Недопалок

Глибока ніч розігнала останніх гуляк по затишних, а може і незатишних, будинках.

Настане день, я приватизую кляту зупинку й остаточно тут оселюся. Зрештою — це моя зона очікування на диво.

Сидиш, метляєш ногами, аж тут, у супроводі фанфар і різноколірних прожекторів, приїздить автобус. Розмальований яскравими фарбами, мов із карнавалу. Довкола літають повітряні кульки, пахне зефіром, свіжоспеченими вафлями й полуничним морозивом. Автобус зупиняється заради одного-єдиного пасажира — тебе — відчиняє дверцята, запрошуючи ввійти. Вже це — диво з див. Проте це тільки початок неймовірної подорожі до пригод.

Насправді ж — віяло холодним вологим вітром, від мене пахло димом і було так тихо й самотньо, що нутрощі кутала туга за чимось незнаним.

Біля переповненого смітника ходив розкуйовджений, обскубаний, сухорлявий голуб. Пташка пругко крокувала лапками і химерно вивертала шию.

Які ж прекрасні в своїй неповторності створіння природи.

Я сплюнув під кеди.

Крилатий «щур» довбав шкаралупки насіння, принаймні намагався, але раз-у-раз бився дзьобиком об асфальт.

Такого тільки добити, щоб не мучився, або обійняти й довго та гірко плакати. Голуба було шкода, хоча підпускати ближче не хотілося — навіть мені притаманна відраза.

Що ж, пташко, от і стала ти жертвою співчутливої гидливості.

Чим би тебе нагодувати?

Я крутив головою в пошуках недоїдків — хотів допомогти цьому нещастю знайти кращу за лушпиння поживу.

Гадав зазирнути у смітник, а тоді вирішив, що думку варто перетворити в дію.

І не зчувся, як уже перебирав пляшки, пакети, різноманітні упаковки і ще казна-що — мабуть просто намагався відволіктися, не думати про ніч, не думати про пожежу і батька.

Голуб став моїм якорем — відвертав увагу.

Заглибившись у смітник на чверть, намацав м’якуш у харчовій плівці — недоїдена сосиска в тісті.

Шлунок підступно загурчав — я й сам був голодний.

І яке тепер моє майбутнє? Ритися в смітниках, смалити недопалки і розводити скажених голубів заради втіхи?

Певно треба піти до Дімчика. Хоч переночую нормально. А далі треба думати про купу нових, звалених проблем.

Але спершу слід дістати той клятий м’якуш і нагодувати нещасного пернатого.

Коли я добував улов, то почув, як поряд зупиняється автівка — в животі здійнялися гарячі хвилі, в пальцях похололо і закололо. Я озирнувся боячись зустріти того, кого бачити хотів зараз в останню чергу. Чи радше волів, щоб той «хтось» мене не бачив?

Та з автівки вийшла дівчина, глянула презирливо на пташку, як власне і я, позбулася сміття й знову сіла в авто. На мене й оком навіть не кинула, хоча стояв зовсім поряд.

Може й на краще.

Я сидів на кортах, скубав булку і кидав крихти голубу, у якого вочевидь були не всі дома, бо птах не звертав уваги на хліб, а тим паче, на мене.

Це що за фігня? Відколи я став непомітним?

Може, птахи не їдять хліб? Здається, їх краще годувати зернами. Проте чи була різниця для цього голуба? Мабуть, він думає (якщо пташки здатні думати), що вищий за це — жерти всяку фігню незрозуміло з чиїх рук.

— Якраз шукав саме тебе, — хтось наді мною стояв.

Я не повірив власним вухам, очам і самому собі.

Найімовірніше, Сергій підійшов непомітно. Чи може я надто глибоко пірнув у себе?

— Як самоволка? — він був спокійний, від нього віяло легкістю, а головне, не мав на меті присоромити.

Що мене дивувало, адже мені зробилося ніяково за те, що пішов і ніяким чином про це не сказав.

Я підвівся, тоді відповів:

— У мене був не найкращий день, — віджартовуватися чи виправдовуватися не хотілося.

