Два плюс один

Школа у Грінвуді велика і світла, але не така гамірна, як у ЕлЕй. Що, загалом, логічно — учнів у ній набагато менше. З Джеєм вони майже не перетинаються, їхні інтереси завжди були різними. Зараз дівчина трохи цьому рада. Омега змінився (всі вони змінилися, якщо чесно, але брат найбільше), став більш похмурим та відстороненим. Аманда спочатку намагалася пробитися крізь стіну з колючих шипів, котрою він себе оточив, але потім полишила спроби. Джей волів переживати своє горе на самоті, і сестрі довелося з цим змиритися.

Нова школа Аманді подобається, або принаймні вона намагається себе у цьому впевнити. У ЕлЕй залишилося кілька приятелів, та, насправді, не так вже багато. І не такими близькими були, щоб невтішно за ними горювати. У Грінвуд альфа їхала переповнена сподіваннями завести нові знайомства, знайти справжніх друзів і, можливо, кохання. Тому на заняття, на відміну від брата, дівчина вирушає у піднесеному настрої. Хоч трохи хвилюється — все ж, незнайома територія, незнайомі люди і перевертні. Але очікування чогось хорошого переважає.

Дівчина вирішує, що за попередні роки у її житті було забагато поганого, і твердо має намір більше жодної секунди не витрачати на сльози та марне самоприниження. Про це говорила їй Діана перед загибеллю. Що варто погорювати після втрати близької людини, виплакати біль, а потім узяти себе в руки і рухатися вперед з гордо піднятою головою. Мачуха була впевнена, що дівчина впорається, і Аманда збирається виправдати її очікування.

~<@>~

Щойно дівчина переступає поріг школи, її ледь не збивають з ніг. З криками «стережися!» повз пробігають молодшокласники, дзвінко регочучи, а старші підлітки, що зображують з себе мудрих дорослих, сваряться їм услід. Аманда усміхається та йде на пошуки шкільної адміністрації. Її шлях лежить повз сходи, де альфа помічає гарненьку азіатку у барвистій сукні. Аманда нічого не має проти бісексуальності, але раніше жіноча краса залишала її байдужою. Однак, зустрічна дівчина виглядає так мило, що мимоволі хочеться їй усміхнутися. Азіатка усміхається у відповідь, робить ще один крок і… стрімголов летить зі сходів.

— З тобою все гаразд? — Аманда у паніці кидається до неї.

— Так, — незнайомка відкидає волосся з обличчя і збентежено усміхається. — Зі мною постійно щось трапляється, я жахливо незграбна.

— Ти справді не вдарилася? — хвилюється альфа. — Може, варто відвести тебе до медпункту?

Від миленької дівчини тягне омегою, тонко і пряно, ніби від східних солодощів. Аманді хочеться приділити їй максимум уваги, тому що омеги завжди потребують додаткового піклування.

— Все добре, за виключенням того, що я зараз вмираю з сорому, — дівчина хапається за протягнуту альфою руку і піднімається, поправляючи свою яскраву сукню. — Мама каже, що якби я не була перевертнем, вже б каталася у інвалідному візку.

— Мене звати Аманда, — альфа поспішає відволікти її від переживань. — Я новенька у цій школі і ще не розібралася, де що знаходиться. Не підкажеш, як пройти до адміністрації? Я повинна забрати там свій розклад та код від шафки.

— Я Міка, і якщо хочеш, можу супроводити тебе туди, — обличчя нової знайомої буквально освітлює усмішка. Здається, про незграбний інцидент, що відбувся кілька хвилин тому, вона вже забула.

— Це було б чудово, — киває альфа.

Дівчата прямують коридором, розмовляючи про уроки. Здається, план знайти друзів на новому місці починає працювати.

~<@>~

Перше заняття у розкладі — алгебра. Його проводить бета з виряченими очима і кудлатою зачіскою, але тему він подає цікаво, з оригінальними прикладами. Аманда не може відірвати від нього очей і уважно слухає. Втім, коли приходить час законспектувати деякі тези, дівчина з засмученням розуміє, що не взяла з дому жодної ручки. Подумавши трохи, альфа торкається плеча темноволосого юнака, що сидить попереду. Той повертається, з питанням вигнувши брови.

