За темною пеленою

Друга ночі.

Він розглядає циферблат годинника, немовби намагається загіпнозувати його своїм поглядом. Біжіть, стрілки. Біжіть. Прискорюйтеся.

Йому завжди говорили, що він має гарні очі. Його погляд чарує. Чарівний погляд блакитних очей. Він посміхнувся. Навіть у дитинстві, коли він був гидким каченям, він був гидким каченям із гарними блакитними очима і чарівним поглядом. Вуста розтягнулися у посмішці ще дужче, оголили білі зуби. Погляд, який подобався усім. Окрім неї.

Вона завжди казала, що його очі радше сині, ніж блакитні. Коли він злиться, вони стають майже чорними, як морська безодня, що прагне затягнути тебе у тенета смерті. Губи оголили червоні ясна.

Саме так вона і висловилася. Тенета смерті.

Як безглуздо. Занадто крутий вислів для сімнадцятирічної дівчини.

Стрілки годинника відрахували ще десять хвилин. Як повільно. З’явилося бажання схопити бездушну машину та крутонути її нутрощами. Але це не прискорить біг часу. На жаль.

Люди постійно скаржаться, що їм не вистачає часу. Смішно. Йому часу завжди було багато. Занадто багато. Якби він мав таку можливість, то продавав би його за безцінь.

Зранку він має важливу зустріч. Шкода, що безглуздому часу цього не зрозуміти. Час продовжує собі йти, не звертаючи уваги ні на кого.

Він розсміявся. В тиші ночі його сміх звучав зловісно, тому він замовк.

Якщо замислитися, час дуже схожий на людей. Вони так само йдуть, не звертаючи уваги ні на кого. Ні на кого і ні на що. Люди занадто пихаті, аби звертати увагу на інших людей. Час занадто пихатий, аби звертати увагу на людей.

Стрілки годинника відрахували ще десять хвилин.

Як повільно. Боже, як повільно.

Так більше продовжуватися не могло. Він піднявся із ліжка, аби щось зробити. Аби вбити клятий час.

Хоча…

Смішно звучить, «вбити час». Люди не можуть вбити час. А от час людей… може. Коли люди замахуються на час, то врешті-решт влучають у самих себе.

Він вирішив записати цю думку. Вже давно він зрозумів, що свої вдалі думки краще записувати. Бо люди слабкі. Вони мають коротку пам’ять. А ось папір пам’ятає все.

Головне не забувати дивитися на папір.

Ця думка в нього була записана першою.

Він пройшов до ванної кімнати. Поглянув у заляпане дзеркало. Абияк відтер його рукавом кофти та поглянув ще раз.

Гидке каченя трансформувалося у гарного лебедя.

Біляве густе волосся, блакитні очі, по-чоловічому жорсткі та правильні риси обличчя. Ніс орлиний, губи – тоненька нитка, щоки ретельно вибриті.

Хтось міг сказати, що його обличчя занадто жорстоке. Інші – занадто сумне. Але ніхто не міг заперечувати, що він гарний.

Ніхто. Окрім однієї дівчини.

Хоча вона теж не може.

Вони познайомилися в університеті. Були одногрупниками.

Тоді він ще був гидким каченям. І вже тоді можна було сказати, що він має занадто сумне або жорстоке обличчя. Зате чарівні очі.

Але не для неї. Для неї його очі були лише очима. В яких можна захлинутися.

Вони навчалися разом лише один курс. Потім вона перевелася на іншу спеціальність. Чи не він став цьому причиною?..

Тоді він відступив. Але все, окрім часу, змінюється. Змінився і він.

Час не змінився. Він продовжує собі йти, розтоптуючи людей разом з їхніми мріями, сподіваннями, долями та тілами.

Ще одна думка, яку варто записати.

Він пройшов на кухню, увімкнув кавоварку та повернувся до кімнати.

На столі лежав букет блакитних лілій. Таких же блакитних, як і його очі. Завтра вранці він подарує їй ці лілії. Вона не зможе сказати, що вони радше сині, ніж блакитні. Бо вони блакитні.

Він знову оголив ясна.

У лілій був подих прянощів. Він відчував, як цей подих лоскоче йому ніс, як ніжним покривалом огортає його кімнату.

Дуже мило.

Кава заварилася. Він налив собі міцної чорної рідини. Ще один аромат розлився по квартирі сильним, надзвичайно безжальним потоком: цей аромат проковтнув пряний запах лілій, змив його гіркою лавиною.

Він підійшов до вікна, аби побачити непроглядну темряву. В цю секунду ніч володарювала містом, володарювала його жителями. Вони спали, довіривши свою долю на розсуд ночі.

Зараз ніч безсумнівна володарка людських життів. Проте так буває завжди перед світанком.

Потім прийде лицар в блискучих латах, з білосніжною посмішкою, з блакитними очима та жовтим скуйовдженим волоссям. Прийде день.

Один змах золотим мечем і ніч підтисне хвоста: вона щосили накиває п’ятами, заб’ється в найбільш далекі куточки всесвіту і буде чекати. Буде чекати часу, щоб повернутися.

А люди віддадуть свою долю на поталу дню.

І день зрадіє, бавитиметься тонкими ниточками людських життів, як кіт з мишею. Відпустив – зловив. Відпустив – зловив. А може яка ниточка обірветься? Або, навпаки, вони переплетуться та створять цілий клубок?

Звичайно, ніч повернеться. Забере у безжального дня людські долі, бережно розкладе їх по своїх сховищах та тихо їх оберігатиме. Поки знову не прийде день: лицар у блискучих латах і з білосніжною посмішкою.

Не все то золото, що блищить. Не все то добре, що біле.

Він поклав спорожніле горнятко у посудомийну машину та повернувся до кімнати. Там пряний запах лілій повільно відвойовував свій простір у гіркої лавини. Годинник показував третю годину ночі.

Він почав одягатися. Звичайно, рано. Вона прокидається ближче до дев’ятої. Але ніхто не забороняє йому пройтися містом і як слід все підготувати. Потрібно освіжити голову.

Ніч не володарює ним. Як і день.