— Твоя правда: новина про смерть матері, спустошення, а тоді злість, ще й пожежа… — не надто весело усміхнувся Сергій.

Я спочатку хотів щось відповісти, а тоді шестерня, яку я вважав атрофованою, пішла в рух.

— А звідки… Ох ти ж бля! — вигукнув я, не встигши запитати Сергія, бо побачив таке, що змусило позадкувати.

Позаду нього, трохи праворуч, немов здоровенний равлик, на дорогу повільно виповзла тінь, зупинившись посеред траси. Стало так сумно й тривожно, немов ось-ось, якщо зʼявиться автівка, то обовʼязково потрапить у ДТП.

Сергій озирнувся, але одразу глянув на мене.

— Отже, я мав рацію, — він констатував тільки йому зрозумілі речі. — Спокійно, Костю, ти не один бачиш це, — чоловік справді хотів заспокоїти.

Інстинктивно, я продовжував крокувати назад.

А тоді вперся у щось тверде і холодне на лавці.

Не згадаю, щоб зо дві хвилини тому там хтось був.

Обернувся роздивитися і одразу ж відсахнувся — на лавці лежало тіло безхатька, але тільки на перший погляд. Воно було схоже на видиво чи обʼємну темно-синю тінь. Зношене лахміття замість одягу, з рота вивалився язик, шкіра запалена, у виразках, очі ніби мертві, скляні. Але вмить ці зіниці прикувалися до мене, а рука різко цапнула кінчик куртки.

Я відскочив.

— Він тобі не зашкодить, — втрутився Сергій. — Його дії лише фантомний відголосок. Це звичайна загублена душа. Як і багато інших довкола, — чоловік показово розвів руки.

Морально не відійшовши від бомжа, я роззирнувся — то тут, то там снували тіні. На даху будинку, у віддаленому сквері, дорогою, навіть у вікні однієї з квартир. Кожна по-своєму жаска, але кожна щемить болем. Я наче відчув їхній біль на собі. От тільки… Чому?

— Це шиза, — не питав я, а стверджував. — У мене однозначно поїхав дах.

— Ні, Костю, твій дах досі на місці, хоча за життя він мав предостатньо можливостей від’їхати.

— Авжеж, тобі ж відомо абсолютно все.

— Не все, але дещо так.

— Звідки? Звідки тобі, бляха, відомо? — я сердився, капець як сердився.

Я вже приймав, що все, Костику, суши весла і пензлюй в психушку. Хоч би відпочив там, аж ні. Я сходив з розуму, бачив те, що бачити ніяк не міг, і мені заявляють, що все окі. Ще й Сергій знав те, що не міг, а це лякало. І це не рахуючи тіней, чи покручів, чи що то, на біса, таке?

Але чи був чоловік небезпечним для мене?

Якби так, то певно, він не робив би речей, які вже є. Тож я залишався біля Сергія, хоча хотілося втекти. Проте... А куди?

Я досі не розумів, що, бляха, тут коїться.

— Я дещо приніс, — Сергій простягнув мені частково обгорілий записник.

Це був щоденник, який я вів років у десять чи дванадцять. Вже й забув, коли бачив його востаннє.

— Подумав, що це тобі стане в пригоді, можливо, пригадаєш дещо.

Я взяв записник. Звичайний, зелений, з полями для імені на обкладинці. Його кінчики обгоріли і з нього іноді сипались крихти попелу. Але в цілому, сторінки доволі непогано трималися.

— Знаю, що все сказане далі, звучатиме дивно, — Сергій відвів погляд вбік . — І просити твоєї довіри було б нечесно, бо я, певно, не встиг її заслужити. Проте таки насмілюсь попрохати.

Скільки фамільярності… Чого б це? Чи не Сергій нещодавно притискав мене до машини, погрожуючи насиллям? Так, але… А чи не Сергій дав мені поштовх до змін? Чи не він врятував мене, коли я сам не був здатен? Хіба не він турбувався, пропонував допомогу? Хіба не я відчував до нього несвідомі бажання близькості?

