За темною пеленою

Час невпинно рухається. Він приводить білого лицаря із скуйовдженим жовтим волоссям, що радо посміхається у відчинене вікно.

Промінь сонця падає на її бліде обличчя. Воно застигло восковою маскою, сумішшю здивування і задоволення.

Він насолоджується виглядом цього бездоганного обличчя. Восковою маскою, що застигла на ньому. Чітким відбитком його пальців на тонкій шиї.

Він просидів тут, біля її тіла, всю ніч. Тепер він відчуває деяке спустошення, як це завжди буває після пекельної ночі: гарячої, солодкої, з нотками жалю вранці.

Її оголене тіло вабило його навіть зараз. Очі згасли, але це все ще цінні діаманти. Йому хотілося б залишитися з нею на довше. Хоча б ще на день…

Але не можна ризикувати.

Він і так затримався надто довго. Пробув з нею цілу ніч.

Але час невблаганний. Він йде собі, та й годі. Йому плювати на любов.

Він обережно вкрив її ковдрою. Двері квартири зачинив на ключ.

Не хочеться, аби її спокій порушували.

На вулиці йшов літній дощ. Він підставив обличчя для теплих крапель води, оголив ясна у посмішці. Здавалося, що його очі наповнювалися цією вологою, ставали ще більш синіми і глибокими. Безодня збільшувалася.

"Усе, як того дня, – подумав він. – Тоді теж ішов дощ".

Тоді він убив уперше. Випадково.

Той день був сповнений випадковостями. Випадкова вечірка, випадкове знайомство, випадковий секс. І випадкове вбивство.

Майже як у всіх.

Це було літо. Те літо, коли Анастасія оформлювала документи для переведення в іншу групу. Він намагався знайти собі роботу. Не для того, щоб виправити фінансове становище, ні… просто тоді він ще вірив, що час можна вбити.

Знайомий запросив його у нічний клуб. Тоді в нього ще були знайомі. Зовсім не друзі, ні. Просто вони знали, що в нього багаті батьки і він може дозволити собі пригостити когось коктейлем. Разом вони створювали корисний симбіоз. Він їх пригощав, а вони його розважали. Такий собі цирк, який приймає алкогольні платежі.

Світлофор витріщився на нього своїм червоним оком. Він зупинився. Дощ посилювався, але він й не думав ховатися від теплих крапель, що падали з неба.

Там, в нічному клубі, він і зустрів її. Анжела, яка насправді виявилася Мариною. Це він дізнався вже потім, із місцевої газети: «студентка педагогічного університету, майбутня вчителька молодших класів».

Насправді повія, що теж приймала оплату алкоголем.

До того часу знайомий вже втратив здатність його розважати. Спав собі за столиком пригортаючи до грудей порожній стакан. Йому довелося заплатити вдвічі більше, аби таксист згодився відвести це тіло додому.

Пропитий нікчема.

Поруч із ним зупинилися двоє дівчат. Вони ховалися під одною парасолькою, весело перемовляючись. Він ковзнув по них лінивим поглядом. Потім перевів фокус на літнього чоловіка, що теж приєднався до їхньої компанії.

Анжела, вона ж Марина, вона ж повія, одразу натякнула, що між ними може щось бути. Після трьох склянок віскі, натяк почав втілюватися в реальність. Оскільки нічний клуб знаходився майже під його домом, він запросив дівчину до себе.

Там усе й сталося.

Раніше він вже лягав в одне ліжко з дівчиною, проте йому не дуже сподобалося. І цей раз не став винятком. Він ніяк не міг досягти піку, майже не відчував позитивних емоцій.

Проте «Анжела», була куди більш досвідченою у цих справах, що й недивно. Вона змогла роздути маленьку іскорку, яка тліла у ньому. Вогонь вибухнув цілим феєрверком. Людина перетворилася у звіра.

Одна із дівчат та, що з кучерявим чорним волоссям і занадто продовгуватим обличчям йому підморгнула. Він байдуже відвернувся. Світлофор змінив гнів на милість і їхня компанія розійшлася в різні боки.

Він просто перестарався. «Анжела» полюбляла жорсткий секс, а він не був достатньо досвідченим у цій справі. Не зміг, не зрозумів коли потрібно зупинитися. Не побачив жаху в її очах, не звернув уваги на нігті, що шкребли його руки.

У газеті потім написали, що в неї зламався шийний хребець. Він думав, що просто задушив її. Не міг згадати точно.

Коли з очей дівчини пішло життя, він досягнув піку задоволення.

То було перше його вбивство. Перше, але не останнє.

