МЕЙРЕЛЛІШ

Усипані скелетами пагорби гудуть під поривами невгамовного вітру, що не знаходить спокою. Йому немає місця – і не буде. А за ним приходить смерть.

Замкнені стіни ховають сіру, порожню безодню. Лише зрідка крізь щілини пробивається слабке світло, ніби чиїсь очі намагаються зазирнути всередину. Але очей немає. Тільки нескінченна земля – однакова ззовні й зсередини. Печера смерті не має чим здивувати. Її мешканці – безликі, безглузді – це ти сам, людино. Серед кісток, у пилу, крізь мільйони, мільярди, трильйони років – ти. Але в тобі не лишилося нічого людського.

Інферно, Астрал, Маледиція – різні маски одного єства, і це єство – усе. Людині та її світу немає місця в цій вічній порожнечі: вони – лише пил на її порозі, а вона – пил на порозі буття. Та іноді щось у цьому сірому світі пробуджує Його. Тоді Він чує, як кричить Його душа, б'ється в клітці плоті. Небуття – це все, і воно ніколи не спить. У цьому крику – Його пробудження. Це не смерть. Те, що ми називаємо смертю, – лише перехід в інший стан. Він може бути вічним і ясним, а може раптово розчинитися в безформній темряві.

Лихо.

***

Розгойдувати себе було марно. Майлз сидів нерухомо, у повній прострації. Навіть думка про те, щоб змусити себе поворушитися, здавалася блюзнірською… Він просто чекав – чого? Кого? Щось мало статися…

Але нічого не відбувалося. Навколо панувала сліпуча білизна, порожня й безжиттєва. Гори, схожі на порожнисті піраміди, розчинялися в нескінченності. Лише десь на межі горизонту миготіла крихітна темна цятка – немов зірка, що гойдається на невидимій нитці, чи мерехтливий світлячок у небі.

Майлз не дозволив собі додумати цей помисел – той був надто жахливим, загрожував звести його з розуму. Він відігнав його, як відганяють набридливу муху. Але цятка не зникала. Вона повільно відвисала, наближаючись до нього, а той усе ще не міг зрушити з місця.

Усередині, під черепом, щось тьохнуло й стиснулося. Раптом воно почало рости, наче не цятка на горизонті наближалася, а сам горизонт насувався на Майлза. Сил підняти голову не було. Те, що над ним нависло, вже не було горизонтом – то була сама смерть.

"Дз-з-зд! Дз… дзинь!" – і уривчасте дихання, і хрипкий сміх – усі пронизливі звуки здавалися відлунням із іншого світу, невблаганним і чужим.

– Біль… біль… – шепіт лунав звідусіль. – Звідай біль… прийми біль… Людино, яка ти слабка! Біль, що може стати твоїм щастям… Біль – це все… біль, якого ти не знаєш… Людино!..

Знову "Дз-з… дзинь!" – і щось холодне, тремтливе торкнулося чола Майлза. Раптом із темряви виринула рука й різко вдарила його в потилицю. Він скрикнув і провалився в безодню. Темрява розверзлася, немов колодязь, що тягнувся в нескінченність – униз і вгору. Звідти випливло криваво-червоне сонце, повільно розлягаючись, поки не згасло. На губах Майлза відбився солоний присмак чужої крові.

– Ти – Бог? Або чому… – слова застрягли в горлі, вириваючись лише хрипом. – Чому я не можу… повернутися до життя?

Відповіді не було. У тиші наростало власне дихання: повітря повільно покидало легені, а потім із новим схлипом вривалося навідворіт. У пам'яті сплив неясний спогад – щось із минулого життя, але вже не його. Картина, в якій той ледве впізнавав себе, була зайвою, непотрібною. Сім'я, яку він любив… Їхні обличчя розчинилися, мов тіні.

Чи були вони справжніми? Вони давно померли. Наче сон, що ніколи не повернеться, їхні образи кришилися, як запилені скелети в темряві. Лише тіні минулого.

"Ким я буду?" – це запитання Майлз ставив собі незліченну кількість разів, і кожна відповідь була жахливішою за попередню. Тепер він лише відчував, як у його тілі повільно розростається порожнеча – і більше нічого.

Інфернальний простір породжує вічність, яку ніщо не може зупинити. Людина, ступивши в цей світ, лише спостерігає, як усе довкола вмирає – і не здатна нічого змінити. Біль – єдине, що вона знає, єдина її свобода. Людина може страждати й плакати, а її сльози – це скорбота за мертвими, безкінечна й невідворотна. Поки вона жива, їй здається, що є вибір, і в цьому – її мука. Але вибір – це лише крок уперед, за яким усе повторюється. І так без кінця.

Вибір – це кругообіг без сенсу, без початку й кінця. Якби людина могла осягнути, що вона сама – нескінченність, страх відступив би. Але та не розуміє, бо боїться. Людина прагнула стати чимось іншим – тим, що не знає страждань. Щоразу плакала, але її сльози не були сльозами. Вона мріяла стати Богом.

Десятки тисяч років – і все те ж саме. Майлз утратив увесь світ, ставши нічим. У вічній боротьбі той обернувся на пил, і для нього не лишилося нічого, крім порожнечі. У безодні темряви ворушиться щось живе – але це не він. Поки вибухи й постріли не вирвуть його душу, той животітиме в цій порожнечі. А коли серце розірветься – життя скінчиться.

І не залишиться нічого, крім болю.

Звідай його. Прийми.

***

На небі не було хмар. У покоях гойдався ніжний аромат квітів, а з-за завіси долинав дивний шелест, але Сьюкі, втупившись у вікно, думала лише про мить за його порогом – мить, коли вона ще була собою.

З-під варти її випустили не одразу. Так давно вона не відчувала себе живою, що боялася злякати це крихке відчуття. Місяці в клітці, під пильними поглядами мовчазних наглядачів, залишили на ній свій відбиток, змінивши її назавжди.

Стоячи перед дзеркалом, Сьюкі розглядала себе з ніг до голови, але краса її не цікавила. Туга, що гнітила жінку від ранку до вечора, особливо в такі дні, як сьогодні, не відпускала. Вона сиділа в чотирьох стінах, з ненавистю й болем дивлячись в обличчя тим, хто не давав їй ні миті спокою. Але Сьюкі не втрачала надії. Вона була впевнена: настане момент, коли…

"Одній тобі не варто лізти в пекло, Сьюкі. Я не дозволю собі помилитися", – згадалися слова Майлза.

"Поки Льюїс – твоя доля, я не ризикуватиму твоїм життям. Він не дасть тобі зробити це – я знаю".

"Техас – що ти взагалі про нього знаєш? Це не наш світ. Якщо не будеш обережною, він розчавить тебе".

"А Вейнрайт… Остерігайся його, Сьюкі. Він небезпечний".

Слова Майлза виявилися пророчими, але вона збагнула це надто пізно – коли його вже не було поруч. Її втомлену душу мучили спогади: закривавлені долоні, стіни й стеля, заляпані кров'ю, нескінченна темрява. Те, що з нею зробив той чоловік за кілька днів у клітці, досі відлунювало ознобом по шкірі. Його слова, його грубі жести, руки, що залишали синці на її тілі, поверталися в кошмарах.

"Я хочу жити! – кричала Сьюкі подумки, на весь голос. – Мені потрібно жити, Майлзе! – але її крик потонув у глушині тиші, що запанувала довкола".

Усе, що вона говорила чи робила, тепер здавалося їй марною метушнею, дріб'язковим занепокоєнням, не вартим уваги. Але без цього Сьюкі б згасла. Без цього вона стала б порожнечею – а так та ще трималася, чіпляючись за надію.

Коли жінка нарешті збагнула, що життя тече далі, не підвладне її волі, усі спроби переконати її в зворотному здавалися марними, наче ловити повітря ротом. У її долі настав перелом. Одного такого дня двері її покоїв рипнули й відчинилися. Увійшов чоловік, якого вона раніше не бачила – немолодий, у всьому чорному, схожий радше на привид, ніж на людину.

Той повернувся до Сьюкі й уклонився – так низько й недбало, що вона ледве стрималася, щоб не відповісти взаємним жестом. Високий, худорлявий, із блідим обличчям, тонкими вусами й гострою борідкою, він був одягнений у чорний кожан і високий капелюх. Щось у його вигляді змусило Сьюкі насторожитися: манери й холодний погляд не віщували нічого доброго.

Вона насилу проковтнула клубок у горлі й зробила крок уперед. Чоловік стояв, скоса поглядаючи на неї, ніби зважуючись, чи варто починати розмову. Сьюкі не поспішала, і він нарешті заговорив:

– Радий нашій зустрічі, – його голос був рівним, із ледь помітною іронією. – Ви вже не в клітці, а в кімнаті з видом на сад. Символічно, чи не так? Ми з Вами, виявляється, народилися в один день, – він зробив невизначений жест рукою, вказуючи на сад за вікном. – До цього наші світи не перетиналися, міс…

– Місіс, – поправила Сьюкі, намагаючись зберегти незворушність. – Світи… Не знаю, що сказати.

– А й не треба, – чоловік усміхнувся, але в його очах не було тепла. – Дозвольте мені бути відвертим, як зі старим другом… старою подругою. Тоді Ви зрозумієте, чому я тут. Я не турбував би Вас у такому місці, але справа надто важлива, щоб відкладати.

Чоловік завагався, його погляд затримався на жінці. Його очі, пронизливі й холодні, здавалися такими, що бачать людські душі наскрізь, але в них не було ні краплі співчуття. Тиша між ними стала гнітючою, і Сьюкі, зібравши сили, змусила себе посміхнутися.

– Говоріть уже, не мучте мене, – тихо промовила вона.

Чоловік відвів погляд, ніби намагаючись приховати напругу, і заговорив спокійним, але холодним тоном:

– Я чув про Вас багато різного, місіс Ангельдаль. І не всі чутки безпідставні. У загальній камері у Вас було чимало ворогів, але всі вони – слабкі боягузи. Ви ж – сильна жінка. Не знаю, хто такий цей Майлз і чому він дозволив Вам опинитися тут, але якби не його рішення… – він замовк, ніби зважуючи слова. – І якби не той вогонь у Вашій душі… Ви ж розумієте, про що я?

Сьюкі похитала головою, уникаючи його погляду. Чоловік, здається, і не чекав відповіді. Його поведінка була дивною, обережною, ніби той боявся сполохати її. Жінка ж вдавала, що розглядає рукав, не бажаючи відкриватися.

– Співпрацюйте з нами, і ми захистимо Вас, – його голос став твердішим. – Такий наш план, і ми не потішаємося. Чи вигідно це Вам? Можливо. Я розумію, що Ви відчуваєте – провину, що гризе Вас перед собою і перед тими, хто колись читатиме Ваші листи. Це почуття Вам знайоме, чи не так? Але Ви знаєте своє місце в цьому світі. Передача інформації на нашу користь – Ваше спасіння. Не зволікайте, міс.