Тож…

— Валяй, — махнув я рукою.

Сергій окинув мене поглядом без натяку на довіру. Певно думає, що я люблю ускладнювати? Може й люблю, але точно не зараз, коли довкола снують незрозумілі єбаки, це не шиза, а поруч є той, хто все пояснить. То нахіба викабєнюватись?

— У мене немає причин тобі не довіряти.

Здається, Сергій впевнився, що все гаразд.

— У такому разі, — чоловік простягнув свою розкриту долоню. — Візьми мене за руку.

Запамʼятай, Костю, цей момент, всотай у мозок назавжди, бо зараз торкнешся того, від кого завмирає серце.

А серце й справді завмерло і обдало гарячим, коли я торкнув теплу долоню.

Все навколо змінилося в коловороті, ми немов розтанули в просторі, опинившись у геть незнайомому, дивному місці. А Сергій продовжував акуратно й міцно тримати мою руку.

***

«Коли я виросту, то куплю квиток, сяду в потяг і поїду далеко-далеко. Їхатиму так довго-довго, дивитимуся у вікно і радітиму, що ніколи не повернусь. Я поїду туди, де не буде зірочок на стелі, не буде батька. Місце, куди я прибуду, матиме тихі теплі вечори… І спокій. Це все, чого я хочу: тиші і спокою. Ну і трошки дива».

***

Як відчувається подорож до мрії?

Це незабутнє мерехтіння метеликів у грудях і животі. Як розквіт суцвіття, яке тепер буяє на кінчиках душі. І як мелодія, яку хочеться наспівувати знову і знову. А ще — тепло, що розтікається тілом, латає всі тріщини й нерівності єства, заповнює порожнечу.

Тепло розросталося від руки до всього тіла. Його тепло в моїй долоні. Його долоня в моєму теплі.

Я ніколи не забуду цю чарівну мить. Ніколи.

Ми опинилися серед нічного саду — деінде стрекотів цвіркун, легкий вітерець ніжно пестив шкіру, пахло квітами й травами. Так відчувався простір під літнім місяцем. І ми були його частиною.

— Очманіти! — я роздивлявся довкола і не міг не надихатися миттю: все милувався і милувався.

Трошки далі, біля гортензій, мерехтіла купка світлячків.

Садові дерева завішені гірляндами, трава встелена стежками із крихітними ліхтариками по обидва боки.

Сергій усміхався:

— Тішуся, що тобі сподобалось.

— Здається, я помер.

— Ти живий, — прошепотів Сергій схилившись до мене, аби я напевне розчув.

Говорити вголос у такому місці відчувалося порушенням непохитних, ніким не встановлених правил.

Ми вже не трималися за руки, лише стояли поряд.

— Я сплю, а це ще один казковий сон.

— І часто тобі таке сниться?

— Буває, — тут я раптом згадав сни про драконів і зашарівся. — Але щоб аж так — уперше.

— Що ж, попереду ще багато подібних «сновидінь».

На мить я подумав, що серед найчарівніших снів теж є місце кошмарам, але це припущення було надто швидкоплинним й таким, що хочеться загнати в найвіддаленіший куточок свідомості й кинути там напризволяще, так і не озвучивши до пуття.

— Я маю стільки запитань…

— Гадаю, на кілька я точно знайду відповідь. Тож… З чого почати?

— Нє-а, не хочу псувати момент балачками. Питання почекають, скільки їх не є. Хай мій сон побуде зі мною зараз, ще трішки, поки не розвіється.

Сон не зник ні через кілька хвилин, ні через годину.

Сергій сидів на траві, відкинувши голову до неба. Він жував тоненьку стеблинку. Я натомість — не міг перестати розгулювати всіма куточками цього чарівного саду, вдихати запахи квітів і мліти від легкого вітру й літепла ночі.

Мені бракувало слів, щоб описати почуття не матюкаючись, але лаятися саме тут я не хотів.

