним.

– Ну-ну, подивимося, чого ви тут нафантазували, люди дійшлі, не можна так, перестаньте... – примирливо хмикнула Валері, поклавши долоню на плече практикантки. – Зовсім замучили бідолаху. А що за договорами в нас нового? Так, а, точно...

– А, ось, до речі, помилуйтеся, міс Валері.

Увага на секунду переключилася, і прохід до кабінету загородила рука секретарки, яка потягнула колег за собою. Марвін подумки знизав плечима – ділитися своїми думками про тему бесіди він не збирався. Як не дивно, інтерес дівчини був набагато сильнішим за його самого.

– Провалилося... Як так вийшло?

Прикрість у її голосі була непідробною – очі трохи розширилися, рот перетворився на овал, колір обличчя набув все того ж неприродно-блідого сяйва. Мабуть, раптовий зрив угоди заключного акту з постачання макулатури на ринок не залишив у душі Валері болісних слідів, хоча й породив у ній цілу низку підозр.

Чому Льюїс не владнав усю цю проблему? Або не вирішив її взагалі? Жодного разу ще секретарці не доводилося бачити, навіть краєм ока, процес, за якого провалюється вдало проведена угода. Раніше можна було списувати все на випадковість, лінь і неуважність високого начальства, зараз... Зараз було зрозуміло одне – справа погана. Пропало чергове замовлення, добре зроблена робота була зіпсована, пропала маса часу і зусиль – ось що це було.

– Таке ж тільки в нашій конторі буває, га? – задумливо промовив Марвін, підносячи до губ склянку, коли в коридорі знову пролунав шум і крики. Через кілька хвилин у дверному отворі з'явилася Банш, навантажена двома важкими папками. Її обличчя було кам'яним – значить, такого ще не траплялося. – Я думав, наш фінансовий відділ бере це на себе, але, схоже... місіс Елдрідж... Адже це взагалі може дійти до начальника? А? Є таке?

– Мені Ноелін, а у ваші справи я не лізу, ясно? – сухо відповіла менеджерка, нервово поплескавши руками по папках. – Працюйте собі спокійно. Або нехай мені за все Льюїс відповість. Нехай скаже спасибі, що я взагалі тут сиджу, адже всі його плани ви, холопи його, споганили.

– Та що ж таке-то, Банш? Хіба це робота – у стелю плювати?

– Ти чого злишся, Валері? Це ж маркетинговий хід, на самоокупності ми...

– І ніяк, Джеремі, ти не зміниш цього становища, ніколи. Утім, я навіть і не хвилююся. – Марвін заплющив очі й сумно посміхнувся, намагаючись пом'якшити вплив потоку інформації, що обрушився на нього.

Поникли вже майже всі голови в кабінеті, проте, коли мова зайшла і про провину Ґрея, вона подіяла як звичайна отрута, що розчиняється в крові.

– Хто його любить, цей фінансовий менеджмент? Торнвейл, хто ще? Навіть Майлза від нього просто верне. – Джеремі зробив паузу, щоб усі усвідомили його слова, включно з Солґрейв. Посмішка зійшла з його обличчя. – Ні, не відмовляйте. Досить уже, час не чекає. Пора вам, колеги, взятися за справу всерйоз.

– На що ти натякаєш, чорт тебе забирай?

– Побережи нерви, Валері, до наступного разу. Може, все ще обійдеться. У мене є одна думка... Майбутнє все-таки покаже, правий я був чи ні. Найгірше, товариші, у мене передчуття.

Завідувач Геншоу голосно постукав олівцем по столу, привертаючи загальну увагу. На його обличчі знову заграла усмішка, що дратувала всіх, обличчя прояснилося. Навіть Банш із Ноелін дещо розслабилися, повертаючись до кабінету й опускаючись на стільці. Марвін повільно потер обличчя долонею, немов намагаючись надати йому осмисленості. Так повторилося разів п'ять.

– Нещодавно мені доповіли про подію в Пост Фолс, штат Айдахо. Там сталася якась катастрофа. Схоже, вантажний поїзд зіткнувся з іншим потягом, від якого постраждав не тільки потяг, порушилася механічна жорсткість. Загинули кілька людей, завдано матеріальних збитків, постраждали й діти. Ясно одне: над цією справою наочно хтось знущається.

– Жартуєш, Геншоу, сподіваюся? Щось ти вже надто похмурий. Що саме там сталося?

– Не маю поняття. Та мене це, якщо чесно, мало цікавить. – Марвін знову прикрив очі долонею. Настала його черга зображати важливість. Опустивши голову на груди, він із приреченим виглядом кілька секунд збирався з думками. Нарешті він підняв очі на Ноелін і неголосно заговорив: – Чутки, як ви знаєте, розносяться швидко. Особливо якщо йдеться про фінансові спекуляції. Нам іздавна вже пропонували покласти цьому край, у Нью-Йорку є спеціальний фонд, який займався б цим питанням. Але громадськість не зрозуміла і вжила заходів. А зараз ось така пригода з вантажним поїздом. Тут є над чим замислитися. Вам ніколи не спадало на думку, колеги, яка неймовірна кількість людей стоїть за всім цим? Знаєте, чому останні тридцять років у сфері психологічної війни панує така плутанина? Тому що до цього руку доклав Вейнрайт, сьогоднішній губернатор штату Техас. І колись – Трокмортон з подільниками. Звичайно, це не означає...

– Я думаю, Вейнрайту час відповісти, – сказав Джеремі, усім своїм виглядом показуючи, наскільки він не схвалює, м'яко кажучи, недоречну балакучість колеги Геншоу. – Він добряче прип'яв сьогодні декого в податковому департаменті, та й із фермерами вже стикався. Йому й карти в руки. Чого вже тут встидатися. Уже все давно вирішено. Видно, настав час. Адже не дарма контора дихає на ладан. Сепари ці в будь-яку хвилину можуть виставити рахунок за весь наш бізнес – це я вам кажу. А Сьюкі? Вона в них під самим прицілом.

– Не говори про неї в теперішньому часі, Вінтропе. Вона... – Валері голосно й протяжно зітхнула, підшукуючи слово. Усі мовчки чекали. – Вона прекрасна жінка. Добра й чуйна людина. Ми всі дуже до неї прив'язані. Господи, і як вона тільки витерпіла все це в тому Техасі? Утім... Їй нічого не залишається, окрім як...

– Нічого хорошого, під яким кутом не глянь...

Болюча тема була вичерпана. Настало коротке мовчання. Потім завідувач Геншоу грюкнув по стільниці долонею і встав із крісла. Його голос став голоснішим і гучнішим, тепер у ньому відчувалася неприхована загроза. Те, про що він збирався сказати, було набагато страшнішим за зламані рейки, застрелених сторожів і підірвані поїзди. Усе, чого боялися в житті фахівці з бухгалтерії, обрушилося на них зараз.

– Слідом за письмовим звітом про постачання макулатури, складеним вашим відомством, мені надіслали ще одну дивину. Невеликий конверт зі щільного коричневого паперу, надписаний витонченим почерком, чорним по білому. Льюїсу Едому.

