Блюз Каїсси

Додому я повернулась рано ввечері. Майкл встиг доїхати до лікаря, та й сам огляд зайняв небагато часу, лише три години. Але легше від того братику не стало.

— Чому ти не зустріла нас із Жанет?! Чому поїхала на турнір?! — на ці та наступні питання брата я не відповідала. Майклу не варто знати про Хельгі. Не зараз.

— Приїхали, — нарешті заспокоївся брат. Він висадив мене просто біля дому, де на нас чекали племінники, дружина Майкла Жанет і мама.

Я обійняла дітей, своячку та попрощалась з ними.

— Вибачте, що так вийшло! — казала я до Жанет.

— Нічого! — вона завжди така добра до всіх.

— Бувайте, Розо, Дороті!

"Форд" швидко зник з нашої вулиці та попрямував до сусіднього району, де мешкав Майкл з родиною…

— Чому ти все-таки поїхала на гру? — запитала мама за обідом.

Голос мами розбудив у мені сором. Я поводилась зі своїми родичами як остання брехуха. І заради чого? Ані перемог, ані уваги коханого. Сумно.

Невинний погляд мами лише підкинув дров. Я зрозуміла, що не могла більше мовчати. Час настав.

— Мене запросив давно знайомий хлопець.

Перші хвилини мама мовчала. Це мене злякало, а тому я продовжила говорити, аби тільки не перебувати в цій тиші:

— Ми знайомі вже пів року, але ми бачимось лише на турнірах, і тому, здається, не надто близькі...

— Хлопець, — все що сказала мама. Проте в її голосі я відчула щось схоже на полегшення.

— Так, — додала я.

— Чого ж він тебе так підвів? Це так не по-джентельменськи! І де букети квітів від нього?! — ніби жартома, а може серйозно, запитала мама.

Я не знала що відповісти на жодне з цих питань. Хельгі ніколи не балував мене квітами, але й я не прагнула такого ставлення до себе. Я може й співачка, але дивлюсь на людину, а не на кількість неподарованих нею букетів.

— Гаразд, — зітхнула мама, так і не отримавши від мене відповіді.

— Як його хоча б звати? — запитала вона натомість.

— Хельгі, — я не бачила причини приховувати його ім'я.

— Скандинав? — здогадалась мама.

— Він не розповідав звідки його родичі, але, мабуть, так, — я й справді не цікавилась його походженням. Ми були... лише шахістами…

Мама пішла спати, а я ще до пів на десятої сиділа в "Месенджері". Хельгі написав, чи все в мене було гаразд, і ми зав‘язали розмову.

— "Він помітив, що мене не стало," — від цих думок мені стало легше.

— "Ми не просто шахісти. Ми люблячі один одного шахісти," — зробила я такий висновок перед сном...

За тиждень відбувся ще один турнір, цього разу бліц. Ще й не просто турнір, а шаховий фестиваль! Різниця полягала лише в наявності музики кожної перерви, але все-таки!

Хоч я й була заклопотана по концертах (ще й нові пісні треба було завчити), але до турніру я прагнула потрапити понад усе!

— Повеселитись вам обом на грі! — побажала мені мама. На щастя, вона не розповіла про Хельгі жодному з наших родичів чи знайомих. Цього разу гостей чи запису до лікаря точно не було, тож я пішла зі спокійною совістю.

Гравців було так багато, що я ледве знайшла такого велетня, як мій Хельгі! Але я все-таки знайшла його: Хельгі спілкувався з шахісткою. Я не пригадую, чи бачила раніше таку високу, майже як Хельгі, блондинку, із сяючою посмішкою.

— Привіт! — сказала я до Хельгі, коли його знайома звернула на мене погляд.

— Познайомиш нас? — запитала я в Хельгі. Чи то через шум (нагадую. гравців було багато в одному приміщенні, ще й музика звідусіль лунала!), чи через що, але він не відповів. Хоча я стояла просто перед його носом.

— Як тебе звати? — запитала натомість співрозмовниця Хельгі. Сама вона назвалась Маріанною.

— Роза, — відповіла я Маріанні.

— Дуже приємно! — крикнула дівчина. Хельгі кудись пішов, Маріанна попрямувала в інший бік.

— "Починається турнір!" — осяйнула мене думка. Я побігла до свого місця, про яке оголосив суддя, і гра почалася.

Цей турнір, на відміну від попередніх, розподіляв шахістів і шахісток не лише під час нагородження, а й під час гри. Я грала проти дівчат, як і Маріанна, а Хельгі грав проти хлопців його рівня.

Першу партію я виграла блискавично, тому вирішила почекати на Хельгі біля виходу. Він ще грав, але, як мені здавалось, от-от мав дограти.

— Як зіграв? — нарешті дочекалась я його появи. Він виглядав усміхненим, тож, як я сподівалась, він переміг.

— Звичайно що переміг! Єдине що мене хвилює... я не можу знайти серед цього натовпу Маріанну!

— А я? — єдине що встигла запитати я, як Хельгі побіг до високої блондинки, яка щойно закінчила партію.

Щось в мені змінилось. У голові запаморочилось і я, про всяк випадок, сіла за порожній стіл.

— Мабуть, перша партія забрала багато сил, — подумала я.

— "Ще й музика! Хоч просто шансон, а не реп, і на тому спасибі!"

Мені не хотілось вірити, що річ не в музиці чи партії. А варто було б…

Наступний тур не змусив себе довго чекати. Проте з кожною партією я ставала все слабшою, не лише в шаховому сенсі. Я робила все, аби привернути увагу Хельгі, але він все одно спілкувався з Маріанною.

На нагородженні не залишився ніхто з цих двох.

— На жаль, я маю йти, — прощебетала Маріанна та пішла до виходу. Хельгі пішов її супроводжувати, тому я побігла за ними.

На вулиці Маріанна різко побігла в бік якогось хлопця. Вона стрибнула йому в обійми та поцілувала в щоку.

— "Тобто вони з Хельгі не пара", — я думала, мені від цієї думки полегшає. Але ні:

— "Це навіть гірше. Йому просто подруга цікавіша, ніж я…"

Маріанна пішла з тією особою далі, а Хельгі пішов у зворотній бік. Мене він навіть не помітив.

—"Ні!"

Я кинулась за ним, наче пес за господарем, і заговорила до нього:

— Чому ти мене весь турнір ігнорував?!

У відповідь було мовчання.

— Чому ти мовчиш? Хельгі!

— У мене важлива зустріч! Я поспішаю! — ледь не крикнув на мене Хельгі.

— Чому я про це дізнаюсь лише зараз? — не вгамовувалась я. Хельгі лише пришвидшив ходу. Я не могла так швидко бігти, не з моїм зростом. Я не витримала цього.

— Та пішов ти!

Якби рожеві окуляри, на кшталт моїх, були реальні, вони б посипались склом просто в мою душу. Я нарешті визнала, що Хельгі весь цей час було на мене все одно.