Це має бути не натяк, мила

Нове завдання звело нас разом кілька тижнів потому.

Оперативного втручання вимагала очисна установка сортувального центру, яка знаходилась десь на території сміттєпереробного заводу. Останній знайшли не одразу. Більшість будов довкола перетворились в руїни і в світлі ліхтарів часто виглядали як пагорби і насипи. Мабуть, за дня, вони виглядають ще більш сумно та страшно. Доводити їх до пуття, повертати їм їх функції було так само дорого як і безглуздо. Світ який вмирає, не може розпорошуватися на все. Це так не працює.

Назва потрібної вулиці ледве впізналася на старій заіржавілій табличці. Пластова. Та назва більш доречна для музейних забудов, а не урбаністичних звалищ, як це. Де кожен завал — мало не складське кладовище.

Потрібна нам цегляна коробка, була побудована понад півтора століття назад, і схоже, доживала останні роки, якщо не тижні. Про таку сумну долю безперервно повідомляло старе, хрипке радіо. Це нагадувало особливо вигадливі акустичні тортури, в яких доісторичний штучний інтелект намагався убити слухачів своєю жорсткою прагматичною харизмою. Його одвічними, не менш говіркими компаньйонами стали термостійкі роботи, дрібні носії такого ж штучного інтелекту та не менш штучної волі.

У сміттєпереробного заводу був чоловічий голос, глибокий баритон і кепське почуття гумору. Іноді його особистість нагадувала дитину, а іноді старечий маразм. Схоже, установка, яку ми приїхали ремонтувати теж була раніше доволі говірка. Замовкла на днях.

— Це по твоїй частині, — зауважила Марго, коли крізь динаміки з-поміж самопрезентації пролунало:”Биті мої алгоритми, в біса, де вона? Я не відчуваю руху її клапанів, хто без неї я?”

Все це супроводжувалося рвучким, наче спазматичним миготінням ламп. Зміною тональності як у світлі, так і в словах.

—Я не психолог, — буркнула я у відповідь, дарма що ця робота дійсно моя. — Та й навряд чи методом тику щось знайду.

Відмазка.

Страждання місцевого “Я” були співзвучні з моїми. Я навіть уявляла їх як свої. Вбачала десь всередині чужого сервера пульсуюче “Щось”. Жмут знеструмлених дротів та битих алгоритмів, які більше не працюють та не дають зворотного зв'язку. Там в цифровому ядрі такий самий монстр з мацаками, якому конче треба відновити втрачені зв'язки, відчути себе під’єднаним. Вписаним у систему. Потрібним та значимим. Максимально живим.

Чи це боляче для високотехнологічного організму? Мабуть.

Однак це в першу чергу машина. Йому можна допомогти замінивши запчастини, або ж забравши зайві алгоритми. Як варіант дати когось, кому б він міг з пристрастю сказати: “О, ти теж жива? Ти знаєш значення слова “люби”? ”

Щоб щось знайти, потрібно почати шукати. І поки Марго грається з вивченням системи очистки і шукає поломку серед “тіла” очисної установки, я озброїлась скачаними з системи схемами і вивчаю комунікації заводу.

Роблю це, звичайно, забившись в куток та відкривши портативний комп.

Місцеві роботи ж поперемінно заглядають мені в очі і крізь скрипучі, запилюжені динаміки питаються чи очисна установка жива і чи з свідомістю заводу все гаразд.

Такий щирий робочий схвильований натовп з камерами замість очей і маніпуляторами замість рук.

Марго сказала б, що їх подруга мертва, і витягти її на цей світ проблематично і дуже дорого. Я ж мовчу.

Говорити будь що метало-пластиковій самоусвідомленній юрбі — бажання не було. Це ні милосердно, ні жорстоко. Швидше самоусування від їх проблем.

Без очисної установки цей сміттєпереробний завод нікому не потрібний, а значить буде знеструмлений. Специфічна розумна техніка швидше за все залишиться тут. В якості непотрібного брухту.

І та мить, коли останній кілоджоуль з місцевих акумуляторів буде ними використаний, усій цій колонії роботів прийде глибокий і одвічний сон.

Мабуть, я знов виглядаю надто жалісливо, бо Марго мало не повторює свій попередні маневр.

Чи це просто я хочу, щоб вона повторила?

— Не дивися так, — це сказано майже тим самим тоном, що і на тій підземній вулиці кілька тижнів тому. — Ніхто не залишить робочу колонію без роботи. Переведуть деінде, якщо тут не вигорить.

— Це написано на моєму обличчі? — у відповідь поцікавилась я.