— Пробач, що відволікаю, але у тебе випадково немає запасної ручки? Я забула свою вдома.

Симпатичний бета киває і протягує потрібну річ.

— Дякую, — ввічливо усміхається дівчина.

Однокласник усміхається у відповідь і повертає свою увагу викладачеві.

~<@>~

Під час великої перерви альфа прямує до своєї шафки, аби залишити зайві підручники. Однак кодовий замок не хоче піддаватися, хоча Аманда впевнена, що правильно набирає комбінацію, написану на зворотному боці папірця з її розкладом.

— Перед останньою цифрою треба прокрутити до нуля, такий ось незручний недолік у цих замках, — лунає поряд.

Альфа робить, як порадили, і шафка нарешті відчиняється.

— Дякую, — вона дивиться на руду омегу, що стоїть поряд.

Її одяг та макіяж підібрані зі смаком і нагадують стиль високооплачуваної моделі, а не школярки з маленького містечка.

— Нема за що. Аннабель Міллер, — представляється рятівниця. — А ти — моя нова найкраща подруга. Класний браслет.

— Дякую. Це мені мама з Європи привезла, — бурмоче альфа, трохи збентежена напором дівчини.

— Збираєшся до їдальні?

— Не відмовлюся, — альфа залишає речі у шафці і йде слідом за омегою, що впевнено цокає високими підборами шкільним коридором.

~<@>~

— Хто-небудь пояснить мені, що відбувається? — Сейді Боуман задумливо проводжає поглядом дівчат, що йдуть геть. — Новенька усього пару годин у цій школі, а вже тусить з Аннабель Міллер. Де справедливість?

— Вона крута, — відповідає Ешлі, знімаючи сорочку і пов’язуючи її на стегнах, залишившись у чорній майці. — Такі люди пасуться разом.

— Ми теж круті, але не спілкуємося з «золотими дітками», — заперечує Сейді.

— Ми круті трохи по-інакшому, крихітко, — каже Девід, за що отримує схвальний поцілунок від своєї дівчини.

Чарлі мовчить, але думає, що новенька дуже гарна, тільки не так лякає, як Аннабель.

— Гей, Блекторн! Міллер майже твоя родичка, чому ти не сидиш з нею? — Сейді повисає на плечі у Ешлі.

— Тому що мені не подобаються її пристібайла, — брюнетка має на увазі натовп спортсменів та псевдо-стильних дівчат, що постійно крутяться навколо рудої красуні.

— Зате ти була б у центрі шкільного життя, стала б однією з популярних учнів.

— Мені не потрібна популярність такого типу, — типово блекторнівською гримасою кривиться Ешлі.

— Моя дівчинка, — Боуман схвально гладить її по голові і тягне подружку до їдальні.

Хлопці, перезирнувшись, мовчки йдуть слідом.

~<@>~

— Люба, ти не могла б з’їздити до крамниці? — просить Джулія, з’являючись у дверях кімнати дочки. — Я забула купити хліб до вечері і ще кава закінчується. Можеш узяти мою машину. Я б сама з’їздила, але потрібно стежити за запіканкою у духовці.

— Звісно, — Аманда закриває підручник, котрий читала, лежачи на ліжку. — Тільки куртку візьму.

У крамниці альфа дозволяє собі слабкість і набирає солодких снеків з різними смаками, окрім замовлених матір'ю продуктів. Вечір дівчина вирішує провести за переглядом улюбленого серіалу та поїданням смаколиків. Передчуваючи приємне проведення часу, вона схиляється над приймачем, щоб змінити радіостанцію, і у цей момент щось вистрибує на дорогу. Лунає глухий удар і авто трохи розвертає. Вирівнявши машину, альфа гальмує і вискакує на дорогу. Треба перевірити, у що вона врізалася. На вулиці починається дощ і холодні краплі стукають по маківці, змушуючи здригатися від неприємних відчуттів.

