За темною пеленою

Їй не спалося.

Як би вона не силилася відправитись у королівство Морфея, той відсилав її назад, у світ реальності. Світло від екрана смартфона різало і без того втомлені очі.

"Якщо на добу ти спиш чотири години, навряд чи твій сон можна назвати здоровим, – подумала дівчина, відкладаючи телефон вбік. – Клятий організм".

"О пів на сьому. І відколи ти прокидаєшся так рано?"

Вона звісила босі ноги на м’який килимок та потягнулася усім струнким, сповненим життя тілом. М’язи напружилися, кістки хруснули. З-під жалюзі грайливо виринав промінчик світла та падав їй на оголені коліна. З дівчиною вітався день, що народжувався саме в ці хвилини.

Вона привіталася у відповідь. Відчинила вікна, аби запустити в задушливий простір квартири трішки свіжості та світла. Покрокувала у ванну, щоб поглянути у дзеркало.

"Таке собі, – подумала розчаровано. – Не те, що прагнеш бачити в дзеркалі перед побаченням із хлопцем".

Її волосся, кольору пісочного блонду, нині більше нагадувало звичайний пісок. Після сну воно звалялося, сплуталося, а подекуди навпаки – стирчало в різні боки, як голки в їжака. Виразні смарагдові очі згасли від недосипання, а на білому обличчі залягли темні тіні.

Від такої картини вираз обличчя у дівчини став незадоволеним, а від того ще менш привабливим.

"Так", – подумала вона. – Анастасія, час брати себе в руки: ти ж не хочеш, щоб твій хлопець тікав від тебе, як кішка від собаки?"

Але перед тим, як брати себе в руки, слід взяти в руки щітку та почистити зуби. Потім – попоїсти та заварити каву.

Трішки дрібниць, які складають велике життя.

Хоча сьогодні не Водохреще, вода з-під крана все одно здалася їй цілющою. Холодна волога змила з обличчя сліди невдалого сну. Очі знову засяяли зеленим полум’ям.

Але тіні нікуди не поділися.

Вона повернулася у спальню. На столику сумно валявся розгорнутий підручник із прикладної лінгвістики. Дівчина закрила його та поклала на поличку.

Вона готувалася до вступу на магістра філології, а тому останній тиждень був для неї важкуватим. Сотні термінів, десятки визначень та купа матеріалу перепліталися в її голові, створюючи неапетитне асорті. А липень невблаганно наближався.

"Було б непогано тут прибрати, –подумала дівчина, кинувши оком по своїй кімнаті. – Тільки хто це зробить? Невже я?"

Вона лише нещодавно орендувала власну квартиру, з’їхавши від батьків, а тому боротьба із безладом у неї йшла так собі. Все ж таки перекладати ці справи на маму було простіше, ніж прибирати самій.

"Приберу, – з упевненістю подумала дівчина. – Обов’язково приберу. Але спочатку поїм".

Якщо з прибиранням вона не дружила, то кухню любила. А кухня любила її. Вони були справжніми подружками: десь сперечалися, десь навіть сварилися, але завжди приходили до конструктивного вирішення проблеми. А ще до взаємодопомоги. Настя кухню мила, а кухня її годувала.

Шинкуючи сир, дівчина було подумала, що, можливо, варто приготувати щось і для хлопця. Але потім відкинула цю ідею. Вони домовилися, що проведуть день у місті, а значить точно сходять у ресторан. Якщо вони і повернуться на квартиру, то точно будуть насолоджуватися не їжею. Щоки дівчини злегка порожевіли.

Тому краще приділити цей ранок собі та своєму тілу, а не квартирі чи кухні.

Дівчина вилила майбутній омлет на розігріту сковорідку. Увімкнула кипіти чайник.

"Буде непогано трошки перемкнутися, – подумала вона. Якась інтрижка їй зараз не завадить. А може, вийде щось більше.

Дівчина відчувала, що в них може вийти щось «більше».

Вони познайомилися на першому курсі університету. Разом вступили на факультет філології за спеціальністю редактор. Ще не дорослі, але вже й не діти.

Як часто кажуть у стереотипних мелодрамах, між ними одразу пробіг електростатичний розряд. Він, старший за неї на три роки, упевнений у собі хлопець. Вона – за суттю ще дівчинка, вже без рожевих окулярів, але все ще наївна. Відповідальна, як солдат на бойовому чергуванні. Скрупульозна, як ювелір за роботою.

Але як у справжнього електростатичного розряду, рух був односпрямований. Він кохав. Вона ні.

