Це має бути не натяк, мила

Наступає день. Час сховатися під землю. Забитися в куток. Лягти спатоньки. А ми стоїмо в черзі за зарплатою і мовчимо.

Насправді, підземні вулиці аж ніяк не піддіті відчаєм. Вони наповнені живим гамором, розбігаються перед моїми очима вусібіч. Заповнені та залюднені, вирують життям.

На виході з офісу, ховаючи в кишеню пачку фізичних грошей, я бачу тебе.

Твій погляд, певний час звернений до іншої людини, а потім ловить мене і наче б’є. Я майже фізично відчуваю як ти колупаєш мою внутрішню потвору ножем. Моєму чорному монстру боляче. Він дожер серце із середини і там, під ребрами, зараз хлюпоче кров'ю з подертих, різко освіжованих судин.

Бо…

Ти обіймаєш свій новий центр Всесвіту і цілуєш, дивлячись на мене через усю цю злиденну вулицю…

Зовсім не відпускаєш мого повідця.

Знаєш же, це вбиває мене, ось зараз, в цю мить. Це настільки нестерпно що я готова кров’ю хлюпати з очей, замість сліз.

Мене болить… Я не можу ні погляд відвести, ні на крок відійти.

!

— Не дивися так, — чужа долоня раптом опустилася на мої очі, затулила огидне дійство. — Інакше подумаю, що ти хочеш на його місце.

Марго… не мала бути свідком цієї трагікомедії.

Марго не мала взагалі розуміти, що відбувається.

Не зараз, коли мені від розпачу бракує повітря і тіло позбавлене фізичних сил.

В теплій темряві надміру сильно відчувається її подих в потилицю і тиск тіла до спини.

Хей… не мовчи.

“Надто близько.”

— Його місце? — несвідомо повторила я за нею, насилу збираючи думки… прибрала її долоню та обернулася.

— Я схожа на тих, хто бігає за дівчатами? — не надто доречне питання, коли стискаєш чуже зап'ястя. Бо власники тих рук мають властивість підступати ближче. Так що стає тісно.

Марго мала б вже бути на півдорозі додому з пачкою чесно зароблених грошей.

Натомість, уклала тут долоні мені на талію та притягла до себе.

Наче я дозволяла.

“Тісно.”

— Аж ніяк, — вона криво усміхнулась. — Швидше на ту, хто страждає за дівчатами. Хочеш помститися? — повела бровами і неочікувано ковзнула пальцями в задню кишеню мого комбінезону, стисла сідницю крізь тканину… іншою ж погладила плече. Заповзла пальцями в волосся.

Заплуталась ними в пасмах. Свинство.

Близько.

“Відійди!”

— Вона тебе бачить так само чітко, як ти мене, — Марго видихнула ці слова, ковзаючи своїми устами по моїй щоці. Даючи відчуття подиху на шкірі. Дражнячи своєю наглістю і моєю уразливістю.

“Припини. Це спекотно.”

— Припини, це смішно, — старанно відвертаю обличчя, натомість вона повертає пальцями його назад. Дивитися в очі.

— Смішно, це сталкерити і розказувати, що тебе це не стосується.

Звичайно, вона не збирається зупинятися. Ковзає тут розімкненими устами по моїх.

— Мене це дійсно не стосується.

— Відверта брехня, — вона позиціонує ці слова мені у рота. Змушує дихати її видихами. Міцніше обіймає і тулиться.

Окей, стосується. Марго, ти права.

Мене паморочить і тремтять від напруги пальці, коли мимоволі стискаю на твоїх плечах, грудях одіж. Чи то від неприйняття ситуації, чи навпаки проявляє себе жадоба цієї слабкості.

А може, річ у тім, що коли хтось дихає у твій рот, надто мало кисню поступає у мозок? Тому коліна підкошуються і слабнуть зап’ястки. Серце калатає швидше, ганяє кров по судинах, у спробах закрити кисневе голодування за рахунок прискореної роботи. Як результат людина відчуває хвилювання, жар, шум і тиск. Кисневий голод.

В мене дійсно палають щоки і бухкає у вухах. Стукоче під ребрами. Відчувається спрага. Потрібно більше повітря, а це значить ширше відкрити рота.

Для нормальних людей це значить — запросити до себе на променад язика…

Походу, зараз я запрошую Марго.

Марго тоді не повелась. Усміхалася, торкалася, та не рушила далі. Залишилась без своєї переваги, а я без анонсованого поцілунка. Покинула мене на тій вулиці з роззявленим ротом і своєю усмішкою у спогад. Наче я самовбивця над безоднею, а позаду мене мій жах.