У кількох метрах від машини лежить собака. Помітивши дівчину, вона з явною важкістю піднімає голову і гарчить. Альфа сяє золотими очима у відповідь і собака починає скавучати, відкинувши голову на мокрий асфальт. Аманда опускається навпочіпки поряд з постраждалою твариною і принюхується: дощ здебільшого приховує запахи, але дівчині вдається зрозуміти, що перед нею справді звичайний звір, а не перевертень. Це трохи полегшує пригоду, але не поліпшує ситуацію загалом. На лапи собака піднятися не може, тільки скавулить і жалібно дивиться на винуватицю свого поганого стану.

Матері Аманда телефонувати не наважується, щоб не засмучувати. Батька не хочеться відволікати у перший день його служби. Залишається один варіант, але, набравши номер брата, альфа чує лише байдуже «залиште повідомлення після сигналу». Тоді Аманда гуглить адреси ветеринарних клінік Грінвуду, сяк-так вкладає песика у багажник і вирушає до найближчого пункту допомоги тваринам.

Однак, приїхавши, розуміє, що сьогодні просто не її день. Клініка зустрічає альфу закритими дверима та написом «Зачинено». Втім, не у правилах Аманди здаватися так швидко, і вона з усіх сил стукає у двері, сподіваючись, що її не звинуватять у порушенні порядку і не викличуть поліцію (ото було б незручно, якби на виклик відповів сам шериф!). На подив дівчини, двері відчиняє симпатичний бета, що вдень поділився ручкою на уроці.

— Щось сталося? — питає він, навіть не подумавши вказати відвідувачці на час, що Аманда вважає хорошим знаком.

— Вибач, що турбую так пізно, але це найближча клініка, яку я змогла знайти, — губи дівчини тремтять від холоду і хвилювання. Здається, альфу накриває усвідомлення того, що вона потрапила у аварію і ледь не вбила живу істоту. — Я не бачила її… я відволіклася на пару секунд, щоб змінити радіостанцію, а вона просто вискочила на дорогу! Я не помітила її!

Дівчина починає тремтіти сильніше.

— Все гаразд, все гаразд, — намагається заспокоїти її хлопець. — Ти пам’ятаєш, де це сталося?

— Ні! Тобто, так! Тобто, це не важливо! — альфа озирається на машину. — Я привезла її з собою.

Ледь Аманда відкриває багажник, нещасна собака, що явно пережила сьогодні серйозний стрес, знову починає гавкати. Але юний працівник клініки заспокоює її сяянням очей, як дівчина до того, і лагідно погладжує по хутру. Вдвох з Амандою вони переносять собаку до клініки і вкладають на металевий стіл.

— У неї зламана лапа, — каже бета, оглянувши постраждалу. — Я дам їй знеболювальне і накладу шину. — Він помічає, як Аманда розтирає долонями свої плечі, намагаючись зігрітися, її блузка промокла наскрізь. — У мене є чиста футболка у сумці, можу тобі позичити.

— Та все добре, не треба, — альфа не хоче зловживати добротою юнака, хоча вогка тканина неприємно липне до тіла та холодить шкіру.

— Тримай, я не хочу, щоб ти застудилася, — хлопець все ж протягує одяг. — Я вмію лікувати тільки тварин.

Престон усміхається і ковтає репліку про те, що у перевертнів міцний імунітет і щоб застудитися, їм недостатньо потрапити під дощ. Вона виходить у коридор, щоб переодягнутися, краєм ока помітивши, як бета знову схиляється над собакою. Він щось тихо, навіть для перевертневого слуху, шепоче тваринці. Коли Аманда повертається, хлопець вже закінчує накладати шину, обрізаючи кінці пластиру. Собака виглядає спокійною та задоволеною, і не схоже, щоб вона відчувала біль.

— Дякую, що робиш це, — говорить альфа, наблизившись до оглядового столу. — Я просто безглуздо себе повела.

— Чому?

— Тому що я жахливо перелякалася, — соромлячись, пояснює дівчина.

— Злякатися у такій ситуації — це нормально, — знизує плечима юнак.