– Місіс, пане в чорному, – твердо мовила Сьюкі. – І мене верне від Ваших методів. Якщо я мушу відповідати за свої слова, це буде важкий удар. Ви… Як до Вас звертатися?

– Мілтон Датт Бертьє, пані.

– Слухайте, Мілтоне, – Сьюкі відчула, як у душі розливається полегшення, – після того, що зі мною зробив Вейнрайт, я не можу нікому довіряти. І не хочу. Чи потрібна мені свобода, якщо вона наражає на небезпеку мене й інших? Не знаю, чого Ви хочете від життя, але я жадаю одного – жити! – її голос затремтів, але очі впевнено зустрілися з його поглядом. – Вважаєте, що можете мене використовувати? Ні. Я б із радістю дивилася, як гниє черговий сепаратист, який бажає моєї смерті. Але я не стану знаряддям чиєїсь волі. Нічиїм, зрозуміло?

Вимовивши ці слова, Сьюкі відчула, як напруга спалахнула в її грудях. Чи справді вони прозвучали? Вона була готова до всього, але не помітила, як Мілтон тихо засміявся – цього разу, здається, не від задоволення. Бертьє, Вейнрайт, Ліндмір – усі вони раніше сміялися, щоб налякати її, змусити здатися. Але натепер ті були лише биками, на яких вона могла наступити.

Вперше з моменту приїзду до Техасу Сьюкі відчула радість. Ось що означає бути сильною. А вони – вбозтва, усі до одного. І ті це розуміли, відчуваючи її спрагу помсти. Страх, хай який сильний, не міг загасити те світле, живе почуття в її душі, що змушувало її боротися, а їх – лише існувати.

Мілтон покинув кімнату й повернувся тільки за два тижні. Знову заговорив про свободу, про шанс урятуватися й побачити чоловіка, якщо вона не чинитиме опір. Але його голос утратив колишню впевненість, а Сьюкі вже не відчувала того страху, що паралізував її під час його першого візиту.

Поки боротиметься, вона зможе щось зробити для Майлза. Поки в її серці пульсує це дивне, живе почуття – жінка житиме. Що буде далі – невідомо. Але зустріч із Майлзом наближається, і Сьюкі знала напевне: вона не відступить ні на крок від себе, своїх почуттів і своїх цілей.

Вона прагне жити. Далі.

***

Не буває двох однакових доль – існує єдина, і в кожного своя частка в ній.

Замок клацнув зі скрипом, і жменя повітря вирвалася з дверного отвору, гнана геть коридором. Останнім часом папери з написом "Спецперепис", які Торнвейл складав у папку й перечитував у перервах між нарадами, почали мимоволі з'являтися в його кабінеті. Хоч вони й не були секретними, чоловік ховав їх подалі від чужих очей, де ті залишалися до ранку. Але цього разу щось змінилося – папери повернулися.

Майлз, який завжди пильнував порядок у конторі й ніколи не залишав двері відчиненими, уже тиждень був відсутній. Його зникнення не впадало в око – Ґрею було байдуже, де начальник і що він робить. Нехай той обіцяв поїхати до Техасу за Сьюкі й розповісти, що там коїться, але звісток від нього не було. Це гнітило Торнвейла, хоч він і не дозволяв собі злитися через подібне.

Раніше його дратувала лише Солґрейв. Валері постійно бурчала, що той занадто багато часу віддає роботі, забуваючи про особисте життя. Одного разу – чи то з кокетства, чи то щоб нагадати про себе – вона проговорила, що давно не чекає від нього нічого особливого. І це було правдою: життя Торнвейла текло без змін. Він працював на компанію, часто покидаючи дім до світанку. Але одного вечора, повернувшись після нічного обходу, Ґрей застав Валері за роботою – ділову, в темно-коричневому пальті з піднятим коміром, крізь який виднілася біла блузка. У руці жінка тримала червону папку. Вони сиділи у вітальні: вона смакувала червоне сухе вино, а він, поклавши голову їй на коліна, читав уголос газету.

Чи були в них сварки після того – Ґрей не пам'ятав. Але погідлива атмосфера, що встановилася між ним і Валері, її щирість, із якою вона щовечора перед упаданням в сон ділилася побрехеньками, робили його життя стерпним. Думка про повернення до минулого, до роботи, що поглинала його, тепер завдавала болю. Валері, ніби відчуваючи його внутрішній неспокій, усе частіше цікавилася, що йому до вподоби.

Однієї днини, коли вона вкотре запитала: "Ну, а чим би ти хотів зайнятися, коли всі справи будуть позаду?" – Ґрей, поринувши в думки, подивився повз неї. Його відповідь затрималася лише на мить довше, ніж зазвичай, але цього вистачило, щоб засмутити співрозмовницю.

"Мене б задовольнило бодай піти з роботи, – тихо мовив він. Валері підняла очі й побачила в його погляді щось нове – не звичну втому, а щось потаємне. Вона не злякалася, лише м'яко посміхнулася. – А ти?"

"Я? – секретарка зам'ялася, ніби шукаючи слова. – Хотіла б спробувати бути… звичайною жінкою. Ти ж не думаєш, що я хочу тебе підловити, Торнвейле? Ні, я лише пропоную подумати про це. Може… – Валері запнулася, – Можливо, у тобі прокинеться щось справжнє. Ти готовий?"

"Про що ти?"

"Ти знаєш".

"Може, проте не все одразу".

Ґрей заплющив очі. На столі лежав її щоденник – Валері завжди щось заносила в нього перед сном, коли закінчувала справи. Чоловік розгорнув його на сторінці з учорашнім записом: "Прокинулася вранці від того, що хтось лежав у моєму ліжку. Підняла очі – це був Кейд, обіймав подушку уві сні. Напевно, я перебрала з вином, бо його запах викликав у мене дивну реакцію. Ні, Кейд хороший – акуратний, ввічливий, не з тих, хто п'яним лізе в чуже ліжко. Але я не зраділа. Я не така. Не хочу бути такою. Та хай йому… Це все через Кейда! Не для нього я народжена! Валері, ти просто дурепа!"

Торнвейл зітхнув і, відмахнувшись від думок, знову занурився в документи. Йому не подобалося копирсатися в чужому житті, але щоденник Валері викликав у ньому дивну тугу. Ґрей ніколи не напивався – ще з дитинства він уникав будь-яких приводів узяти до рук чарку. У нього не було коханої, у яку можна закохатися сотні разів. Чоловік не відчував того, про що писала Валері, але її слова чомусь стискали йому серце. Зітхнувши ще раз, цього разу глибше, він повернувся до вікна. Дивлячись на темні крони дерев унизу, Ґрей намагався зрозуміти, чому в ньому ворухнулося почуття провини перед нею.

"Ми з тобою різні, Валері…"

Він давно вирішив, що його майбутнє не в конторі, де бізнес тримається на грубих методах батога й пряника. Але для чого тоді ці папери? Торнвейл не знаходив відповіді. Не вирішивши нічого, той підвівся з дивана й відчинив двері в коридор.

Увечері, повернувшись із контори до порожнього будинку, він увійшов до своєї спальні. Усе було як завжди: два вікна, що виходили в сад, двері на терасу, крізь які проглядали сусідні будинки між деревами. Легкий дим викручувався із камінної труби, на столі стояли дві склянки лимонаду, а в кутку тихо цокав годинник – єдина ознака життя. Ґрей скинув піджак на підлогу, стягнув светр через голову й ліг на ліжко, підставивши обличчя теплому подиху повітря з відчиненої кватирки. Він відчував утому, але, на диво, не було ні звичної передсонної тривоги, ні глибокого смутку. Його охопила злагода, і чоловік занурився в довгий, спокійний сон.

Так добре було.

***

Незадовго до того, як Ґрей пішов на кухню по молоко, у вітальні він помітив червоний конверт зі щільного паперу, на якому було нашкрябано "Прийом замовлень №15". Підійшовши до столу, заставленого склянками з недопитим лимонадом, чоловік розгорнув його. Почерк одразу видав давнього друга.

Яку б посмішку Ґрей не приховував – а приховував він її вельми майстерно, – цього разу вона стала ширшою, а очі загорілися. Лист був від Льюїса. Торнвейл читав його на ходу, повертаючись до кімнати з чашкою молока в руці. Від Едома давно не було звісток, і це стурбувало його. Але тепер, ковтаючи смачне молоко – після довгої перерви воно здавалося особливо приємним, – Ґрей подумки повернувся до тієї розмови.

"Ти вже втретє за тиждень згадуєш Техас. Розумію – думки неоднозначні, коли вони стосуються твоєї дружини. Пробач".

"Ніхто не хоче зв'язуватися з техасцями. Якби можна було, ми б їх взагалі уникали – дуже вони ці… людожери. А моя Сьюкі…"

Льюїс не звик скаржитися, але кожне слово про дружину змушувало його похмурніти. У цьому було щось неправильне, і Ґрей одразу відчув: не просто ж так.

"Любов – це знати, що тобі вже ніколи не буде краще. Сьюкі була б щаслива, повернувшись до тебе. Саме так і має бути…"

Ці думки не відпускали Ґрея після сніданку. Снувати їх далі було марно – потрібна була дія. Виїзд на роботу – якраз слід. Не встигнувши прийняти ванну, він натягнув свіжу сорочку й бриджі. Затим вийшов із дому – і раптом Ґрей зловив усмішку на своєму обличчі. Він, який ніколи не дозволяв собі такої слабкості.

"Як ти й бажала цього, Валері, я пробую себе в новій ролі. І мені це подобається… Хай не дуже розумно, але виходить".

Поїзд прибув швидко. Ґрей дістався контори раніше за всіх, купив на станції пару стиглих яблук і влаштувався на дивані в холі, чекаючи колег. Так починати день самотою він не хотів.

– Доброго ранку, містере Торнвейл! Як спали? – Келлі, як завжди бадьора й усміхнена, простягнула руку для рукостискання.

Після від'їзду Майлза на неї випало чимало обов'язків, але для Ґрея вона лишилася наймилішою й найсимпатичнішою колегою – хоч і трохи розсіяною, зате завжди готовою допомогти. Чоловік усміхнувся у відповідь, не встигнувши сказати слово. Він хотів показати, що тримається, не почувається втраченим. Келлі вже відійшла, а слідом у хол увійшли інші: Джеремі Вінтроп, Банш Елдрідж, Марвін Геншоу, Джастін і двоє незнайомих облич, яких Ґрей не впізнав.