Зачепила не стільки назва конверта, скільки сама згадка про колишнього колегу. Так само відреагували всі інші. Обличчя Ноелін за секунду набуло винуватого і збентеженого виразу, а у Солґрейв промайнула в очах тінь розгубленості, яку вона безуспішно намагалася заховати. Тільки Марвіну була притаманна манера дивитися співрозмовникам прямо в очі, але цього разу його погляд висловлював презирство до події і легкий смуток. Ніхто не сумнівався, що причини цього презирства він прекрасно розуміє.

– У листі від невідомого відправника на конверті немає зворотної адреси. Він складений так, ніби відправник хоче заплутати сліди. Щоправда, всередині конвертів такого роду зазвичай не буває нічого, що заслуговує на увагу. Його я не розкривав, бо не маю на це повноважень. Я боюся помилитися, потрапляючи в якусь яму. Чорт! Що ж він таке нам надіслав, цей невідомий?

– Марвіне, не нервуй, будь ласка, викладай спокійно, без емоцій, чітко, по суті! Нас тут багато. Решти теж.

– Місіс Банш, ви так нічого і не зрозуміли? – поставив запитання завідувач, бажаючи до кінця довести розпочату думку. Валері підняла очі. Пролунав її тихий кашель. – Хіба ви нічого з останніх новин не знаєте? Якщо таке адресовано Льюїсу, виходить, зі Сьюкі теж щось трапилося. По-моєму, я вже почав здогадуватися, хто саме надіслав нам листа. Ось тільки впевненості у своїх здогадках у мене поки що немає.

– Він – той самий... почекай, дай мені...

Пальці Джеремі дряпнули поверхнею столу, через що рука його тряслася дещо довше, ніж потрібно. І в той момент, коли його зіниці звузилися, щоб не проґавити нічого важливого, Марвіна осяяла здогадка.

– Нізащо не дозволю вам і читати цього листа! – вигукнув він. Слова прозвучали наказово і загрозливо. Так зазвичай говорять лежачи в ліжку з паралізованим пацієнтом. – Ви всі знаєте моє ставлення до цієї угоди. Якщо все-таки зважилися дати волю своєму огидному почуттю, чекайте неприємностей. Льюїс має знати, з ким він має справу.

– Марвіне, ти маєш бути обережним, адже ми теж усі хочемо його побачити. Це може виявитися надзвичайно важливим. Які можуть бути образи, чорт забирай.

– Я, Банш, перший роблю висновки про те, кому яке діло до тих, кого ця угода стосується. І хай хоч хто-небудь спробує сказати мені, мовляв, тут що, виняток із принципу? – завідувач схилився над столом і підняв очі на присутніх. Їхні обличчя були сповнені страху, замішаного на невпевненості. – Якщо там написано про Льюїса, значить, він має це побачити сам. Жодних заперечень. Або я більше не знаю, де працюю. До біса!

Співбесіда зустріла свій кінець у мовчанні. Нікому не хотілося висловлювати вголос свої сумніви. Вставши з крісел, усі учасники наради мовчки розійшлися по своїх робочих місцях, кожен розмірковуючи про важливість раптової події, що звалилася на нього.

Кожен не розумів, яким чином вона виявилася вписаною у звичайний потік повсякденної роботи. Марвін же не збирався надавати занадто великого значення своєму відкриттю. Ба більше, воно від самого початку здавалося йому просто дурістю. Джеремі теж думав не про лист. Секретарка Валері сиділа на дивані у вітальні з відсутнім поглядом, погладжуючи по шерсті свого кота, не бажаючи чути жодних звітів від Банш. Лише тільки Ноелін, знаючи, в якому стані Марвін може приймати рішення, подивилася в бік вікна.

Стоячи в тіні під високим, як водиться у пічних труб, вікном, вона почула лише одне слово, вимовлене завідувачем:

– Ноелін.

Нічого в його голосі не віщувало біди. На секунду здалося, ніби він знову сповнений сил, блискучий і рішучий. Але що толку було про це думати. Горло обхопили жорсткі й холодні долоні тривоги. Практикантка провела долонею по лобі.

– Так, – сказала вона, почувши у відповідь спокійний і впевнений голос. Її слова прозвучали майже пошепки, і слова ці були тому підтвердженням. – У вас є якась справа до мене?

Усе нібито прояснилося. Тихий голос міг би звучати куди таємничо, якби йому вдавалося не тремтіти. Проте в тому шепоті, що пролунав, була якась стримана сила. Саме вона позбавляла всю ситуацію звичної убогості. Почекавши з відповіддю, завідувач вимовив:

– Ноелін...

– Так?

– Знаю, що в тебе багато роботи, проте хочу тобі сказати... – Марвін ретельно добирав слова. Зупинившись на тому з них, яке зазвичай спадало йому на думку, після короткої паузи він промовив: – Сьогодні особливий день. Не можу сказати, наскільки він знаменний, проте в повітрі відчувається особлива напруга. Ноелін...

Думки практикантки мчали в різні боки, обганяючи одна одну, поки на обличчі її блукала ледь помітна посмішка.

– Я слухаю.

– Мені треба поговорити з тобою, тільки дуже серйозно. Ти... зможеш приділити мені трохи часу? Я не затримаю тебе надовго.

Марвін був блідий, але не настільки, щоб майже зійти за мерця, якому залишалося тільки впасти в подобу коми. Можливо, справа була в зміненій аурі кабінету, що здавалася в цей момент особливо страшною. Незручність відчувалася за всіх.

– Добре, містере Ген... Мар... Геншоу... Я завжди до ваших послуг, якщо ви дозволите. Де ми зустрінемося? Є місце, куди б ви хотіли прийти зі мною?

– Я думаю, таке місце знайдеться.

– Домовилися.

– Дякую, Ноелін.

І обличчя Марвіна розпливлося в усмішці. Піднявшись із дивана, практикантка вирушила у напрямку до дверей. За її спиною було тихо, а наступної миті кімнатою пройшла хвиля раптового напливу парфумів – такої потужної, якої ніколи раніше не бувало в кабінеті. Ця хвиля була останнім, найяскравішим враженням, що залишилося в пам'яті завідувача. Немов він щойно спустився в похмурий тунель, перед тим як впасти в порожнечу небуття.

– До побачення. Ще раз дякую вам!

Момент відходу Ноелін... Мабуть, жоден із виразів, які могли б так описати цю чудову людину, ніколи не підходив до ситуації. Сумно було бачити на її обличчі гримасу болю й жалю, нехай у словах, що злітали з її губ, звучав стриманий оптимізм. Однак... Вона йшла. А Марвіну залишалося одне – чекати, повернувшись до порожньої стіни. Можливо, на неї ще чекатиме його голос?

