За темною пеленою

Чудовий день. Один із найкращих у його житті. Може, найкращий.

У коричневих туфлях і чорних брюках, в білій сорочці з короткими рукавами – він виглядав елегантно, але не занадто: все добре в міру. Йому не хотілося прийти на побачення в такому вигляді, ніби він припхався на випускний у школі.

Він набрав номер її квартири на домофоні.

— Хто там? — пролунало запитання. Дівчина намагалася говорити рівно, але він відчув, що вона нервує.

— Це я.

Двері відчинилися. Заходячи у під’їзд, він занурився обличчям у букет, щоб ще раз відчути подих квітів. Чи вгадав він із ароматом?

Вона вже була озброєна своєю красою. Випрямила волосся, підвела очі, аби їхній діамантовий блиск засліпляв інших, на вустах легка рожева помада. В кремовій блузі та кораловій мідіспідниці, в босоніжках на низькому підборі дівчина виглядала легко, немовби кидала виклик елегантності хлопця.

— Дуже гарний букет, — усміхнулася вона.

— Але не такий гарний, як ти, — серйозно відповів він.

— Що є, то є, — дівчина розсміялася. — Дуже дякую.

День побіг грайливим струмком. Він лунав дзвіночками сміху, коли вони пішли в парк розваг. Переливався калейдоскопом барв під час прогулянки містом; на якийсь час сито зупинився у ресторані, потім затанцював виром емоцій у кінотеатрі і, зрештою, вибухнув водоспадом почуттів, як вони разом повернулися додому.

Настя сміялася до сліз, коли побачила власне відображення у кривому дзеркалі. Висока та тонка, з непропорційно довгими руками – вона нагадувала химеру із якогось фільму жахів. Хлопець теж посміхнувся. Одними лиш губами.

— Чому ти так рідко посміхаєшся? — запитала вона його. — В тебе дуже гарна посмішка.

— Не знаю, — після секундної паузи відповів він. — Може я звик бути сумним?

Дівчина зніяковіла. Раптом їй теж стало сумно.

— Тобі подобається твоє місто? — питала вона у хлопця під час їхньої прогулянки.

Він уважно подивився на неї.

— Чому ти питаєш?

— Просто… не знаю… мені, наприклад, подобається. Але я приїжджа. Цікаво дізнатися думку місцевого жителя.

Перш ніж відповісти, він довго думав.

— Мабуть, так, — врешті-решт сказав хлопець. — Тут мій дім. А як дім може не подобатися? Я б не хотів звідси їхати. Але у разі необхідності поїхав би.

— Якої необхідності? — здивовано запитала дівчина.

— Поки не знаю, — хлопець знизав плечима і знову усміхнувся. Вдруге за цей день. — Я ж їздив на заробітки, наприклад.

— Я б не хотіла, щоб ти їхав, — сказала дівчина і взяла його за руку. Хлопець промовчав, але стиснув її долоню у своїй. У грудях забилася якась потривожена птаха.

— Ти будеш десерт? — запитала дівчина, коли вони сиділи у ресторані.

— Не знаю. Я більше люблю щось гостре.

— Думаю, торт принесуть разом із ножем, — зауважила вона.

Хлопець гучно розсміявся. І замовив десерт.

У кінотеатрі, поки Нео намагався врятувати людство від цифрового рабства, вони цілувалися.

Її діаманти сяяли. Його океани чорніли безоднями бажання.

— У тебе солодкі губи, — прошепотів він.

— А в тебе гострі, — відповіла вона.

У таксі марафон поцілунків зупинився, але, щойно вони покинули автомобіль, відновився з новою силою. На вулиці було вже темно, тож ніхто не міг їх бачити.

— Піднімайся до мене, — тихо прошепотіла вона йому в губи.

— Ти впевнена? — запитав він. Його руки на мить відсторонили її, аби він міг поглянути їй у вічі. Діаманти та океани зустрілися.

— Впевнена, — тихо відповіла дівчина.

"Я таки потонула в цій безодні", подумала вона.

У квартирі невловимо витав солодкий запах полуниці – ароматизатора, що дівчина розпилила перед своїм відходом.

Щойно вони переступили поріг та закрили двері, всі гайки було зірвано. Сорочка впала на підлогу. Блузка повторила її долю.

Настя зойкнула, коли хлопець підхопив її на руки та поніс до ліжка. Обвила його шию руками.

"Все ж добре, що я не застилала постіль", промайнула в її голові остання думка, перш ніж всі думки, емоції та слова змішалися в одну нероздільну палітру почуттів.

Здавалося, це тривало вічність.

Два тіла, що стали одним цілим. Два вузла емоцій, що органічно доповнювали один одного.

"Дуже гаряче".

Чия це думка? Його чи її? Чи їхня спільна?

Її вуста. Його руки. Їхні очі. Діаманти, що тонуть у морі.

"Дуже добре".

Туш розтеклася. Помада зникла. Стогони перейшли у єдиний крик.

"Час прийшов".

Його руки. Крик досягає свого піку. Знову його руки. Крик вщухає, перетворюється у хрип.

Настала його черга. Він не кричить, а ричить. Звір у його душі переміг над людиною. Звір ричить від задоволення. Для неї все припиняється. Залишаються лише руки, що стискають її шию.

Вона все ж потонула.