Час роботи настав. У кабінеті було прохолодніше, ніж надворі. Торнвейл вдихнув свіжий запах щойно вимитої підлоги. Зазвичай він не кидався до справ одразу – любив спершу перепочити, зібрати думки перед зустрічами з клієнтами. Але сьогодні йому хотілося чогось живого, не паперів і звітів. Він узяв аркуш і олівець, сів у крісло й почав малювати. Кілька хвилин милувався ескізом, аж поки шум у приймальні не перервав його.

– Ґрею, я входжу! – двері рипнули, і на порозі з'явилася Валері. Волосся, зібране в строгий пучок, робило її ще суворішою, ніж зазвичай. – Забігла привітати з нашим недільним від'їздом – щойно дізналася. Мені принесли на підпис…

– Від'їзд – вирішене, – чоловік зітхнув і відкладав олівець. – Але клієнти… Розмовляти з ними – однаково що зі стіною. Як ти з усім справляєшся? Треба б мені зібратися з думками. Не відволічешся? Будь-якою справою.

Валері схилила голову до плеча, ніби обдумуючи. Ґрей чекав "так", але відповіді не було.

– Не дивись так на мене… – Торнвейл ледь насупив погляд. Вона м'яко посміхнулася.

– Не збираюся тебе відволікати, Ґрею. Але днями зустріч із замовником – треба вирішити щодо угоди. Що скажеш?

Чоловік знизав плечима. Новина не надто його тішила, але він знав: у Валері повно таких можливостей. Та головне – це шанс дістатися до Льюїса, отримати печатку для рішень. Ні, насправді це була приємна новина. Якщо переконають клієнта, угода в кишені. А Валері тоді не думатиме ні про що інше.

– Проте це ж угода, – Ґрей підвівся, узяв блокнот. – Обговорімо деталі. Я візьму юридичну сторону, ти – організацію зустрічі й переговори. Клієнт не захоче витрачати час на формальності. І дозволь мені самому поговорити з ним. Якщо не проти…

– Не проти, – Валері сіла навпроти, її очі блиснули. – Ти вже приймаєш рішення. І мені цікаво, як згодом діятимеш. Мені кортіло дізнатися твої плани… І взагалі – більше ні краплі сумнівів!

– Гарний настрій! – усміхнувся Ґрей. – Знаєш, це важливо – правильно налаштуватися перед перемовинами. Поставки на ринок – серйозна справа. Тут і до війни дійти може, не кажучи про сьогодні… Тобі потрібна порада?

– Атож потрібна, – відповіла Солґрейв – Але не про поставки. Скажи мені про себе. Я ж не сліпа… Не втримаюся – Ґрею, чи буває, що ти думаєш про жінок? Чи подобаються вони тобі? Не дражню.

Питання було провокаційним, але чоловік замислився. Він ніколи не заглиблювався в це: чи подобаються йому жінки, чи є в цьому проблема. Якщо весілля – це кохання, хай буде таким. Так думав Торнвейл, дивлячись на хитру Валері. Але її інтонація вимагала відповіді, і Ґрей відчув, що мусить сказати правду.

– Добре, прямо: так. Іноді хочеться, щоб поруч була жінка. Але чому – не розумію. Це моя справа. Ти не мусиш втручатися.

– Зрозуміла, – Валері м'яко посміхнулася, її очі стали загадковими. – Тобі подобаються жінки.

– Не знаю, наскільки серйозно.

– Ґрею, а гайда переспимо.

***

Босі ноги Валері перекинулися через бильце дивана, обхопивши Ґрея за талію. Він ніби опинився в її каюті: пальці вже ковзали по вологій шкірі, розстібаючи блузку – швидко, зовсім невпевнено.

"Вона була зовсім близько, але все ще чужою".

У кожному русі проглядала її втома, на губах застигла загадкова напівпосмішка. Лише тіло – вологе від поту в тьмяному світлі гасової лампи на підвіконні – переконувало: це не швидкоплинний, безглуздий досвід. Ґрей мусив прийняти її такою, якою вона є – і навіть більше, бо іншою Валері не могла бути. Його поцілунок, довгий і глибокий, став відповіддю на її приховане прохання.

Вона була близькою й жаданою: на неї приємно дивитися, її запах п'янив. У темряві, під час поцілунків, Солґрейв стала найбажанішою – як ніколи. За мить жінка перевернулася на бік. Ґрей розстібав свою сорочку, його рука сильніше вдавлювалася в її стегно, а вона тісніше притискалася до нього. Торнвейл відчував її тремтіння – і знав: зараз Валері готова на все.

Чоловік, який кохає жінку, – дурень, якщо не думає про неї саме цієї миті. Допоки стан Валері не став відчайдушним, Ґрей дивився на неї з ніжністю – і це не здавалося блюзнірством. Він нарешті розстебнув блузку, підняв за комір і поцілував груди, які вона інстинктивно підвела до нього. Жінка обійняла його голову руками, притиснувши до себе: збудження забирало мову, але Торнвейл зрозумів її без слів. Ґрей цілував соски – м'які й тверді водночас. Потім губи ковзнули до шиї, цілуючи, поки Валері не притиснулася ще тісніше. Її рука розстебнула ремінь, пальці заслизнули за пояс, затим опинилися в його роті. Відчувши її язик, Ґрей жадібно цілував її – від голови до ніг.

Валері дихала швидко, уривчасто, благаючи не зупинятися. Її настрій межував із несамовитістю – як перед оргазмом, коли тане контроль. Дійшовши до ніг, Торнвейл відчув, як вона обхопила його талію, тершись животом об його тіло. Чоловік, здавалося, задихався, але Валері лише сильніше притискалася, кусаючи плече. Її рухи наростали, доки Ґрей не схопив її за волосся й не посадив на коліна до себе.

М'які груди лягли в долоні. Він гладив їх повільно, стискаючи з п'янкою насолодою, прямуючи до мети, аж поки Солґрейв не торкнулася його – довгі пальці знайшли пульсуючий член. За секунду він був у її владі. Жінка опустилася на коліна, повільно масажуючи його руками, доки Ґрей не затремтів. Він застогнав від млості й заплющив очі…

Валері продовжувала гладити його по спині, грудях – пальці ковзнули в пах. Ґрей почув хрипкий сміх, побачив губи, стиснуті в тонку смужку. Вони спустилися вниз по животу, вишукавши набухлу плоть. З люттю хижачки вона пестила його, обхопила ротом і повільно втягнула. Судома струснула Ґрея – той вчепився пальцями в її волосся. Валері була задоволена.

Вона більше не здавалася тією жінкою, яку Торнвейл знав спочатку. Зміна робила її ще привабливішою – Ґрей прагнув продовжити її насолоду. Не чекаючи згоди, чоловік стягнув бриджі – вони вихорцем впали на підлогу. Ласки не перервалися. Судячи з того, як жінка вчепилася в його волосся й застогнала, їй подобалося все. Ґрей гладив груди й живіт; вона жадібно ловила ротом його пальці. Він відчував себе диким звіром, що знає лише одне місце – де можна забутися й стати собою. Його рука натрапила на вологий шовк білизни. Валері відсунулася, той нахилився до ямочки під ключицею. Її довгий поцілунок став відповіддю.

Стегна жінки злегка піднялися назустріч. Погляди зустрілися – без посмішки, було лише прохання. Торнвейл не відмовив. Край білизни відсунувся, рука ковзнула до промежини. Валері заплющила очі, вчепилася в волосся. Він підняв її ноги, притиснувся губами до стегон, повільно водив язиком. Поцілунок у лоно – слизький, гарячий. Вона затремтіла, розчинившись у блаженстві.

Валері наосліп притискала його голову до гарячої кицьки, стогін наростав. Ґрей помічав хвилі, що підіймалися й спадали всередині неї. Коли жінка розплющила очі, він уже був на вершині. Член увійшов у її лоно – долонь партнерки торкнулася чола. Вона була мокрою, пальці ковзали по обличчю. Мовчати Валері не могла. Усе виявилося простим і природним: з неї хлинуло в нього, і Солґрейв тихо засміялася.

– Ґрею… – прошепотіла, коли тремтіння вщухло. – Виявляється… Гаразд, потім. Зараз ще раз… повільніше, добре?

Ґрей дужче стиснув її волосся й почав помалу рухатися. Зроду він так не притискав до себе нікого. Валеріні стегна все торкалися його – чергове задоволення. Тіло діяло саме: її руки гладили шию, груди. Торнвейл забув усе. Тремтіння охопило – оргазм наближався. Встигнувши відсторонитися, він закінчив на її грудях. Занадто добре, щоб думати про щось. Вони важко дихали. Валері засміялася, пальці ніжно погладили член.

– Ти – як маленька, тільки доросла.

Вона вкусила Ґрея за вухо й, не припиняючи рухів, затим лягла спиною до нього.

– Як маленька, так. Ну й що… Я можу робити, що хочу. Ось так…

Легка кисть Валері перехопила руку Ґрея, просунувши собі між ніг. Потім пальці ковзнули по його спині. Ласки ставали наполегливішими, але вона не відсторонювалася – лише тихо стогнала, стискаючи ноги навколо його руки.

Краплі поту блищали на обличчях у тьмяному світлі гасової лампи. Усе повільно добігало кінця. Важко дихаючи, вони відсунулися. Торнвейл розгледів її: розкриту, як квіточку, – неймовірно красиву. Валері довірила йому більше, ніж він їй, але зараз це не мало значення. Вона лежала на спині, руки були за головою, посміхаючись. У очах – спокій і щось невимовне… Ніжність? Це змусило Ґрея посміхнутися у відповідь. Вона засміялася – і той не стримався, приєднавшись.

Вони довго лежали поруч, тримаючись за руки, і заснули. Без теплої ванни, яку любила Солґрейв. Обійшлося без ковтка води. Лампа горіла на підвіконні, освітлюючи спокійні обличчя.

За вікном – тиша й тепло сухої ночі.

Безглузда пісня й їхнє злиття розтануло, мов сон…

***

– І що нам із цим робити?

– Напевно, варто йти на дах.

Валері знову лягла спати – цього разу з наміром вилежатися до полудня.

Вивантаження матеріалів для нового корпусу не передбачалося, але заплановане виконувалося із завидною регулярністю. Шумливий гул із вулиці розбудив їх – ранок зіпсувався (чи, як мовила Валері, ніч). Ґрей насилу підвівся й вийшов на веранду, виглядаючи у вікно. Курява від дерев'яних містків закрила усе.

Запах пилу й заліза вдарив у ніздрі. Поїзд зі скрипом зупинився біля ґанку. За хвилину в двері постукали. Відчинилися – з'явилися двоє: вищий, кремезний – мабуть, машиніст; другий, помічник, тримав мішки з піском. Не надто привітні, але їхня поява додала Ґрею сил.

