Важкі ворота

Бувало, нечесний я був

і забудькуватий без міри

себелюбний і не беручкий до діла

і людей зневажав, і кидав

жінок, хоч і плакали вони та коліна

обіймали мені.

Все було це й лишилося на глибокому дні

у минулому, та в моїй

душі обідраній,

наче дерево по листопадовій порі.

Але тебе не забув я, о, ні,

твій силует у вікні,

порух тонкої руки,

що хвилю русявого волосся

відкидає з тонкого плеча, я і досі

не забув.

Так, бувало,

скарбів цього світу мені виявлялося мало

і з відчаєм у зоряні стелі

я простягав обпалені руки

та несвітської муки

виття моє вовче кидав у тьму.

Пережив я цей біль. Покинув тюрму

свого серця і вийшов у порожній та незнайомий простір,

якого не відав досі.

Важкі ворота зачинилися за мною

із грюкотом і я здригнувся.

Боляче. Страшно. Самотньо мені.

Я пішов через площу

кроком невпевненим, ніби вчився ходити,

як учаться вперше невеликі діти -

і раптово побачив постать.

Ти стояла так несподівано й просто

мене чекаючи, що мені забило подих,

і ся забув і хто, і де я й

що зі мною бувало...