Ні. Наостанок не було нічого. У мої вуха вдарив дзвінок, що знаменує кінець робочого дня, а тому я просто взяв і заснув. Запам'яталося тільки, який кумедний і безглуздий сон наснився мені під ранок. Здається, це був сон про Ноелін і холодне й темне небо, що обдувало її крижаний лоб. Спідниця і сорочка були їй малі, але вона не помічала цього, приміряючи до себе все нові й нові вбрання. Усюди був сніг. Мені подобається це відчуття. Коли стоїш посеред снігопаду і тулишся до найближчого дерева, все навколо стає... живим і якимось справжнім. Тоді здається, ніби хто б ти не був і хто б не був навколо, вони відчувають те саме. Я люблю цей сон, бо бачу в ньому себе, що стоїть поруч із нею. Зануритися б у нього ще раз, побачити сон наяву. Опуститися їй на коліна, відчуваючи її тремтіння... Потім схилити голову, вслухаючись у шелест її спідниці. Стати на мить сміливішим і обійняти її за плечі, притулившись чолом до її чола... Час завмирає в очікуванні нового кроку в дивне й прекрасне життя... Та ось сон скінчився, розтанув і полетів кудись в далечінь, залишивши по собі лише що-небудь на кшталт відгомону ударів мого серця. Почався новий день... Проте я такий, як завжди…

***

На сільські зустрічі зазвичай приходять пішки. Але сьогодні хтось із місцевих фермерів чекав на гостей біля воріт, сидячи на колоді й задумливо споглядаючи навколишню рослинність.

Через своє незавидне становище він дуже нагадував опудало сови з минулорічного польового семінару – кущисті брови, кущики сивого волосся і широкий, схожий на гармошку ніс – саме такий, якими заведено зображати сільських стариганів. Крім того, від нього пахло гноєм – начебто він певний час тому косив траву на далекому лузі. Така природа фермерської праці була не надто приємною, і вона слугувала постійним джерелом роздратування – але що можна було вдіяти?

Льюїс усе дивився у вікно на селянина, коли почув за спиною чийсь голос: "Тобі добре живеться?" Від несподіванки він здригнувся й обернувся.

– То ти чекаєш на когось? – запитав невидимий співрозмовник, поправляючи сіру шийну хустку.

– Я тут просто про всяк випадок... І ще – думаю про нас, людей. Шукаю, з ким би обговорити ці думки... Правильно я кажу?

– Загалом – правильно. Тільки тут ось багато народу – не можна ж обговорювати такі питання при всіх, та ще й на людях... Адже тут кожен другий... Хоча можна, звісно.

Така зустріч після розлуки не могла бути неприємною, однак чи можна вважати таку зустріч хвилюючою? Майлзу завжди здавалося, що не можна. Пасма його темного волосся, зазвичай акуратно укладене, стирчали в різні боки, пальці рук були сильно стиснуті в кулаки. На щоках горів яскравий рум'янець, не залишаючи сумнівів у стані його духу.

На базарах в Одесі зустрічалися люди і в більш прохолодному стані. Співрозмовник пробув на цих ринках не так довго, як хотілося б, тож Майлз із легкою досадою подумав, наскільки все ж таки простіше було б продовжити цю бесіду в приватній обстановці, де вони могли спокійно обмінятися думками про життя. Звичайні торговці найменше схильні робити знижки приїжджим, немов сподіваючись, на свою глухоту, переконати їх у власній непогрішності.

– Помітний дух сепаратистів, – відповів Ґолденґерст вголос. Льюїс перестав гортати одну з брошур, яку тримав у руках, прикидаючись, мабуть, зануреним у читання. – Допитуючи місцевих громадян, їх часто бачиш у такому стані – загнаними вовками. Начебто будь-якої миті вони готові зірватися з ланцюга і розтерзати будь-кого, хто наважиться стати в них на шляху... Але не уряд, ні.

І справді, воля до опору в цих людей губилася дуже швидко – коли хтось із чиновників починав вимовляти слова, гідні поваги, у штаті наставало недовге затишшя. Вони так звикали до слів та ідей, що переповнювали реальність, уже не відокремлюючи їх від навколишньої реальності, слідуючи за ними шляхом постійної деградації, стикаючись із подіями, що відбуваються за стіною, здавалося б, не помічаючи їх, притупляючи почуття, забуваючи про навколишній світ. Життя нагадувало їм тонку нитку, за яку вони іноді в страху смикали, витягаючи себе з трясовини, позбуваючись страху і намагаючись триматися вище на тонкому стеблі якоїсь старої поеми. Обивательські інстинкти брали гору. Мізки техасців повільно заростали травою.

Нічого не скажеш, сумне життя цих провінційних алкоголіків – усе, про що вони мріють, виявлялося недоступним... Якщо одного чудового дня на їхні голови з небес впаде червоний льодоруб і розтрощить їм черепи – вони навіть не зрозуміють цього. А Вейнрайту це зовсім не на руку, якщо вже він вирішив дати їм у руки слово, абсолютно марне в сьогоднішньому світі.

– Я й сам став лібералом, хоч і майже не п'ю, до речі, тож у певному сенсі я вже майже безнадійний… – через кілька хвилин він додав: – Буду по-справжньому безнадійний, якщо не поверну Сьюкі. Через це навіть розплакався. Тут у цих краях стільки цікавого. Люди стверджують, що їм добре живеться, а от я не можу зрозуміти – в чому тут справа. Ні раби, ні... загалом, я зараз такий самий, тільки за кордон їду. А ти? Тобі добре живеться?

– Ну, приблизно так само. Здається, ось-ось звихнуся. Радий, що перейшли на "ти", раз тепер є привід. Ну і, напевно, через мої переживання ти вирішив розповісти мені свої думки?

– Так, частково. Взагалі-то, саме ці власні думки я і хотів із тобою обговорити.

Ось і темою для розмови він обрав приватні бесіди – і Льюїс одразу зрозумів, навіщо це було зроблено. Особисті рахунки. Спочатку чоловік хотів чемно заперечити, сказати, щоб Майлз давав собі більше свободи в розповідях, але потім вирішив – якщо спершу він планував щось приховувати, то тепер, природно, така можливість зникла. Можливо, це було питання особистої етики. Почалася бесіда, що йшла від серця – здавалося вельми доречним у таку хвилину що-небудь висловлювати й наболіле. Проігнорувавши очевидну логіку, Едом перейшов на почуття.

– Ти кажеш, сепаратизм не вічний? А чому, власне, він має бути вічним? І що, на твою думку, тоді буде? Адже ми говоримо про штат, повний брехні в кожному підворітті. А Сьюкі? Чому її теж не переманять до себе якісь головорізи? Та вони весь цей штат і збудували, запевняю тебе. – Льюїс щосили намагався говорити якомога щиро, і по сльозах, що блищали в куточках очей, розумів, чого це коштує йому самому. – Вона нудьгувала і плела всяку нісенітницю, поки ми ходили на риболовлю, завжди говорила, що впорається сама, потім вирушила в той Техас і пропала там – узагалі не знаю, жива вона чи ні... Адже розвідка була на твоїй совісті, Майлзе. Ти міг втрутитися, коли і як завгодно. Я ж зовсім на себе не схожий... По совісті кажучи, хороша людина не повинна робити таких дурних вчинків. Це не прикрашає навіть людей, які вміють думати. Я про тебе кажу... Ти ж мене знаєш, розумієш... Я не заслуговую на таке поводження. Чому вона це зробила?