– Ви рано вийшли. Але це на краще… З мене тоді… копії паперів, ну й усе таке…

Торнвейл непомітними, але швидкими рухами зняв із цвяха запечатаний пакет і поклав на долоні машиніста, кивнувши в бік вагона.

– Далі – за списком. Квитанція в кутку, – Ґрей повернувся до дверей, але кремезний чоловік простягнув черговий згорток: – А це..?

– Від вашого благодійника. Просив передати: заїжджайте будь-коли…

Ґрей скривився від різкого запаху, але за мить сунув згорток за пояс. Виспатися не судилося, та він був готовий до несподіванок – нічне переживання досі гріло всередині.

– Так… – витиснув він, ніби згадуючи. – Я ж обіцяв… Із вами, певна річ, не пропадеш.

– Та що вже. Щасливої зустрічі, сер. Не прощаємося – знаєте. До побачення… І Вам щастя!

– І вам.

Ранкові розмови з машиністом і помічником остаточно розбудили Ґрея. Побачивши Валері, яка ледь сопіла, загорнувшись у ковдру на дивані біля вікна, він вирішив не турбувати – нехай виспиться. Обережно вкрив її, поцілував у чоло й вийшов надвір допомогти з мішками на платформу.

Може, опівдні вони з Солґрейв проїдуться преріями до замовника – жінка подрімає по дорозі, хай і не надто зручно. Але їхати вирішено: щойно вози будуть готові, вирушать.

Минула година. Клумба біля веранди була сяк-так розчищена, в повітрі пахло смачним – смаженим м'ясом.

– Ледь вистачило масла, грінок не встигла…

На ґанок вибігла Валері у коротенькому халатику, кокетливо накрутивши чорний локон на палець. Безтурботна, весела – на висоті. Один із тих рідкісних моментів, коли вона була просто жінкою. І Ґрею це подобалося.

– Не критично? – запитав Торнвейл, аби щось сказати. Валері похитала головою, пішла в будинок і повернулася з великою сковородою смаженого м'яса.

– Сідай на лавку… Будеш?

– Ти чудово виглядаєш…

– Ґрею, я не полюбляю їсти на вулиці, – мовила вона, знімаючи фартух. – Але з тобою – можу й тут. Сідай… Ось так.

Сервіз знадобився. Жінка неквапливо взяла виделку й ніж, дістала з буфета дві тарілки – одну з яєчнею, іншу з копченою грудинкою.

– Що ж… як ти? – запитала, намазуючи яєчню. – Не дивись так. Я розумію – я теж на межі… Спершу – поїмо?

– Валері, я, знається, все прочитав на твоєму обличчі, – Ґрей підвів очі до неба. – А може, ну їх – усі справи?

– Забудемо?

– Забудемо. А там – хоч потоп…

– Ґрею, я знаю, що ти хочеш сказати.

– Знаєш, межа – це те, що не дає спокою… Але зараз це здається комічним. Я б не вилазив з-під ковдри, аби тільки лежати поруч і знати – ти є. Пробач мені за такі думки, але вчорашнє дало привід…

Ґрей відсунув виделку, налив води з відра й випив, мовчки жуючи м'ясо. Пригнічений, злий на себе: сподівався, що Валері не помітить настрою, а воно вилізло. Тепер виправдовуйся.

– Ну як хочеш, – Торнвейл підвів очі. Вона відразу посміхнулася. – Це від слабкості, так? Тепер я в формі, як бик. Готовий хоч зараз до біса на роги – тільки скажи… Чи поїмо?

– Поїмо – і до замовника. Хоч не дуже хочеться до біса на роги… Але з тобою…

– Валері, прикрийся халатом, заради Бога…

***

Витоптана трава, шурхіт цикади в кущах – а вони все їдуть, їдуть і не можуть доїхати… Щось тут було негаразд, але Ґрей поки не міг збагнути.

Пасовища змінювали одне одне: ні людей, лише копита корів чи овець миготіли в траві. Вітер гуляв преріями під тим самим небом із білими хмарами.

Валері махнула рукою з передньої підводи, пересіла на задню й узялася за їжу, час від часу обертаючись і показуючи язика. Вони рухалися повільно, зупиняючись біля струмочків із кришталевою водою й жовтою травою вздовж берегів. Солґрейв жувала, розповідала смішне чи приємне, кивала Ґрею – і змушувала його робити з нею кола по галявині.

Коли коні відпочили й вони рушали далі, Торнвейл бачив, як жінка оглядає околиці з-під вій. Минули високий пагорб із розколотим дубом і шматками дерева – мабуть, від грози. Валері кивнула на них.

– Ночами тут моторошно, – підняла голову. – Може, в гнізді жила пташка… Тепер ніколи там не оселиться. Але день мені подобається, Ґрею. Наче легкий хміль від коньяку. А тобі? Чи наївся – і все одно?

– Ловлю все на льоту, – відповів він. – Як і ти. Не бажаю думати про інше. Просто їдьмо – добре?

Обличчя Валері на мить стало задумливим і відстороненим – ніби вона знову зазирає йому в душу. Жінки зазвичай проникливі, але з Ґреєм вона часто помилялася, тож він не довіряв своїм припущенням. І все ж у її погляді щось тривожило.

Дорога різко пішла вгору: дерева густішали, шлях став кам'янистим. Пил від копит застилав усе, попереду – суцільна імла. Втомлений і задоволений, Торнвейл майже задрімав, але раптом угледів білий будинок. Струсив головою – перед очима пливло. Валері, відчувши теж саме, обернулася й показала на білу крапку: хатина з неопаленої глини. На ґанку, спираючись на палицю, стояв маленький чоловік у чорній рясті. За ним – дахи сусідніх будинків і тонкі димки, мов смужки паперу.

Ближче не під'їхати – кінь не впорається зі схилом. Вони зупинилися на відстані. Солґрейв, напружена й мовчазна – такі моменти їй знайомі, – підвелася на сидінні й помахала Ґрею.

Затим взяла його за руку. Він не відразу збагнув сенс жесту.

– Валері? – промовив Ґрей, не відводячи від неї погляду й злегка нахиливши голову.

– Він уже забуває про "це".

– "Це?"

– Замовники бачать лише вигоду для себе. Судячи з зустрічі – він усе продумав. Нам теж треба бути насторожі, чи не так?

Саме так: від чоловіка в рясі тягнуло димом і ладаном. Він не здавався загрозливим, але посох тримав напоготові. Чоловік снував туди-сюди: нахилявся, розглядаючи їх, відступав і визирав з-за рогу.

Завдання – переговори. Ґрей уже турбувався: чи не обмежиться все розмовою. Чоловік не наближався – навпаки, відійшов і зник за рогом.

– Бидло, – гарикнув Торнвейл з огидою. Валері тихо розсміялася. – Подай знак. Випробуємо його. Не важко ж, правда?

– Не вважаю це гарною ідеєю…

– Гей, мудло! Виріши справу миром – в твоїх інтересах… Ау!? Бачу тебе!

Він рвонув угору схилом – чоловік на ґанку вже розвертався, щоб утекти. Торнвейл на двох ногах наздогнав його, і раптом в обличчя дмухнуло таким огидним смородом, що Ґрей ледь стримав крик.

– Годі тобі, – згорлав "мудло", дивлячись знизу вгору, і раптом відступив. – Давай сюди свою суку – і забирайся! Щоб не смердів…

– Хто ще смердить, худобино!

– І Вам не хворіти, містере Бромлі, – привіталася Валері, підходячи. – Щоб не нервували. Папери зібрала, підписала – як годиться. Прийшла укласти договір. Задоволені? Буду Вашою вірною служницею…

Кокетство було настільки непристойним, що Ґрею захотілося дати Солґрейв запотиличник. Жоель Бромлі, колишній, але впливовий глава банку "Атлантіс", полюбляв грубі окрики чи тумаки – але тільки до однієї людини, і тільки в серйозних справах. А ця темноволоса жінка явно була для нього серйозною проблемою.

– Ти, бабо, мене зовсім не поважаєш. Не можу ж я відразу дати, що хочеш. Стою тут, як остання свиня, а ти мені підлість… Не піде так. Давай папери, і ти, педераст… Як тебе там? Іди сюди, – палиця вказала на Ґрея. Той слухняно ступив уперед. – Перевір, чи на місці твоя честь. Швидко! Назад, не відсвічуй! Забирайся… І ти теж. Марш геть!

Слова важко виривалися через густий акцент, але повторював він їх уперто. Крива посмішка на маленькій фізіономії дратувала, але це єдиний шлях домовитися. Жоель відповідав за фінансові угоди – знав справу. Валері мала рацію: хитрий, груба манера – лише щоб налякати. Не обдурить.

З ким ще домовитися по-доброму в цьому світі? Ґрей помітив, як Валері почервоніла. Згадав її дражнилку – "Я буду вашою вірною служницею…" – і заспокоївся. Затим знову надав собі діловий вигляд, ніби нічого не сталося, і повернувся до старого.

– А знаєте, містере Бромлі, даремно кричите. Потрібні мої послуги – забезпечу. Адже Вам подобаються молоденькі…

– Досить… А ти, – палиця вказала на Торнвейла, – занадто довго порпаєшся. Не тягни гуму. Молодь усе робить через одне місце – а я до ранку не сплю. Угоди, як кохання: якщо довго чекати – не дочекаєшся. Я в молодості теж любив… Давай папери й забирайся. Не бійся – ти мені подобаєшся, жінко. І ти, голубчику… – палиця знову на Ґрея. – Все! Не підете зараз – нарікайте на себе.

– Мало не забула, – Валері зиркнула темними очима. – Поставки йдуть? У Майлза на лічильнику все гаразд? Чутки про рахунки турбують. Можливо, треба виправити терміново?

Бромлі, перевіряючи багаж у возі, обернувся. Останнім часом – після початку співпраці кілька місяців тому – у нього були неприємності, і він поспішав їх вирішити. У погляді промайнув страх, але швидко зник.

– Гроші є. Потрібно – привезуть. Не турбуйся… Я твоєму начальнику винен, значить, і тобі. Дохід – у загальний котел. Угода така, пам'ятаєш? Про проблеми я вже розпорядився. Ти аванс отримала – будь спокійна. Це тобі не з тією мужвою мати справу… Як їх… Скотт зі своїми… Ти знаєш. Смердюче зло, вам не по дорозі. Майлз даремно дав своє ім'я – це ж просто сміття. А я щедрий. Ви це цінуєте.

– Цінуємо, містере Бромлі, – Валері посміхнулася й злегка вклонилася. – Ви завжди щедрі, і це мій привілей. Сподіваюся на Вас у майбутньому – не забуваєте маленьких послуг?

– Я злий, як сто чортів.

– І не обдурите. А тепер – можна йти? Якщо зручніше…

Чоловік у рясі оглянув її, повернувся й пішов, мовчки махнувши рукою.

