Це має бути не натяк, мила

Скрубери запрацювали під ранок, зворотний осмос теж*. Рух води по трубах ознаменувався ростом загального шуму і потужним спалахом ламп. Я взагалі не усвідомлюю з чим останнє пов'язане, напевно з настроєм місцевого “Я”.

Однак у “свідомість” очисна установка так і не прийшла. Хоч як я її не запускала.

Незручна обставина. Однак тест показував, що все працює. Тож загалом, гараз і кожен із нас про це окремо заповнює звіт у системний робочий журнал. Простір сірішає і ясно що пора чим швидше згортатися назад.

Ми мовчимо. Ми не поговорили ні про те що відбулося тижнями назад, ні про ті десятки натяків, що сьогодні сипали одна одній.

Від цього мій внутрішній монстр дещо спантеличений. Чисто як цей самотній сміттєпереробний Завод, який вже котру годину кличе до діалогу свою кохану очисну установку Два-нуль.

— Перетворювач іржі зі стола забрати не забуть, — тицяє на розприскувач Марго. Він стоїть між нами. Рівно на половину. Вона могла б сама забрати його та кинути в сумку. Натомість це роблю я… перехиляючись через неї та пожбурюючи перетворювач за місцем призначення. Це мала б бути не пляшка з кислотою і валіза, а мої слова і її голова. Або ж язик і рот. Ця моя умовна покора, як простягнутий на її запит шанс.

Змагатися у формах натяків ми точно продовжимо наступного разу, коли буде спільна зміна, як ця.

Пора вже назад.

— Я чую, твої клапани, системо Два-нуль, — радісно гудуть динаміки, коли ми несемо інструменти в машину. Він повторює це який вже раз. Однак наступі слова нові і змушують завмерти

— Чому ти настільки бездумна? Моє тіло не витримує такий тиск. Я хочу конектитись з тобою. Агов, Два-нуль? Зупинись!

Зупинились усі. Я, вона, сумки.

Марго розгублено подивилася на мене, немов я могла дати розумний коментар, я ж думала, що в неї на обличчі брудна пляма.

В мене теж така буде, на репутації. Після того як високий тиск Два-нуль розірве тіло заводу.

Ту думку супруводжує надмірний гул і свист, так наче в системі дійсно надто високий тиск.

Здається в останню мить ми підвели у гору очі. Здається щось посипалось згори, перед тим як оглушливий звук пронизав наскрізь. Наче рій оскаженілих диких ос, стократ ужалив, поки падав довкола ударною хвилею. Дарма я відкрила очі в той… останній раз.

Здається потім, очунявши, звиваючись наче скривавлений черв кинутий у пилюку, я точно надміру сильно і сліпо кричала. Намагалась розкрити власні повіки руками. Марго ж мене жорстоко за зап'ястки тримала.

Цілувала у чоло, ламалась і ламала.

***

Я щось казала про шанс? Краще забути. В утробі напівобваленого приміщення, яке ще недавно було затишним закритим простором всередині самоусвідомленого сміттєпереробного заводу, біль і смерть це єдине про що я думаю. Бо від того заводу хіба залишки стін і устаткування. Яскраве сонце пече і його жар відчувається шкірою і маківкою. Я не бачу. Все довкола наче біле поплиле марево. Очі сльозять, я відчуваю в них тонни піску. Повіки спазмує. Мене і весь мій простір пронизує пульсуючий біль.

У тім болі я залишаюсь одна.

Та насправді поряд вона.

Марго намагається допомогти.

Антисептик смердить, наче проліковані м’ятною бражкою зуби древнього портового бомжа. Від лейкопластирів тхне грибами. Чергову мою рану вона збирається замотати бавовняними бинтами.

— Я не буду говорити, що в нас є шанси дістатися, — голос у неї тремтить. — Але якщо це буде так, повір, я більше не буду відкидати твої натяки.

Я тихо пирхнула. Це кумедно. Я надто хочу бачити її вираз обличчя в цю мить. Вода на моїх щоках від того точно тремтить.

— Хіба натякала тільки я? Я пам'ятаю як ти дихала мені у рота посеред вулиці.

— А ти тисла долонями мені в груди. Ти знаєш, що у тебе сильні руки?

Хіба це було саме так? Хіба я в німому проханні не відкривала уста?

— Я була не в собі. — я знітилась, дещо зашарілась. — Чому ти це згадуєш?

— Чому б мені це не згадувати?

Бо…

— Тобі мало б бути що згадати.

— Я ще пам'ятаю запах твоєї шкіри. Пилюки, образи і страху. — тихо відповіла Марго, вона клеїть мені на очі якийсь обов'язковий для вмісту аптечки патч. — Це не жарт. Я не сміюсь.

Звичайно її слова жартом не є. Все значно гірше. Там правда. Бо в той день, коли моя колишня цілувала свого нового хлопця, не помітити ковзкий погляд Марго на мені — було важко. Він повз від щиколоток до колін, від колін до стегон, фіксувався десь між ніг, а потім у районі пояса. Він надто відверто й повільно сягав обличчя. Так наче обличчя, це останнє, що її цікавило. Мабуть мовою тіла так позначається хіть.

Тою хто сигналізував “Стоп” була виключно я.

І це точно не про безмежне. Не про одвічне.

Марго зараз торкається мого обличчя та я відчуваю шкірою не її дотики, а бинти. Вони лягають шар за шаром довкола моєї голови, торкаються носа, щік. Перетворють глибокий червоний під моїми пекучими повіками на глухий чорний.

Тепер від світла так нестерпно не свербить.

Тепер я хочу влипнути в Марго. Врости в неї своїми нервами як привита гілка до кореня.