Зараз Едома прорвало, говорив він із запалом, ніби всередині в нього останнім часом копошилася велика комаха і зараз вона вибиралася назовні. Очі дивилися так дивно, голова була скуйовджена, голос був різким і хрипким. Майлзу знадобився якийсь час, перш ніж він зміг відповісти, хоча зміст його слів був гранично зрозумілий.

– Це було в її характері, звісно, мені не слід про це говорити, ти ж розумієш, – сухо простягнув чоловік у капелюсі, погладжуючи горло. Він узяв зі столу свою склянку й одним ковтком спустошив її, після чого налив ще. – Ти про неї нічого не знаєш. Чесне слово. У неї була депресія, могла вирушити на день у пустелю і там сидіти на самоті. Нічого ти не можеш знати про те, як вона жила до твоєї появи. Точніше, знав тільки я.

– І як же? Що ти від мене приховував? – запитав Льюїс, відчуваючи, однак, слабку довіру до колишнього начальника. – Якщо вже так склалися обставини, чому б тобі не розповісти все? Подивися, яка чудова можливість.

– Льюїсе, ти піднімаєш із минулого особисті образи, та ще й постійно чіпаєш болючі місця. Поки ти розмірковував про роботу, Сьюкі була твоєю дружиною. Тепер вона зникла безвісти – що це, просто зникнення, чи ще щось? Ось ти постійно нападаєш на мене – це добре чи погано?

– Я ні на кого не нападаю. Просто намагаюся розібратися, тому що... Тому що мені здається... Ох, трясця, не розумію.

Нехай це була правда – але при цьому він сам загнав себе в пастку. Вибачатися тепер було марно, залишалося тільки терпіти. І чоловік навіть постарався посміхнутися. Едом мовчки дивився на нього кілька хвилин – спочатку напружено, потім із втомленою посмішкою, яка не могла замаскувати того, наскільки далося йому спілкування з цією людиною. Потім він знову заговорив: Майлз помітив, щоправда, акцент, що змінився, до якого Льюїс уже давно не вдавався.

– Видно, в якийсь момент моє терпіння вичерпалося. Не кажучи вже про здоровий глузд. Ти мав рацію на якусь мить – усього на одну, може, й на дві – а тепер звинувачуєш в усьому мене, немов я зовсім не міг подбати про неї.

– Можеш не сумніватися, міг, – зауважив Майлз. Для переконливості він підняв кулак, наголошуючи на цьому слові. – Дуже навіть міг тебе звинувачувати. Але я просто не став. Зіграло свою роль почуття справедливості, яке все ще було в мені. Просте почуття, Льюїсе. Може, воно в тобі залишилося й досі – просто ти сам про нього не здогадуєшся. На жаль, у мене немає часу – мені потрібно терміново забрати поблизу кілька бланків. Вибач, якщо забрав у тебе багато часу.

– У мене була хвилина, яку я хотів присвятити тобі, а не цим клятим бланкам.

– До біса! Я вже вибачався минулого разу, вибач ще раз.

Розподіл повноважень, хоч і був несподіваним, все ж таки пішов на користь, бо дозволив Льюїсу вперше зайнятися власною роботою, замість того, щоб ухилятися від неї, надто вже багато проблем це йому приносило, до того ж у всі найневідповідніші моменти. Він немов отримував короткий перепочинок від того нестерпного хаосу, який вносило в його життя колись неясне почуття провини.

Коли Едом нарешті встав зі стільця, більша частина накопичених турбот пішла – стало видно, до чого йому важко рухатися. Льюїс відчув сильний укол совісті.

– Занадто різко ти все почав, Майлзе, зірвався, видав себе, зрозумів, чим це може скінчитися, одразу й... Ні, час змінювати курс.

Вийшло дещо невпевнено, але Едому вдалося надати своєму голосу спокійної серйозності, навіть смутку – він став виглядати старшим. Бланки були готові, їх залишалося розписати, тож Льюїс не бачив сенсу в подальшій балаканині – зрештою, зараз починався день.

Вони вийшли на вулицю і деякий час мовчки йшли нею, подалі від сторонніх очей, щоб не бентежити нікого зі знайомих. Нарешті, дійшовши до огорожі, що відділяла житловий район від ділянки з човнами, дует сховався за нею – цього разу ніхто не помітив їхньої відсутності.

– Ти дуже вперта людина, Льюїсе, дуже, і рідко мене слухаєш. Мені часто здавалося, твій характер неможливо змінити. Якою мірою я помилявся, з'ясувати так і не вдалося – у Долі є безліч способів боротися з тобою, з твоїм внутрішнім "я". Навіть воля, очевидно, здатна на це. – Майлза вразила тінь, що пробігла по обличчю співрозмовника – чи то тінь цікавості, яка межувала з інтересом, якою воно було пронизане секунду тому, чи то тінь страху. – Але що найголовніше – я не можу передбачити, що саме ти почнеш робити завтра, післязавтра або через місяць.

– Нехай про це турбуються ті, хто знає, чого хоче, так? Ти теж не припускав, кого бачиш сьогодні перед собою? Я от думаю – коли все це закінчиться, коли з мене знімуть мірку для труни, чи ще комусь спаде на думку шукати в нас на фірмі приклад досконалості?

– А чим поганий такий підхід? Для мене він настільки прийнятний, настільки природний, повністю відповідає моїй внутрішній природі, розумієш? Так, хотілося б, звісно, жити довго і щасливо – і до чого тут досконалість? Так жити дійсно набагато простіше, ось і все.

– Сьюкі була моєю досконалістю, – сумно повторив Льюїс, про себе подумавши, яких слів йому слід очікувати від колишнього начальника. – І тільки зараз мені до кінця відкрилася правда. А ти кажеш... Гаразд, жартую. Гляну за ситуацією, подивлюся, як розгорнуться події. Якщо ти в силах вплинути на них, можеш вплинути – хіба ні? Давай краще придумаємо що-небудь разом, побажаємо один одному вдачі. Зараз, напевно, саме час цього захотіти. Як гадаєш, зможе так статися, хіба це не чудово?

Майлз лише неголосно засміявся, дивлячись на його витягнуту від очікування фізіономію. Більше він нічого не сказав – та й навіщо. Вони минули пофарбовану в зелений колір частину газону, що спускався до води, акуратно поклали підписані бланки на місце – лише для того, щоб іще кілька разів поглянути на блискучі брижі хвиль і попрощатися з ними, беззвучно – за їхнім фасадом ховалися смертоносні мешканці водної стихії.

