За темною пеленою

Цього разу він прорахувався.

Захар Виноградов, лейтенант поліції, посміхнувся. У його чорних очах, втім, не було і натяку на веселощі.

Можливо, він поспішав. Можливо, розслабився. Таке буває, коли кількість твоїх безкарних вбивств перевалює за десяток.

Тіло нової жертви знайшли в її ліжку. Померла від асфіксії, як у більшості попередніх випадках. Перед смертю вступала в інтимні стосунки.

Вбивця залишив свої сліди на жертві. Сперма та волосся. Щоправда, за чотири дні, поки тіло дівчини знайшли, будь-який тест ДНК став неможливим.

Виноградов усе ж настояв на своєму, аби знайдений зразок відправили на дослідження, але отримав очікувану відповідь.

«ДНК встановити не вдалося».

Вбивця завжди чітко знав, на яких жертвах можна залишати свої сліди, а на яких ні. Кого знайдуть швидко, а хто вже встигне згнити.

"Але помиляються всі, – подумав слідчий. – Навіть ти, скотина".

Його зафіксували камери. Перша із них була встановлена біля під’їзду, під дашком і знімала всіх, хто до цього під’їзду заходив. Вона й записала плечистого чоловіка, з білявим прилизаним волоссям. Він потрапив в об’єктив чотири рази:

Четвер, 08:44 – зайшов;

Четвер, 09:01 – вийшов разом із жертвою;

Четвер, 22:12 – зайшов разом із жертвою;

П’ятниця, 06:31 – вийшов.

Другу, встановлену у ліфті, він оминув. Третя, на першому поверсі під’їзду, була неякісною. Вона просто підтверджувала інформацію з першої камери.

Статура вбивці здавалася знайомою. Такий же чоловік потрапляв на камери і під час розслідування інших вбивств. Проблема полягала в тому, що не можна було розгледіти його обличчя. Хлопець, очевидно, знав, що його можуть записувати камери, тому старанно дивився в землю.

Але цього разу він допустився помилки.

Виходячи з під’їзду, він підняв голову догори, і його обличчя зафіксувала камера. Детектив бачив вбивцю так чітко, ніби той сидів прямо перед ним. Блакитні очі, зуби оголені в дикуватій посмішці.

"Скоро ти насправді будеш сидіти переді мною, – подумав Виноградов. – І тобі доведеться відповідати за свої вчинки".

Встановити особистість хлопця не становило особливих труднощів. Слідчий пригадав його. Він жив поруч із нічним клубом, у районі якого знайшли тіла декількох убитих дівчат. Його часто опитували, як свідка.

— Ви знали жертву?

— Вперше її бачу.

— Ви відпочивали в одному і тому ж закладі. Невже ніколи не перетиналися?

— У тому закладі відпочивають багато людей. Я не можу пам’ятати всіх. Можливо, я її і бачив. Але її обличчя вилетіло в мене із голови.

"Лицемірна скотина".

Ще тоді це виглядало підозріло. Детектив почав копати в тому напрямку, але чув про хлопця лише винятково гарні відгуки. А потім на нього натиснули, аби він відчепився від «бідолахи». Бідолаха мав впливових батьків.

Бідолаху звали Максим Тихий.

"Яка іронія", подумав слідчий. В поліції так його і називали. «Тихий вбивця».

Цього разу йому все ж вдалося отримати дозвіл на арешт підозрюваного. Окрім камери, причетність Тихого до вбивства підтверджувала і переписка у смартфоні жертви. Такі докази вже не можна було просто ігнорувати.

"Можливо, – думав Захар, – мені навіть вдасться отримати підвищення за розкриття цієї справи".

Детектив подивився на хлопців зі своєї групи. Потім перевів погляд на пошарпаний багатоквартирний будинок, в якому жив Максим.

Не так собі уявляєш домівку дітей впливових батьків, думав він. З іншого боку, в таких будинках зручніше вбивати. Тут немає електронних очей.

Сьома ранку. Чудовий час, аби один покидьок перемістився у холодну в’язницю зі свого теплого ліжечка.

Вони піднялися сходинками смердючого під’їзду. Він подзвонив у двері.

Немає відповіді.

Ще раз.

Немає відповіді.

Він віддав наказ вибивати двері. Шалений гуркіт, певно, розбудив увесь будинок. Вони увірвалися у вітальню.

Порожньо.

У кімнату…

Порожньо.

На кухню…

Порожньо.

До ванної…

Порожньо.

У квартирі було порожньо. Усе лишилося на своїх місцях. Усе, окрім господаря. Вони перевернули меблі сторчголов, намагаючись знайти Тихого. Перевірили кожен куток, навіть заглянули під ліжко й у шафу.

Нікого.

У кухні на столі лежала записка. Слідчий помітив її випадково, тільки тому, що поруч із нею в стільницю ледь не по руків’я ввігнали ніж. Він підняв її. Почерк був ідеально рівним та чітким.

«Що ховається в темряві? У темній, непроникній, невідомі чорні пелені? Монстри, демони, містичні сили?

Ні. Там ховаються люди. Злі й добрі. Спокійні й ексцентричні. Красиві й нікчемні. Можливо, деяких із них і можна назвати монстрами. Інших – демонами. Але загалом це просто люди, такі, як ти і такі, як я. З крові та плоті.

І тільки думки та бажання, вчинки та плани – роблять із людей демонів або янголів. І тому ніколи не можливо дізнатися, що приховує ніч.

Ви вважаєте себе янголами, а мене – демоном. Нехай так. Але ваша бездіяльність, янголів у всьому білому, дозволила мені бути безкарним. І залишатися безкарним.

Ваша бездіяльність і бездіяльність таких же, як і ви. Ваша хтивість допомогла мені з вами зблизитися і протягнути руку до вашої шиї. Так, я демон. Бо тільки від вбивства я можу отримати справжнє задоволення. А хто такі ви?

Я показав вам своє обличчя. Тепер ви знаєте, хто я. Спіймайте мене, якщо зможете. Якщо у вас раптом не знайдеться більш важливих справ. Або чекайте, і вашу справу зробить час. Від нього не сховатися нікому.

А поки я буду продовжувати вбивати. Користуватимуся вашою бездіяльністю та хтивістю. Знайте, що за темною пеленою може приховуватися хто завгодно».