— Я розумію, — Аманда мнеться, намагаючись пояснити. — Але я не така насправді.

— А яка?

— Зазвичай інакша. Більш… врівноважена. Принаймні, я так думала.

— Не хвилюйся, я б теж злякався. Можливо, навіть розплакався б, — заспокоює її хлопець, і Аманді здається милим той факт, що він, бета, намагається повернути альфі краплю гордості.

Аманда сміється. Однокласник починає подобатися їй все більше і більше. Вони дивляться на собаку, котру машинально гладили під час розмови, і помічають, що та розніжилася, чи то під дією знеболювальних, чи то під обережними чуханнями.

— Вона виглядає так, наче буде жити, — жартує юнак. — Сподіваюся, вона стане твоїм домашнім улюбленцем?

— Боюся, ні, — Аманді знову стає незручно. Собака справді подобається їй, пухнаста, з великими вухами та добрими очима, але альфа розуміє, що підібраний на вулиці улюбленець — занадто у даний момент. — Моя родина тільки переїхала на нове місце і ми ще… облаштовуємося. Не думаю, що ми зможемо дозволити собі собаку зараз. Пробач.

— Нічого страшного, — хлопець знизує плечима і справді не виглядає засмученим. — Я мав хоча б спробувати.

Аманда ще раз гладить собаку по пухнастому боку і, піднявши голову, стикається з уважним поглядом бети.

— Що?

— У тебе вія на щоці, — відповідає той.

Престон витирає обличчя рукавом футболки, натягнутим на долоню.

— Не зняла, — каже хлопець. — Дай мені.

Він лагідно торкається вилиці дівчини теплими пальцями, обдаючи приємним запахом — корицею, шкірою, з якої шиють спортінвентар, і прогрітим сонцем мохом.

— Дякую, — альфа трохи ніяково усміхається, її бентежить такий близький контакт з мало знайомим юнаком.

Хлопець проводжає її до авто, після того, як вони влаштовують собаку відпочивати у одному з боксів.

— Слухай, на тому тижні вечірка у Шейли Морріс, — злегка затинаючись, каже він. — Там пів школи буде. Побачимося там?

— З задоволенням, — альфа щиро усміхається, забираючись у машину, мить милується усмішкою у відповідь і питає. — Не хочеш сказати своє ім'я, рятівнику?

— Ох, вибач, я зовсім забув, — вилиці бети фарбує рум’янець. — Мене звуть Чарлі. Чарлі Тейлор.

— А я… — починає говорити дівчина, але юнак перебиває.

— Аманда. Я знаю.

Престон ще раз усміхається і заводить авто.

— До зустрічі, Чарлі.

~<@>~

Наступного дня Аманду у школі знаходить омега-азіатка.

— Привіт! У мене є дещо для тебе! — Міка зупиняється посеред коридору і починає копирсатися у своєму наплічнику.

— Для мене? — Аманда приємно здивована.

— Так, я подумала, що можу якось полегшити твоє перебування тут і зробила мапу школи, де вказала усі найкрутіші або корисні місця. О, і ще підписала кожен клас і вказала імена усіх вчителів, щоб ти без проблем могла знайти потрібний. Весь вечір на це витратила, — торохтить омега, продовжуючи перекопувати вміст наплічника.

— Це дуже мило з твого боку, — альфа справді вражена.

— Боже, та де ж він? Я ж точно поклала його, — з неприхованим відчаєм бурмотить омега.

— Міко! Ти забула інформацію для дівчинки, що тобі подобається, — у цей момент до них підходить вчитель історії (за сумісництвом, батько омеги), протягуючи кілька роздрукованих папірців.

Містер Такада ввічливо усміхається Аманді і йде геть. Міка, з помертвілим обличчям тицяє папірці альфі, уникаючи дивитися на неї.

— Дякую за це, — Престон махає отриманим стосиком паперу.

Міка сором’язливо усміхається і киває, все ще не піднімаючи очей. Від неї шлейфом відчувається сильний запах сорому і альфа вирішує її підбадьорити.

