Містик прикордонних військ

Передмова.

Несподівано знайшов перші проби пера у жанрі містика. Рік 2012.

Пам'ятаю, що було 2 книги. Але поки другу не знайшов. Та й с першою багато роботи.

******************************************************************************************************

Злива йшла третю годину. Потоки води падали на землю з такою силою, що шум від ударів безлічі крапель, нагадував стрілянину.

По вулиці, серед потоків води, повільно йшла згорблена людина. Старий брезентовий плащ з капюшоном промок і зовсім вже не захищав чоловіка від дощу.

А людина, мляво рухалась вздовж будинків, прямо по - середині вулиці та з кожним кроком його хода ставала все важче і важче.

Блискавка прорізала небо, прямо над головою подорожанина, але людина навіть не підняла голову, вона продовжувала свій шлях в потоках води.

Зробивши ще три кроки, чоловік спіткнувся і впав. Сил піднятися не було, він зміг тільки перевернутися на спину і підставив струменям води своє давно неголене обличчя.

Потріскані губи, беззвучно заворушилися. Його сіро-блакитні очі невідривно дивилися в якусь точку в небі, а губи продовжували безшумно ворушитися.

Якщо можна було б прислухатися, то людина все повторювала:«Я тебе не боюся, я тебе не боюся».

Травень .1995 рік. Закарпаття. Вагон електрички Ужгород - Сянки.

Я сидів в кінці вагона з двома сумками та гадав, коли ж нарешті приїду. Четверта година в електричці. Так ніякого здоров'я не вистачить. Моя п'ята точка, вже скам'яніла від постійного сидіння, на жорсткій дерев'яній лаві.

Навколо снували люди, хтось їхав додому, хтось в гості, тільки я їхав до нового місця служби.

Така моя доля, доля офіцера-прикордонника, це звичайно голосно сказано, адже я всього лише як місяць тому закінчив інститут прикордонних військ, а зараз їду в селище Великий Березний, на свою першу заставу.

Чергова зупинка, людей у вагоні стало менше, раптом я звернув свою увагу на старого, який дивиться на мене.

Все в його образі було незвичайним. Довге сиве волосся, така ж борода, брови. Та й одягнений він був теж дивно, чи ряса, чи плаття, тільки білого кольору, а поверх цього світло-зелений жилет з якимись візерунками ієрогліфів чи символів.

Старий сидів і буравив мене поглядом, від якого робилося не приємно на душі і я подумки послав його куди далі та відвернувся до вікна, продовжуючи спостерігати за старим у відображенні вікна.

Я бачив, як старий прикрив очі та відкинувся на спинку сидіння, потім його губи заворушилися, він щось шепотів.

Під мірне розгойдування вагона я поснув. А коли прокинувся від поштовху, то побачив прямо перед собою «білого» старого.

«Приїхали, подумав я, - чого йому треба», і відразу ж згадав лекцію-настанову начальника військової контррозвідки, про місцеве населення, якому завжди щось потрібно від прикордонників.

Старий сидів навпроти та уважно мене роздивлявся, від його погляду мурахи пробігали по спині і я мимоволі напружився.

"Мало що. Може він дійсно божевільний. Зараз в горло вчепитися і привіт", - подумалося мені.

- Не вчеплюся, - тихо сказав старий, - і я не божевільний.

Я підстрибнув від несподіванки, й холодний піт зрадницьки потік по спині.

«Трясця, приплили - відгукнулося у мене в голові, - він що, думки читає?»

- Читаю, знову сказав старий, - не бійся, поговорити нам треба з тобою.

- Кому це нам, - запитав я

- Тобі та мені.

- Навіщо?

- Так треба, рано чи пізно, ми б все одно поговорили, та краще зараз. До Березного, ще хвилин сорок їхати.

- Гаразд, умовив, - невпевнено сказав я.

-Я, Містик, звати мене Димитрій, Сивий Димитрій.

-А містик, це прізвище? - запитав я посміхаючись.

-Ні, типу професії.

-Щось я не пам'ятаю такої професії, містик, е... - я зробив задумливе обличчя, - це типу хто? - засміявся я.

- У надприродні здібності віриш?

-А, ти екстрасенс, чаклуєш ночами, на лису гору на шабаш літаєш, - я знову розсміявся.

-Може і так, якщо тобі зрозуміліше буде.

Я ще більше розвеселився. Старий подивився на мене і теж засміявся, потім різко хлопнув у долоні.

На мить згасло світло, а в наступну мить у вагоні було порожньо, залишилися лише ми зі старим.

-А куди всі поділися, - тихо запитав я.- Люди де? Мені стало ніяково.

-На своїх місцях вони, просто ти їх не бачиш, точніше це вони тебе не бачать, та в принципі яка різниця, хто кого не бачить.

Він ще раз хлопнув у долоні, світло мигнуло й у вагоні знову стало багатолюдно.

Я мовчав і перетравлював все, що сталося зі мною. "Прямо містика якась, чортівня! - подумав я. -Містика, містик, чудово".

- Тепер до справи, - заговорив Димитрій.- Містики, це охоронці рівноваги світу. Воїни кордону між темрявою і світлом. А в тобі є зачатки необхідні воїну.

- Які зачатки, які воїни темряви? -Що за маячня?

-Ти можеш стати містиком, треба тільки повчитися трохи, а потім все життя збирати досвід.

-Я взагалі-то офіцер, а не чаклун.

-Одне одному не заважає.

Старий встав, поклав мені руку на плече і щось прошепотів.

- Мені пора, ще побачимося, завтра чи післязавтра. Тобі на наступній виходити. Він хотів сказати ще щось, але раптом якось напружився, звузив очі та поспішив до виходу.

Вийшовши з вагона, він подивився на нічне небо, потім на людей, що відходили від зупинки, і не поспішаючи пішов за ними.

Я залишився сидіти у вагоні, згадував дивну розмову і дивного старого.

****

Вдарив грім і дощ, як по команді, припинився. Людина продовжувала лежати, на її змученому обличчі з'явилася посмішка.

На мокре обличчя потекли сльози.

- «Я тебе не боюся!» - прохрипів чоловік і помер.

На іншому кінці вулиці з'явився спалах світла, який швидко наближався до мерця.

Зі спалаху вийшов старий, одягнений у все біле, з білою бородою та волоссям і нахилився над лежачою людиною.

У руці старого з'явився зелений вогонь, який він вклав у груди мерця і незабаром чоловік почав помітно дихати.

- «Тобі ще рано вмирати», - сказав старий і зник.

Чоловік відкрив очі, на небі, крізь хмари пробивався промінь сонця, промінь надії, промінь початку.

Людина посміхнулася, потім почала повільно підійматися.

Сонце вже пробило дірку в хмарах і висвітило чоловіка, що стояв серед вулиці, розкинувши руки в сторони і як би живився сонячною енергією. Все його тіло огорнув ореол світла, голова була піднята вгору, обличчя купалося в променях сонця.

Він був живий, він відчував це кожною клітиною свого тіла, сила знову наповнювала його. Він знову міг дихати, він знову міг любити, він знову вірив, він знову був людиною. Зробивши черговий вдих, чоловік в плащі посміхнувся і знепритомнів. Падаючи на асфальт він вже знав, що його доля вирішена.