Тихенько вмираю

Я не можу спати, і не хочу жити.

Вже не знаю, Боже, куди себе діти.

Все, що досі мала, у ньому хранила,

А тепер не маю — забрала могила.

Любий мій коханий, рідненьке серденько,

Вмираю потрохи, не зразу — тихенько.

Я чую, що скоро піду до тебе,

Що й на мене десь чекають у небі.

Так сумно і боляче, немає розради,

Грохотом котяться сердечнії вади.

Кров'ю стікає любов по зап'ястку —

Таки дочекалася... можна зняти маску.

Пусти мене, земле, до милого в небо!

Тут не хочу жити, без нього не треба.

Пухкими хмаринками вкутаюсь тепленько

І засну сном вічним край свого серденька.

Запахом п'янким цвіту наших вишень

Дихатиму вільно, хай вітер колише,

І наше кохання у піснях розносить.

Здійсни ж, будь так люба, те, що серце просить.

Скільки б не ридала, скільки б не просила —

Та не чує небо, не зведе в могилу...