– Забирайтеся, і щоб я вас не бачив… Набриднеш потім, жінко.

– Бувайте! Усе пригадаю…

– Ось що придумала, – пирхнув Жоель, коли вони віддалялися.

Сонячні промені заливали дорогу, повітря тремтіло легким паром. Ґрей і Валері відчули приємність. Вони сіли в екіпаж і рушили до заїздів, де працював Льюїс. Останні печатки – і додому. План укладався. На душі в Ґрея було спокійно. Він навіть засумував за тими днями, коли з Валері й Льюїсом ділили увагу Майлза. Рідкісний момент, коли все здавалося правильним. Міг би присягнутися: так і має бути в житті… Якби не ці дивні справи навколо!

У цю мить Торнвейл шкодував, що не пішов із Льюїсом, залишившись у конторі. Але з іншого боку – тоді не сталося б того, що сталося з Валері… з ним і нею. Життя – не надто приємна річ, часто вимагає вибору. Його вибір був зроблений.

Ґрей поглянув на Солґрейв. Вона теж згадувала той час: на губах заграла посмішка. У ту ж мить чоловік зрозумів: хоче милуватися нею, торкатися. Але в цьому була мука. Він відвернувся, вдаючи, що дивиться на дорогу.

– А знаєш, що найгірше? – мовила Валері після паузи, поклавши сумку на коліна. – З Льюїсом я не бачилася вже місяць-два… Хотіла якось зустрітися, запропонувати працювати на мене, – і раптом посміхнулася: – Не очікував? Але не судилося, мабуть…

– Він із іншої культури, – відповів Ґрей. – Тому я й не віддам його тобі… Ха, ти подумай, як йому пощастило.

Валері посміхнулася куточками губ, промовчала. Шлях до заїздів був довгий – супутниця могла поміркувати, як любила. Торнвейлу теж треба було щось обдумати, аби не впасти в тугу. Але не було жодної гідної думки.

Поки – жодної.

***

Дощ лив уже понад годину. Кілька темних силуетів рухалися низиною, а вдалині – ніби з того світу – ледь чутно долинав чи то плач, чи слабкий стогін. Ближче, майже біля самої дороги, перегукувалися голоси й дзвеніло залізо. Патруль, мабуть, прочісував околиці руїн, вишукуючи щось у мертвому камінні.

Потім настала тиша. Вона густішала з кожною хвилиною, і саме в ній Майлз, наче виринувши з-під води, раптом спромігся знову почути себе. Емоції тиснули в грудях настільки, що дихати ставало боляче – ніби на нього раптово обрушився весь водоспад одразу.

Дощ посилився. Майлз промок до нитки. Залишки плаща вкрилися тонким інеєм, холод повільно пролазив під шкіру. Він сидів у кущах, втупившись у червоне сонце, що повільно піднімалося крізь напівпритомну імлу. Воно здавалося абсолютно нерухомим. Чоловік бодай намагався зібрати думки. Не просто зрозуміти те, що сталося, а пережити це. Пережити й якось із усім упоратися.

"Та мати з немовлям… Що вони зробили негоже? Чому саме з ними? Кому заважали? Моя совість мовчить. Як і вперше".

Гарячково борючись із болем, Майлз з подивом відзначив: щойно думки вщухли й з'явилися проблиски раціональності, жаги до життя не лишилося – лише відраза до її безглуздих жертв, до марних зусиль, до самого єства. Так відчуває себе той, хто ступив у порожнечу й не бажає жити – усе інше минає повз.

Його супутники – Джейсон і Скотт – не з'являлися. Чоловік знав: вони в іншому місці, їх марно чекати, їхні обличчя не побачити. Такі люди роблять з життя щось неповторне. Вчинками, словами, думками регулярно нагадують собі, що все скінчено. І затим вирішують так, що дорікнути неможливо – самі себе зневажають.

Довіра – тендітна річ. Майлз зрозумів це, пошкодував про те, що сталося, але інакше, ніж раніше. Занурся глибше в обман – втратив би розум. Але й вони могли втратити його, не бачачи виходу.

Залишки дощу осідали, світлішало. Ґолденґерст, заледве підвівшись на тремтячих руках, озирнувся: над ним нависав крутий схил гори, краплі скочувалися в яр, біля бескиду – купа цегли, поросла мохом. Зостатися без провізії й води куди гірше, ніж не знати шляху. Але в слабкості й безнадії лишалася думка: що б не сталося – голови він не втратить.

Вийти на дорогу – іншого шляху немає. Якщо порятунок Сьюкі судився, час не зупинятися: йти по багнюці, дертися на скелі, бігти краєм бескиду, летіти в прірву. Поки не стемніє й не зникнуть звуки – вперед, до мети, куди все ще можна дотягнутися.

Будуть випробування. Він витримає, зуміє пройти крізь них. Майлзу це вдавалося не раз: виходив із глухих кутів, коли способи вичерпалися. Знайде вихід і зараз – значить, не дурень. Ступить проти сепаратистів, якщо доведеться. Так і вчинить.

Не потрібен привід, щоб стати проти зла. В Остіні, віч-на-віч із тим, хто хоче знищити, знадобиться саме така впевненість. Вперед!

Лісове повітря холоднішало, але лишалося свіжим. Майлз біг уже півгодини, не піднімаючи голови, не зважаючи на хлюпіт води під ногами, не озираючись. Хто бігає так довго й ледь занепадає – той, напевно, давно не жив. І на це чоловік був згоден, аби тільки не повертатися.

***

Поїзд з ревом проносився над головою – за час своєї подорожі Майлз так і не зумів звикнути до цих звуків. Гомін у вухах – навіть той здавався якимось інакшим. Наче його створював зовсім не потяг, а якась непізнана, цілком неприродна сила.

«Хіба потяг? Та в такому гущаку… Безглуздя».

Подоба марення. Або ж виснаженому мозку просто бракує сил на ясне мислення.

«Кінь… Чому я так нав'язливо думаю про коня? А втім, яка різниця. Я тільки знесилів від цієї довгої ходи».

І справді. Втрата нового коня вдарила боляче – темп, з яким він починав у Техасі, тепер здавався неможливим. Ще б ноги віднялися чи не зміг піднятися – тоді точно кінець.

Та всі думки Майлз відкинув – не до справи. Затим вийшов із тіні дерев на дорогу. Тіло рухалося саме: шум кроків по мокрих каменях заспокоювали. Дістався зупинки в темряві; на заході ледь світилося небо. Голод, спрага, втома виявилися сильнішими. Хитало, нудило; мозок працював, як у божевільного. Зусилля – аби не впасти, не втратити свідомість.

«Не хочу спати після тих жахливих, нескінченних годин…»

Кошмари були надто реальними. Свідомість завмирала на краю сну й стрибала в прірву – не лише жахів, а й болю. Рани вві сні перевершували реальність. Жодна сила не допомогла б у тому пеклі. Навіть благання до богів і духів – марні.

І тепер, коли він знову ступав дорогою крізь темряву й холод, Майлз намагався уявити шлях, що чекав попереду. Здавалося, рейки простягалися на схід – це був його напрямок, але й не більше: наступні потяги могли пройти за кілька днів, а то й тижнів, і тоді Ґолденґерст ризикував остаточно втратити орієнтацію. Влада в Техасі сильно пошкодила всі лінії – те, що допіру було жвавою магістраллю, нині ввижалося занедбаною стежкою в преріях. Тепер доводилося покладатися лише на власні ноги – і, як не дивно, вони все ще не зраджували.

На схід, у бік Одеси, або навіть трохи північніше, дорога вела в пагорби, вкриті чагарником. Десь там мав бути Мідленд – місто, де змучений мандрівник міг знайти все, чого забажає, а потім, якщо пощастить і не буде надто пізно для Майлза, – дістатися головних шляхів у Сан-Анджело, звідки він зможе дійти до Остіна. Але до того треба було подолати багато миль і десятки миль, а це означало – йти всю ніч і чимало днів, і весь цей час не зупинятися.

У будь-якому разі він міг розраховувати на те, що пройде більшу частину шляху від світання до смеркання – і тоді, можливо, вже щось буде видно попереду. Це була непогана перспектива – принаймні так вона здавалася чоловікові в цю мить.

Знову день змінився на ніч, але й тоді Майлзу вдалося не заснути. Годинник цокав, а він усе йшов дорогою, навколо був лише туман, і від холоду той тремтів, мов осиковий лист. На ранок, коли туман розсіявся і став видимий довгий, широкий вигин дороги, – Ґолденґерст рушив туди, і коли побачив попереду невелику білу церкву, яка виглядала зовсім інакше на тлі навколишніх руїн, – то відразу відчув приплив сил і пішов швидше, незважаючи на біль.

Вже за півгодини він зупинився біля невеликого дерев'яного будиночка з облупленою червоною черепицею – місця, де можна було б перечекати день і заночувати, – але Майлз не наважився затриматися й рушив далі. Незабаром той вийшов до перших полів кукурудзи, де копошилися люди.

Він окинув поглядом цей маленький, схожий на мурашник світ, і серце стиснулося від думки про тих, хто працює тут від світанку до пізнього вечора. Хоч Майлз і картав себе за це почуття, воно було природним.

«Вони не гірші за нас, тих, хто живе в кам'яних будинках і сидить за столами. Може, й кращі – їхня праця важливіша за всі наші багатства. Не можна не захоплюватися, як вони трудяться. Хочу побажати їм щастя й сил. Тільки ці сили у них забирають…»

Такі думки приходили не вперше, але досі не вели ні до чого нового чи доброго – і не могли зупинити його. Ще кілька хвилин чоловік вдивлявся в обрій, шукаючи ознак житла, і раптом угледів удалині довгу стрічку, що тяглася схилом пагорба. Кілька кроків у той бік – і будинки, немов виростаючи з землі, постали чітко й ясно. Мідленд потроху набував рис міста. Підбадьорений думкою про теплий салун і перепочинок, Майлз прискорив крок, а незабаром уже біг вулицею, куди виводив його шлях.

***

Крихітні площі й провулки, що складали місто, були всіяні не лише білими кам'яними будівлями, а й довгими дощатими спорудами: подекуди навіть дерев'яними халупами – усе це виглядало так, ніби воно просто виросло з землі й лише встигло тут-таки облаштуватися. Місцевість була невеликою, зате жвавою: Майлзу навіть здалося, що тут є кілька корчм і прилавків, і той спробував розгледіти їх поглядом.

Хоч ці сліди цивілізації й були затоптані та забиті гноєм, вони існували – і чоловік прагнув лише одного: не пройти повз. За кожним провулком вирувало інше життя, потрібне й живе, але найбільше його манив квартал із церквою. Той зупинився перед її фасадом, вагаючись – увійти чи ні. А що він, власне? З ним усе гаразд. Але ж… Якщо не увійти зараз – то коли? Вибору не було – і чоловік увійшов.