— Послухай, мені говорили, що на цьому тижні буде вечірка і всі туди йдуть.

— Я не велика любителька вечірок, — стиха промовляє Міка.

— Можливо, зробиш виключення? Заради мене? — Аманді вдається піймати її погляд. — Було б приємно побачитися там з тобою.

— Гаразд, — омега сором’язливо усміхається. — Тоді я прийду.

Тепер від неї пахне задоволенням і альфа радіє, що вдалося заспокоїти однокласницю.

— Чудово, — Престон знову махає листочками з планом школи. — Ще раз дякую за це.

Дівчата розходяться по своїх класах у чудовому настрої.

На перерві Аманда звично вже влаштовується за столом, який займає Аннабель та її друзі, слухаючи, як двійнята розказують про останній матч. Спорт її не дуже цікавить, але брати говорять із захопленням, не тільки хизуючись своїми заслугами, але і згадуючи про інших гравців. Також вони згадують кумедні випадки, пов’язані з грою або підготовкою до неї. Краєм ока Престон помічає знайому яскраву кофтинку і махає рукою Міці, яка щойно увійшла до приміщення. Омега озирається, ніби не вірить, що жест Аманди стосується саме її, потім несміливо усміхається і ледь помітно махає долонею у відповідь. Альфа киває на пустий стілець поряд з собою і піднімає пляшечку соку, пропонуючи дівчині приєднатися, але обличчя Міки раптом стає дуже наляканим, вона качає головою і так швидко вибігає з кафетерію, що ледь не врізається у одвірок. Нічого не розуміючи, Аманда кидає у сумку свій обід, і йде слідом, вибачившись перед друзями.

Внутрішню будову школи Престон вивчила не дуже добре, але їй допомагає запах омеги. Принюхавшись, альфа впевнено прямує слідом за стрічкою солодкого і трохи пряного аромату. Міка сидить на нижній сходинці, що ведуть до підвалу, у компанії надкушеного бутерброда і підручника з економіки, котрий вона впускає з переляку, побачивши однокласницю.

— Можна приєднатися? — ввічливо питає Аманда, нахиляючись за книжкою і повертаючи її власниці.

— З-звісно… — трохи заїкаючись, відповідає азіатка, і навіщось посовується, хоча місця навколо достатньо.

Альфа сідає і ставить сумку поряд. Дістає для себе так і не відкритий сок, запакований у плівку сандвіч та маленьку шоколадку, а другий батончик і яблуко кладе омезі на коліна.

— Дякую, — та дивиться на скромне частування, ніби на королівський обід.

— Я хотіла поїсти з тобою. У їдальні, але тут теж нічого, — каже Аманда, надриваючи пакування свого бутерброда. — Тихо і спокійно.

— Пробач за це, — Міка опускає очі. — Що я так по-дурному втекла.

— Нічого страшного. Але мені хотілося б дізнатися, чому ти так вчинила. Я щось зробила не так? Образила тебе або налякала?

— Ні, ні, що ти! — омега гаряче протестує. — Це зовсім не твоя провина. Це все… я. Мені незручно у компанії таких людей, як Аннабель, я починаю заїкатися, впускати речі і молоти нісенітниці.

— Згодна, це проблема, але ж не привід до випуску ні з ким не спілкуватися, — м'яко зауважує Аманда.

— Звісно, ні, — тихо сміється омега. — Просто Аннабель та її друзі, вони такі… гарні, популярні. Вони не такі, як інші.

— А ти намагалася з ними поговорити?

— Ні, що ти. У мене, мабуть, серце б у п’яти впало, якби утнула щось подібне.

— Знаєш, я недовго спілкуюся з Аннабель та її друзями, але вони здаються мені милими. З ними цікаво. І мені було б приємно, якби ти наступного разу пообідала зі мною у їдальні, хоча це місце здається мені також приємним, — Аманда окидує поглядом сходинковий майданчик і міцні двері, що перекривають вхід до підвалу.

Міка усміхається і вперше відкрито дивиться на альфу, не соромлячись і не відводячи очі.

— Можливо, згодом.

