Недопалок

Їбатися-всратися. ЇБАТИСЯ-ВСРАТИСЯ!

Мені ввижається?

На порозі стояв той, кого я майже пограбував. Той, хто місяцями не виходив із голови.

— Привіт, нещастя, — гість поблажливо усміхнувся до мене.

Він виглядав чудово, навіть неперевершено, хоча нічого особливого з одягу не було: на плечі накинутий медичний халат, простий светр і штані. Мені знову зробилося ніяково за те, що я не маю гідного вигляду. Хоча, яка мені різниця? Але певно, десь глибоко всередині, це мало значення.

Чоловік пройшов палатою, відсунув стілець з-за столу, поставив ближче до ліжка, сів.

Від нього віяло морозним повітрям, а ще, парфумами. Запах мимоволі змусив зануритися у спогад про першу зустріч.

— Як ти?

Чого він прийшов і запитує так, немов ми близькі приятелі чи хороші знайомі?

Як я? Перші кілька секунд в ахуї. Загалом — у паніці. Не знав, що говорити, як себе поводити.

Може краще встати з ліжка? Чи продовжити лежати?

— Норм, — відповів я.

Хоча, це брехня. Проте нащо нити ще комусь, коли і так тонеш в жалю до себе. Не хочеться затягувати у свою трясовину іншого.

— А ти? — запитав обережно, але за прихованою ввічливістю мені й справді було цікаво.

— Більш ніж задовільно, — усміхнувся чоловік.

Деякий час ми мовчали. Він розглядав палату. Я — його.

Тоді я сковтнув слину, щоб полегшити сухість в горлі, і запитав:

— Що ти тут робиш?

— Вважай, вирішив провідати старого друга.

Я на мить засміявся. Проте сміх швидко минув, зробилося соромно. Я невесело відповів:

— Старого друга, а як же.

— І ще, я б хотів поговорити.

— Знову читатимеш моралі?

— Не зовсім. Дозволь почати з початку, гаразд?

— Як знаєш, — байдуже відповів я.

Насправді, волів би провалитися крізь землю, бо слідом за награною байдужістю крокував сором, що змушував ненавидіти все своє єство. Я б міг відповісти інакше. То чого я таке чмо?

— Я бачив тебе на зупинці, — почав чоловік. І в його голосі чулося… Співчуття? — Не один, не два рази, проїздив повз. У справах часто катаюся в тому районі.

До хахаля свого, ага, знав я ті справи. Педики їбані.

Але за отруйною емоцією, що, як густа нафта, розтікалася моїми нутрощами, глибоко з підсвідомості виринув внутрішній голос: «А ти?». А я — голівка від хуя.

— Кілька разів навіть думав підійти, привітатися, — продовжував чоловік. — Проте про що б ми говорили?

Ага, то він проїздив, бачив, хотів… Так якого хуя?

Я відчув себе жалюгідним цуценям.

А, власне, хто винен у невиправданих очікуваннях, крім мене самого? Ніхто.

Зізнання саме злетіло з губ:

— Я часто був на зупинці, бо хотів зустрітися з тобою.

Гість звів брови.

— Зустрітися зі мною? — майнув на обличчі щирий подив. — Чому?

— Бо, — я знітився, не був до кінця готовий озвучити. — Бо…

— Боо?

— Бо я — хуйло! — випалив зрештою. — Бо просто хотів почути, як мені не бути таким. Просто хотів… Я вже сам не знаю, чого.

Говорити далі я не мав жодних сил.

— То ти весь час чекав на мене?

— Ні, блядь, на явлення Хреста народові.

Він усміхнувся, тоді перевів погляд від мене до вікна.

Там ще й досі тихо падав пухкий сніг. Вже вечоріло, запалилися ліхтарі. Вікна сусідніх будівель щоразу більше освітлювалися зсередини. Люди поверталися з роботи у свої затишні будинки.

— Я не міг знати, — сказав він. — І повернути час назад не можу теж. Шкода тільки, що ти там… — на мить він замовк, не зміг озвучити, хоча обидва розуміли, про що мова.

— Це я тебе знайшов. Як завжди, ти сидів на зупинці. Спочатку я не звернув уваги. Але коли проїздив повз, то помітив неприродність твоєї пози. Спершу було подумав, що напився і заснув.

Я хмикнув, а він говорив далі.

— Та навіть, зважаючи на це, я б не залишив тебе там. Проте ти не прокидався, але, на щастя, дихав, тільки дуже повільно. Я відніс тебе в авто, привіз сюди. — Жестом чоловік вказав на палату, але мав на увазі лікарню.

— Коли отямився, то мені одразу зателефонували. Я попросив про це медсестер. І от, приїхав провідати.

— Тепер я твій боржник, виходить, — невесело відповів я.

Потрібно було щиро йому подякувати. Та я б не був проти впасти на коліна, битися головою об підлогу, і… Дякувати-дякувати-дякувати. Але що я міг окрім цього?

— У моїх кишенях пусто, як і в голові. Роботи не маю. Ці хороми, — я жестом вказав на палату. — Не безкоштовні, як і лікування. Я не зможу оплатити.

— Мені б вистачило простого «дякую».

Я знову знітився і зашарівся.

— Не достатньо просто подякувати, — відповів так, бо це було правдою. — Я відчуваю провину.

— Винний тут я. Міг підійти раніше і просто поговорити.