Година сповідей – а затим на ринок, звідки тягнувся запах свіжого м'яса, можна йти без остраху. Товаром там були бичачі туші, і першим поривом Майлза було купити шматок у найближчому м'ясному ряду й з'їсти його сирим. Він зміркував: якщо вдасться – це означатиме лише одне: він вижив.

Ґолденґерст поправив капелюха, підв'язав кашне і зупинився біля лавки м'ясника. Постояв, прислухаючись до голосів і кроків на вулиці, – і рушив на запах.

І тоді, як завжди буває з голодною людиною, він забув про обережність.

– Вам дуже пощастило, – мовив м'ясник. – Сьогодні завезли чудових бичків, цілих і здорових. Ось, на пробу візьміть. Не дорого – лише тридцять п'ять центів за фунт… – він махнув у кут. – А я поки пива Вам наллю.

– Ви мій рятівник, містере, – Майлз кивнув і поліз за гаманцем, а м'ясник витягнув з-під прилавка бідон і склянку. – Вдячний. Не дарма я пройшов цей шлях… Хочу завершити його з гідністю, як личить чоловікові. Не знаєте, де тут можна знайти доброго коня? Чи візок, екіпаж – хоч що-небудь…

М'ясник мовчки знизав плечима. Налив ще пива й простягнув склянку, але Майлз похитав головою, дістав п'ять доларів і поклав на прилавок.

– Буду радий, якщо допоможете.

– Забирайте, сер. Екіпаж потрібен – он там, – м'ясник кивнув убік. – На тому боці. Побачите вивіску "Забійний пункт" – і прямуйте, доки не дійдете до будинку з трьома маленькими вежами, це трактир. Зайдіть під вечір – там не пропадете. Бо в цих краях… то грабують, то ще щось.

– Так нерідко нині. Проте я Вам вельми вдячний.

Зітхнувши з полегшенням, Майлз передумав і таки взяв склянку. Втамувавши спрагу й трохи прийшовши до тями, він рушив до виходу.

– Не забуду Вашої доброти, містере. Я піду.

– Заходьте, коли що! Ще наллю!

З посмішкою, від якої щоки Майлза спалахнули рум'янцем, той рушив вулицею й незабаром вийшов на велику площу. Люди снували туди-сюди, і, не бажаючи привертати уваги, він перейшов на інший бік.

До вечора вже холоднішало, але в тіні дерев, де зазвичай сиділи й курили старі, виднілися маленькі столики з червоними, білими й зеленими скатертинами. За сусіднім столиком хтось співав, і в пісні бриніло питання: "А в Техасі який закон?" – Майлз зрозумів, що йде правильним шляхом.

Двері з дощок і глини, якими були обшиті стіни цього дивного місця, нагадували ворота й виглядали похмуро. Його зустрів перший-ліпший бугай, але його груба пика не здалася Ґолденґерсту надто небезпечною, і він вирішив увійти. Заклад був тісний, пахнув інакше – чи то салом, що різко вдарило після вуличного гною й гару. Майлз одразу відчув: нещодавно тут була бійня. Над головою гойдалися великі порожні гільзи, повітря густо стояло димом.

"Одразу видно, гостей тут не люблять і не чекають. А я – гість. І в мене є гроші. Більше, ніж у всіх інших".

Чоловік вирішив не зважати на те, що роблять навколо. Зробив глибокий вдих і підійшов до прилавка, за яким стояв негр у формі. Та перш ніж Майлз встиг щось сказати, той підвів очі – і на смаглявому обличчі розпливлася неприємна посмішка.

Келихи розбивалися, з кутів лунало п'яне ревіння й бурмотіння. Місцеве бидло – голомозі, в мішкуватих сорочках – жартома кидалося одне на одного, але обабіч цього видовища сиділи люди суворі й серйозні. Так, принаймні, здавалося здалеку. Ґолденґерст же дивився на них і розумів: за великим рахунком він один.

Майлз довго вагався, чи запитати бармена про коня чи екіпаж, коли повз пройшов чоловік, закутаний у сіре сукно від голови до ніг, з грубим, майже страшним обличчям. Погляд його, сповнений недоброї туги й заздрості до всього, що бачив, вивів Ґолденґерста з рівноваги: той різко замахнувся й заїхав кулаком у пику. Треба було здаватися веселим і впевненим – інакше справді міг стати жертвою. Хоча слово "жертва" до Майлза не дуже пасувало.

Інші, можливо, й не наважилися б, але ця людина колись була справжнім чудовиськом. Хоч Ґолденґерст і відкинув минуле, кулаки його залишалися твердими, спритність – гострою, як раніше. А кольт на поясі – не гірший за будь-який тутешній револьвер.

П'яниця в кутку лише крякнув, оцінююче зиркнув на Майлза й відвів погляд. Відвідувачі не заперечували. Ґолденґерст сів поруч із двома чоловіками в однакових сорочках із закатаними рукавами: вони мирно пили пиво, явно не для того, щоб напитися, а дивилися один на одного, ніби згадували щось важливе. Раптом один зареготав, і товариш відповів тим самим.

Дві негритянки з повними тацями на плечах пройшли повз і теж розсміялися. Одна поклала м'яку долоню Майлзу на плече; він посміхнувся у відповідь, але стримав її, щоб не перейти межу пристойності, й попросив у господаря випити.

– Вона залицяється до тебе, чоловіче, – мовив перший із закатаними рукавами, якого звали Ґаррен, і Майлз посміхнувся. – Я б на твоєму місці вщипнув ту карооку за дупу, га? Чомусь гадаю, ти б не відмовився.

Знову пролунали посмішки й два гучні сміхи. Ґолденґерста це потішило, але водночас він відчував тривожну незручність – і ніяк не міг збагнути, чому. Проте пояснити свою стриманість перед цими непоганими дівчатами він усе ж наважився, хоч і запізно.

– А жінок, здається, краще не чіпати. У них мізки одразу плавляться й випаровуються з тіла… Ну їх! – вигукнув Майлз із дзвінким сміхом. – Я не про цих двох, а взагалі. Як у Біблії? Чи не виганяв би я бісів їхньою ж силою? Та не можу.

Негритянки переглянулися, одна показала чоловікам язика. Ґаррен усміхнувся, відпив ще й раптом із шумом підвівся – так різко, що ледь не впустив склянку.

– А дайте ще чогось перекусити, пане бармен!

Чергова порція – і Майлз нарешті відчув себе краще. Оселедець із сиром та яловичина виявилися смачними; він не стримався й відірвав шматок соковитого м'яса. Той бризнув соком на його дешеву сорочку й упав на стіл.

Так, тут чоловікові нічого не загрожувало. Принаймні не зараз, коли він випив майже цілий бідон… Це чомусь стривожило його, але той намагався не подавати виду. Так минуло щонайменше пів години – добрий шмат його життя. А коли він, хитаючись від випитого й побаченого, вийшов надвір подихати свіжим повітрям, ззаду пролунав гучний крик. На місце Ґолденґерста миттю заступила інша постать у чорному. Бився посуд, хтось люто лаявся. Потім Майлз побачив, як хтось схопив Ґаррена за шию й жбурнув на підлогу. Сам він, зробивши крок уперед, натрапив на чийсь кулак і звалився ниць.

Крик вирвався з горла роздутої блідої жінки, яка, схоже, була твереза. Зухвалий чоловік схопив її за чорне волосся й жбурнув на стіл; його дружки, регочучи й підбадьорюючи вигуками, повільно, але впевнено наближалися. Майлзу стало гидко, та очі відвести він не міг. Коли одна з дівчат кинулася на поміч – він не став зволікати.

Опинившись віч-на-віч із нападником, Майлз ухопив чоловіка за комір і з розмаху гримнув об стіну. Той потягнувся до пістолета – та промахнувся. Ґолденґерст ударив ногою в пах; чоловік зігнувся, впав долілиць. У ту ж мить хтось із натовпу кинувся на Майлза. Двоє-троє перегородили шлях; пролунав постріл – куля просвистіла над головою.

– Хочете, щоб я всіх перестріляв?! – Ґаррен, підводячись, уже вихопив револьвер. – Припиніть, псячі діти! Через якусь білу суку б'єте один одного, а я ще й вигрібаю весь бруд! Безстидний народ!

– Стули пельку, недовірку! – один із дружків ґвалтівника вдарив його ногою в живіт. Майлз миттю збагнув: у них із Ґарреном однакова історія.

Найближчий бугай втрутився – схопив обох за груди й потягнув до стіни, але з натовпу вискочили ще двоє в сірому й кинулися на нього з кулаками. До крові, з вереском і лайкою. П'яні вщерть, вони ледве трималися на ногах і лише заважали одне одному. Бійка була короткою: чоловіки повалилися долілиць, і на мить запала тиша, порушувана лише тихим брязкотом зброї.

Жертва – з розбитою губою й червоною щокою – насилу підвелася, тримаючись за плечі Ґолденґерста, й почала обмацувати обличчя. Хусткою намагалася витерти кров і сльози, але руки тремтіли, не слухалися, а обличчя блідло з кожною секундою.

Навіть п'яний Майлз не міг дивитися на неї без здригання. Його не хвилювало, що вона жінка; хвилювало, що він стояв і дивився – і довго не втручався. Лють додала сил; чоловік зробив кілька кроків до тих, хто бився, – та раптом спинився.

– Ви всі мені огидні, – мовив Майлз і, не озираючись, пішов до свого столика. – Та кому я взагалі щось пояснюю… Ви, техасці, як я бачу, не просто покидьки – найгірші з гірших. Звикли, що вас бояться. А за що, питається? Ви ж навіть не люди. Хто ви? Воші, повії й лайдаки – ось хто!

– Відріддя! Та я з тебе шкуру спущу, смердючий…

– Дивись, щоб він тобі кишки не випустив! – гукнув Ґаррен, стоячи поруч із побитою жінкою, до техасця з натовпу. – Ти, чоловіче-капелюху, даруй… Таких тут не люблять. І за що – незрозуміло… Гаразд, мені ти подобаєшся, а ці… З ними не домовишся.

Повернувши до Майлза закривавлене обличчя, Ґаррен витяг сигару, з насолодою затягнувся. Був явно не в дусі, але навіть він, здавалося, міг би розв'язати проблему – хоч якою дивною вона була. Ґолденґерста такі дрібниці рідко бентежили.

– Домовитися – і тільки. Я вас, техасців, знаю: на словах ви герої, а на ділі – щури в норах. Щуром бути не соромно, а ось техасцем…

Різкі слова зачепили багатьох; пролунало кілька погроз, але жодна не перейшла в діло. Так, з техасцями треба було домовлятися.