Сонце повільно сідало за горизонт, забарвлюючи все навколо в теплі жовті тони. Воно практично торкнулося ледве зворушеного зеленню обрію – темніючий край океану залишився вже далеко позаду, навколо було дуже гарно і спокійно, життя окіл текло так заспокійливо... Ґолденґерст зітхнув. Мабуть, відпочити, поміркувати, розібратися в усьому, осмислити й прослідувати до Техаської долини, не зустрічаючи перешкод і без перешкод, які можна було б вважати нездоланними, – ось було б життя. А важко це чи ні – зовсім інше питання.

Тим паче, його труднощі вже почалися. Пішов лист, написаний розмашистим почерком. Один із посильних доставив його у вечірніх сутінках, однак замість звичайного супроводжуючого Льюїс отримав записку від Сьюкі, щоправда, вона була дещо інакшою, ніж усі попередні, – але сенс, поза сумнівом, був один і той самий: краще б цієї записки і зовсім не було...

***

Після тієї, здавалося б – абсолютно незначної події – життя розпорядилося так, ніби все, що трапилося, було мов прелюдією до подальших подій. Переступивши невидиму межу, за якою можна померти, перш ніж попередній рух почне набирати темп, усі довкола – від звичайних перехожих до персон, настільки ж незначних на тлі інших – знову почали грати роль. Такі техаські пагорби, що плавно переходили в рівнини, заповнені вільними стадами, з'явилися всюди, де тільки ступала нога людини, – а вже про близькість цих місць Майлз знав не з чуток.

"Наче зупинився час, – думав він, крокуючи широкою дорогою. Усе, про що йому хотілося думати – дійсно зупинилося.

Пустельні дороги, зарослі високою травою, старі будинки із зачиненими віконницями, однакові сараї і тини, що виділяють неповторний запах – навіть далека околиця з порожньою, тихою і безпечною річкою була схожа на зжований шматок м'яса, до якого люди забули підібрати відповідний ніж. Можливо, тут завжди жили одні лише робітники. Ну і, мабуть, пастухи, які працювали на полях – вони теж ніде не затримувалися надовго. Тут не могло бути нікого, окрім найстійкіших, найбезстрашніших, тих, кому вже не потрібне світло, бо вони вже й так бачать усе, до чого їм потрібно дотягнутися.

Маячня? Можливо. Але вже точно не позбавлена сенсу. Аграрні бунти? Але до чого це могло призвести? Стати рабом техаської демагогії? Мабуть. Або – до смерті заплутатися у горах, просто спустившись у населені місця. Майлзу не подобалося навіть думати про це, але він змушений був визнати, якщо таке й сталося – його ніхто тут не знайде.

Утім, це можна сказати про всіх мешканців "вільного Техасу"... Навіть, незважаючи на широке поширення чуток, у цьому штаті досі мало хто знав правду. І правда могла не настати ніколи.

"Знову маячня..." – подумав чоловік і усміхнувся. Утім, він так часто останнім часом повторював це слово – що воно вже майже перетворилося на твердження, і кожне наступне звучало як заперечення попереднього, а кожне наступне – як його підтвердження. – "Сонце все-таки сідає, йти треба, поки не стемніло..."

Засівши в покинутому господарями фермерському будинку, неподалік від покинутої залізничної станції, Майлз провів вечір за читанням своїх чернеток, щоденника і записів різних людей, що приходили сюди раніше, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зрештою він натрапив на відомості, яким навіть не повірив спочатку, вважаючи їх пропагандою з якоїсь газети. Виявилося, що справи йшли не так жахливо, хоча й далеко не просто. Люди не могли зрозуміти, чому їм ніяк не вдається знайти виходу із ситуації.

Щоразу, коли миряни намагалися зробити що-небудь зі своїми рішеннями, вони приходили до абсолютно того самого. Політика залишалася політикою, фермери залишилися фермерами. Робітники – робітниками, простий народ – простим народом. Ось тільки сьогодні їх не пускали на пасовища, вимагаючи, щоб вони припинили будівництво доріг і будинків – усюди стояли такі самі ферми, біля яких росли схожі один на одного бурі будинки. Тож жодних виходів не знаходилося – і людина, яка йшла в ніч, розуміла це.

"Вони не здалися навіть коли зрозуміли, на що перетворилися самі. Що ж, у них теж була своя битва. За свободу".

Майлз відклав чернетки і вибрався зі свого притулку. Стало темно – сонце давно сіло, зірки проглядали крізь майже невагому хмару, що скупчилася над горизонтом. Йти далеко в дорогу не хотілося, від будинку його відділяла смуга витоптаної землі і кропива, тож можна спокійно посидіти тут до ранку.

Чекати довелося недовго – незабаром із темряви вийшли двоє людей, серед яких чоловік упізнав Джейсона і молодого священика на прізвище Скотт. Священик ніс на плечі два бляшані бідони, передані йому Джейсоном; під їхніми плоскими, подекуди кривими кришками лежали кілька наполовину з'їдених яблук, саме цих яблук Майлз жадав для себе на ніч.

– Екстрена вечірня проповідь, спеціально для голодуючих, – сказав Скотт, ставлячи бідони біля багаття. – Заодно можете поворожити на овечому посліді. Ви давно не були в преріях – так не завадило б наостанок.

Ось тут він мав рацію. Провівши день у дорозі, запитаєш себе – чи довго я ще протримаюся на одній лише воді. Адже навряд чи комусь хочеться тягнути таку ношу за собою до столиці – якщо тільки в нього немає вагомих причин. Пощастить на початку дороги – не залишиться й слідів. Особливо якщо сам цю дорогу обирав...

Для Майлза ці двоє так і залишилися попутниками. Не компаньйонами – ні, Джейсон для цього надто був схожий на мисливця, що дрімає в сідлі і віддає всю душу битві з життям, якому доводилося віддавати все інше. А Скотт... А що Скотт? Священики – це добре, звісно, тільки незрозуміло, навіщо ходити за ними в походах, ризикуючи підхопити в дорозі будь-яку заразу. Та й хто їх так далеко послав – простих священиків. Чи не сам Господь.

Тоді зрозуміло, звідки хрестик на грудях... А з якої причини ці двоє тут? Навряд чи вони з тієї ж причини, з якої спустився сюди сам Майлз. У Джейсона або Скотта вочевидь інша мета, можливо, трохи краща – ну або гірша, тут як пощастить... Однак саме перший наспів зі звітом, немов сподівався отримати будь-що натомість...

– Якоб Макбрайд був ліквідований, як і всі близькі до нього особи, насильницьким шляхом, мабуть, з метою усунення свідків. Жодних родичів або майна він не залишив, – професійному вбивці для будь-якої розповіді знадобилося б менше ніж п'ять хвилин, ось тільки Майлз вважав, ніби знає правду не гірше.

– Навіть дивно, на що тільки не йде людина заради грошей, заради примарного шансу поквитатися з особою, яку вона колись ненавиділа... До речі, про гроші, – Ґолденґерст порився в кишенях. Здобиччю він погребував, зате витягнув гаманець, який кинув на траву. – Тут близько вісімдесяти доларів. На дорозі не валяються, прямо скажемо. Забирайте. Думаю, вистачить.