— Яка тепер різниця, — махнув збайдужіло рукою. —Але стривай, я не розумію, чому жодного разу не бачив твоє авто? Я добре його памʼятаю. Дивно…

— У мене відтоді інше.

Ось воно що.

— То ти кажеш, не маєш роботи? — запитав «старий друг».

Але… Що йому до цього?

— Я пробував усяке, але навіть з будівництва поперли. Може, краще було б замерзнути.

Чоловік відповів на мій випад скептичною гримасою. Та за хвилю його вираз обличчя пояснішав.

— Або… Я маю пропозицію.

Ми зустрілися поглядами.

Мій розум стривожився. Я вже не міг далі лежати, сів на ліжко. Інтуїтивно — не відчув злого наміру. Все було добре. Надто добре. Так, як ніколи не було досі. І це мене до всирачки лякало.

Тож за кілька секунд, не важливо, що я б мав почути — встиг налаштуватися негативно:

— Поняття не маю, що ти хочеш запропонувати, — зірвався на крик. — Я не здатен абсолютно ні на що! Тож…

— Все гаразд, — рука ковзнула в повітрі ніби згладжуючи напруження — Легше, будь ласка.

Я завжди спочатку казав, а потім думав. Тому частенько ахуївав сам від себе. Що на мене найшло? Здається, так сильно боявся, що зараз на мене сподіватимуться, а я, в міру власних звичок, не виправдаю очікувань.

— Не хочеш працювати у мене, гм? Я тебе всього навчу.

Спочатку я зрадів, але тоді мене заруїнила реальність.

— У мене проблеми зі службою безпеки, із законом, і цей, я всього лише… — не встиг договорити, коли мене перебили:

— А в мене маленький член.

Запала мовчанка.

Ні. Я не хотів думати про його член, не хотів. Не… Хотів?

— До чого тут твій… — не міг вимовити «член» у голос, тільки кивнув на його ширинку.

Він теж глянув собі вниз.

— До того, що це не заважає мені жити життя. А стосовно служби безпеки і всього іншого, чого так сильно боїшся, маю лишень одну відповідь: «Тю».

Він усміхнувся:

— Якщо ти справді хочеш працювати, я навчу.

А я хотів. Більше за все хотів відчувати себе кимось значущим, аніж просто опездалом.

— А що за робота? — несміливо запитав я.

— А ось це — сюрприз, — він підморгнув. — Але запевняю, нічого незаконного. То що, згода?

— Таак. Але… Навіщо тобі це?

— Нащо запропонував поміч? Просто. Бо можу.

Та чоловік згадав щось важливе, поглянув на годинник і красномовним: «Пу-пу-пу… Вже мушу бігти», заметушився до виходу.

— Я ще навідаюсь завтра.

Уже біля дверей, коли мав їх відчинити, він зупинився і обернувся спитати:

— До речі, як тебе звати?

— Костя. А тебе?

— Сергій. Приємно познайомитись. І до завтра, Костю.

***

Минула вечеря, медсестра зробила останній обхід. Я почувався набагато краще. А ще, мене переповнювали приємні відчуття! Невже життя налагодиться? Костю, будь-ласка, не налажай! Чуєш? У тебе буде робота. І якою вона не була б, ти маєш зробити все, щоб не проїбати шанс, який отримав.

А ще, ти часто бачитимеш його.

З голови не виходила фраза: «У мене маленький член», і я постійно усміхався цьому спогаду.

Невже може бути так добре?

Вперше, за дуже довгий час, мене нічого не турбувало. Я спав міцно і солодко.

***

На ранковому обході лікар сказав, що я йду на поправку, і вже скоро мене виписуватимуть. Тож мушу слідкувати за хавкою, режимом і все таке.

Я прийняв свіжий душ, набув більш-менш притомного вигляду, хоча, на сто відсотків не стояв вдоволеним перед дзеркалом: відросла щетина, під повіками темні кола. Але очі мені аж світилися!

Чекаючи на «старого друга», я застелив ліжко і тепер — боявся сідати, щоб не зімʼяти ковдру. То вмощувався на стільчику, то ходив по палаті туди-сюди.

Ранок був доволі холодний. Вчорашній сніг прибирали міські служби, трусили вулиці сіллю. Все знову сіріло, ставало коричневим, як лайно, і магія вечірньої казки змішувалася впереміш із витоптаною сотнями ніг багнюкою на тротуарі. Проте це мене мало бентежило. Скоро все буде добре. Вже добре.

Нарешті двері палати відчинилися. Це мав бути Сергій. Я рвучко сіпнувся від вікна до дверей. Проте ні. Цього разу перед очима стояв Дімка.

Дружбань роздивлявся палату.

— Класно влаштувався? — запитав хлопець, але не простягнув руку для привітання, як робив це завжди.

Він виглядав дещо сердитим і втомленим.

— Все ок?

— Ніхуя, Кость, не ок. Поки ти тут розслаблявся, я зі своїм батею усім, чим міг, допомагав твоєму.

— Нахуя?

— А ти не в курсі, да? — Дімка ледь не плюнув мені в табло.

Тільки одна тема могла настільки його вивести з себе. Тема родини, матері. Але вона давно покинула Діму і не зʼявлялася. І до чого тут я?

— В курсі, блять, чого? — вже дратувався я.

— Вчора ми поховали твою матір.