– Знаєте, як зробити, щоб усі жили в мирі? Ставите себе вище за інших – не розумом чи добротою, а оскільки вам так наказали. А покажіть, хто ви насправді. Наведіть порядок – і я сам піду звідси назавше… – Майлз ступив до чорноволосої жертви; та відсахнулася. Він відвернувся до публіки. – І запам'ятайте, хлопці: я не бандит і нічого у вас не заберу. Краще б ви за нею придивилися – жінка ж хороша… – звернувся той до ґвалтівника. – Чуєш, гицелю? Тебе це стосується першим.

Ґаррен із товаришем стали поруч із Майлзом; ті, хто вже підвівся з землі, мовчки споглядали. Він говорив як проповідник – тільки абсолютно серйозно й без брехні. Потім помітив, що натовп розходиться, – і в серці спалахнула надія.

– Народе! Від мене зараз залежить, чи зійдетеся ви знову. Я йду – не дивитимусь на вас. А це – ви пам'ятатимете до кінця життя. Якщо потрібні гроші – ось вони, у гаманці. Міняю на жінку, і ніхто слова не скаже! Нехай це буде моїм прощальним жестом. Не хочете – тоді й говорити марно… Ідіть по своїх справах, поки цілі!

Десятки купюр полетіли в натовп; на підлозі миттю утворилося півколо жадібних рук. Побита жінка завмерла; поки чоловіки підводилися, Майлз розчинився в темряві.

Нічна вулиця була порожня й тиха. Вивіска "Забійний пункт" більше не мерехтіла; Майлз пішов дорогою до скупчення халуп. Не озирався на те, що діялося за огорожею, лише на мить зупинився й глянув у небо.

Ґаррен встиг попрощатися – і зник. Чоловік рушив далі; сон хилив його до землі. Раптом чиясь рука лягла на плече – він різко обернувся.

– Вибачте мені… Не подумайте, що я стежила, просто Ви… – чорноволоса підвелася з тротуару, обтрусила спідницю від пилу й пішла поруч. – Я Вам вдячна, що зупинили їх. Зовіть мене Каліста. Можу бути корисною… Я ж не повинна просто так піти! Ви ж джентльмен! Права?

Жіночий голос у цьому місті був єдиною силою. Майлз кивнув – і пішов далі. Стан його був дивний: втома й незнищенна туга одночасно; тіло ледь тремтіло.

Слова її не цікавили, але присутність – радувала. Атмосфера міста була надто гнітючою, щоб залишатися самотнім. Він вирішив триматися цієї думки.

– Не морочи голову. Навряд чи щось зміниться, якщо просто йтимемо поруч. Але часу в мене немає, – додав чоловік. – Іди собі з миром, а я – своїми справами…

– Але річ не втім… Я хотіла сказати… А може…

Майлз не слухав. Ніч виснажила його до межі, коли навіть із такою жінкою не тягнуло на розмову. Вона зрозуміла, почала щось про свій дім – та він уже не чув. Жінка пішла попереду, чоловік – за нею. Куди? Проспатися можна де завгодно. А Майлз майже спав.

Мало що вдалося за цю добу; тепер він вирішив не напружувати голову. На ранок буде готовий до всього. Принаймні знатиме, що йому треба. Що призабув.

Час згадати.

***

Були дотики й смак м'ятного листя на губах.

Щілини в сараї рідко пропускали сонце, тож не видно було ні неба, що з кожною годиною ставало світлішим і яскравішим, ні води за огорожею – лише темрява й запахи. У темряві Майлзу було найлегше; це одна з причин, чому він обирає такі ночівлі. Поки сумніви ще гризли, чоловік намагався розгледіти в мороку обличчя Калісти, але ніч залишила в пам'яті лише її запах.

"За похміллям пахне похоттю".

Ця думка остаточно розбудила його. Майлз лежав у сараї на оберемку сіна; поруч на підлозі – купа ганчір'я, але це вже не дратувало. У голові гуділо.

"Ніколи не знаєш, де прокинешся й що буде далі".

З вулиці долинав той самий гомін, проте Майлза нікуди не тягнуло. З подивом він зміркував: за добу так і не обзавівся головою, яка б йому служила. Втратити час, коли він може знадобитися – і це не вперше. З іншого боку, на що сподіватися в такому стані? А тепер, як не дивно, він знову відчував бадьорість і сили, хоч і не розумів, що саме сталося.

Чоловік сів, звісивши ноги з краю імпровізованого ліжка, й утупився в стіну – кудись угору. Помацав кишеню: жодної цілої банкноти, хоча дріб'язку вистачило б на тижні, а то й місяць – якби забажав.

Коли той думав про своє становище, у грудях розросталося дивне почуття провини: міг би зробити більше, краще. Зараз воно, здається, посилилося. Сьюкі все ще там, у пеклі сепаратистської комуни, і він її не врятував. Втратив, як втратив багато чого, чим дорожив. Легше було б знати, що вона в безпеці, що ніхто не заподіє їй болю, – але це була брехня.

Колись добре було прокидатися в конторі й бачити радісних Льюїса й Сьюкі, що так солодко посміхалися одне одному – і дивитися на них збоку. Часом Майлз шкодував, що не може повторити їхнього подвигу, але то були інші думки. Коли він був щасливий – усе було інакше.

«Поки я не помру, нічого страшного в світі не станеться. Чого боятися? Зараз не можна думати ні про що, крім того, що я маю зробити. І чим швидше – тим краще… Треба якомога швидше вибратися звідси на якусь тиху станцію».

Промені на даху сараю ставали дедалі яскравішими – добрий знак, що пора діяти. Вийшовши надвір, Майлз спустився схилом і зупинився, угледівши осторонь дороги високий паркан із іржавого заліза з хвірткою. Місцеві косували на нього, коли він ішов стежкою й вдивлявся в темний ліс за огорожею, де вимальовувалися обриси веж. Здавалося, чувся глухий голос, що наростав із кожним кроком.

І справді – пролунав тихий свист. Удалині майнула маленька фігурка: бігла просто до нього, але зупинилася й крикнула: "Це ж ти! Скажи йому, як усе було насправді! Вчора!" Майлз насилу стримав крок.

«Вчора…» – повторив він подумки. Нічого не пам'ятав і чекав чергового неприємного сюрпризу. Та жінка вже була поруч: підбігла, стала за спиною, поклала руки йому на плечі. Чоловік не чекав ні добра, ні лиха, але останні події вразили так, що Майлз вирішив не питати.

– Ти той, хто допоміг мені вночі! – шепотіла вона швидко, ніби боячись. – Алекс, мій хлопець… одним словом… скажи йому, що там усе було інакше! Ми не спали, мене навіть не чіпали…

Майлз відсторонився, але не відштовхнув її – просто постояли мовчки. Важко було вигадати відповідь, не пам'ятаючи своєї ролі. Хоч і готовий до такого – але не так швидко.

– Ну ж бо! – гиркнула Каліста. – Ти розумієш, правда? Скажи! Що я не брешу – і він повірить! – показала обручку на підмізинному пальці. – То провалля, якщо весілля в Стантоні не відбудеться! Будь ласка, скажи, що бачив!

З-за огорожі долинули кроки. За мить з'явився Алекс Тінклер – ішов до них, злегка погойдуючись. Світле волосся скуйовджене, але, схоже, тверезий. Підійшов впритул, глянув Майлзу в очі – довго, ніби зважуючи.

– Він тобі розкаже, як було, Алексе. Тільки не роби дурниць. Наше майбутнє – головне, правда? Алексе, будь ласка!

Майлз ледь помітно похитав головою – мовчки показав, що розуміє. Показав по-дитячому, нерозумно.

– Нехай тобі буде соромно, – мовив Ґолденґерст так, як кажуть тут чоловікам на вулиці. – Недовіра до коханої ставить тебе на одну тертицю з тими, хто гірший.

– Ти говори – а я запам'ятаю, – голосно кинув Алекс. – Маю бути впевнений, що з нею нічого не сталося.

– Присягаюсь, – Майлз знизав плечима й усміхнувся. – А взагалі… Навіщо їй щось інше? – оглянув Калісту з ніг до голови. – Якщо вийде за тебе, значить, хоче бути з тобою. І ти, здається, того ж бажаєш.

Алекс промовчав. Каліста спробувала його поцілувати – він ухилився, тримаючи дистанцію.

– Не люблю, коли лізуть не в свою справу. Можна й у морду дістати…

– Алексе, – тихо мовила жінка, дивлячись прямо в очі. – Зупинись і вислухай. Не будь егоїстом. У нас ще може бути кохання, розумієш?

– Ти вже знаєш, що буде. Я мовчу, – відрізав Алекс. І, не обертаючись, гукнув услід: – Гей, чоловіче! Може, ти поясниш? Я ж не второпаю… Це вона тебе за гроші прислала? Дурна!

Долоня Тінклера з розмаху вдарила Калісту по щоці. У грудях Майлза спалахнула злість. Світловолосий замахнувся ще раз – Майлз, не вагаючись, вдарив його ногою під зад.

– Притримай себе, – сказав. – А ти – йди. Вам обом гірше, якщо так мучите одне одного. Ми ж не в суді, правда? То чого ти його боїшся, жінко? – Ґолденґерст узяв Калісту за руку, підвів очі. – І яке це майбутнє, якщо ти тремтиш за нього?

– Покидьку! – Алекс замахнувся кулаком, але Майлз легко ухилився й вдарив у живіт. Світловолосий звалився на спину. Каліста закричала: "Гей! Не треба!" – та чоловік уже не слухав.

– Алексе, думай і дій сам – я тобі не нянька. І не гадай, що я за тебе ручаюся. Але якщо почуєш від мене хоч слово – знай: я зроблю все, що в моїх силах, аби витягти тебе від неї.

На вулиці зібрався натовп; Майлз відступив убік. Слова його звучали не надто переконливо, але він знав: правда за ним. Алекс підвівся, готовий кинутися знову, та раптом завмер.

Куля, випущена з рук, іноді летить не туди. Вказівний палець Алекса розірвало; кров закапала на землю. Він, не чекаючи такого від себе, голосно заверещав.

Майлз розвернувся й пішов, не оглядаючись на натовп, що ріс. Спустився схилом, намагаючись не думати про те, що буде далі. Треба зникнути – швидко. Без коня чи екіпажу лишалися лише ноги. На середині спуску чоловік зупинився, чекаючи погоні.

«Варто було б опанувати гнів. А ця жінка… Подивлюся колись, як вона з ним. Казала, весілля в Стантоні… Так, колись буде, а поки…»

Уже дорогою до лісу неясний план у голові почав прояснюватися. За дві-три милі мали з'явитися рейки до головної станції Сан-Анджело. Без квитка – без поїзда. На станції він зробить те, чого від нього не чекають. Проте впевненості не було.

