Косою

Щось ніби справді по мені косою тою, 

яку сама колись в руках тримала,

зрізаючу траву з земного видноколу,

тепер врізає ноги, ріже стопи,

і жодної опори більш немає,

лише падіння вниз долонями додолу. 

Мене хтось скошує, як я колись дитям

траву косила для худоби, 

і так подобались мені і звук свисткий, і рух по колу, 

цей крок вперед по м'якості зеленій, 

так по мені хтось нині вправно ходить, 

згребе мене граблями та й по всьому.

Згодує звіру, вистеле підлогу, 

закине на горище висихати, 

немає більше ні мене, ні хати, 

ані худоби, ні дитинства, ні такої праці,

ні споминів про важкість, але й радість, 

коли лежиш сама у тій траві,

утомлена вбираєш силу із землі. 

Коси мене, як хочеться, коси, 

а чи ж бо перша я, чи я остання, 

загублена в минулому, примарна в майбутті,

жнива ідуть, жнива ідуть, але мені

немає ні землі, ні людям що оддати.

Мені б ще тільки раз дитям захекано забігти в хату,

лишивши палку проти індиків 

попід дверей,

де пес мій вірний Джек 

чорнявий весь і струнколапий 

чекає поряд, поки вЕрнуся гуляти 

із ним та пасти качок і гусей.

2025