Вони з апетитом доїдають свій обід і разом вирушають на заняття.

~<@>~

Через певний час Аманда цілком щиро на питання матері може відповідати, що знайшла хороших друзів. Більш розумної людини, ніж Аннабель, вона раніше не зустрічала. Образ пустоголової омеги, що цікавиться лише модним манікюром та новими сукнями, розбивається з дзенькотом, варто пізнати цю дівчину краще. Аннабель лускає найскладніші математичні задачі, як горіхи, може посперечатися з будь-яким вчителем практично на будь-яку тему і аргументовано довести свою точку зору, а на дозвіллі вивчає прадавні мови. При цьому вона цінує красу та стильні речі, і якось органічно примудряється поєднувати відомості про модні тенденції сезону з новинками у сфері наукових відкриттів. Можливо, вона здається трохи зверхньою, тому що знає ціну своїм талантам, однак ніколи не хизується досягненнями, хоча у неї їх нараховується немало. Аннабель не принижує людей через родовід, достаток або рівень інтелекту. Скоріше, руда омега надто прямолінійна, що не всі можуть витримати, не любить лестощі та вельми нетерпима до лінощів та дурощів. Для Аманди цілеспрямована, впевнена омега та її приятелі справді стають добрими друзями.

На перший погляд учні, що збираються у перерві за столом Міллер, здаються пристібайлами вражаючої омеги і типовими представниками «золотої молоді». Вони стежать за собою, займаються суспільною діяльністю, як і Аннабель, добре вчаться і мають ту сумнозвісну шкільну популярність, про яку мріють усі школярі, але ніхто достоту не може розказати, що це таке насправді. Інші учні уникають їх, або захоплюються, мріючи звернути на себе їхню увагу, проте друзі Аннабель мало кого приймають у свої лави. Не тому, що вважають себе кращими за інших. Вони приязно спілкуються з людьми, яким є що сказати, котрі не намагаються повиснути на них, заливаючи сльозами щастя, і не відносяться до них, як до пропуску у міфічну «еліту» школи.

Енді виявляється неймовірно милим хлопцем, що обожнює техніку, футбол та свій підробіток у Інтернет-кав’ярні.

Двійнята, звісно, злегка божеволіють щодо спорту, але також при найближчому знайомстві далекі від стереотипу «дурних, самозакоханих качків». Вони приймають активну участь у житті команди, допомагають її учасникам з навчанням, організовують для команди дозвілля — пікніки, екскурсії та походи у кіно. Також вони займаються усякими волонтерськими проектами, на кшталт озеленення міста і благодійних зборів. І є у них незвична особливість: Ніл народився перевертнем, а Нік — людиною. Таке стається дуже рідко, але те, як вони підтримують один одного, страхують у напружених ситуаціях та захищають, викликає повагу.

Колін захоплюється фотозйомкою і виходить у нього дуже гарно. Він бере участь у різних виставках і його роботи навіть друкують у журналах. Здебільшого його моделями стають друзі та сестра, але також альфа захоплюється пейзажами. Аманді він теж пропонує якось побути моделлю і, роздивляючись знімки Спенсера, дівчина схильна погодитися. Ванді подобається танцювати і, дивлячись на те, як вона пурхає невагомою пушинкою або виконує складні акробатичні номери, можна подумати, що вона не вовчиця, а якась лісова німфа.

Ці учні виявляються не такими зарозумілими, як про них думають, і Аманда з задоволенням розказує батькам про них за вечерею. Засмучує лиш те, що Джей не приєднується до бесіди. Чи то не має нових знайомств, чи то не вважає за потрібне про них розповідати. Він навіть не коментує захоплені репліки сестри. Швидко ковтнувши свою порцію, брат ховається у своїй кімнаті. Альфа не знає, що з цим робити, і судячи з розгублених поглядів батьків — вони теж.