Проте дещо, крім усього іншого, не давало мені спокою. Тож таки запитав:

— Слухай, — я підступив до нового-старого друга. — Тут літо, але ж, якщо короткострокова пам’ять мені не зраджує, була зима.

— Тобі ж захотілося тепла. Чи не так?

Тут я промовчав.

— Цейво, — за кілька хвилин нарешті налаштувався й озвався, чухаючи потилицю, — що воно і як?

— Що «цейво»? — на мій манер кривлявся чоловік. — І що, «воно» і як що «що»?

— Перестань. Коли ти кривляєшся, мені не до серйозних питань. Хочеться ржати.

— І в чому полягає проблема?

— Хз, — я стиснув плечі. — Ми ж сюди не ржати прийшли… Прибули?

Сергій кивнув.

— Тож… Я не сплю?

— Не спиш. Тут не сплять, — заперечив чоловік.

— А «тут», це… Де?

— Сюди потрапляє не кожен, адже це місце, — чоловік розкинув руки, наче бажав охопити весь простір, — не в світі життя, і не в світі спокою. Це межа. Межа, в якій повно краси і незбагненних речей. Різного, якщо назагал.

Я слухав так уважно, як тільки міг.

— На цій межі немає ні живих, ні мертвих. Тут є лише небайдужі до перших і других. І ти тепер один із них.

— Ніхуйово.

— І я так думаю.

— А чого ти вважаєш, що я «один із них»? І цей, «них» — це кого?

— Тобі притаманна небайдужість, якби сильно ти цьому не пручався. Просто… Костю, зрозумій — іноді тобі не вистачає сил бути небайдужим, навіть до себе. Але гадаю, ти можеш бути здібним учнем, щоб усьому навчитися.

— …, — я зашарівся, бо подумав не про те, про що варто було. Вічно мені не те думається.

— Як ти це знаєш?

— Пташка, яка й на опудало не годиться, наспівала. Тобі ж було діло до голуба, хоча яка з нього користь?

— Просто стало шкода. Хоча знаєш, якось я став щиро співчувати, почувши одну історію. Й не думав до того для, що здатен на це почуття, що здатен жаліти когось крім себе.

Трохи подумавши, я вирішив бути відвертим до кінця.

— Це була твоя історія. Вона дала мені поштовх до інших думок і почуттів.

— Моя історія?

— Щоправда, цього виявилося недостатньо для нового життя, як би я не старався. Можливо, просто мало зусиль? А може мені не судилося мати щось ліпше? Щастить-бо не всім.

— А якого ти хотів би щастя?

— Щастя… Скажеш таке. Мені було б достатньо спокою і тиші. Роботи. Щоб я розумів, що здатен на більше, крім як бухати з хлопцями під підʼїздом. Що я не лише бидло, ласе до чужих гаманців. Та бля… Я тепер постійно відчуваю провину перед тими людьми. Це правильно — маю карати себе за минулі вчинки. Я б хотів розшукати всіх їх і вибачитися. Якби міг повернути те, що забрав, так і зробив би. Але ж — де я їх знайду? Навіть імен не знаю. Я їм себе поїдом і певно це правильно, бо заслужив. Просто справді дуже хотів би виправити, відпустити це і йти іншим шляхом. Але як?

— Мене питаєш? — Сергій усміхнувся. — Я не знаю, як тебе розрадити. Але впевнений, що ти зараз — навряд чи минулий ти. Змінився і це помітно. А ще, я розумію, чому ти зʼявився на нашій мапі.

— Га? Якій мапі?

— Згодом покажу. Тож я тепер розумію, що зараз тобою керує почуття провини. Воно кличе виправляти скоєне. Почуття саме по собі не є хорошим чи поганим. Це стрілка внутрішнього компасу, яка скерувала тебе — до нас. Адже ми всі подібні тобі. Тільки у кожного свої магнітні поля, власне провідне чуття. Ти питав про «них». Я познайомлю тебе. іншими. Зрештою, тепер ти один із тих, кому небайдужі загублені душі. Один із нас.

Я пойняв, що остаточно нічого не пойняв.