Після цього він завалився спати. Скотт негайно заснув, опустивши голову на руки, від чого його накидка за плечима піднялася і приховала ноги. Через кілька хвилин Джейсон задер п'яти до неба і зі свистом почав хропіти, втягнувши голову в плечі. Напевно, йому снилися кошмари, тому що кілька разів той починав протяжно мугикати. Потім він встав і почав ритися в принесеному ними з собою ганчір'ї.

– Воно вже добряче залежалося, гаразд? – запитав чоловік, звертаючись у порожнечу. Одягнувши рясу, нагнувся і засунув руку під сіно. – Перевіримо, чи згодиться... Гей, ви що робите? Спите? Ні, схоже, спите.

І собі зробив знак стихнути. Небо потихеньку світлішало, затягнене ранковими фарбами, дихати ставало все легше й легше. Дехто вже почав щебетати в заростях кропиви, і кілька птахів прокинулися й заплескали крилами, здіймаючи гучне й тривожне щебетання. Пора було рухатися далі.

Насамперед вони звернули з дороги на вузьку стежку, що вела кудись у пагорби, потім певний час ішли камінням, яке обсипалося з часом, аж доки нарешті не опинилися на краю яру – дном яру ледаче струменів струмок, бурхливий і пінний. Вийшовши з яру, подорожні стали підніматися в гору, раз у раз припадаючи до землі, немов переслідувані стерв'ятниками. Судячи з розкиданих всюди кісток, було зрозуміло, що вони пройшли вже чимало – кущі раптом розступилися, відкривши зарослий травою луг. Попереду було селище, до якого залишалося не більше милі. Почувши дзюрчання струмочка, вони додали крок, прислухаючись до дивного звуку.

– Я бачив, там корови, їх ночами виганяють пастися, щоб вони не пропали, ну і вони ходять по краю струмка, а потім прямо на нас пруть. Коли виходять з долини, варто їм побачити самотню людську фігуру на пагорбі, та ще й на дорозі – і все. – Скотта пересмикнуло. Схоже, він і справді відчув усім тілом – навіть запах хліва на якусь мить став сильнішим. Зітхнувши, священик продовжив: – Я ніколи раніше в корівниках не був, але за баддю пива можу зробити калюжу з коров'ячої сечі. Їй-Богу. Мені багато разів говорили, щоб я перестрахувався, мовляв, це чиста зараза, навіть бацили з віспою з ними не зрівняються. І тут нічого такого немає. Але вони ж не розуміють, правда ж?

Відповіді він чекати не став – відкинув убік думку про реакцію Майлза на власні слова і покрокував уперед, продовжуючи говорити, не переймаючись, чи слухають його. Можливо, комусь зі співрозмовників більш ніж банальна тема корівника уявлялася філософською алегорією, що мала прямий стосунок до селянської праці, тоді б він розповів їм трохи про концентраційні табори.

– І ось одного ранку я побачив... Ні-ні-ні, не так. Тоді я про це навіть не думав. Просто у двері постукали. Ні. Спершу я подумав, у нас захворів хтось із дітей, тому мене терміново викликали. Я відчинив. Знаєте, люди такі різні, – голос Скотта затремтів, з його очей знову потекли сльози. Він відвернувся і почав витирати обличчя складеною вдвічі білою хусткою. – Переді мною стояв чоловік – бугай, круглолиций, у довгому сірому одязі, підперезаному мотузкою. Від нього так смерділо – не то гноєм, приблизно, толем, ні чорта не розбереш. Особливо коли на його грудях висіла сокира.

З поглядом, сповненим гіркоти і співчуття, Джейсон піднявся на пагорб і опустився на коліна. Білява голова зникла за колючим кущем, почувся хрускіт гілки.

– Такі ходять усюди.

– Ага, до діла... Так... Так от. Було холодно, я щойно прокинувся – дружина сказала, їй теж наснилося щось дивне. Так, так от, – продовжував Скотт, згорнувшись у позі зародка і поклавши долоні під голову. – Щойно я відчинив двері, цей бугай увійшов усередину і, озирнувшись, показав мені свій мішок. "Це що?" – питаю. А він мені й каже: "У нас тут, знаєш, можна заощадити, якщо сунути ноги в мішок із картоплею". Я довго не міг зрозуміти, куди він хилить. Увійшов у спальню, дивлюся – точно, четверо на ліжку лежать, руки вздовж тулуба. Зрозумів, значить. Став пхати ноги, нічого в мене не вийшло, тільки раз мало по шиї не отримав. Той здоровило усе це бачив, каже – ну, може, треба ще спробувати? І став знову сунутися. Тут я прокинувся. Взявся за палицю – а навколо нікого.

– Самотністю тут і не пахне.

– Привів себе до ладу, вийшов на подвір'я, побачив, як цей здоровань двором іде. Ну, думаю, все, дострибався. Дружину розбудив, витягнув із сіней рушницю. Дивлюся, попрямував він у наш бік. Отже, потрібен я йому. Хотів уже... – Скотт стиснув кулаки, згадавши про жах, що охопив його в ту мить. Джейсон глянув на небо, намагаючись зрозуміти причину його хвилювання – воно, на диво, залишалося абсолютно безхмарним. – І нічого. Зупинився. Сів на землю, голову руками обхопив і сидить. Щось бурмоче собі під ніс. Чого він там собі бурмоче – зрозуміти важко. Я потім йому: "Чого трапилося?". А цей – ні, ні і ні... Думаю, відв'язався, чорт із ним. Одним словом, відтоді я його більше не бачив. Пам'ятаю тільки, сказав він при цьому щось дуже важливе. "Єдиний є". Більше я з цим не сперечався.

Кінцева частина розповіді залишилася за кадром. Тепер уже ніхто не сумнівався в її правдивості. Слухаючи Скотта, співрозмовники встигли здивуватися, чому їм довелося пережити стільки неприємних хвилин, крокуючи по коліно в багнюці, і пригадати, навіщо вони взагалі піднімалися в таку далечінь. Через деякий час заговорили всі одночасно.

– Надвечір попереду з'являться якісь руїни, село на косогорі. Ми заїдемо туди, наберемо пиття і повернемося в Одесу. – Майлз явно ставив перед собою таку саму мету, яку кількома годинами раніше підносив священик. Йшлося про салун, що став після обвалу місцем для завсідників. Подейкували, що якийсь знахабнілий і вже викритий бандит купив його на свої кровні. Бідолаху мало не зарізали за спробу знайти нічліг у покинутій коморі. – Це найближче місце, де є доступ до листів, що лежать на пошті. Якщо, звісно, ти не захочеш пропустити стаканчик до Житомира... До речі, які ще бувають варіанти?

– Я думаю...

– Жодних інших варіантів не може бути! – крикнув Джейсон. Його слова потонули в оваціях, якими нагородили його слухачі. Принаймні один. – Більше жодних варіантів! Тож уперед! А поки що... поки що нам пора... Поскакали! Не інакше, завтра буде довгий день.