~<@>~

Аманда прямує до себе, щоб почитати перед сном (і можливо, трохи початитися з Мікою, з якою напередодні обмінялася номерами), але зупиняється, чіпляючись поглядом за прочинені двері до братової кімнати. Крізь широку шпарину видно, як Джей сидить за столом і пустим поглядом витріщається на темний екран комп’ютера, що перейшов у сплячий режим. Його обличчя дуже бліде, і на всю кімнату пахне давньою, багаторазово нашарованою на інші емоції журбою. Серце Аманди завмирає від болісного співчуття і вона робить крок уперед, намагаючись не думати про те, що може спричинити скандал. Брат останнім часом дуже агресивно реагує на вторгнення на територію, яку вважає своєю.

— Джею? — альфа перекладає якийсь одяг на підвіконня і займає звільнене крісло. — З тобою все гаразд?

Брат переводить на неї все ще скляний погляд і йому потрібен деякий час, щоб усвідомити, де він знаходиться і хто перед ним. Він похмурніє, явно невдоволений, що поріг кімнати перетнули без запрошення, але не починає сварку. Тільки вороже дивиться на сестру.

— Все гаразд, — він навіть не намагається приховати роздратування у голосі.

Аманда розуміє, що розпитуваннями нічого не доб’ється і пробує змінити тактику.

— Ми з друзями йдемо до боулінгу у п’ятницю. Може, приєднаєшся?

— Радий за тебе і твоїх друзів, — омега стискає губи.

— Джею, немає нічого поганого у тому, щоб трохи повеселитися, — намагається впевнити його сестра і майже фізично відчуває, як за пару секунд шаленіє юнак навпроти.

— Звісно, немає нічого поганого! — він говорить експресивно, але пошепки, щоб не чули батьки. — Ми всі повинні піти й повеселитися! В нас же не сталося нічого поганого! Ми нікого не втратили!

— Джею, це ніколи не перестане бути трагедією, — горло перехоплює спазмом, проте Аманда намагається узяти себе під контроль. Вона альфа і вона старша. Вона повинна бути сильною. — Але це не означає, що життя зупинилося. Ми повинні рухатися далі. У тому числі і заради неї. Вона б засмутилася, побачивши, як ти сумуєш та сердишся цілими днями.

— Не смій! — на межі звуку, але з відчутною загрозою гарчить омега, посуваючись уперед. — Не смій говорити про неї! Вона навіть не твоя мати!

Аманда схоплюється і відступає до стіни. Від удару стримується, але ікла з кігтями лізуть, а очі змінюють колір на яскраво-червоний.

— Я повірити не можу, що ти сказав це. Хоча Діана і не народила мене, вона була моєю матір'ю також! Я теж тужу за нею, і мені теж сумно! Але ми повинні бути разом, підтримувати одне одного, і тільки так ми з усім цим впораємося.

— Озирнися, Амандо! У цій родині ніхто не разом, — Джей більше не шкіриться і говорить спокійно, але від цього не легше. — Ви всі тільки вдаєте, що готові рухатися далі. А насправді тут ніхто не підтримує одне одного, усі поховалися за своїми вигаданими масками. І тільки мені вистачає мужності визнати — я не можу впоратися. Тому йди далі і грайся у своє прекрасне життя нормального підлітка, а мене залиш у спокої!

Аманда не пам’ятає, як опинилася у спальні. Вона лише усвідомлює себе на підлозі власної кімнати, стискаючи подушку у вигляді морди ведмедя і беззвучно ридаючи (навичка, яку опановуєш рано, живучи у будинку, повному перевертнів з надчуттєвим слухом).

Альфі здавалося, що все йде добре, що вона може впоратися з наслідками трагедії, котра сталася кілька років тому. Але злі, жорстокі слова брата сколихнули щось темне у її душі. Аманда боїться, що Джей має рацію. Всі ці швидкі погляди батьків, ретельно підібрані слова і ледь вловима напруга, що витає у повітрі, варто двом членам їхньої родини опинитися поряд.

Слова брата влучають у ціль: вони тільки роблять вигляд, що справляються.

Обійнявши подушку, подаровану Діаною на п'ятиріччя падчерки, Аманда починає ридати ще відчайдушніше. Поряд більше немає нікого, хто міг би її втішити мудрим словом, лагідним доторком і ніжним запахом лаванди.