Він був вигідною партією. Спокійний, але рішучий. Не відповідальний, але розумний. Трохи егоїст, але, як їй здалося, достатньо емпатичний. Із заможної сім’ї. Високий, трішечки з зайвою вагою, але ще не товстий.

Він одразу заявив про свою симпатію. Вона відмовила. Він зробив це ще раз. А вона ще раз відмовила.

Чому?

Важко сказати. Всі подружки обізвали її дурепою. Але вона не кохала, ось і все. Можливо, знову завадив її синдром відмінниці. Який тут роман, коли на носі іспити з теорії масової комунікації? Можливо, її злякало його обличчя. Всі дівчата вважали його по-чоловічому правильним, а їй воно здалося хижим.

Їхня сага тривала до кінця навчального року. Потім вона перевелася на іншу спеціальність – вчитель української та польської мови. Факультет залишився тим самим, але змінилася група.

Всі гуділи про те, що дівчина втекла від нього. Насправді ж, вона просто раптом зрозуміла, що мова їй подобається більше, ніж редагування, діти більше, ніж тексти. От і все. Але хіба людей влаштовують прості пояснення?

Вони майже не перетиналися. Спільних пар у них не було, в гуртожитку вони не жили. Після третього курсу хлопець відрахувався, бо поїхав на заробітки в іншу країну, і Настя взагалі про нього забула.

Омлет був готовий. Дівчина поклала його на тарілку, обережно намалювала кетчупом рот, а із зелені зробила очі. На кухні витали аромати кави та спецій.

Сковорідка відправилася у раковину і дівчина сіла за стіл. В голові продовжували крутитися думки про її… хлопця?

Чи хлопець він їй? Що змінилося за ці роки?

Насправді, багато що. В першу чергу змінилася вона. Синдром відмінниці залишився, проте перестав бути в її житті головним рушієм. Вона побудувала інші пріоритети, поставила перед собою інші цілі. Зрозуміла, що не варто відкладати життя на потім.

Він теж змінився, але не дуже. Став ще більш привабливим, більш струнким, більш дорослим. І ще похмурішим.

Але тепер ця похмурість її не відлякувала. Навпаки – дівчині хотілося побачити на його губах усмішку, почути його сміх.

Аполлон не може бути таким сумним.

Вони зустрілися знову на студентській вечірці, що влаштували четвертокурсники їхнього факультету на честь завершення навчання. Хоча хлопець відрахувався раніше, його теж запросили. Усе ж три роки просто так у землю не закопати.

На вечірці було багато сміху та сліз, багато спогадів та обіцянок підтримувати зв’язок. Багато алкоголю. Настя обійняла майже кожного, з ким хоч раз контактувала за ці чотири роки.

А потім побачила його. Склалося враження, що їй сімнадцять, а йому двадцять. Що цих років не було і вони знову лише вступили в університет.

Що, можливо, ще залишилися якісь шанси?..

— Привіт, — сказала вона. — Рада тебе бачити. Добре, що тебе теж запросили.

Хлопець поглянув на неї. Все ті ж океани, в яких можна потонути, подумала вона.

— Навзаєм. Я теж радий, що мене запросили. Бо хотів тебе побачити.

І немає навіть натяку на усмішку.

Вони розмовляли декілька годин. Потім він дав їй свій новий номер телефону і записав її старий. Подзвонив через тиждень.

Щось таки в ньому змінилося. Він перестав бути надокучливим, перестав писати їй щодня і запитувати як її справи. Більше не виявляв свої почуття.

А Настя раптом усвідомила, що вже сама чекає дзвінка від нього. Що прагне розповісти йому про свої справи і дізнатися про його. Чим він живе? Чим він дихає?

Коли він запросив її провести день разом, вона погодилася. Вагалася, звісно, але погодилася. Чом би і ні? Це ще не було кохання, але дівчина зробила до нього коротенький крок.

Спорожнілий посуд відправився вслід за сковорідкою.

Вона знала, що справжнє кохання не зароджується в одну мить. Так, може пробігти іскра, але це ще не кохання. Це лише почуття.

Не варто плутати почуття із коханням. Без почуттів кохання ніщо, але і самі лише почуття можуть розвіятися, як дим. До кохання треба прийти.

Дівчина ввімкнула душ.

Сьогодні вона збиралася зробити перший крок назустріч цій еволюції.

І коли пролунав дзвінок у двері, вона вже не сумнівалася у своїх намірах.