Через пів години загін уже мчав у напрямку села, що виднілося попереду. Уже не було потреби йти пішки, хоча стежка, що петляла схилом пагорба, залишалася важкою і небезпечною, але на той час, коли попереду замаячила біла коробка будівлі пошти, мандрівники встигли до цього звикнути. Вони перебували на самій вершині пагорба. Звідси відкривався чудовий краєвид на околиці – у гарну погоду такою, напевно, була Одеса за часів свого розквіту.

Саме ж місто, що ховалося за густим зеленим маревом, було абсолютно нерозрізненим за великою кількістю горбистих і рівнинних ділянок, розрізаних каналами і схожими на плями ярами, що з'являлися і зникали з неймовірною швидкістю. На передньому плані маячило кілька башточок, з'єднаних ажурними містками. Між ними вилася траса, що йшла в абсолютно несподіваний бік, до чорної смуги лісу. Серед таких самих сіро-червоних, оповитих плющем і зарослих травою будиночків виднілися плями блакитного та зеленого кольору – там жили люди.

Пустельним вітром над землею пронісся короткий гамір, що змусив коней здригнутися. Туман, що скупчився у вузькому просторі між пагорбами, підкоряючись помахам крил невидимого гіганта, швидко розсіявся. Скотту здалося, ніби повітря стало прозорішим, а земля наблизилася. Порив вітру обпік його щоки холодом, що не віщував нічого доброго.

Ще за пів години перед вершниками відкрилася околиця села, за якою простягалася площа, вимощена бруківкою і абсолютно мертва, така ж, яка буває тільки в давно покинутих містах, що розкинулися серед гігантських жовтих руїн. Ні людей навколо, ні будинків, що сховалися в сплетінні колючого чагарнику, навіть не було видно з дороги, яку всю вкривали квадрати давно засохлого бруду. Хто б міг подумати, що пройшовши лісами дев'ять десятків миль, вони раптом знайдуть саме тут, у тиші й запустінні, висохле місто? Утім, особливого значення це не мало. У них був план, який слід було виконати.

На пошті панував страшний безлад, можливо, викликаний трагічними обставинами. З появою вершників у приміщення з криками і лайками увірвалися кілька людей, які, мабуть, зовсім втратили контроль над собою і прибігли сюди з переляку, та так і застрягли в дверях. Це, втім, було помітно відразу. Потрібних паперів вони не знайшли, зате на них накинулися з такою ненавистю, немов з першого погляду визначили в них майбутніх кандидатів у небіжчики. Далі все було справою техніки: трьох перших повалили на підлогу, поки решта, отримавши удари ногами, криками і плювками, зі стогонами вибиралися з приміщення. Ніхто з них не чинив серйозного спротиву. Двері за ними так само швидко зачинилися. У порожньому приміщенні залишилися тільки захоплені зненацька люди і два вгодованих пси, що вигнули спини і вискалили ікла.

Схоже, до їхньої свідомості нарешті дійшов весь жах того, що сталося. Листи від Льюїса Едома, очевидно, були заховані десь у будівлі. Знайти їх можна було тільки випадково, рухаючись від кімнати до кімнати і перекидаючи всі стільці, столики, шафи і стелажі. І знайти їх було ніде – єдиним уцілілим місцем була будка, що служила, мабуть, конторою, звідки долинали жіночі крики і дитячий плач. До цього часу на вулиці вже стемніло.

– А ну, вилазьте звідти, – сказав Джейсон, поплескуючи рукояткою пістолета по долоні. Він важко дихав, його обличчя було червоним, як від рум'янцю. Самовпевненості він теж не втрачав. – Ми нікого не зачепимо, якщо ви не будете нічого робити. Виходьте і руки вгору. Або ви помрете.

І з того, яке здивування відбилося на обличчях заціпенілих від несподіванки людей, Майлзу з Джейсоном стало остаточно зрозуміло, наскільки ця надія наївна. Обидва пістолети лягли на стіл.

– Ну що, будемо по черзі стріляти? – запитав Ґолденґерст. Обличчя його стало червоним від напруги, погляд упав на глечик із пивом, що стояв перед ним. – Чи ти волієш, щоб я зробив це сам? Знаєш, я так втомився... Можна попросити налити? На цій лавці нам було дуже затишно. А ці крики – хтось там весь час кричить... і діти.

– Напрошуєшся на неприємності? Ми не чіпатимемо дітей, ми не звірі. Ми прийшли по листи, і ми їх знайдемо. Поки що ми маємо справу тільки з ними, ти сам чудово знаєш, – додав Джейсон із надією в голосі, бачачи, яким похмурим стало обличчя Майлза. На жаль, надія ця була марною. – Але я думаю, тобі треба попросити вибачення. Тоді ми поговоримо серйозно. Так? Обіцяєш? Пройди в інший кінець кімнати, де сядеш. Ти не будеш мені заважати. Ось так.

Із незадоволеною міною ватажок відійшов у кут, сів на стілець і демонстративно схрестив руки на грудях. Деякий час усі мовчки й нерухомо стояли в центрі кімнати. Чекали. Нарешті на сходах пролунали кроки, хтось із гуркотом спустився вниз, потім стало тихо.

– Шукаєш папери? Що, є? І як, нічого не знайшов? Як це все нудно, просто нестерпно.

Біловолосий уважно оглянув дії Скотта, кивнув. Ніде й нічого, куди могли б заховати листи, видно не було. Ще раз оглянувши кімнату, Джейсон підняв пістолет.

– Ти! Ще крок уперед, покидьку, або ми вб'ємо тебе просто зараз! Ти чуєш? Я сказав – ще крок! А потім твій приятель. Тобі все ясно? Не чую! Так я й думав... Ні, руки не піднімати.

– Листів тут не знайдеться, – Скотту чомусь захотілося сказати це з похмурою усмішкою. Майлз негайно повернувся до нього. На лобі в нього з'явилася вертикальна складка. – На таке маленьке містечко немає жодної надії.

– Ну-ну... – у манері ватажка прозвучали загрозливі нотки. Тепер ніхто не звертав уваги на те, що відбувається в кутку. Усі дивилися, кому належить зробити крок назустріч своїй смерті. – Не будемо поспішати. По-моєму, у нас є ще час. Чуєш, хлопчику? Час є. Лежіть і не рипайтеся.

– Виродку, не смій! – люто закричав Джейсон, піднімаючи пістолет і, здається, трохи в нього прицілюючись. Однак Майлз не рушив із місця. – Згадай, навіщо ми сюди приїхали! Убивці підійде будь-яка смерть, чим ти будеш гіршим за інших? Послухай того, хто вже відчув це на своїй шкурі! Хто втратив дружину і сина, причому на власних очах! Хочеш, розповім, яка була тоді черга? Ну? Мовчиш? Бачу, хочеш.

– Досить.

