Розділ 21. Ніні — двадцять чотири роки (частина перша).
Що було б, якби одного разу якась людина (можливо, Ніна) прочитала б його думки? Ця людина вжахнулась би? Зробила висновок, що він не зовсім адекватний? Віддала би його на суд моралі чи совісті, де його розтерзали б присяжні, дослідивши й оглянувши ці токсичні, а, отже, шкідливі думки під мікроскопом?
Парадокс перший: слова не мають особливого значення. Словами можна брехати і, звісно, ними брешуть. Постійно. Те саме можна сказати й про вчинки. Напевно, вони розкажуть трохи більше правди про кожну конкретну людину, але не набагато. Справжня суть справи або ж істинні мотиви всеодно залишаться під водою. Отже, слова та вчинки це лише вершина айсберга. Майже ніщо. Нульова видимість. Нуль.
Інша річ, це думки. Вони постійно крутяться в голові, відображають справжнє лице свого власника. Думки — реальні. Матеріальні. Різні. Звісно, бувають випадки, коли окремі індивідууми умудряються сховатися від реальності навіть у своїй власній голові, але то вже клінічна психіатрія.
Думки — найважливіше. Їх неможливо підробити. Вони — сувора реальність. До біса матеріалістична реальність.
Якими були його думки? Він хотів отримати Ніну. Не важливо коли і як. Неважливо, яких зусиль йому для цього доведеться докласти. Не мало й особливого значення, що, здається, єдині почуття, які він в ній викликає: неприязнь та страх. Огида.
О, так. Він був огидною людиною. Кому, як не йому було про це знати?
Парадокс другий. Свобода, совість, справедливість, щастя — вигадані символи та абстракції. За ними нічого не стоїть. Ми щиро віримо в те, що кожна людина має право на щастя. Яке те щастя? Де воно? Як його описати? Якщо щастя одної людини передбачає нещастя іншої, яка знаходиться поруч... це буде несправедливо? А якщо та людина, яка знаходиться поруч, не зовсім хороша і в минулому наробила багато горя... тоді справедливо?
«Чорт, мислю вже як якийсь серійник».
Ніна була абстракцією. Ілюзією. Ідеальна, чутлива, ніжна, любляча — вона існувала лише в його голові. Ніна була мрією. Тією, що наврядче збудеться. Картиною на стіні. Затишним притулком, куди можна було сховатися як в погані, так і в хороші дні. Так не могло продовжуватися вічно. Йому потрібно було щось із цим робити.
Назар робив. Останні чотири роки він майже не з'являвся у Згарі. Коли потрібно було побачитися з мамою, вигадував тридцять п'ять причин, чому вони мають зустрітися на нейтральній території. Він одружився врешті-решт. Хіба це не було показником того, що він з усіх сил намагався вирвати цю бісову абстракцію зі своєї голови? Маленьку хорошу дівчинку, яка так мило усім посміхається з усіх сил намагаючись догодити, що від цього вже просто нудить.
Бували такі періоди, коли Назар щиро думав, що може вилікуватись. Що може поводитись, як притомна доросла людина. А потім приходила Ніна. Підкреслено ввічлива. Як завжди байдужа. Вона, звісно, могла підтримати будь-яку розмову, проте виглядало це так, наче робить йому велику послугу. Здавалося, часом, що навіть перебуваючи поруч із ним в межах одної кімнати, вона почувається так, наче проходить в своєму житті якесь найжорстокіше випробування, типу голодних ігор. Це ж треба так не любити людей! Їй і не потрібно було нікого любити. Нікого у цілому світі, окрім нього самого.
Він майже відразу пошкодував про те, що їй наговорив. Найсмішніше це те, що Назар взагалі так не думав. Він не вважав її наївною і тим паче безмозкою. Його приємно вразили її слова про їхніх батьків. Але те, що вона спокійно жила, вирощуючи свої довбані іриси, і знати не хотіла про те, як він страждає... це вже не можна було спокійно витримувати.
І як побачити те світло в кінці тунелю? Можливо, настав час попрощатися з Лізою? Її солодка щеняча любов дуже швидко набридла. Спершу він думав, що вона дуже вдала копія Ніни. Не дарма ж вони подруги. Удосконалена копія — комунікабельна, відкрита, зрозуміти її емоції було простіше, аніж приготувати овочеве рагу. Як же він помилявся! Так, Ліза мала безліч переваг. Мала вона й недоліки, як і кожна людина. Але вона не була Ніною, а ніхто окрім Ніни йому не був потрібен.
Та все ж інтуїція вперто підказувала, що треба перечекати. Рано чи пізно з'явиться рішення. З'явиться й унікальна можливість усе змінити.
Одного разу Ліза повернулася зі Згару (вона частенько туди їздила) з палаючими очима. Вона весь вечір переконувала свого дорогого чоловіка, наводила якісь беззаперечні аргументи на користь того, що їм удвох потрібно все покинути і переїхати поближче до природи. Поближче до Ніни.
— Любий, я зможу себе реалізувати. Допоможу також Ніні, а то вона нічого не встигає. Якщо все вдасться так, як я задумала, то уже через рік ірисовий бізнес родини Добрих вийде геть на інший, захмарний рівень. Для тебе також нічого не зміниться. І далі туситимеш зі своїм залізяччям і розроблятимеш різним «бідолахам» сайти.
Назар зробив вигляд, наче несподівана пропозиція дружини ввігнала його в такий чималий, екзистенціальний ступор.
— Що ти про це все думаєш? Ти згоден?
Всередині у ньому кипіла ейфорія. Така чудова, солодка, із бульбашками. Приємне відчуття. Надзвичайно приємне.
Натомість він сказав:
— Давай не будемо поспішати. Треба усе як слід обдумати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!