— Так, — не стала сперечатись вона. — Зрештою, не думаю що місцеву братію не можна переобладнати або перепрошити. Це якщо заводу дійсно прийде звізда ясна…

Вона говорить це, стягуючи волосся в вузол, щоб не заважало. Відкриває погляду вервичку хребців на шиї, акуратне цнотливо чисте від проколів вухо, лінію щелепи, різко окреслену вилицю. Все це так гарно закутано в напівтіні. Наче світло насправді торкається її.

— Лялю, гайковий ключ дай… на двадцять два,— Марго вертає розмову в робоче русло й тягне долоню до мене не обертаючись. Я пам'ятаю в своїх пальцях її зап'ястя.

Її випростані пальці зараз можна вивчати навіть ось так. Поглядом. Спостерігаючи, як вони охоплюють ручку вкладеного у них ключа. Завідомо невірно підібраного, звичайно, це ж свідома провокація.

— Це на двадцять чотири, Ляль.

Марго обертається. Цікаво, чи написано на моєму обличчі, як я на неї зараз дивлюся?

— Ось цей? — беру той що треба.

— Та-ак, — вона навіщось тягне ту відповідь, немов інших варіантів сказати

нема. Бере той ключ, невимушено торкаючись мене своїми пучками. На мить прикушує власні уста. Мене охоплює мана. Я відчуваю як всередині все сколихується, як і в той раз, під офісом. Щоки зсередини лиже жар. Я маю гостру потребу повернути її дотик назад.

— Ляль? — Марго, звичайно, уважна. А мені нема куди дітись від її очей.

Мене дратує як виглядає вона. Багато одягу, багато недомовок і натяків. Дражнить й підбурює надмірне мерехтіння ламп.

Кажуть, шляхи керуються кимось хто придумав нас, наче ми усі бездумні роботи, без встановлених програм самосвідомості і волі. Наче, все що нам дається для вибору так чи інакше ведеться до одинакового кінця.

— Мене хвилює закритий простір і відсутність плану, — відбріхуюсь я.

Факт, що я не можу нічого повернути назад, навіть у думках. Звісно, я можу продовжувати робити вигляд, що мені насправді не цікаві ні стосунки з нею, ні почуття до неї. Я ж бо не хочу привязуватися, а потім спостерігати як вона теж мацає за сідниці когось, хто не я. Це схоже на автоматичні ревнощі щодо кожної добродійки, яка хоч раз виходила за межі “дружби”.

— Будь ласка, поглянь… — протягую їй портативний екранчик, показую схему.— Я просто не розумію де я, де ти… куди нам?

Чомусь це звучить не як запитання про наше місцезнаходження, а куди в реальному часі рухає саме нас.

Марго у цю мить спохмурена. Кладе ключ на підлогу. Підводиться і підступає так само тісно як і в той раз. Стає наді мною. Її долоні лягають на мої, так ж бо зручніше заглядати в екран. Обличчя так близько, що дотягтись до нього устами максимально легко, навіть якщо зробити це ненавмисно.

Я ж не ворушусь. Я провалююсь крізь землю і горю.

— Ми… ось тут, — вона водить пальцем по екрану, віднаходячи потрібну точкую. — А от куди тобі потрібно, — коли показує на точку екрану, погладжує пальцем зап’ястя. Наче обіцяє, що я точно рано чи пізно прогнусь.

Я зустрічаю своє відображення в її пильних очах.

Від якого моменту бажання втихомирити мого монстра стало не вимушеною дією, а метою та безперервним фоном мого існування? Думкою про ліки.

В чому мене турбує це зараз, серед стін напівмертвого сміттєпереробного заводу?

Чому, котрий день мене розриває навпіл від страху що там, під офісом, на людній вулиці учасником дійства була не я?

Була лялька, відпущена гуляти на повідці і була сердечно вихована перехожа, яка той повідець обірвала. І дарма, що своїй хазяйці я була не потрібна. Перехожа в кишеню частку мене теж не поклала, в згорток, як замерзле цуценя, не згорнула.

Зрештою, я не собака. Таку як я можна лишити посеред вулиці одну. Не здохну.

Принаймні я не збираюся.

Просто зависла тут у просторі, сіпаюся розгублено, просто намагаюся за щось вхопитися, поки падаю. Присмоктатися і врости в когось, бо ось така нещасна і від когось відірвана.

Мені потрібно, щоб саме Марго зібрала кожну з цих наляканих, замерзлих мацавок і тендітно зігріла їх.

Можливо, потім тендітно зігрітою буду я.

Мені бодай хоч один, будь-який шанс.