Недопалок

— Почувайся, як вдома, ні в чому собі не відмовляй, — Діма бадьоро запросив до квартири. — Власне, як і завжди.

— А твій..?

— Старий? На зміні, та і до получки не скоро, тому поки тихо.

Його батько теж часто схиляється над чарчиною. А як дружина пішла той геть пропав. Щоправда, став на ноги, коли пригрозили малого забрати. Матір же — не знайти було. Та і досі від неї ні слуху, ні духу. Як крізь землю. Хоча вона ще тримала чоловіка в руках. Я памʼятаю, як батько Діми пробачення за щось в неї просив, навіть на коліна ставав. Але мати пішла. Проте це було так давно.

Діма нагрів суп й розлив по тарілках. Я майже не жував — ковтав так швидко, як міг. Навіть не звертав увагу, що страва гаряча. Знаючи про мене майже все, Діма одразу насипав другу.

— Дякую, — я доїв, і за звичкою почалапав мити тарілки. — То ти вчора проводжав ту дівчину?

— Так, — замріяно відповів він. — Христина. Вона в театрі грає, у хорі. І вона запитувала про тебе, до речі. Чому ти так вчинив.

— А ти що?

— Що це ти, — стиснув він плечима. — Що ще я міг відповісти.

— А вона?

— А ти як думаєш? — Діма пив воду. — Явно не в захваті.

— Треба було перепросити. Не в моєму стилі на слабших… мене геть поплавило.

— Уже давно, — констатував Діма.

Ми пішли в його кімнату, хлопець клацнув комп.

— А, і ще, ми багато про що говорили з нею, але не суть. Суть, що Христина спитала, чи допоміг би я, грабуй ти її сам на сам, і я замислився. От ти як думаєш, я б допоміг їй — нашкодивши тобі?

— Хз, думаю, допоміг би. Ти ж на боці справедливості. — На цю мою відповідь Діма на мить замислився. Тоді продовжив.

— Так, я на боці справедливості. — Відповів він. — Й справедливо було б не чіплятися за ту скрипку, а віддати тобі. Судячи з її палат, вона ще десяток таких купить. А ти б мав що пожерти. Сука, поки це старе барахло вантажиться… — Діма мав на увазі комп, — …я, бляха, нам чаю заварю. Будеш? — я кивнув.

Коли він пішов гриміти посудом, я теж замислився. Цього разу — про справедливість. Її ж не існує. Інакше чому мої свинохарні старі живі-здорові, тоді як хороші люди, батьки того чоловіка, були вбиті. Це справедливо? Я уявив маленького хлопчика, який ріс у люблячій родині. Уявив затишок дому, любов батьків. З голови не виходила картина: хлопчик чекає біля дверей, а той клятий замок все ніяк не відмикається. І мені стало його… Шкода? Так, саме так, мені було болісно уявляти, що він відчував, дізнавшись, що батьки ніколи не повернуться. Що він відчував, коли був змушений покинути стіни, наповнені батьківським теплом та почати жити серед чужих, холодних, геть непривітних подертих шпалер сиротинцю? Чому ті, хто заслужив на смерть, її не отримують?

— Чай, сер, — приніс паркі чашки Діма. — Зараз ще пиріжки принесу.

— Стривай. Не треба, — я піднявся з ліжка. — Я вже піду. Мушу навідатися в одне місце.

Дімка тільки пограв гримасою й почесав маківку, але тримати мене не смів.

***

На місто плавно спадало важке простирадло пітьми. Я сидів під кволим парканом закинутої недобудови. Десь тут вони втратили життя. Не знаю, чому, не розумію, але ця історія не виходила з голови. За цим парканом, йдучи вулицею, вони ще були живі. А у дворі, що поріс колючим бурʼяном, втратили життя.

Чому ж той чоловік не скотився соціальними сходами на дно, яке я так обмилував та називаю своїм життям? Як він зміг стати нормальним?

Він. Насправді я обманюю себе. Кожної миті я так чи інакше думав про нього. Вперше в житті я думав про когось, крім себе. І вперше мені стало шкода не лише себе.

Мої думки ставали інакші, ніж були ввечері, так я вже не міг бути собою. Але що мені робити з цим?

Я ще довго сидів ось так, на землі, підпираючи паркан, й ще довго думав і думав. Навіть замислився про власне майбутнє, чого раніше ніколи не робив. «Сьогодні є що їсти, а завтра якось вже воно й буде.» — невже я мислив так ще вчора? Жити одним днем… Я захотів іншого.

Коли я все ж вирішив йти додому й встав, то ноги самі повели на знайому зупинку. Я знову сидів й чекав чогось. Чи когось?

Невже я думав, що знову його тут побачу? То лише випадковість, що не має повторитися. А сидіти так тупо. Але ж я сидів. Згадував нашу розмову. Він зневажав мене, але все одно ввімкнув пічку, бо мені було холодно. Він так притис мене… Сука, ну чому я, знову і вкотре, повертаюся до цієї миті? Невже голодне до людського тепла тіло настільки з'їхало з ґлузду, що ладне тягнутися до оманливого відчуття близькості?