Спочатку він злякався. Був впевнений, що його посадять у в’язницю.

Але людям плювати на інших людей.

Вбивство студентки педагогічного університету Марини, цікавило людей значно менше, ніж подорожчання хліба на три гривні. Поліція лише розводила руками, у них не було зачіпок.

Він залишав у себе вдома мертве тіло ще дві доби. Чекав, поки ДНК, яке він залишив на ній, самознищиться. Відрізав їй нігті, аби видалити з-під них частинки своєї шкіри. Потім виніс тіло та кинув його у гаражному кооперативі, що розташовувався поруч.

Він був впевнений, що потрапив в об’єктив десятка камер, що його бачив не один свідок. Хтось напевно згадає, що «Анжела» пішла з клубу разом з ним…

Ні.

Ніхто не згадав. Ніхто не бачив. Жодна камера його не зафіксувала, або, принаймні, поліцейські ні на які камери не звертали уваги.

Тіло знайшли ще через добу. На деякий час газети вибухнули гарячою новиною.

Він чекав, що до нього постукають того ж дня…

Ні.

Через тиждень…

Ні.

Через місяць…

Ні.

Потім він розслабився. Зрозумів, що його не знайдуть. Повернувся до навчання.

— Хлопче, п’ятдесят гривень не знайдеться?

— Що?..

Він обернувся.

Ще один пропитий нікчема.

В пошарпаній шкірянці, в дірявих мокасинах цей суб’єкт не залишав сумнівів, якою діяльністю він займається останніх років десять. Очі його бігали, рука, що тягнулася до хлопця, тряслася. Йому, здається, було все одно, що він змок, як хлющ.

"Йому все одно, як і мені".

— П’ятдесят гривень, — повторив чоловік, тягнучи руку ще далі вперед. — Будь ласка! Дітям немає на що хліба купити!

Хлопець мовчки дістав із кишені решту, яку вчора віддав йому таксист, та вклав її у долоню хмільного батька. Пальці стиснулися, немов металеві лещата.

— Дякую вам! — на обличчі чоловіка розцвіла щербата усмішка. — Який ви гарний чоловік! Дай вам Боже здоров’я!

І він почвалав вбік найближчого генделика. Хлопець теж усміхнувся.

"Як добре робити гарні справи".

Він був гарним хлопцем. Дівчата часто з ним загравали. Іноді він відповідав. Спав з ними.

Але секс знову не приносив йому задоволення.

Тоді він убив вдруге. Карину, третьокурсницю факультету вищої математики, з якою випадково перетнувся в університеті. Вони познайомилися, і дівчина попросила його допомогти їй написати курсову. Він погодився, прийшов до неї додому, проте написання курсової вилилося у щось більше.

Слідство звинуватило у вбивстві дівчини її хлопця. Йому присудили десять років.

Це була зима. На весні він знайшов ще одну жертву. Потім двох улітку. Потім ще вісім дівчат за дев’ять місяців.

Темп зростав. Разом із ним зростала паніка в суспільстві. Поліція вже не могла сидіти осторонь і серйозно взялася за справу. Але конкретних зачіпок у них досі не було.

Він намагався знаходити жінок безсистемно, безсистемно вбивати, не залишати слідів. Він умів чекати. Його жертви завжди першими робили до нього крок, він ніколи нікого не ґвалтував. Не всі, хто з ним спав, потім вмирали.

Він не хотів привертати до себе зайвої уваги. Плутав сліди.

Але все ж привернув.

Занадто часто його опитували як свідка. Він знав, що свідок дуже легко може перетворитися на підозрюваного. Тоді він вирішив залягти на дно.

Відрахувався з університету, знайшов роботу в іншій країні. Виїхав за кордон.

Деякий час стримувався. Потім продовжив.

Шість дівчат за десять місяців.

За рік ситуація заспокоїлася. Суспільство забуло про нерозкриті вбивства, забула про них і поліція. Половину справ закрили, кинувши до в’язниці наркоманів, що були ладні взяти на себе будь-яку відповідальність. Тоді він вирішив повернутися додому.

І не пошкодував про це. Настя – це вишенька на його торті.

Він відчинив двері своєї квартири. Поки йшов, змок до нитки. Вода стікала з нього цілим водоспадом. Падала на ворсистий килим у вітальні.

Волога сорочка відправилася до пральної машини. Він відкрив свій блокнот. Обережно написав сьогоднішню дату та цифру двадцять. Знизу ім’я «Анастасія».

Він закрив блокнот.

Залишалося зробити ще одну справу.