Перо

Зі змахом чорного пера,

Що губить світло у пітьмі,

Несе ворон на своїм крилі,

Ідею, що давно згнила.

Ґавкоче хижим моцним дзьобом,

Про дарування мудрих сповіща.

Костиста лапа тягне-вирива

Мені той замисел з ознобом.

Облиш то там, мерзенний круку.

Я вже не ладна до того письма.

У ноосфері доброго давно нема!

Його молю я та ховаю руку.

З помахом сталевого пера

Шкребоче аркушем душа.

І темна пташка із мого плеча

На ті потуги спогляда.