Обірвалася на високій ноті перепалка між Джейсоном і Майлзом, але полегшення це нікому не принесло. Але тут двері, що ведуть на вулицю, замкнулися, зовні клацнула засувка – і запахло димом. Потім у коридорі загуло полум'я. Затріщали двері, що виламуються, донеслися крики, дзвін сталі, у вікна полетіли палаючі шматки шпалер, уламки стільців і картону.

Найімовірніше, запах гару зовсім не був таким уже й смердючим – усі вже просочилися ним, дехто навіть встиг знепритомніти, решта намагалися вискочити в коридор, натикаючись один на одного, збиваючи з ніг, прагнучи подалі від вікон. Хтось, збожеволівши від страху, на повному ходу врізався в стіну. Зовні донеслися постріли. Скло у вікнах розлетілося на безліч осколків, навколо одразу стало світло як удень, димом заволокло кімнату. Люди з пронизливим криком падали на підлогу, закривши обличчя руками.

– Збирайтеся! За мною! Бігом! Вибираємося звідси! Вставайте! – Джейсон ледь встигав командувати, перебігаючи від вікна до вікна. Дим згущувався, дихати ставало дедалі важче. – Збирайте все, що можна, ганчірки, одяг – усе! По одному виходимо! Швидко! Інакше вас тут усіх... Пішли!

Зараз головне було не стільки в тому, щоб самим вибратися з вогню, скільки врятувати людей, яких ніяк не можна було кинути напризволяще. Скотт, кашляючи від задушливого диму, вискочив до підвіконня, схопив зім'яту газету, роздер її на кілька частин, заткнув пальцями вуха і з силою відкинув себе на землю. Пролетівши в повітрі кілька метрів, він врізався в щось м'яке і завмер.

– Давай, хлопче, ворушись!

– Усі на вихід! Не затримуйтеся!

– Немає часу! Йдемо!

Частина людей уже вибиралася з будинку. Врятовані з палаючої будівлі все ще продовжували лежати на траві – дехто намагався встати, дехто, повзаючи навкарачки, обмацував себе і заново стягував із себе палаюче ганчір'я. Решта, остаточно втративши голову від диму і страху та кашляючи від їдкого диму впритул, з криками кидалися по колу і намагалися знайти хоча б маленьку щілину, через яку можна було б вислизнути на свободу. Їм і Майлзу майже вдалося це зробити, коли прогримів вибух, а від будинку лишилися тільки палаючі руїни, над якими здіймалися клуби чорного диму.

Десь поруч плакала дівчина в сірому, яка щойно, як здогадався чоловік, опинилася під завалом і була розбита в кров. Її било тремтіння, вона притискала до грудей маленьке поранене немовля і плакала. Нахилившись над нею, Майлз звалив на плече непритомне тіло жінки, а іншою рукою підтягнув до стіни світловолосого юнака, який важко дихав. Одяг його був розірваний у кількох місцях, частина волосся згоріла, обличчя вкривала кірка кіптяви. Незважаючи на страшну втому, юнак підняв голову, подивився на них божевільними очима і раптом, немов втративши останні сили, повалився на спину. Його волосся злиплося від крові, під лівим оком темнів синяк. Хлопцю залишалося жити всього кілька хвилин.

– Потерпи, будь ласка, потерпи, – тихо примовляв Майлз, кидаючи на тіло, що здригалося, заплакані сльози, притискаючи до себе хлопчика і готуючись сам ось-ось втратити рівновагу і впасти поруч із ним.

Знову гримнув вибух. Стеля обвалилася. В одну мить будинок перетворився на вогняну гору, крізь яку блідою загравою просвічували численні зірки й місяць. Сильніше запахло гаром, і в уцілілих вікнах заметушилися вогняні метелики. Скотт обернувся і підняв очі до чорніючого неба.

– Ось і все, Джейсоне. Час вийшов. Ходімо.

Залишки набряклої від вогню стіни вкрилися тріщинами й обсипалися. Несучи на собі непритомного юнака і його матір, Майлз, хитаючись від слабкості, зробив кілька кроків розколотим фундаментом, обігнув арматуру, що стирчить із землі, і вибрався на свіже повітря. Він упав на вологу від вечірньої роси траву, заплющив очі і деякий час не рухався. Думки його стали плутатися, розчиняючись у явному безладді.

Биття серця хлопчика поступово сповільнювалося, очі заплющилися, голова впала йому на груди. Чоловіка охопило дивне заціпеніння, яке він не в силах був подолати. Поступово в нього зникли всі почуття – тільки слабкість та безмірний жаль до мертвої дитини наповнювали все його єство. Поруч неспокійно переверталася жінка, з останніх сил намагаючись піднятися, щоб подивитися, чи живий її син, чи не загинув. Нарешті вона зі схлипом сіла на траву і впустила голову на коліна. Майлз узяв її за руку. Заплакане обличчя жінки зблідло. Розпач, що доходив до межі, прорвався в її криках, благаннях, сльозах і клятвах: вона впала на мертвого хлопчика, ламаючи нігті об його волосся, розпластавши його мертве тіло на своїх грудях, заридала на повний голос, потім затихла і тільки тихенько схлипувала і що було сил притискалася щокою до його нерухомого тіла.

Дивитися на її муки було нестерпно, але допомогти вона все одно нічим не могла, хіба що корувати свою душу нескінченними і марними проханнями про смерть, тож Майлз, зібравшись із силами, піднявся на ноги, зваливши собі на плечі малюка, відвів жінку подалі в кущі й ліг із нею поруч, нерухомо дивлячись на догорілі рештки будинку, що вбили й дитину ззовні, й матір зсередини. Думати ні про що не хотілося.

Навколишній світ був надто порожнім і безглуздим – навіть земля і небо були однакового сірого кольору, без жодних натяків на радість, розум чи полегшення. Минуло чимало часу, перш ніж чоловікові вдалося задрімати. Уві сні він ішов по полю, усипаному кістками, машинально переставляючи ноги. Кістки хрустіли під ногами, черепи якось неприємно побрязкували, змушуючи ворушитися волосся на голові. Раптово попереду з'явилася дивна постать, що відокремилася від нерухомого чорного масиву і швидко наближалася до Майлза. Людина була високою і стрункою, одяг її складався з довгої чорної хламиди, обшитої сяючими мідними дисками, схожою на рясу. Підійшовши ближче, чоловік зупинився і подивився вгору, в очі Ґолденґерста, пильно, страшно і незрозуміло.

– Мені боляче, чоловіче, боляче... – у голосі постаті лунало нескінченне страждання. – Я стільки разів бачив смерть, я так втомився від неї... Я втомився чекати на тебе... Куди ти йдеш? Куди? Навіщо? Знову будеш кричати на мене і карати за погибель? Ти забрав у мене так багато... А я приніс тобі багато болю... Краще вбий мене відразу... Відразу... І не муч мене. Людино... Ти хочеш почути правду про те, що я бачив? Мені не боляче. Мені зовсім не страшно. Я боюся тільки свого гніву. Ось він. Скоро... Дуже скоро... Смерть – це смерть... Тепер ти бачиш. Ти бачиш. Бачиш, як убили твою сім'ю...