Мене ніколи не приваблювали дівчата. Навіть обʼєктивно красиві, навіть які мали до мене (так, до такого мене!) цікавість. Я ж, насправді, був милий в шкільні роки. Патлатий, з чубом, от і любили за той мій чуб. А я не міг стерпіти стільки уваги. Тому побрився під нуль. Не хотів всі ці хуманські прояви. А дівчата… Вони естетичні, від них приємно пахне, а волосся в них таке блискуче. Але я вважав себе неправильним хлопцем. Навіть знайшов термін «асексуал». Ось це я. Не маю сексуального тяжіння до дівчат саме тому, що я асексуал. Так.

Але це брехня, самообман. Бо я відчував симпатію до однієї людини, колись давно, років у тринадцять. До однокласника. Це було страшно й моторошно. Я боявся з ним говорити, зрозумівши, що він приваблює мене: а що, як це помітно? Якщо про це дізнається батько… Він мене вбʼє. Його вилупок не тільки лайно й розчарування — ще й хворий виродок. Я швидко змусив себе перестати відчувати симпатію до того хлопця. Й швидко повірив, що цього ніколи не було. Вірю досі: такого ніколи не було, а я ж не настільки поїхав, щоб аж так. Щоб до чоловіків… Раптом серце завмерло, а тоді різко, шалено забилося, мов божевільна пташка в клітці. Знайоме авто припаркувалося там, де й раніше. Чоловік вийшов й попрямував до пасажирських дверей з протилежного боку. Відчинив їх, галантно допомагаючи вийти красивому молодику...

Пізній вечір спустошив вулиці від людей та звільнив втомлену колесами магістраль, я чув їх голоси:

— Ну ти обіцяв зайти, — ще з надією, але вже сумно говорив той незнайомий хлопець.

— Ех, — сумно здихнув чоловік. — Обіцяв. Але, правда, не можу сьогодні. Ці кляті справи. Наступного разу, гаразд? — чоловік доволі ніжно обійняв хлопця і… поцілував у щоку. — А поки, щоб ти не сумував цими холодними осінніми вечорами ось тобі подаруночок.

І простягнув невеличку коробку. Хлопець зрадів, розцілував, але схопився, певно згадав, що вони не наодинці. Ще й помітив мене на зупинці.

— Що ж, дякую за вечір і до зустрічі, — усміхався незнайомець до чоловіка.

— До зустрічі, — щира усмішка у відповідь. — І, благаю, відповідай на мої дзвінки наступного разу. Раптом я хвилююся?

— Раптом я сплю? — грайливо спитав хлопець. — Та і чого б це тобі хвилюватися за мене?

— Ну ти ж знаєш, що не байдужий мені.

Молодик нічого не відповів на це, тільки бадьоро пішов своїм шляхом не обертаючись.

Весь цей час мій «старий приятель» стояв спиною до мене. Він провів поглядом свого… Кого? Язик не повертається навіть подумки промовити. Чоловік вже збирався сісти до авто, коли випадково кинув погляд на зупинку. Він помітив мене. А я в цю мить хотів розтанути, зникнути, опинитися якнайдалі. А чоловік не зводив очей. Як і я.

Проте скоро він таки повернувся до салону, завів двигун і поїхав. Тоді я бачив його востаннє.

Навмисно оминав зупинку. Навіть випадково не волів наштовхнутися, аби відчути наново той емоційний вир, що болісно зжирав мене, коли я думав про нього.

Так я почав шукати роботу: вантажником, касиром, охоронцем — але на жодну з вакансій мене не брали. Я не проходив службу безпеки через свої минулі судимості. Тоді я просив Діму допомогти влаштуватися на будівництво, де працював його старий. Але і там, дізнавшись про моє минуле, мене підставили, звинувативши в «присвоєнні» чужих грошей, та погнали в шию. Хоча до цього зникнення я не мав жодного стосунку. Так моє минуле перекреслювало шлях до майбутнього. І я ніяк не міг вплинути, як не намагався.

А тоді мені прийшла шалена думка: раптом той, хто так сильно вплинув на мене, допоможе. Раптом його досвід чи порада, чи ще хоч щось, зарадять. Я не хотів жалітися йому, не хотів нічого просити, ба більше, вимагати. Тільки поговорити. І я чекав на нього.

Стільки вечорів без жодної надії. Все було марним, марнішав і я. Казок не буває, і дорослішати теж марнотратство. І все ж, я іноді пасся на цій зупинці.

Зима добігала кінця. Але ж яка вона була холодна, нестерпна, особливо ввечері. Того вечора. Тоді я змерз, як безпритульний пес. В онімілих від морозу пальцях тлів останній недопалок, як сірник у дівчинки в старій казці. Я заплющив очі. Зараз піду додому, ще мить ось так посидіти…

А коли розплющив — не повірив їм. Той, на кого я чекав стільки часу, прямував до мене. В одній долоні він тримав велику, рясно всіяну дрібними сердечками, білу чашку. Його очі, здавалося, випромінювали турботу.

Мої пальці тремтіли, як і я сам, коли брав теплу чашку до рук.

— Ти геть змерз, — навіть його голос зігрівав, — тобі терміново потрібно в тепло. Ходімо зі мною.