Блюз Каїсси

Того ж вечора я дала концерт. Колега неочікувано захворіла, та й мені треба було якось розвіятись після такого… турніру.

— Сьогодні в нас вечір блюзу, — сказав мені керівник. В мене на такий випадок і на такий настрій була пісня.

Я вийшла в тому, в чому й грала на турнірі – голуба сукня з відкритими плечами, що діставала до підлоги. Косметики не було, моє лице вже було прикрашене слідами від сліз.

— Вітаю всіх вас, — мовила я в мікрофон з неприхованим сумом.

— Сьогодні в нас у програмі не джаз, а блюз. Вашій увазі…Авторський вірш, написаний за мотивами дев‘ятої пісні «Містер Целофан» мюзиклу «Чікаго» (6), мною, Розою Блюменфельд. Під ваші оплески…

Хтось справді зааплодував, хтось ні – мені вже байдуже. Він не аплодував і навіть не був присутній.

Якщо до натовпу прийду,

спричиню галас, щоб всі чули,

змахну рукою чи ногою, –

мене помітять.

Якщо співатиму про те, що

"Горя вже нести не можу!",

що "на повітря хай усе летить!", –

мене помітять.

І без пустих гарячок можна полюбить,

чому тоді в мені усе кипить?

Тому, що перед вами тут стоїть

невидима, не така важлива я...

Сльози підкрадались до мене. Але я на них чекала, адже я:

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінéш мене, адже я,–

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянéш сюди,

підеш сюди,

не зустрінеш мене!

Стало трохи легше від цього куплету. Проте попереду було ще більше суму:

Були б ви родичем, який

мав би родичку зустріти, десь,

не знаю де, у центрі міста,

ви б помітили її.

Були б ви хлопцем, так, що

сидів за столом одним

з тією, кого знаєте,

ви б помітили її.

—"Проте Хельгі не помітив…" — ледве не додала я.

Людина – це щось більше, аніж скло,

не пройдеш ти повз неї все одно.

Чому тоді за столиком одним

сидять двоє, та, по суті, од-на я?

Я в цей момент поглянула на місце, де зазвичай сидів Хельгі. Як я й боялась, його там не було.

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінéш мене, адже я

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінéш мене!

Яка. Різниця. Чи... я є?

Останній рядок я викрикнула навіть гучніше, ніж планувала. Але воно того було варте: зала заповнилась оплесками, до яких я завжди була байдужа. Була.

Зараз ці оплески, викрики "браво!" були наче бальзам на душу. Перш ніж піти, я підіграла й сказала фразу, якою і закінчилась та сцена з "Містером Целофаном":

— Сподіваюсь, я не забрала у вас аж надто багато часу!

Зала на це чекала, оплески миттю заполонили собою приміщення, і трояндам не лишалось місць на сцені. Як я раніше їх не помічала? Чому? Через цього брехуна? Сумно.