Блюз Каїсси

Цей джаз для мого любого шахіста. Коли він на моїх концертах, я завжди обираю одну пісню, "I can`t help myself". Для деяких з присутніх вона пов'язана лише з гуртом "The Four Tops", для когось – з фільмом "Сапфіри". Для нас із Хельгі це особлива, наша пісня...

Після концерту я та Хельгі пішли до виходу з зали. Він зустрів мене з квіткою.

— Прекрасну троянду прекрасній дівчині! — привітався шахіст та обійняв мене.

— Дякую, — троянда пахла свіжістю, наче щойно розцвіла.

Я спитала в Хельгі про дещо, що нас ще об'єднувало:

— Завтра турнір, рапід. Ти підеш?

— Звісно!

Питання здавалось риторичне – Хельгі не пропускає жодного турніру, хай би то були блискавичні чи класичні шахи, – але мене тішила його відповідь.

Був уже пізній вечір, крім ледве помітного повного місяця в небі, місто освітлювали вуличні ліхтарі та світло з хмарочосів. Хельгі проводив мене до автобуса. Мовчки, як це часто буває. Але ця тиша мені була миліша за будь-які слова.

Лише коли ми дістались зупинки, я порушила цю тишу:

— Мені так приємно, що ти мене супроводжуєш.

— Та пусте, – розвів руками Хельгі та обійняв мене на прощання.

Хельгі мешкав в центрі Нью-Йорку, тож він міг ще довго гуляти. Я ж мешкаю в передмісті, тому, на жаль, залежу від транспорту. За годину я дісталась дому, цього невеликого, ззовні непримітного будинку. Зі світла з вікон я зрозуміла, що мама вже вдома.

— Мамо, я прийшла!

— Привіт!

Голос йшов з вітальні, то ж я зайшла туди. Мама лежала на дивані, щось читала в телефоні.

— Як концерт? Вибач, що не прийшла, на роботі завалили, — мама та інші з моєї родини не знали про Хельгі. Я поки не готова їм сказати, що ходжу на турніри не лише заради ігор.

— Нічого, мамо, все пройшло суперово! — відповіла я.

— Звідки троянда? — мама помітила в моїй руці дарунок Хельгі.

— Шанувальник якийсь подарував, — збрехала я. Чи не вперше житті я збрехала мамі!

— Тільки одну? — розчаровано протягнула мама.

— Не всі ж такі щедрі, аби подарувати конверт грошей, — віджартувалась я.

Мамі сподобався жарт, але я все-таки змінила тему розмови:

— Завтра я їду на шаховий турнір. Початок о десятій.

— Добре, — посміхнулась мама. Коли вона так посміхається, мені здається, ніби вона знає все про мене. Тут вона різко змінила вираз обличчя на тривожний:

— Стривай, Розо. Завтра ж у нас гості! А потім ще й огляд у стоматолога. Як ти могла про таке забути, шахістко?

Точно громом серед білого дня були її слова про гостей, тобто про мого старшого брата та племінників. Вічно незадоволеного брата та шумних племінників. Якби я могла втекти від цього...

— Добре, не їду, — через силу сказала я мамі. Не дивлячись в очі.

— Це ж не останній раз проводиться турнір, Розі, — посміхнулась мама. Але мені що з того, що не останній? Я ж обіцяла Хельгі прибути саме на цей! Проте й маму підвести не хочу...

О шостій ми попили чай і мама чи не одразу лягла спати. Що б там не казали, але бухгалтери та інші люди, які працюють розумом, втомлюються від роботи не менше, ніж ті хто фізично працюють. Кажу це як дочка бухгалтера та шахістка.

Я скористалась моментом та написала Хельгі повідомлення в "Месенджері":

— "Вибач, мене не буде. Я пообіцяла тобі, знаю, але не можу приїхати. Запис до лікаря на завтра, до цього ще й родичі приїжджають.... Вибач, Хельгі" — і надіслала.

За мить він з'явився в мережі та відповів:

—"Привіт. На яку годину родичі та лікар? Може встигнеш?"

—"Не встигну, родичі з дев'ятої ранку будуть"

—"Шкода. що тебе не буде," — відповів Хельгі та вийшов з мережі.

Раптом мене осяйнула думка. Виявилось, брехня мамі це ще не все, на що я здатна заради зустрічі з моїм любим.

Я їду на турнір. Я знаю які будуть наслідки, але все одно їду.