Хто в Техасі наважиться їхати зайцем? Майлз не знав, як вийде, але вирішив спробувати – а там видно буде. Ідучи пильною дорогою, він усе більше згадував цей день і не міг позбутися думки: чи правильно вчинив з Алексом і Калістою? Чи не взяв надто багато на себе?

Але думати про це не мало сенсу. Найкраще – піти звідси й усе забути.

На щастя, нічого серйознішого не сталося – якщо так можна сказати. Дійшовши до насипу й побачивши довгий поїзд, Майлз перестав розмірковувати. Головне – не просто вижити в цьому божевільному світі, а виконати обов'язок. І за це, мабуть, варто віддати життя.

Вони зустрінуться зовсім скоро – і це не кінець. Ролі в житті – як карти: грати можна стільки разів, скільки треба. Назад дороги немає – це даність. А те, що все може зруйнуватися… воно поки нічого не значить.

***

– Ось ми й приїхали.

Захоплення від перспективи кількох високих кам'яних будівель із нашвидку збитими дахами й довгими жердинами, з-за яких майнули на вітрі прапорці, не завадило Ґрею помітити: місце, де зупинився Льюїс зі своїм почтом, було майже безлюдним.

Якби вони приїздили завтра, їх із Валері можна було б вважати гостями, що завітали на день народження до близького друга. Едом не святкував бурхливо, та й взагалі давно не показувався людям – не через характер, просто похмурих днів у його житті вистачало й без того. Проте Ґрею однаково стало тужно згадати той день, коли він із Сьюкі був разом востаннє.

Мабуть, востаннє… Жодної звістки, жодного листа з сепаратистського Остіна. Проте Льюїс, як здавалось Торнвейлу, не переставав думати про неї ні на мить. Люди кохають. А Едом кохав так сильно, що ладен був на будь-які жертви – щоправда, ці жертви поки лише підточували його розум. Тож Льюїсу лишалося чекати її повернення. Та чекати самотою він не вмів.

– Насправді… – Валері зупинилася біля входу в заїзд і підняла руку. – Мені вкрай сумно… Коли я з ним говорила востаннє, він був такий пригнічений… Зникнення Сьюкі його добряче підкосило. Я намагалася підбадьорити, а в нього очі… Загалом, не до веселощів.

– Знай: він тримається. І скоро знову буде міцним, як бик, – Ґрей повернувся до неї. – Ти ж цього хочеш, правда? Щоб той став колишнім… Майлз уже там, в Остіні. Повір мені на слово: він зробить усе, що обіцяв – і мені, і тобі, і Льюїсу. Бодай повір у нього.

Вони зупинилися в тіні поблизу дощаного паркана й стовпів, що обрамляли дорогу. Поруч тулився невеликий будиночок із трубою, над якою ледь помітно здіймався димок. Але ніхто не вийшов назустріч.

– Небезпека техаських земель у тому, що ми аж нічого про них не знаємо, – пошепки мовив Торнвейл, спустивши погляд до землі. – Майлз уже раз бував в Одесі, дрібному поштовому містечку, та після того несподіваного повернення в контору вирішив узяти найманців. Значить, був мотив, – він зітхнув. – Неприємностей їм не уникнути. Тільки ніхто не знає, якими вони будуть… Можливо, останніми. А може, й ні.

– Льюїса, схоже, не попередили про наш приїзд, – Валері знизала плечима. – Ну що ж, самі покличемо. Він досі роздумує про Сьюкі… чи про ті кляті печатки – хто його розбере?

– Ходімо подивимося.

Ґрей штовхнув хвіртку. Перед ними виріс порожній двір, де до дерев'яних кілочків були прив'язані двоє коней. Навіть коли вони підійшли ближче, звідти не долинуло жодного людського звуку. Не було й тих дрібних ознак, що зазвичай видають присутність людини. Виходило парадоксально: хтось у будинку є – і водночас нікого немає.

Раптом із двору різко гавкнув собака.

Коні здригнулися, тривожно заіржали й забили копитами, ніби рвалися втекти. Ґрей із Валері, ніби змовляючись – це вже стало звичкою, навіть у таких дрібницях діяти як одне ціле, – відступили від хвіртки й рушили до будинку. За їхнім наближенням коні ще дужче занепокоїлися, проте, побачивши, що їх не чіпають і лише проходять повз, швидко вгамувалися.

Двері були зачинені. Дещо погулявши біля ґанку, вони підійшли до вікна. Ґрей притиснувся до шибки, вдивляючись у сутінки всередині, але розгледів лише невиразні тіні й бліді відблиски світла. Що Льюїс вигадав? Це не було на нього схоже, навіть враховуючи, що останнім часом той видавався похмурим і небагатослівним. Могло бути усе без винятку.

Зрозумівши, що з зачиненими дверима домовитися не вдасться – і не лише з ними, – вони обійшли будинок. Повернувшись через хвіртку, Торнвейл штовхнув другі двері – ті виявилися незачиненими – і переступив поріг.

Неввічливо, звісно, але інакше не дізнатися, чи вдома господар. За дверима – порожній коридор. На стінах висіли запилені картини, всі однакові: чоловік у гамаку й дівчина поруч. У кутку пропадали порожні мішки з-під цементу. Повітря було важке, затхле – кисла капуста, пил, старі меблі.

Раптом за спиною заскрипіли петлі й із гуркотом щось обвалилося на підлогу.

Валері ледь не скрикнула. Ґрей устиг підхопити її й міцно притиснути до себе, не давши впасти.

На підлозі лежав Льюїс: ноги широко розставлені, руки закинуті за спину – там його тіло було найширшим; голова відкинута назад, очі заплющені. На мить у Торнвейла стиснулося серце – летальний момент.

Петля справді була зірвана. У кімнату ввірвався свіжий вітер – його приніс, судячи з усього…

Оглядати мертвого товариша було нестерпно боляче; Ґрей відвернувся, щоб приховати сльози. Солґрейв повільно опустилася на коліна й судорожно подряпала долівку нігтями. Сумнівів не лишилося: Льюїс мертвий, і смерть ця – не випадкова.

Конверт, що лежав поруч із тілом, і став тією причиною. Тепер уже нічого не виправити. Валері підняла його, глянула на підпис – і все зрозуміла.

"Друже мій Льюїсе Едоме", – витонченим почерком, чорним по білому, на щільному коричневому папері.

– Господи… – Валері затулила обличчя долонею, але від цього стало ще страшніше: очі повні сліз і відчаю. – Ні, Ґрею… Я не вірю в цю брехню!

У листі йшлося про Сьюкі. А в кінці – кілька рядків, які зламали Льюїса остаточно, змусили накинути петлю.

Торнвейл ніколи не забуде його посмішки, того, як він умів щиро сміятися в кращі дні. Добрий. Живий. Любив життя до нестями. І ось тепер… Невже через ці слова?

"У листі від невідомого відправника не було зворотної адреси. Конверт складений так, ніби хтось навмисне заплутував сліди. Зазвичай у таких нічого важливого не буває. Я його не розгортав – не маю права. Боюся помилитися й потрапити в пастку. Дідько, що ж він нам надіслав?!"

– …

"Якщо лист адресовано Льюїсу, значить, із Сьюкі теж щось сталося. Я вже починаю здогадуватися, хто міг це написати. Тільки впевненості поки немає".

– Ні, такого просто не може бути…

"Нізащо не дозволю вам навіть читати цей лист! Ви всі знаєте моє ставлення до цієї угоди. Якщо вже вирішили дати волю своїм брудним почуттям – чекайте біди. Льюїс мусить знати, з ким має справу".

"Марвіне, обережніше, ми ж теж жадаємо його побачити. Це може бути вкрай важливим. Які тут можуть бути образи, агов?!"

"Я, Банш, перший скажу, кому яке діло до тих, кого ця угода стосується. І нехай хтось спробує заперечити – мовляв, тут виняток? Якщо лист до Льюїса – він має прочитати його сам. Крапка. Або я більше не знаю, де працюю. До біса!"

Тоді ще ніхто не здогадувався, що саме через цю відповідь Марвіна й почалася трагедія. Правильно він вчинив чи це був лише фатальний збіг – тепер уже не дізнатися. Але Ґрей відчував: цієї ночі йому не вижити. Валері набрала повітря й тихо мовила:

– Отже, Марвін… Він уберіг свій кодекс, але кого захищав? Льюїс однаково мертвий!

Солґрейв гарячково повернулася до Ґрея. Обличчя її було біле, як крейда, але вже не просто перелякане – приголомшене. І що ж то за лист, через який людина могла дійти до такого… Наляканий змістом чи тим жахом, що раптом відкрився перед ним, – Торнвейл усе склав до купи в одну мить.

– Відтепер я ненавиджу себе, – ледве мовив він. – Ти навіть не уявляєш… Дивитися на нього… А винен у всьому – Марвін?!

– Вейнрайт, – Солґрейв блиснула сердитим поглядом. – Звинувачуй інших, тільки не себе. Це я винна, що тоді не зупинила Сьюкі!

– Валері…

Далі – мовчанка. Напівтемрява кімнати, де лежало тіло й валявся той клятий лист, стала такою густою й липкою, що слова ледве пробивалися крізь неї. Їх і не лишилося. Прийняти, що це сталося насправді, було неможливо. Як і змиритися з тим, що саме Ґрей був його останнім другом. Найближчим.

Та Льюїс згас. Чоловік пішов сам, і ніхто не зміг його втримати – бо навіть він, прочитавши ті рядки, злякався до смерті й вирішив, що порятунку годі шукати. Тільки так. І ніхто не став на заваді.

Сьюкі зґвалтував Вейнрайт – і ніхто не зміг її вберегти. Ґрей сподівався, що Майлз уже близько, що витягне її, поверне – та помилився. Не суттєво, проте однаково схибив. Звинувачувати його було б упереджено. Та й емоції не питали дозволу.

Залишалося лише одне: "Прощавай, Льюїсе". І це було найгіршим. Далі – порожнеча.

Коліна Ґрея підкосилися, він повільно опустився на підлогу. Не знав, що чинити віднині.

– Чим ти, до біса, займаєшся в цьому Техасі, Майлзе?! – голос його тремтів. – Ти ж усе знав… Так, ти знаєш – і ще сотню разів знатимеш, і нічого не вчиниш!

З цієї миті наші дороги розходяться. Я не знаю, що зажидає на тебе далі, проте ти маєш пам'ятати одне: більше ніхто не зробить тебе таким, яким ти є зараз. Усе – тільки твоїми руками. І ти вдієш… вдієш, бо годі інакше. Від Долі не втекти.

Біганини більше не буде, Майлзе.